Методи впливу на підсвідомість вихованця (педагогічно доцільна самопрезентація вчителя).

Педагогічно доцільна самопрезентація – намагання вихователя вплинути на враження, що формується в студентів про нього.

Як відомо, необхідною умовою ефективності виховання є авторитетність педагога для вихованців. Для формування авторитету викладач має так будувати спілкування з студентами, щоб викликати в них позитивне ставлення: довіру, симпатію і повагу. Таким чином, йдеться про самопрезентацію викладача у педагогічному спілкуванні з метою сформувати в студентів певне враження про себе.

Свідомо чи несвідомо кожен викладач прагне справити на студентів певне враження. Спостереження свідчать про існування як продуктивних, так і непродуктивних стратегій самопрезентації. Можна спостерігати наступні маніпулятивні стратегії самопрезентації, спрямовані на «купівлю» симпатії та визнання:

• підняття цінності студентів – їх позитивна оцінка (наприклад, у формі похвали);

• конформізм – демонстрування згоди з думками, поглядами і поведінкою студентів;

• позитивна самодемонстрація – показ себе у позитивному світлі (описування своїх здібностей, талантів) або своєї готовності на значні жертви заради студентів;

• негативна самодемонстрація – створення враження про власну слабкість і безпомічність з метою викликати жалість у студентів.

Всі перераховані стратегії так чи інакше спрямовані на підвищення викладачем власної привабливості в очах студентів та здобуття контролю над їхньою поведінкою.

Можна виділити лише найбільш загальні вимоги до самопрезентації викладача:

• проявляти зацікавлене, доброзичливе, чуйне ставлення до студентів, готовність зрозуміти їх точку зору;

• демонструвати ґрунтовні знання і професійну компетентність, цікаво викладати навчальний матеріал;

• бути вимогливим і справедливим у стосунках з студентами.

• підтримувати у спілкуванні з студентами оптимальну соціально- психологічну дистанцію.

Тема 3.4 основні напрями виховання студентської молоді

1. Розумове виховання студентів.

2. Моральне виховання студентів.

3. Правове виховання студентів.

4. Антинаркогенне виховання студентів.

Розумове виховання.

Розумове виховання – цілеспрямована діяльність педагогів з розвитку розумових сил і мислення учнів, прищеплення їм культури розумової праці.

У психолого-педагогічній літературі вживають також термін «розумовий розвиток» – розвиток, удосконалення інтелектуальної сфери і здібностей людини.

Мета розумового виховання – забезпечення засвоєння учнями основ наук, розвиток їх пізнавальних здібностей і формування на цій основі наукового світогляду. Його зміст – система фактів, понять, положень з усіх галузей науки, культури і техніки. Освічена людина повинна володіти основами наук, техніки, мистецтва і культури. Ці знання мають бути систематизовані, постійно поповнюватися.

У процесі розумового виховання студент повинен навчитися мислити.

Мислення – процес опосередкованого й узагальненого пізнання предметів і явищ об'єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв'язках і відносинах.

Існують такі види мислення:

• діалектичне – вміння бачити в явищі суперечності, тенденції розвитку, зародження нових;

• логічне – встановлення узагальнених зв'язків між новими знаннями і раніше засвоєним матеріалом, приведення їх у певну систему;

• абстрактне – абстрагування від неістотних, другорядних ознак, виділення загальних та істотних і на цій основі формування абстрактних понять;

• узагальнююче – знаходження загальних принципів і способів дій, що поширюються на певну низку явищ;

• категоріальне – вміння об'єднувати поняття в класи і групи на підставі певних істотних ознак подібності;

• теоретичне – здатність до засвоєння знань високого рівня узагальнення, розуміння наукових засад і принципів розвитку тих чи тих галузей знань, виявлення залежності та закономірності існуючих між явищами зв'язків;

• індуктивне – рух думки від окремого до загального, від фактів до узагальнень, висновків;

• дедуктивне – рух думки від загального до окремого;

• алгоритмічне – неухильне дотримання інструкції, яка вказує строгу послідовність дій, що забезпечує отримання результату;

• технічне – розуміння наукових засад і загальних принципів виробничих процесів;

• репродуктивне – актуалізація засвоєних знань для розв'язання завдань відомого типу або виконання дій у знайомих умовах;

• продуктивне – самостійне вирішення людиною нових завдань на основі набутих знань, а також із використанням нових даних, способів і засобів, необхідних для їх вирішення;

• системне – здатність виявляти зв'язки між науками, розуміти загальнонаукові закони, покладені в основу їх розвитку, мати загальні уявлення про закономірності розвитку природи і суспільства.

Студента необхідно навчити всіх цих видів мислення. Оволодіти ними він може лише за умови освоєння таких мислительних операцій, як:

• аналіз – мислене розчленування цілого на частини або мислене виділення окремих його частин;

• синтез – мислене поєднання частин предметів або окремих його сторін, їх ознак, властивостей;

• порівняння – встановлення подібності або відмінності між предметами і явищами за однією кількома ознаками, виділеними в певній послідовності;

• класифікація(систематизація) – поділ предметів або явищ за групами залежно від подібності чи відмінностей між ними.

Особлива роль у розумовому вихованні належить формуванню інтелектуальних умінь. Цьому сприяє робота з різними типами завдань: дослідницькими (спостереження, дослідництво, підготовка експерименту, пошуки відповіді в науковій літературі, екскурсії та експедиції з метою збирання матеріалу та ін.); порівняльними (від простіших до порівнянь, що виявляють подібність або відмінність понять, складних явищ); на впорядкування мислительних дій, використання алгоритмів або самостійне їх складання; пов'язані з аналізом і узагальненням ознак для виокремлення явища в певний клас чи вид.

Моральне виховання студентів

Моральне виховання – виховна діяльність, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі, участь у практичній діяльності.

Результати морального виховання характеризуються такими поняттями: мораль, моральність, моральна свідомість, моральні переконання, моральні почуття, моральні звички і моральна спрямованість.

Мораль – система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми за будь-якої ситуації на демократичних засадах.

Моральність – охоплює моральні погляди, переконання, почуття, стосунки, поведінку людей.

Моральна свідомість – одна із сторін суспільної свідомості, яка у вигляді уявлень і понять відображає реальні відношення і регулює моральний бік діяльності людини.

Моральні переконання – пережиті та узагальнені моральні принципи, норми.

Моральні почуття – запити, оцінки, відношення, спрямованість духовного розвитку особистості.

Моральні звички – корисні для суспільства стійкі форми поведінки, що стають потребою і здійснюються за будь-якої ситуації та умов.

Моральна спрямованість – стійка суспільна позиція особистості, що формується на світоглядній основі, мотивах поведінки і виявляється як властивість особистості в різних умовах.

Методологічною засадою морального виховання є етика.

Етика – наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людьми в суспільстві.

У моральному вихованні слід спиратися на гуманістичну ідею про те, що людині від природи притаманне прагнення до добра, правди і краси. Абсолютно вічні цінності – загальнолюдські цінності, що мають універсальне значення та необмежену сферу застосування (доброта, правда, любов, чесність, гідність, краса, мудрість, справедливість та ін.)

Національні цінності – є значущими для одного народу, проте їх не завжди поділяють інші народи. Наприклад, почуття націоналізму зрозуміле і близьке лише поневоленим народам і чуже тим, які ніколи не втрачали своєї незалежності. До цієї групи цінностей належать такі поняття, як патріотизм, почуття національної гідності, історична пам'ять тощо.

Громадянські цінності – ґрунтуються на визнанні гідності людей і характерні для демократичних суспільств. Це, зокрема, права і свободи людини, обов'язки перед іншими людьми, ідеї соціальної гармонії, поваги до закону тощо.

Сімейні цінності – моральні основи життя сім'ї, стосунки поколінь, закони подружньої вірності, піклування про дітей, пам'ять про предків та ін.

Цінності особистого життя мають значення насамперед для самої людини, визначають риси її характеру, поведінку, стиль приватного життя та ін.

Зміст морального виховання студентів зумовлений потребами і вимогами суспільства до формування всебічно розвиненої особистості, рівнем його моральності.

Формування національної свідомості та самосвідомості передбачає: виховання любові до рідної землі, до свого народу, готовності до праці в ім'я України, освоєння національних цінностей (мови, території, культури), відчуття своєї причетності до розбудови національної державності, патріотизм, що сприяє утвердженню національної гідності, залучення студентів до практичних справ розбудови державності, формування почуття гідності. У вихованні почуття національної гідності велике значення має правдиве висвітлення історії культури та освіти народу, повернення до культурних надбань минулого, відкриття невідомих сторінок нашої спадщини.

Патріотичні почуття зміцнює героїко-патріотичне виховання, покликане виробляти глибоке розуміння громадянського обов'язку, готовність у будь-який час стати на захист Вітчизни, оволодівати військовими знаннями, а також вивчати бойові традиції та героїчні сторінки історії народу, його Збройних сил.

У розвитку національної свідомості О. Вишневський.

виділяє щонайменше три етапи, які накладають на цю свідомість помітний відбиток, збагачують її зміст.

І етап (етнічне самоусвідомлення) – першооснова, коріння патріотизму. Етнізація дитини починається з раннього періоду життя в сім'ї, з маминої колискової, з бабусиної казки, з участі у народних звичаях та обрядах, із народної пісні, причетності до народної творчості. У ранньому дитинстві формується культ рідної оселі, сім'ї, предків, рідного села, міста. Фундаментальне значення в процесі етнізації має рідна мова, засвоєнню якої до певного часу не повинні заважати інші мови.

ІІ етап (національно-політичне самоусвідомлення) – припадає переважно на підлітковий вік і передбачає усвідомлення себе як частини нації, своєї причетності до неї як явища політичного, що має чи виборює певне місце серед інших націй. До найважливіших моментів цього етапу національного виховання належать відновлення історичної пам'яті та формування почуття національної гідності.

ІІІ етап (громадсько-державне самоусвідомлення) – передбачає формування правильного розуміння понять патріотизму й націоналізму, виховання поваги до національно-культурних цінностей інших народів, прищеплення почуття національної, расової, конфесійної толерантності.

Правове виховання

Одним із аспектів усебічного розвитку особистості є висока правова культура. Адже не можна вважати фізично здорову людину гармонійно розвиненою, коли вона, маючи широкі знання, добре працюючи або навчаючись, порушує закони, права. Здатність людини розуміти правила співжиття і вимоги законів та відповідним чином поводитися не є вродженою, вона формується під впливом спеціальних виховних заходів, є наслідком спілкування з іншими людьми, участі в різних видах діяльності.

Правове виховання – виховна діяльність, спрямована на формування правової свідомості та навичок і звичок правомірної поведінки особистості.

Необхідність організації правового виховання молоді зумовлена розбудовою Української держави, існування якої немислиме без відповідного рівня правової культури її громадян, інтенсивною трансформацією правової системи, необхідністю подолання правового нігілізму та правової неграмотності.

Мета правового виховання – формування правової культури громадянина України, що складається передусім зі свідомого ставлення до своїх прав і обов'язків «перед суспільством і державою, закріплених у Конституції України, з глибокої поваги до законів і правил людського співжиття, готовності дотримуватися й виконувати закріплені в них вимоги, що виражають волю та інтереси народу, активної участі в управлінні державними справами, рішучої боротьби з порушниками законів».

Прилучення молоді до правової культури збагачує її духовне життя. Водночас знання нею своїх прав і обов'язків розширює можливості їх реалізації, зокрема й у власних інтересах. Правове виховання зміцнює життєву позицію, підвищує громадянську активність, загострює почуття непримиренності до негативних явищ.

Одним із найважливіших компонентів правової свідомості є переконання усвідомлення людиною істинності світоглядних та моральних понять та її особиста готовність діяти відповідно до цих правил і понять.

У процесі правового виховання дуже важливо виховувати у молоді вищі правові почуття, які б регулювали їх поведінку (відповідальність, справедливість та ін.), інакше головним регулятором її стануть прості емоції (гнів, страх тощо), які спричиняють ситуативну поведінку.

Зміст правового виховання визначається особливостями права як нормативно-регулятивного явища, його суспільними функціями і значенням в організації та управлінні суспільством. Законодавство України охоплює різні галузі права. Серед них чільне місце належить державному праву. Його норми регулюють найважливіші суспільні відносини, що закріплюють основи організації суспільства і правового становища особи, державного устрою. Особливим питанням державного права України є її Конституція як Основний Закон держави і суспільства.

Життя сучасної студентської молоді набуло дорослого забарвлення, наповнилося непритаманними їм проблемами. Корозія цінностей призвела до нівелювання правових, моральних, соціальних норм. Відсутність у частини студентської молоді навичок конструктивного спілкування, загальних принципів розуміння сутності найпростіших соціальних процесів і явищ призводить до конфліктів, стресових ситуацій, неадекватної соціальної поведінки, а в результаті – до «втечі від реальності» в алкоголізм, наркоманію, віртуальний комп’ютерний світ. Серйозне занепокоєння суспільства викликає стан здоров’я дітей. Найбільш руйнівний вплив має поширення шкідливих звичок. Наркоманія та алкоголізм поширюється в геометричній прогресії, поступово стає стилем життя підлітків, молоді, завдає шкоди близьким, оточуючим наркоманів, суспільству в цілому. Усе це вимагає посилення антинаркогенної виховної роботи зі студентською молоддю.

Антинаркогенне виховання – педагогічна діяльність, спрямована на формування у студентства несприйнятливості до наркогенних речовин (тютюну, алкоголю, наркотиків), подолання звичок до вживання цих речовин тими молодими людьми, яким вони притаманні.

У процесі антинаркогенного виховання важливо врахувати передусім мотиви, які спонукають молодих людей вживати наркогенні речовини. До таких мотивів відносять:

• задоволення цікавості;

• прагнення бути прийнятним товариською групою;

• орієнтація на авторитет;

• бажання продемонструвати свою незалежність, спосіб вираження протесту проти дії викладачів;

• прагненням отримати насолоду, досягнути повного розслаблення, спокою або активізуватися, позбутися емоційних бар’єрів, тобто змінити свій психічний стан;

• намагання позбутися переживань.

За результатами соціологічного дослідження «Здоров’я та поведінкові орієнтації студентської молоді», проведеного Українським інститутом соціологічних досліджень ім. О. Яременка в межах міжнародного проекту «HBSC», в Україні курять – 45,7 % юнаків і 35,5 % дівчат; вживають алкоголь – 68 % хлопців і 64 % дівчат. Найбільш поширеною наркотичною речовиною, з якою експериментує молодь цього віку, є марихуана або гашиш (13,1 %). Серед молоді вживання інгалянтів сягає 3,4 %, транквілізаторів, седативних речовин – 4,2 %.

За даними Державного комітету статистики України, у 2009 р. було скоєно 439,5 тис. злочинів, що на 12,6 % більше порівняно з 2008 р., з яких 6,1 % скоєно неповнолітніми.

Швидкими темпами в країні поширюється епідемія ВІЛ. Найбільш ураженою віковою категорією є молодь 15-29 років, до якої належить кожний другий ВІЛ-інфікований. У 2009 року понад 77% серед ВІЛ-інфікованих громадян України становили особи репродуктивного та працездатного віку – 15-49 років. Разом з тим, останніми роками зменшується частка випадків захворювань на ВІЛ-інфекцію у віковій групі 15–24 роки. Серед усіх уперше зареєстрованих випадків ВІЛ-інфекції: у 2006 р. – 16%, у 2007 – 15%, у 2008 – 13%, у 2009 р. – 12%. Це свідчить про певну стабілізацію епідемічної ситуації з ВІЛ-інфекції через зміну поведінки молоді на менш ризиковану. Станом на січень 2010 р. за офіційною статистикою МОЗ в Україні зареєстровано 162.591 випадок ВІЛ-інфекції (з часів виявлення першого випадку інфікування в 1987 р.).

Безперечно, вживання наркотиків, алкоголю практично несумісне з якісним навчанням, із трудовою діяльністю, призводить до деформації особистості, зниження загального інтелектуального потенціалу, поглиблює демографічну кризу в державі. Об’єктивне оцінювання реального стану виховання молодого покоління свідчить про те, що його рівень не відповідає вимогам сьогодення. Проявам девіантної поведінки серед дітей і молоді сприяють (В. Оржеховська):

• помилки сімейного виховання (низький рівень готовності батьків до реалізації виховної функції сім’ї);

• перекладення турбот про виховання дітей на навчальний заклад;

• низький рівень педагогічної культури батьків;

• превалювання в сім’ях методів авторитарного спрямування, які передбачають підкорення дитини волі батьків;

• загострення суперечностей та конфліктів між батьками і дітьми.

Вітчизняними вченими-криміналістами запропоновано заходи попередження злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, вчинюваних неповнолітніми, за наступними напрямами:

• організаційні: формування при управліннях освіти державних адміністрацій спеціальних центрів «Запобігання «фонових» явищ серед неповнолітніх», до діяльності яких залучити державні органи, підприємства, установи, організації, громадські та релігійні об’єднання у сфері попередження незаконного обігу наркотичних засобів та здійснення превентивних заходів на районному, обласному і державному рівнях. Головним суб’єктом реалізації на обласному рівні визначити кримінальну міліцію у справах дітей та підрозділи боротьби з незаконним обігом наркотиків та на міжвідомчому рівні – обласні центри соціальних служб для молоді;

• соціально-економічні: проведення Міністерством охорони здоров’я України тендерів на розробку медикаментів щодо профілактики (лікування) наркозалежності, запровадження заходів реабілітації після проведення курсу лікування від наркоманії;

• виховні: створення при школах клубів «Юні правоохоронці»;

• правові: забезпечення розробки та прийняття Закону України «Про попередження наркоманії і токсикоманії неповнолітніх в Україні»; Закон України «Про психологічну чи психіатричну допомогу молоді», основними напрямками якої визначити допомогу наркозалежним неповнолітнім, безпритульним та бездоглядним; розробка Міністерством освіти та науки України «Програми профілактики наркоманії в навчальному закладі – в школах, гімназіях, ліцеях, профтехучилищах, вищих навчальних закладах».

Теоретико-методичні основи соціально-педагогічної профілактики наркоманії серед учнівської та студентської молоді.

Зміст соціально-педагогічної профілактики наркоманії:

• формування установок (відношень, мотивів, моделей поведінки) на життя без наркотиків;

• поширення профілактичної інформації (друкована продукція, засоби масової інформації, міжособистісні стосунки, інші форми соціальної роботи);

• формування умінь і навичок здорового способу життя;

• застереження формування пронаркотичних моделей поведінки;

• ініціювання педагогічно-змістовної діяльності з профілактичної роботи;

• організація заходів щодо виконання програми нормальної поведінки;

• включення до міжнародних проектів питань з профілактики наркотизації, поширення передового міжнародного досвіду з зазначеної проблеми;

• превентивна робота з проблем пияцтва, алкоголізму, вживання тютюну серед неповнолітніх і молоді;

• пропагандистські заходи до міжнародних свят, Всесвітніх днів без тютюну, алкоголю, наркотиків.

Види та форми соціальної профілактики алкоголізму, наркоманії:

• наукова робота з визначення факторів, що впливають на характер процесу наркотизації, і розробка науково обґрунтованих рекомен­дацій щодо соціально-педагогічної профілактики;

• організаційно-педагогічні заходи щодо створення середовища, яке виховує, за місцем проживання дітей і молоді (робота консультацій­них пунктів профілактики наркотизації з проблем освіти, виховання, організації дозвілля, працевлаштування тощо);

• педагогічне втручання в ситуацію збоченого пронаркогенним, проалкогольним фоном розвитку окремої особистості і популяційної групи;

• соціально-педагогічний моніторинг, аналіз, надання рекомендацій, проведення заходів щодо реалізації державних, регіональних, галузевих програм з профілактики наркотизації;

• залучення різних соціальних інститутів у процес соціалізації дітей і молоді, створення в мережі соціальних служб умов для виявлення соціальних ініціатив, розвитку молодіжного руху та відродження традицій національного виховання (проведення масових профілактичних свят, конкурсів, спортивних змагань, театралізованих дій);

• організація соціально-педагогічної та освітньої роботи з дітьми з сімей групи ризику (індивідуальна та групова робота з батьками й дітьми, з різними категоріями молоді);

• сприяння установам освіти, комітетам у справах неповнолітніх, спорту, культури та іншим організаціям діяльності з профілактики негативних явищ серед молоді, в організації здорового способу життя неповнолітніх і молоді.

Отже, пріоритетним напрямом попередження, алкоголізму, тютюнопаління та наркоманії в Україні повинна бути широкомасшабна профілактична діяльність, яку потрібно розпочинати із початкових класів школи. На сьогодні особливого значення набуває профілактика розповсюдження і вживання наркогенних речовин на місцевому, локальному рівні. Практика європейських країн свідчить, що такий підхід дозволяє більш конкретно вивчати ступінь враження студентської молоді шкідливими звичками, виявити матеріальні, фінансові і людські ресурси для профілактичної роботи, вивчити рівень готовності державних, громадських структур і населення регіону вести скоординовану і систематичну роботу серед підлітків та молоді. На національному рівні тема шкоди від вживання наркогенних речовин повинна частіше обговорюватися в засобах масової інформації, в школах, у сім’ях.

ПЕДАГОГІКА ВИЩОЇ ШКОЛИ