Структура.

В структуру Министерства здравоохранения Украины входят следующие подразделы:

• Патронатная служба;

• Ученый медицинский совет;

• Главное управление организации медпомощи населению;

• Главное санитарно-эпидемиологическое управление;

• Управление профилактики социально-опасных болезней, СПИДа и формирования здорового образа жизни;

• Управление радиационной защиты населения и медицинских проблем аварии на ЧАЭС;

• Главное управление медицинских кадров и государственной службы;

• Государственный департамент контроля по качеству, безопасностью и производством врачебных средств и изделий медицинского назначения.

Задачи.

Основными задачами МОЗ Украины являются:

• обеспечение реализации государственной политики в сферах здравоохранения, санитарного и эпидемического благополучия населения, создание, производства, контроля качества и реализации лечебных средств и изделий медицинского назначения;

• разработка, координация и контроль по выполнению государственных программ развития здравоохранения, в частности профилактики заболеваний, предоставления медпомощи, развития медицинской и микробиологической промышленности;

• организация предоставления государственными и коммунальными учреждениями охраны здоровья безвозмездной медпомощи населению;

• организация предоставления медпомощи в неотложных и экстремальных ситуациях, осуществления в границах своей компетенции мероприятий, связанных с преодолением следствий Чернобыльской катастрофы; * разработка мероприятий по профилактике и снижению заболеваемости, инвалидности и смертности населения;

• организация вместе с Национальной академией наук Украины, Академией медицинских наук Украины научных исследований по приоритетным направлениям развития медицинской науки.

Державна санітарно-епідеміологічна служба України.

На сьогодні, Державна санітарно-епідеміологічна служба України утворена і функціонує як окремий центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр- міністра України - Міністра охорони здоров'я України.

Указом Президента України від 06.04.2011 № 400 було затверджено Положення про Державну санітарно-епідеміологічну службу України, пунктом 7 якого передбачено, що Держсанепідслужба України здійснює свої повноваження безпосередньо та через територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі і на водному, залізничному, повітряному транспорті, а керівники цих територіальних органів є головними державними санітарними лікарями на відповідній території, виді транспорту, а повноваження головних державних санітарних лікарів районів, міст, районів у містах та на об'єктах відповідних видів транспорту виконуватимуть керівники відповідних відокремлених структурних підрозділів територіальних органів Держсанепідслужби України після їх призначення та виготовлення печаток цих підрозділів.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28.12.2011 № 1382 «Про утворення територіальних органів Державної санітарно-епідеміологічної служби» та Положення про територіальні органи Держсанепідслужби України, затвердженого наказом МОЗ України від 19.01.2012 №34, Головні управління Держсанепідслужби України в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на водному, залізничному, повітряному транспорті та їх відокремлені структурні підрозділи в містах та районах мають печатки та власні бланки. Наявність власних бланків та печаток у головних державних санітарних лікарів вказаними нормативно- правовими актами не передбачено.

Нормативно-правові акти, зокрема постанова Кабінету Міністрів України від 19.08.2002 № 1218 «Про затвердження Положення про державну санітарно- епідеміологічну службу України» та наказ Міністерства охорони здоров'я України від 19.11.2002 № 420 «Про затвердження Положення про державну санітарно- епідеміологічну службу Міністерства охорони здоров'я України», якими передбачалось наявність особистого бланку та печатки у головних державних санітарних лікарів, визнано такими, що втратили чинність.

Враховуючи те, що відповідно до законодавства територіальні органи Держсанепідслужби України вже створено, документи, що стосуються здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду на регіональному рівні, в т. ч. дозвільні (постанови, рішення, пропозиції, висновки, дозволи тощо) повинні підписуватись відповідним керівником територіального органу Держсанепідслужби України, який має повноваження головного державного санітарного лікаря відповідної адміністративної території чи виду транспорту та скріплюватись печаткою цього органу.

Зразки печаток територіальних органів Держсанепідслужби України та їх відокремлених структурних підрозділів слід надавати до місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Платні адміністративні послуги, відповідно до Положення про Державну санітарно-епідеміологічну службу України надаються лише територіальними органами Держсанепідслужби України, а кошти за їх надання повинні зараховуватись на єдиний казначейський рахунок Держсанепідслужби України.

Установи та заклади держсанепідслужби МОЗ України можуть забезпечувати виконання робіт та надання послуг, що не відносяться до адміністративних (господарські) для потреб територіальних органів Держсанепідслужби у встановленому законодавством порядку та відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 15.10.2002 № 1544 «Про затвердження переліку робіт і послуг у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, які виконуються і надаються за плату».

Державна служба України з лікарських засобів.

Державна служба України з лікарських засобів є правонаступником прав та обов'язків Державної служби України з лікарських препаратів і контролю за наркотиками в частині контролю якості та безпеки лікарських засобів, у тому числі медичних імунобіологічних препаратів, медичної техніки і виробів медичного призначення, що перебувають в обігу та/або застосовуються у сфері охорони здоров'я, дозволені до реалізації в аптечних закладах і їх структурних підрозділах, а також ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами.

Державна служба України з лікарських засобів (Держлікслужба України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України - Міністра охорони здоров'я України (далі - Міністр).

Держлікслужба України входить до системи органів виконавчої влади у галузі охорони здоров'я та утворюється для забезпечення реалізації державної політики у сферах контролю якості та безпеки лікарських засобів, у тому числі медичних імунобіологічних препаратів (далі - лікарські засоби), медичної техніки і виробів медичного призначення, що перебувають в обігу та/або застосовуються у сфері охорони здоров'я, дозволені до реалізації в аптечних закладах і їх структурних підрозділах (далі - медичні вироби), а також ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, імпорту лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами.

Держлікслужба України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства охорони здоров'я України, іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України та Міністра.

Основними завданнями Держлікслужби України є:

• внесення пропозицій щодо формування державної політики у сферах контролю якості та безпеки лікарських засобів, медичних виробів, а також ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, імпорту лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами;

• реалізація державної політики у сфері державного контролю якості та безпеки лікарських засобів і медичних виробів;

• ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, імпорту лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами.

Держлікслужба України відповідно до покладених на неї завдань:

1) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та в установленому порядку подає їх Міністру для погодження і внесення їх в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України;

2) здійснює державний контроль за дотриманням вимог законодавства щодо:

• забезпечення якості та безпеки лікарських засобів і медичних виробів, у тому числі тих, які закуповуються за кошти державного і місцевих бюджетів, на всіх етапах обігу, зокрема під час їх виробництва, зберігання, транспортування, реалізації суб'єктами господарської діяльності, утилізації та знищення, в тому числі правил здійснення належних практик (виробничої, дистриб'юторської, зберігання, аптечної);

• виконання ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, імпорту лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі такими засобами незалежно від форми власності та відомчого підпорядкування;

3) здійснює контроль за дотриманням вимог технічних регламентів щодо медичних виробів;

4) здійснює державний контроль ввозу на митну територію України лікарських засобів;

5) здійснює державний контроль та нагляд за дотриманням вимог стандартів і технічних умов при транспортуванні, зберіганні та використанні лікарських засобів, у тому числі імунобіологічних препаратів та медичних виробів;

6) відбирає в установленому порядку зразки лікарських засобів і медичних виробів для перевірки їх якості;

7) надає обов'язкові для виконання приписи про усунення порушень стандартів і технічних умов, фармакопейних статей і технологічних регламентів, а також про усунення порушень під час виробництва, зберігання, транспортування та реалізації лікарських засобів;

8) приймає в установленому порядку рішення про вилучення з обігу та заборону (зупинення) виробництва, реалізації та застосування лікарських засобів і медичних виробів, що не відповідають вимогам, визначеним нормативно-правовими актами та нормативними документами, а також тих, що ввозяться на територію України та вивозяться з території України з порушенням установленого законодавством порядку;

9) складає протоколи про адміністративні правопорушення та розглядає справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

10) погоджує паспорти аптечних закладів (структурних підрозділів) в установленому законодавством порядку;

11) здійснює в установленому порядку галузеву атестацію лабораторій з контролю якості лікарських засобів;

12) проводить у встановленому законодавством порядку атестацію провізорів і фармацевтів;

13) здійснює державну реєстрацію медичних виробів;

14) надає одноразовий дозвіл на ввезення на митну територію України незареєстрованих медичних виробів;

15) видає висновок про якість завезеного лікарського засобу;

16) розробляє ліцензійні умови та видає суб'єктам господарювання ліцензії на виробництво лікарських засобів, імпорт лікарських засобів, оптову та роздрібну торгівлю лікарськими засобами;

17) утворює, ліквідовує, реорганізовує підприємства, установи та організації, затверджує їх положення (статути), в установленому порядку призначає на посаду та звільняє з посади їх керівників, формує кадровий резерв на посади керівників підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Держлікслужби України;

18) виконує у межах повноважень інші функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери її управління;

19) формує державне замовлення на підготовку фахівців у відповідній сфері;

20) здійснює інші повноваження, визначені законами України та покладені на неї Президентом України.

Держлікслужба України з метою організації своєї діяльності:

1) забезпечує в межах повноважень здійснення заходів щодо запобігання корупції і контроль за їх здійсненням в апараті Держлікслужби України, її територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери її управління;

2) здійснює в установленому порядку добір кадрів в апарат Держлікслужби України та на керівні посади в її територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери її управління, формує в установленому порядку кадровий резерв на відповідні посади, організовує роботу з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців та працівників апарату Держлікслужби України та її територіальних органів;

3) контролює діяльність територіальних органів Держлікслужби України;

4) організовує планово-фінансову роботу в апараті Держлікслужби України, її територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери її управління, здійснює контроль за використанням фінансових та матеріальних ресурсів;

5) організовує розгляд звернень громадян з питань, пов'язаних з діяльністю Держлікслужби України, її територіальних органів, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери її управління;

6) реалізовує у межах своїх повноважень державну політику у сфері охорони державної таємниці та інформації з обмеженим доступом, що є власністю держави, здійснює в установленому порядку контроль за станом охорони та збереження такої інформації в апараті Держлікслужби України, її територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери її управління;

7) забезпечує у межах своїх повноважень виконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави;

8) організовує ведення діловодства та архіву в апараті Держлікслужби України відповідно до встановлених правил;

9) розробляє проекти державних цільових програм з питань контролю якості лікарських засобів і медичних виробів, бере участь у забезпеченні виконання таких програм.

Держлікслужба України для виконання покладених на неї завдань має право:

1) залучати до виконання окремих робіт, участі у вивченні окремих питань учених і фахівців (за їх згодою), працівників центральних та місцевих органів виконавчої влади;

2) одержувати інформацію, документи і матеріали від державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та їх посадових осіб;

3) скликати наради, створювати комісії та робочі групи;

4) користуватися відповідними інформаційними базами даних державних органів, державними, в тому числі урядовими, системами зв'язку і комунікацій, мережами спеціального зв'язку та іншими технічними засобами;

5) проводити перевірки з питань, що належать до її компетенції, надає за їх результатами обов'язкові для виконання приписи, розпорядження.

Держлікслужба України здійснює свої повноваження безпосередньо та через територіальні органи - державні служби з лікарських засобів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Начальники державних служб з лікарських засобів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі є одночасно головними державними інспекторами, а їх заступники - відповідно заступниками головних державних інспекторів з контролю якості лікарських засобів на відповідній території.

Держлікслужба України у процесі виконання покладених на неї завдань взаємодіє в установленому порядку з іншими органами виконавчої влади, допоміжними органами і службами, утвореними Президентом України, органами місцевого самоврядування, відповідними органами іноземних держав і міжнародних організацій, профспілками та організаціями роботодавців, а також підприємствами, установами, організаціями.

Держлікслужба України у межах своїх повноважень, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства охорони здоров'я України та доручень Міністра видає накази організаційно-розпорядчого характеру, які підписує Голова Держлікслужби.

Держлікслужбу України очолює Голова, якого призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Міністра, та звільняє з посади Президент України.

Голова Держлікслужби України за посадою є Головним державним інспектором України з контролю якості лікарських засобів.

Голова Держлікслужби України:

1) очолює Держлікслужбу України, здійснює керівництво її діяльністю;

2) забезпечує виконання Держлікслужбою України та її територіальними органамиКонституції та законів України, актів та доручень президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства охорони здоров'я України та доручень Міністра, скасовує рішення територіальних органів Держлікслужби України;

3) вносить на розгляд Міністра пропозиції щодо формування державної політики у сферах контролю якості та безпеки лікарських засобів, медичних виробів, а також ліцензування господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, імпорту лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, розроблені Держлікслужбою України проекти законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів Міністерства охорони здоров'я України, що належать до її компетенції;

4) затверджує за погодженням з Міністром схвалені на засіданні колегії річний план роботи Держлікслужби України, заходи щодо реалізації основних напрямів та пріоритетних цілей її діяльності відповідно до визначених завдань;

5) звітує перед Міністром про виконання річного плану роботи Держлікслужби України та покладених на неї завдань, про усунення порушень і недоліків, виявлених під час проведення перевірок діяльності Держлікслужби України, її територіальних органів, а також про притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у допущених порушеннях;

6) вносить Міністру пропозиції щодо кандидатур на посади своїх заступників;

7) затверджує за погодженням з Міністром структуру апарату Держлікслужби України, затверджує положення про структурні підрозділи апарату Держлікслужби України;

8) призначає на посади та звільняє з посад за погодженням з Міністром керівників і заступників керівників структурних підрозділів апарату Держлікслужби України, призначає на посади та звільняє з посад інших державних службовців та працівників апарату Держлікслужби України;

9) вносить Міністру пропозиції щодо утворення в межах граничної чисельності працівників Держлікслужби України і коштів, передбачених на її утримання, а також щодо ліквідації, реорганізації Кабінетом Міністрів України територіальних органів Держлікслужби України, які є юридичними особами, затверджує положення про них;

10) утворює в межах граничної чисельності працівників Держлікслужби України і коштів, передбачених на її утримання, ліквідовує, реорганізовує за погодженням з Міністром та Кабінетом Міністрів України територіальні органи Держлікслужби України як структурні підрозділи апарату Держлікслужби України;

11) затверджує структуру та граничну чисельність працівників територіальних органів у межах граничної чисельності Держлікслужби України, а також їх штатний розпис і кошторис;

12) призначає на посади за погодженням з Міністром та головами відповідних місцевих державних адміністрацій, звільняє за погодженням з Міністром з посад керівників територіальних органів Держлікслужби України, призначає на посади та звільняє з посад за погодженням з Міністром заступників керівників територіальних органів Держлікслужби України;

13) затверджує розподіл обов'язків між своїми заступниками;

14) забезпечує взаємодію Держлікслужби України із структурним підрозділом Міністерства охорони здоров'я України, визначеним Міністром, відповідальним за взаємодію з Держлікслужбою України;

15) забезпечує дотримання встановленого Міністром порядку обміну інформацією між Міністерством охорони здоров'я України і Держлікслужбою України та вчасність її подання;

16) проводить особистий прийом громадян;

17) скликає та проводить наради з питань, що належать до компетенції Держлікслужби України;

18) представляє в установленому порядку Держлікслужбу України у відносинах з іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями в Україні та за її межами;

19) у межах повноважень дає обов'язкові для виконання державними службовцями і працівниками апарату Держлікслужби України та її територіальними органами доручення;

20) порушує в установленому порядку перед Міністром питання щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності першого заступника та заступника Голови Держлікслужби України, притягає до дисциплінарної відповідальності інших працівників Держлікслужби України, її територіальних органів, підприємств, установ та організацій, які входять до сфери її управління, у разі неналежного виконання ними своїх обов'язків;

21) здійснює інші повноваження відповідно до законів та актів Президента України.

Голова Держлікслужби України має двох заступників, у тому числі одного першого.

Першого заступника, заступника Голови Держлікслужби України призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Голови Держлікслужби України, погоджених із Міністром.

Першого заступника, заступника Голови Держлікслужби України звільняє з посад Президент України.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Держлікслужби України, обговорення найважливіших напрямів її діяльності у Держлікслужбі України утворюється колегія у складі Голови Держлікслужби України (голова колегії), першого заступника та заступника Голови Держлікслужби України за посадою, визначених Міністром посадових осіб Міністерства охорони здоров'я України. У разі потреби до складу колегії Держлікслужби України можуть входити керівники структурних підрозділів Держлікслужби України, а також у встановленому порядку інші особи.

Рішення колегії можуть бути реалізовані шляхом видання наказу Держлікслужби України.

Для розгляду наукових рекомендацій та проведення фахових консультацій з основних питань діяльності у Держлікслужбі України можуть утворюватися постійні або тимчасові консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи.

Рішення про утворення чи ліквідацію колегії, постійних або тимчасових консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів, їх кількісний та персональний склад, положення про них затверджує Голова Держлікслужби України.

Граничну чисельність державних службовців та працівників Держлікслужби України затверджує Кабінет Міністрів України.

Структуру апарату Держлікслужби України затверджує Голова Держлікслужби України за погодженням із Міністром.

Штатний розпис, кошторис Держлікслужби України затверджує Голова Держлікслужби України за погодженням із Міністерством фінансів України.

Держлікслужба України є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, власні бланки, рахунки в органах Державної казначейської служби України.

Державна служба України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань.

Державна служба України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань(Держслужба України соцзахворювань) – центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони здоров'я України.

Держслужба України соцзахворювань входить до системи органів виконавчої влади та реалізує державну політику у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням.

Діяльність Держслужби України соцзахворювань визначається Положенням про неї.

Держслужбу України соцзахворювань очолює Голова, який має двох заступників, у тому числі одного першого.

З 27 травня 2014 року Головою Держслужби України соцзахворювань є Курпіта Володимир Іванович.

Історія створення Держслужби України соцзахворювань. Державну службу України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань утворено 9 грудня 2010 року в рамках адміністративної реформи в Україні. 28 березня 2011 року ліквідовано Комітет з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням МОЗ України (постанова Кабінету Міністрів України від № 346 «Про ліквідацію урядових органів»).

Функції з реалізації державної політики у сфері протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань, які раніше належали Комітету, перейшли до повноважень Держслужби України соцзахворювань.

Цільові програми
Протидія ВІЛ-інфекції/СНІДу	Протидія туберкульозу
Загальнодержавна програма забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфокованих і хворих на СНІД на 2009-2013 рр	Загальнодержавна цільова соціальна програма протидії захворюванню на туберкульоз на 2012-2016 рр.
Національна програма забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004-2008 рр	Загальнодержавна програма протидії захворюванню на туберкульоз у 2007-2011 рр
Програма профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу на 2001-2003 рр	Національна програма боротьби із захворюванням на тебуркульоз на 2002-2005 рр
Програма профілактики СНІДу та наркоманії на 1999-2000 рр
Національна програма профілактики СНІДу на 1995-1997 рр
Національна програма профілактики СНІДу в Україніна 1992-1994 рр

Роль органів місцевого самоврядування в забезпеченні охорони здоров'я населення.

Значну роль у покращенні доступу та підвищенні якості послуг територіальній громаді з охорони здоров'я відіграють місцеві органи державного управління та органи місцевого самоврядування. Це зумовлено можливістю організовувати надання послуг відповідно до потреб окремої територіальної громади, враховуючи демографічну структуру населення, особливості виробничої сфери та довкілля, медико-соціального стану, розвитку соціальної інфраструктури, включаючи й охорону здоров'я. Слід зазначити, що в Україні майже 80% бюджету на охорону здоров'я формується з місцевих надходжень, що вказує на значний потенціал стосовно прийняття ефективних управлінських рішень з даної проблеми.

Зв'язок із важливими науковими та практичними завданнями. В останні роки значно активізувалася законотворча діяльність щодо істотного підвищення ефективності охорони громадського здоров'я в Україні. Зокрема, розроблені кілька законопроектів щодо запровадження моделі загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування, про автономізацію закладів охорони здоров'я, про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров'я, про захист прав пацієнтів та медичних працівників, деякі інші. В даному контексті особливо важливим є підвищення ролі місцевих органів державного управління та органів місцевого самоврядування в покращенні організації надання послуг територіальній громаді з охорони здоров'я .

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Перехід від інтегрованої моделі управління соціальною сферою загалом і охороною здоров'я зокрема до моделі договірних відносин здійснений у більшості розвинених країн світу .

Перший такий досвід пілотних проектів в Україні здійснений у двох адміністративних районах Житомирської та Харківської областей у рамках проекту Європейського Союзу "Фінансування та управління у сфері охорони здоров'я” (2004-2006) . Вказаний досвід потребує детального вивчення та наукового обґрунтування щодо можливості його поширення.

Проблемі розмежування замовника і постачальника та укладання контрактів на закупівлю медичних послуг присвячені наукові праці В.М.Рудого, Н.Д.Солоненко та інших дослідників .

Невирішені раніше частини загальної проблеми. Проведений аналіз літературних джерел показав, що незважаючи на велику кількість досліджень та розробок з питань контрактних стосунків між замовниками і постачальниками медичних послуг недостатньо уваги приділяється з'ясуванню напрямів еволюції органів місцевого самоврядування в цьому процесі.

Виклад основного матеріалу дослідження. Розмежування замовника та постачальника медичних послуг у принципі можливе як в умовах моделі, що передбачає фінансування системи охорони здоров'я за рахунок загальних податків, так і в умовах загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування. На основі зарубіжного досвіду, набутого в системах страхування здоров'я, було запропоновано наступні аргументи для обгрунтування запровадження контрактного підходу, або моделі внутрішнього ринку, у системах охорони здоров'я, що фінансуються із загальних податків: сприяння децентралізації управління, покращання діяльності постачальників медичних послуг, покращання планування служб охорони здоров'я і надання медичної допомоги. У ролі покупця медичної допомоги в цьому випадку виступають органи місцевого самоврядування, що передбачає кардинальні зміни характеру їх діяльності. Вони діють у рамках політики в галузі охорони здоров'я, яку розробляють і здійснюють органи державного управління на центральномуі регіональному рівнях. Центральним елементом такої політики є забезпечення макрорівноваги в системі, або збалансованості державних зобов'язань стосовно надання медичної допомоги населенню з наявними фінансовими ресурсами . Основні завдання державних замовників медичних послуг в особі органів місцевого самоврядування або фондів соціального медичного страхування в основному тотожні. Незалежно від того, яка система відшкодування вартості послуг застосовується, обом типам замовників для задоволення потреб своїх споживачів у медичному обслуговуванні доцільно й необхідно використовувати договірні відносини з постачальниками медичних послуг. Якщо мова йде про споживачів органу місцевого сомоврядування - це мешканці відповідного району, якщо про споживачів фонду - це застраховані особи. Як тільки будуть прийняті політичні рішення щодо впровадження обов'язкового медичного страхування, місцеві органи охорони здоров'я можуть бути інтегровані у фонд обов'язкового медичного страхування. Таким чином, досвід із впровадження механізмів фінансування охорони здоров'я за допомогою контрактів буде відігравати ключову роль для майбутніх реформ системи охорони здоров'я в Україні. Важливим кроком для органу місцевого самоврядування є планування послуг територіальній громаді з охорони здоров'я та організація постачальників як юридичних осіб, навіть якщо вони залишаються в державній власності або у власності органів місцевого самоврядування. Розмежування цих функцій необхідне для запровадження контрактних відносин у сфері охорони здоров'я.

Слід наголосити, що органи місцевого самоврядування, зокрема районні/міські/сільські/ ради, відіграють відповідну роль у процесі управління охороною здоров'я та її фінансування на місцевому рівні. Оскільки вони є фондотримачами в цьому процесі, саме вони повинні бути переконані в необхідності підтримки впровадження запропонованих реформ. Тому політична підтримка органів місцевого самоврядування є запорукою всіх цих реформ. Інакше процес реформування зіткнеться з перешкодами на місцевому рівні. Крім того, зазначені органи затверджують рішення щодо того, якою буде кількість автономних постачальників медичних послуг, з якими місцевий державний замовник послуг територіальній громаді укладатиме договори про закупівлю медичних послуг.

Модель розмежування замовника - органу місцевого самоврядування та постачальника послуг територіальній громаді з охорони здоров'я.

Політичні та правові умови дають змогу здійснити розмежування замовника та постачальника медичних послуг в Україні. Це підтверджується успішним впровадженням нової системи управління охороною здоров'я на рівні місцевого самоврядування в Золочівському (Харківська область) та Попільнянському (Житомирська область) районах .

Місцеві органи управління охороною здоров'я, що є підрозділами (на обласному, районному або міському рівнях) державних адміністрацій, діють як замовники (платники) і виконують функцію первинного розподілу бюджетних коштів, а також забезпечують закупівлю відповідних послуг для територіальної громади. Бюджети доходів і витрат, штатний розклад покупця повинні ухвалюватися (на районному або міському рівні) державною адміністрацією. Управління (відділи) охорони здоров'я на районному або міському рівні - юридична особа і, як наслідок, має незалежний баланс, зареєстровані рахунки в органах державного казначейства, печатку з державною символікою і своєю назвою .

Водночас існують автономні місцеві постачальники медичних послуг з власним статутом і статусом юридичної особи, що діють як некомерційні медичні підприємства. Відповідно до положення про нього місцевий відділ охорони здоров'я фінансується переважно за рахунок державних бюджетних фондів. Його основна функція - управляти системою охорони здоров'я і укладати контракти із постачальниками медичних послуг .

Найкраща форма угоди між державним покупцем і автономними постачальниками медичних послуг - контракт, що має юридичні зобов'язання. Контракт визначають як письмову угоду між двома сторонами, що є обов'язковою для виконання. Власне кажучи, контракт - це затвердження прав і зобов'язань кожної сторони даної угоди. У сфері охорони здоров'я договірні сторони - це замовник та постачальник медичних послуг.

Управління (відділи) охорони здоров'я (на міському, районному або навіть обласному рівнях) стануть ключовими структурами у сфері охорони здоров'я і основними органами, що прийматимуть рішення щодо акредитації, фінансового розподілу, реструктуризації соціальної інфраструктури й моніторингу. Організація державного замовника у вигляді органу місцевого самоврядування є важливим кроком, що прискорює запровадження ефективного фінансування і управління у сфері охорони здоров'я на рівні окремої адміністративної території.

Стратегічна мета державного замовника полягає в тому, щоб зосередитися на медичних потребах територіальної громади населення і гарантувати вільний доступ до послуг системи охорони здоров'я. Управління (відділ) охорони здоров'я органу місцевого самоврядування повинен зосередитись на якості та обсязі медичних послуг і гарантувати доступ усіх членів територіальної громади до необхідного медичного обслуговування. Він використовує контракт як інструмент, щоб фінансувати придбання медичних послуг в автономних постачальників і розподіляти фінансові кошти на місцевому рівні. Одним із завдань органу місцевого самоврядування є поліпшення результатів діяльності сфери охорони здоров'я (кількість пацієнтів, які отримали лікування) і роботи сфери охорони здоров'я щодо їх якості. Він повинен гарантувати стабільність бюджету сфери охорони здоров'я й інформувати пацієнтів про медичні послуги та права пацієнтів.

Для виконання своїх завдань державний замовник - орган місцевого самоврядування - має забезпечити різні сфери своєї діяльності фахівцями відповідних спеціальностей: економістом, медичним експертом, бухгалтером, юристом тощо. У той час, як економіст зосереджується на виробництві і продуктивності медичних послуг, медичний експерт контролює результати їх надання.

Загалом внутрішня організація державного замовника - органу місцевого самоврядування - повинна охопити наступні процеси: реєстрація мешканців; інформування мешканців про їх права на безоплатні послуги; обробка і перевірка вимог; планування й організація медичних послуг; відбір і ведення переговорів з постачальником; підтвердження рахунків щодо їх відповідності регулятивним нормам за контрактом і щодо укладання контракту з постачальником; розвиток клінічної інформаційної системи, моніторинг постачальників медичних послуг; адміністрування персоналу, навчання, розвиток і організація штату; фінансове управління і планування; облік; статистичний аналіз діяльності й використання інформації.

Децентралізована організаційна структура органу місцевого самоврядування забезпечує безпосереднє надходження інформації про мешканців, гарантує, що вимоги обробляються належним чином і дає змогу здійснювати більш ефективний контроль над постачальниками.

При виконанні своїх завдань відділ охорони здоров'я органу місцевого самоврядування повинен співпрацювати з іншими підрозділами районної державної адміністрації, органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, закладами, організаціями і громадськими утвореннями.

Замовник має право контролювати виконання зобов'язань постачальником відповідно до стандартів і керівних принципів первинного і вторинного рівня надання медичних послуг, ухвалених Міністерством охорони здоров'я України. На додаток до цього замовник має доступ до всіх звітів і інших медичних документів або їх копій, що ведуться постачальником. Відділ охорони здоров'я має право проводити інспекції постачальників медичних послуг.

Усі суперечки і розходження між замовником і постачальником, що стосуються контракту, залагоджуються шляхом переговорів. Якщо не можливо улагодити суперечку шляхом переговорів, її вирішують відповідно до чинного законодавства. У процесі суперечок і розходжень постачальник зобов'язаний продовжувати виконання умов контракту, а замовник зобов'язаний платити, як це було узгоджено, поки суд не прийме кінцеве рішення. Замовник має право на відшкодування, а постачальник має обов'язок відшкодувати покупцеві втрати на основі аргументованої вимоги. Компенсація також матиме місце у випадку неправильно або невідповідно оплаченого рахунку. Неправильна або невідповідна оплата рахунку на додаткову суму має бути оплачена аптеці у разі неправильного або необґрунтованого рецепта, виданого на безкоштовне отримання ліків.

Орган місцевого самоврядування повинен прийняти нове розуміння своєї ролі. Він має діяти не тільки як державна служба, але й як інституція з обслуговування своїх громадян. Споживач відіграє ключову роль у сфері охорони здоров'я. Щоб контролювати свій рух у потоці пацієнтів на місцевому рівні, споживач медичних послуг повинен мати інформацію, як уникати хвороб завдяки профілактиці, у якому медичному закладі він може одержати відповідне лікування. Відділ охорони здоров'я повинен інформувати населення через місцеві засоби інформації і місцеві оголошення, і надавати базову інформацію щодо ролі сімейної медицини та про медичні послуги і права пацієнтів. Потрібно давати населенню поради щодо існуючих медичних послуг. Пацієнти повинні бути поінформовані про їх права і те, куди скаржитися у разі поганого лікування, про нову роль сімейних лікарів і своє право вибирати їх. Це буде мати позитивний вплив на потоки пацієнтів.

Орган місцевого самоврядування повинен використовувати показники ефективності для планування й контролю. Тому план роботи відділу охорони здоров'я має бути стандартизованим і включати щомісячні дані й аналіз показників, оцінку використання медичних закладів, щоб мати інформацію про стан здоров'я населення району. Узагальнені показники поточного періоду (щомісяця) повинні порівнюватися з узагальненими даними по минулому річному періоді. Відхилення, виражені у вигляді відсотків, свідчать про потреби і доступність існуючих послуг з охорони здоров'я.

Висновки. Сучасна модель діяльності органів місцевого самоврядування, що базується на одночасному управлінні та фінансуванні інфраструктури охорони здоров'я, не відповідає суспільним потребам та не забезпечує територіальні громади необхідними послугами. Еволюція органів місцевого самоврядування від утримання інфраструктури охорони здоров'я до розмежування замовника та постачальника послуг, а також запровадження контрактних відносин між ними дасть змогу істотно покращити доступ та якість послуг з охорони здоров'я на рівні окремих територій.

Перспективи подальших досліджень у даному напрямі. Необхідно обґрунтувати організаційно-правові механізми еволюції органів місцевого самоврядування в стратегічного замовника послуг територіальній громаді з охорони здоров'я, а також підходи до визначення суспільних потреб стосовно вказаних послуг та їх планування.

Правовий статус установ охорони здоров'я.

У відповідності до чинного законодавства України під закладом охорони здоров’я розуміють юридичну особу будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, основним завданням яких є забезпечення медичного обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників.

Будь-яка лікарня, амбулаторія, поліклінічна установа тощо є лікувально-профілактичним закладом. Виключення становлять приватно-практикуючі лікарі, які зареєстровані як фізичні особи-підприємці (далі — ФОП), отримали ліцензію на провадження медичної практики, відкрили кабінети, найняли на роботу лікарів з вищою освітою та середній медичний персонал. Кабінети, відкриті ФОП, не створюють юридичної особи, тому медичні кабінети не відносяться до закладів охорони здоров’я.

Основами законодавства України про охорону здоров’я зазначено, що мережа державних і комунальних закладів охорони здоров’я формується з урахуванням потреб населення у медичному обслуговуванні, необхідності забезпечення належної якості такого обслуговування, своєчасності, доступності для громадян, ефективного використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. Існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Створення та діяльність приватних медичних закладів підтримується з боку держави. Проте чинним законодавством зазначається, що провадження господарської діяльності в сфері охорони здоров’я, яка відповідно до закону підлягає ліцензуванню, дозволяється лише за наявності ліцензії (ст. 17 Основ законодавства). Необхідність в створенні приватного медичного закладу визначає не держава, а володілець на підставі маркетингових досліджень ринку медичних послуг та на власний ризик.

Медичні заклади всіх форм власності та приватно-практикуючі лікарі в своїй діяльності керуються Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, а також актами уповноваженого органу управління та іншими нормативно-правовими актами.

Права, гарантії та пільги для закладів охорони здоров’я.

Чинним законодавством України передбачено, що медичний заклад будь-якої форми власності має наступні права:

• здійснювати господарську діяльність у передбаченому законом порядку. Для здійснення господарської діяльності ЛПУ залучає і використовує матеріально-технічні, фінансові, трудові та інші види ресурсів, використання яких не заборонено законодавством;

• відкривати та закривати рахунки в Державному казначействі України, установах банків, у тому числі (в іноземній валюті);

• мати круглу печатку зі своїм найменуванням, штампи, а також бланки з власними реквізитами;

• укладати угоди, у т.ч. господарські угоди з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та підпорядкування, а також фізичними особами відповідно до законодавства;

• набувати майнові та особисті немайнові права, нести обов’язки, бути позивачем, відповідачем або третьою стороною у справах, що розглядається в судах України, міжнародних та третейських судах;

• користуватися або оперативно управляти наявним майном та нематеріальними активами;

• на компенсацію збитків, завданих внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними або недійсними, (підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду);

• звертатися у порядку, передбаченому законодавством, до центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також підприємств і організацій незалежно від форм власності та підпорядкування, для отримання інформації та матеріалів, необхідних для ведення основної діяльності;

• здійснювати співробітництво з іноземними організаціями відповідно до законодавства;

• здійснювати власне будівництво, реконструкцію, капітальний та поточний ремонт основних фондів у визначеному законодавством порядку;

• здійснювати інші права, що не суперечать чинному законодавству.

Заклади охорони здоров’я, особи, які здійснюють підприємницьку діяльність в сфері охорони здоров’я, а також суб’єкти господарювання, що виробляють продукцію, необхідну для забезпечення діяльності закладів охорони здоров’я, користуються податковими та іншими пільгами, передбаченими законодавством (ст. 21 Основ законодавства). Наприклад, пільги щодо сплати ПДВ для медичних закладів.

Серед гарантій держави для медичного сектору необхідно зазначити надання бюджетного фінансування та забезпечення матеріально-технічними засобами. Щоправда, визначена гарантія розповсюджується на державні та комунальні медичні установи.

Як зазначено ст. 18 Основ законодавства, фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України та місцевих бюджетів, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медичної допомоги, фінансування державних цільових і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань.

Проте, чинним законодавством зазначені випадки, коли державне фінансування може поширюватись і на приватні медичні заклади: медична допомога надається безоплатно за рахунок бюджетних коштів у закладах охорони здоров’я, з якими головними розпорядниками бюджетних коштів укладені договори про медичне обслуговування населення. Особливості укладення договорів про медичне обслуговування населення визначаються законом, – тобто, у випадку укладення договору про надання безоплатної медичної допомоги населенню приватним медичним закладом, держава має відшкодовувати вартість наданих послуг.

Держава організує матеріально-технічне забезпечення охорони здоров’я в обсязі, необхідному для надання населенню гарантованого рівня медичної допомоги. Всі заклади охорони здоров’я мають право самостійно вирішувати питання свого матеріально-технічного забезпечення. Держава сприяє виробництву медичної апаратури, інструментарію, обладнання, лабораторних реактивів, ліків, протезних і гігієнічних засобів та інших виробів, необхідних для охорони здоров’я, а також розвитку торгівлі цими виробами.

Обов’язки закладів охорони здоров’я.

Для медичних закладів всіх форм власності державою закріплені ряд обов’язків (у відповідності до Основ законодавства про охорону здоров’я та Ліцензійних умов):

1. зареєструвати юридичну особу, а також вносити зміни до статутних документів, проводити перереєстрацію, ліквідацію у передбаченому законом порядку (Ліцензійні умови з медичної практики)

2. отримати дозвіл на проведення господарської діяльності з медичної практики (Ліцензійні умови з медичної практики)

3. затвердити статут (положення), структуру, штатний розпис, перелік обладнання відповідно до табеля оснащення закладу охорони здоров’я

4. призначити на посаду головного лікаря, який має сертифікат лікаря-спеціаліста та посвідчення про наявність кваліфікаційної категорії за спеціальністю «організація і управління охороною здоров’я» за наявності стажу роботи не менше трьох років

5. забезпечити працівниками, необхідними для надання медичної допомоги

6. зберігати за місцем провадження діяльності:

7. нормативно-правові документи, у тому числі нормативні документи з питань стандартизації, необхідні для провадження відповідного виду господарської діяльності;

8. обліково-звітні статистичні форми відповідно до заявлених спеціальностей;

9.  акредитаційний сертифікат закладу охорони здоров’я (за умови функціонування закладу охорони здоров’я більше двох років);

10. свідоцтво про атестацію лабораторії закладу охорони здоров’я (за наявності її у структурі закладу);

11. документи, у яких зазначається рівень кваліфікації медичних працівників.

12. Медична практика провадиться суб’єктами господарювання на підставі ліцензії та за наявності:

13. приміщень, що відповідають установленим санітарним, епідеміологічним, гігієнічним нормам і правилам, протипожежним нормам і правилам за наявності дозволу органу державного пожежного нагляду;

14. приладів, обладнання, оснащення відповідно до Табеля оснащення виробами медичного призначення лікувальних та діагностичних кабінетів амбулаторно-поліклінічних закладів, стаціонарних відділень лікарень (далі — Табель оснащення). При цьому засоби вимірювальної техніки повинні бути метрологічно повірені

15.  працівників (лікарів, молодших спеціалістів з медичною освітою) для провадження медичної практики

16. забезпечити надання пацієнтам та відвідувачам за місцем провадження діяльності достовірну інформацію в доступному для споживача місці:

17. вивіску із зазначенням найменування суб’єкта господарювання відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію;

18. фотокопію ліцензії та копію виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців;

19. акредитаційний сертифікат закладу охорони здоров’я (за умови функціонування більше двох років);

20. перелік лікарських спеціальностей та спеціальностей молодших спеціалістів з медичною освітою, за якими провадиться медична практика;

21. свідоцтво про атестацію лабораторії закладу охорони здоров’я за наявності її у структурі закладу;

22. режим роботи ліцензіата;

23. відомості про керівництво (прізвище, ім’я, по батькові керівника, його заступників) та лікарів ліцензіата (прізвища, імена, по батькові, посади, категорії);

24. книгу відгуків та пропозицій громадян;

25. здійснювати оперативну діяльність по матеріально-технічному забезпеченню своєї роботи

26. здійснювати бухгалтерський облік, вести фінансову та статистичну звітність згідно з законодавством;

27. придбавати матеріальні ресурси у підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також у фізичних осіб;

28. створювати належні умови для високопродуктивної праці, забезпечує додержання законодавства про працю, правил та норм охорони праці, техніки безпеки, соціального страхування;

29. забезпечувати підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації медичних працівників (ст. 75 Основ законодавства);

30. використовувати у роботі систему стандартів у сфері охорони здоров’я (ст. 14-1 Основ законодавства);

31. забезпечити право пацієнта на вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я (ст. 38 Основ законодавства);

32. забезпечити надання медичної інформації (ст. 39 Основ законодавства);

33. забезпечити дотримання право на таємницю про стан здоров’я (ст. 39-1 Основ законодавства), лікарської таємниці (ст. 40 Основ законодавства)

34. забезпечити дотримання загальних умов медичного втручання (с. 42)

35. отримати добровільну згоду інформованого пацієнта / законного представника (ст. 43)

36. забезпечити застосування методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів (ст. 44)

Правовий статус керівника ЛПУ.

Управління поточною діяльністю ЛПУ державної та комунальної форми власності здійснює головний лікар.

Основами законодавства про охорону здоров’я зазначається, що керівником закладу охорони здоров’я незалежно від форми власності може бути призначено лише особу, яка відповідає єдиним кваліфікаційним вимогам, що встановлюються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я, а саме:

• мати повну вищу медичну освіту (спеціаліст, магістр) за напрямом підготовки “Медицина”;

• післядипломна спеціалізація за фахом “Організація і управління охороною здоров’я”

• мати вищу кваліфікаційна категорія за лікарською спеціальністю та за фахом “Організація управління охороною здоров’я”

• стаж роботи за лікарською спеціальністю для головного лікаря обласної лікарні — не менше 10 років, та за фахом “Організація управління охороною здоров’я» — не менше 8 років; для головного лікаря центральної міської та центральної районної лікарень — відповідно не менше 7 та 5 років

• пройти стажування в органах управління вищого рівня.

Призначення на посаду та звільнення з посади керівника закладу охорони здоров’я здійснюються відповідно до законодавства.

Керівники державних, комунальних закладів охорони здоров’я призначаються на посаду шляхом укладення з ними контракту. Подібний вид працевлаштування прийнятний і для керівників приватних закладів охорони здоров’я, у випадку, якщо керівник ЛПУ не є володільцем.

У контракті зазначається строк найму, права, обов’язки і відповідальність головного лікаря, умови його матеріального забезпечення та інші умови. Підстави для дострокового звільнення з посади головного лікаря має бути передбачено контрактом.

Нижче розглянемо вимоги, права, завдання, обов’язки та відповідальність керівника ЛПУ:

І. Вимоги:

• Керівник ЛПУ повинен знати Конституцію України; акти законодавства, нормативні документи, що стосуються державної служби та місцевого органу виконавчої влади; Укази Президента України, постанови та розпорядження Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, інші нормативно-правові акти, що регулюють розвиток галузі охорони здоров’я; основи медичного і трудового права; концепцію розвитку охорони здоров’я населення України; основи міжнародного та європейського законодавства з питань охорони здоров’я; практику застосування законодавства у межах своєї компетенції; основи державного управління; практику застосування чинного законодавства; основи організації роботи та технологію процесу управління; економічні основи управління охороною здоров’я, демографічну ситуацію в регіоні; специфіку менеджменту і маркетингу в галузі охорони здоров’я; технології інформаційного забезпечення управління, форми та методи роботи із засобами масової інформації; правила ділового етикету; сучасні засоби комунікацій та зв’язку

ІІ. Права:

• має право діяти без довіреності від імені ЛПУ, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію ЛПУ і вирішує питання його діяльності у межах та у визначеному законодавством порядку 

• розпоряджається коштами та майном відповідно до законодавства 

• укладає договори (у тому числі щодо надання медико-санітарної допомоги), видає довіреності, відкриває рахунки в органах Держказначейства, в установах банків в установленому порядку 

• у межах компетенції видає накази та інші розпорядчі акти, дає вказівки, обов’язкові для всіх підрозділів та працівників медичного закладу 

• призначає своїх заступників та розподіляє обов’язки між ними 

• визначає організаційну структуру ЛПУ, граничну чисельність працівників, штатний розпис та подає їх на затвердження до уповноваженого органу управління (з урахуванням вимог чинного законодавства України) 

• затверджує положення про структурні підрозділи медичного закладу за поданням керівників цих підрозділів 

• призначає на посади та звільняє керівників структурних підрозділів, інших працівників 

• встановлює працівникам розміри премій, винагород, надбавок і доплат на передбачених колективним договором та законодавством умовах 

• укладає колективний договір з працівниками від імені уповноваженого органу управління 

• вирішує інші питання діяльності ЛПУ у відповідності до вимог чинного законодавства України 

ІІІ. Завдання та обовьязки:

• здійснювати керівництво лікувально-профілактичним закладом відповідно до чинного законодавства України та нормативно-правових актів, що визначають діяльність підприємств, установ і організацій охорони здоров’я

• організувати лікувально-профілактичну, адміністративно-господарську та фінансову діяльність закладу

• співпрацювати з органами управління, місцевою владою, суміжними медичними закладами та забезпечувати взаємодію підрозділів лікувально-профілактичного закладу

• забезпечити надання якісної медичної та фармацевтичної допомоги населенню

• впроваджувати сучасні методи діагностики і лікування, лікувально-оздоровчого режиму, раціонального харчування

• регулювати використання ліжкового фонду

• організовувати роботу з добору, розстановки і використання медичних кадрів, забезпечувати своєчасне підвищення їх кваліфікації

• створити належні виробничі умови, забезпечити додержання співробітниками правил внутрішнього трудового розпорядку, охорони праці та протипожежного захисту

• налізувати показники роботи закладу, вживати заходів щодо їх оптимізації, видавати відповідні директивні документи з цього питання

• організувати проведення науково-практичних конференцій медичних працівників закладу з актуальних питань охорони здоров’я.

ІV. Відповідальність:

• головний лікар безпосередньо підпорядковується уповноваженому органу управління та несе персональну відповідальність за виконання покладених на ЛПУ завдань і здійснення ним своїх функцій

• головний лікар та головний бухгалтер несуть персональну відповідальність за додержання порядку ведення і достовірність обліку та статистичної звітності у встановленому законодавством порядку 

• головний лікар несе персональну відповідальність за порушення трудового, санітарного, антикорупційного та інш. законодавства

• головний лікар представляє медичний заклад у суді як відповідач у позовах проти лікувально-профілактичної установи

Юридична відповідальність ЛПУ.

Коли мова йде про настання юридичної відповідальності в медичній сфері, то в переважній більшості випадків йдеться про цивільно-правову відповідальність медичних закладів. Як зазначається у Цивільному кодексі України, відповідальність за результати діяльності працівника, у т.ч. і за заподіяння шкоди, несе роботодавець, тобто — лікувально-профілактичний заклад, в якому працює медичний працівник. Дана норма закріплена в законодавстві не випадково: покладення відповідальності на працівника, який безпосередньо заподіяв шкоду, зробило б менш реальним механізм відшкодування шкоди пацієнтові. — Якщо в основі правопорушення лежить лікарський злочин, то притягнення медика до кримінальної відповідальності не перешкоджає можливості вимагання з боку пацієнта або його законних представників цивільно-правового відшкодування шкоди.

Також не слід забувати й про можливість притягнення до відповідальності лікувальної установи при порушенні кримінальної справи проти конкретного медичного працівника даного медичного закладу.

Порушення вимог трудового, протиепідемічного законодавства, порядку видачі, посвідчення документів посадовими особами тягне за собою настання адміністративної відповідальності.

Такий вид відповідальності для ЛПУ може настати з деяких причин, а саме:

• при порушенні медичними працівниками даного ЛПУ виконання своїх професійних обов’язків, унаслідок чого було заподіяно шкоду здоров’ю та / або життю пацієнта

• при порушенні договірних відносин

• при посяганні на ділову репутацію ЛПУ

При розгляді цивільно-правових «медичних» справ судом, зазвичай, оскаржується порядок, правомірність, своєчасність або необхідність надання медичної допомоги / медичних послуг працівником (ками) ЛПУ.

У всіх позовних заявах зазначається необхідність відшкодування заподіяної шкоди – моральних страждань та матеріальних збитків. Різновидами шкоди є:

• майнова (реальні втрати, не отримані доходи, витрати на харчування, лікування, догляд тощо)

• моральна (фізичні та моральні переживання пацієнта, який постраждав у результаті медичного втручання)

Фізична шкода здоров’ю визначається відповідно до Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом МОЗ України від 17 січня 1995 року.

Майнова шкода визначається в результаті підрахунків втраченого заробітку, недоотриманих прибутків, витрат на лікування, додаткове харчування, придбання ліків, догляд тощо. Іншими словами — це все ті витрати, які в пацієнта виникли у зв’язку із заподіянням йому шкоди, а також всі доходи, які потерпілий міг би точно отримати. Ці обставини повинні бути підтверджені документально. Наприклад, витрати на додаткове харчування визначаються на основі довідки медичної установи про раціон додаткового харчування і довідки про ціни на продукти, що склалися у тій місцевості, де потерпілий зазнав витрат. Відповідно витрати на лікарські засоби встановлюються на підставі чеків, товарних накладних, а за їх відсутності — за допомогою витягу з медичної карти стаціонарного (амбулаторного) хворого, де зазначено, які ліки призначались і потім застосовувались, та довідки з аптечного управління, де буде зазначено вартість ліків на ринку фармпослуг за певний місяць.

У відповідності до ст. 23 Цивільного кодексу України моральна шкода фізичної особи полягає:

1) у фізичному болю і стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної чи юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Методичними рекомендаціями щодо відшкодування моральної шкоди враховується стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. Моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, оскільки немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може бути суто умовним. У будь-якому випадку розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді.

Резюмуючи перший вид цивільно-правової відповідальності, зазначу, що у разі визнання судом позовних вимог пацієнта, безпосереднє відшкодування нанесеної матеріальної та моральної шкоди здійснює медичний заклад. У свою чергу, медичний заклад має право регресного позову до безпосереднього заподіювача шкоди — медичного працівника.

Регрес у сфері цивільно-правової відповідальності медичних організацій — це можливість ЛПУ, яка відшкодувала шкоду, заподіяну пацієнтові при наданні медичної допомоги, зворотної вимоги стягнення у розмірі виплаченого відшкодування з працівника цієї установи — конкретного заподіювача шкоди.

Порушення договірних відносин можливе як у сфері укладених господарських договорів, так і при наданні оплатних медичних послуг.

Якщо перший вид конфліктів вирішується господарськими судами без особливих проблем, то при розгляді фінансових суперечок між пацієнтом та лікувальною установою відбувається вимушене розкриття лікарської таємниці (у випадку, коли позивачем є ЛПУ). Тому керівникові медичного закладу необхідно бути готовим до того, що освічений пацієнт або його правозахисник можуть висунути зворотній позов про відшкодування шкоди за розголошення конфіденційної інформації. Подібні види конфліктів необхідно намагатися врегулювати на досудовому етапі або за допомогою альтернативних методів вирішення спорів.

Однією із нових для медичної сфери позовною вимогою є притягнення пацієнта, його законного представника або недобросовісного конкурента до відповідальності за посяганні на ділову репутацію ЛПУ. Наприклад, один із провідних приватних медичних закладів нині оскаржує розміщення інформації, що шкодить діловій репутації, на одному із Інтернет-ресурсів «медичного» характеру. Не виключено, що інформацію розмістили конкуренти даного ЛПУ (елемент недобросовісної конкуренції). Пацієнтопотік після розміщення інформації зменшився на 25%. Навіть при умові, що дане ЛПУ досягне поставленої мети і інформація, що значно зіпсувала репутацію буде знищена, відновлення пацієнтопотоку відбудеться ще через певний час.

Інший медичний заклад нині оспорює розміщення у місцевій газеті (друкована та електронна версія) недостовірної інформації щодо розміщення результатів проведених одному із пацієнтів обстежень. Зважаючи на те, що приватних закладів, що надають подібні послуги в даній місцевості, лише два, а характер викладеної інформації дає можливість ідентифікувати даний медичний заклад. Ймовірно, що найближчим часом пацієнтопотік до даного ЛПУ значно зменшиться.