Тема 1.4. Система вищої освіти в україні.

1. Загальні засади побудови системи вищої освіти в Україні.

2. Структура та законодавча база вищої освіти.

3. Напрями вдосконалення вищої освіти і Болонський процес.

Загальні засади побудови та законодавча база системи вищої освіти

Система вищої освіти України потребує модернізації та розвитку, що і є основним завданням галузі національної вищої школи на початку третього тисячоліття. Становлення такої освітньої системи значною мірою залежить від її гнучкої структури, здатної моделювати та відтворювати вдійсності багатоманітність явищ і зв’язків матеріального й духовного життя суспільства, спрямованої на виховання конкурентоспроможної національної еліти.

Для кращого розуміння та прогнозування ефективності системи вищої освіти потрібне чітке усвідомлення та досконале вивчення її сучасної структури й законодавчої бази. Вища школа сьогодні виконує важливе соціальне замовлення держави. Вона формує інтелектуальний потенціал України, забезпечує висококваліфікованими фахівцями галузі народного господарства, науки, культури.

Після здобуття в 1991 році незалежності Україна почала формувати власну освітню політику та систему вищої освіти. У спадок країна отримала досить специфічну багаторівневу систему освіти СРСР. Головні її недоліки пов’язані як з поєднанням надмірної централізації з екстремістською ідеологією, так і «залишковим» принципом фінансування освіти та неуважністю до підтримки науково-педагогічних працівників.

Основні принципи реформування системи освіти в незалежній Україні було визначено ще в Державній національній програмі «Освіта» («Україна XXI століття). Її було представлено в 1992 році на Першому конгресі українських освітян і затверджено в 1993 році. У цьому документі вперше в незалежній Україні окреслено шляхи оптимізації системи управління освітою на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях.

Зокрема висвітлено питання, пов’язані з доступом до вищої освіти, змістом та координацією системи вищої освіти, методами викладання, автономією вищих навчальних закладів, державним контролем за освітою, диверсифікацією освітнього планування й фінансування, демократизацією управління навчальними закладами.

Державну політику у сфері вищої освіти визначає Верховна Рада України. Чинна Конституція України, прийнята Верховною Радою України у 1996 році, закріпила право громадян України на отримання освіти. Так, відповідно до статті 53 Конституції України, кожен має право на освіту і держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальноїсередньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої та післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій, пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Починаючи з 1997 року, ті, кому не вдалося вступити на бюджетні місця вищих навчальних закладів, мають право вступати на контрактній основі. На процес здобуття вищої освіти не повинні впливати політичні партії, громадські та релігійні організації. Так, згідно із статею 6 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня (1999 року № 987 – ХІІ), державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій) і має світський характер. Окрім того, не допускається обмеження на ведення наукових досліджень, у тому числі фінансованих державою, пропаганду їх результатів або включення їх до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії або атеїзму.

Одним із пріоритетних принципів розвитку національної вищої школи Верховна Рада вважає інтеграцію української освіти у всесвітню систему вищої освіти, зберігаючи свої цінні традиції.

Держава пропагує послідовність і прозорість у структурі, обсязі та процесі забезпечення освітніх послуг і підтримує пріоритетні напрями досліджень із фундаментальних та прикладних наук. Базовою законодавчою основою для вищої освіти в Україні є Закон «Про освіту», прийнятий Верховною Радою в 1996 році, Закон «Про вищу освіту» (2002 рік), доповнені іншими більш вузькими нормативно-правовими актами, а також указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України. Запровадження цього законодавства вимагало серйозних змін у структурі, змісті, фінансуванні та управлінні освітою. Ці реформи мають на меті наблизити українську національну систему освіти до європейської. Приєднання України до Болонського процесу в травні 2005 року на Конференції міністрів вищої освіти в м. Берген (Норвегія) є важливим кроком і стимулом для досягнення поставлених цілей.

Згідно із Законом України «Про вищу освіту», рівень освіти, що особа здобуває у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумком державної атестації.

Організаційна структура вищої освіти України базується на таких поняттях, як освітній та освітньо-кваліфікаційний рівні. Освітні рівні – це неповна вища освіта, базова вища освіта, повна вища освіта; освітньо- кваліфікаційні рівні: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

Освітній рівень у вищій школі – це характеристика освіти особи за ознакою рівня сформованості якостей людини, що забезпечують її всебічний розвиток як особистості, і достатніх для здобуття відповідної кваліфікації.

Освітньо-кваліфікаційний рівень у вищій освіті – це характеристика освіти особи за ознаками рівня сформованості якостей людини, що забезпечують її здатність виконувати відповідні фахові завдання та обов’язки певного кваліфікаційного рівня. Законом України «Про освіту» було запроваджено ступеневу підготовку, покликану сприяти доступності всіх видів освіти й створювати умови для повного задоволення потреб кожної особистості. Це розширило можливості для індивідуального вибору змісту й методів навчання з урахуванням власних інтересів, позитивно вплинуло на ставлення студентів до своїх обов’язків і рівень їх освіти. Саме ступенева підготовка заклала основи для інтеграції вітчизняної системи освіти в загальносвітову. Закон України «Про вищу освіту» визначає взаємодію між трьома рівнями освіти, трьома освітньо-кваліфікаційними та чотирма рівнями

акредитації вищих навчальних закладів. Диплом є державним кваліфікаційним документом, який засвідчує успішне завершення студентом навчання за якимось із освітньо-кваліфікаційних рівнів. Закон України «Про вищу освіту» регламентує чотири рівні акредитації вищих навчальних закладів: перший рівень готує молодших спеціалістів, другий – молодших спеціалістів та бакалаврів, третій – бакалаврів, спеціалістів, магістрів (для деяких професій), четвертий – бакалаврів, магістрів та спеціалістів.

Зауважимо, що за принципами Болонського процесу, категорію спеціаліста планується скасувати. У кожному із зазначених випадків підготовка фахівців здійснюється для здобуття ними рівня освітньої кваліфікації або передбаченого законом стандарту знань та умінь. Термін «освітня кваліфікація» є традиційним терміном вищої освіти в Україні ще з радянських часів. Нинішня система в нашій державі поєднує академічне й професійне навчання, що фактично означає отримання здвоєних академічних і професійних кваліфікацій.

Тобто державний диплом слугує водночас і як освітній сертифікат, і як професійна ліцензія. Градація освітньо–кваліфікаційних стандартів до 2006 року відбувалася згідно з Державним переліком напрямів, 12 затверджених Кабінетом Міністрів України. Із 2006 року в підготовці бакалаврів чинний новий перелік напрямів, за якими готують фахівців. Постанова Кабінету Міністрів України № 787 від 27.08.2010 р. «Про затвердження переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліста і магістра» та Наказ Міністерства освіти і науки, №1067 від 9.11.2010 р. започатковують з 2011/2012 навчального року новий перелік спеціальностей для підготовки магістрів та спеціалістів.

Нижче розглянемо вміння, необхідні для того, щоб обіймати певну посаду в професійній структурі, зазначеній у Державній класифікації професій. Вони визначені з урахуванням Міжнародних стандартів кваліфікаційної освіти (International Standard Classification of Education – ISCED) і Міжнародних стандартів класифікації професій (International Standard Classification of Occupation – ISCO).

З липня 2010 року набрав чинності новий Національний класифікатор професій ДК 003:2010 (Наказ Держспоживстандарту України від 28 липня 2010 р. № 327).

Зауважимо, що в структурі вищої освіти України деякі освітньо- кваліфікаційні рівні передбачені для виконання продуктивних функцій на певному етапі професійної діяльності, або передбачені для первинних посад у певних галузях народного господарства. Тому й працевлаштування здебільшого залежить від того, наскільки знання, уміння, необхідні для того чи іншого фаху, відповідають освітньо-кваліфікаційним рівням, що залежать від тривалості навчання, кількості аудиторних годин та годин практичного навчання й змісту навчальних курсів.

Саме термін «рівень освіти» регулює наявні знання, уміння та навички які потрібно сформувати особистості для успішного засвоєння змісту освітньої програми. Тобто рівні освіти визначають складність її змісту. Однак це не означає, що рівні освіти можна розглядати «як сходинки», де кожна наступна передбачає обов’язкове проходження попередньої.

Найчастіше учасники освітніх програм певного рівня успішно засвоюють матеріал більш високих рівнів. Їх потрібно розглядати як значні за масштабами етапи зростання в освітньому процесі. І чим складніша програма, тим вищий рівень освіти.

У Міжнародній стандартній класифікації освіти визначено такі рівні освіти: рівень 0 – дошкільна освіта, рівень 1 – початкова освіта або перший етап базової освіти; рівень 2 – перший етап середньої освіти або другий етап базової освіти; рівень 3 – другий етап середньої освіти, рівень 4 – післясередня не вища освіта, рівень 5 – перший етап вищої освіти (безпосередньо не пов’язаний з високою науковою кваліфікацією); рівень 6 – другий етап вищої освіти (пов’язаний з високою науковою кваліфікацією).

Проаналізувавши вищенаведене бачимо, що в міжнародній класифікації вища освіта України відповідає п’ятому рівню. У нашій державі вона має три підрівні: неповна, базова та повна вища освіта. Окрім того, до п’ятого рівня входить низка завершених та органічно пов’язаних між собою ступенів: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст та магістр (таблиця 2).