43

Дисципліна : адмістративне право Лекційне заняття № 27 ( теоретичне заняття - 1 година, самостійне вивчення - 1 година)

Тема № 27. Управління охороною здоров'я.

Мета: дати студентам поняття принципів державної політики у справах сім‘ї молоді та фізичної культури. Студенти повинні знати організаційно-правове забезпечення реалізації державної політики у справах сім'ї, молоді та фізичної культури. Студенти повинні орієнтуватися в системі і правовому становищи органів управління справами сім"і, молоді та фізичної культури.

План заняття:

1. Охорона здоров'я як напрямок державної діяльності. Основи законо­давства України про охорону здоров'я.

2. Система органів, що здійснюють управління охороною здоров'я, їх компетенція. Міністерство охорони здоров'я України. Державна санітарно-епідеміологічна служба України. Державна служба України з лікарських засобів. Державна служба України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань. Роль органів місцевого самоврядування в забезпеченні охорони здоров'я населення. Правовий статус установ охорони здоров'я.

Питання для самостійного вивчення:

1. Державний контроль у сфері охорони здоров'я. Компетенція органів санітарно-епідеміологічної служби. Санітарно-епідеміологічний нагляд.

Рекомендована література до теми:

	КонституціяУкраїни від 28.06.1996р.
	Кодекс України про адміністративні порушення від 07.12.1984р.зі змінами і доповненнями
	Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07 2005р. зі змінами і доповненнями
	Закон України «Про державну службу» від 16.12.1993р. зі змінами і доповненнями
	Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про звернення громадян” від 02.10.1996р. зі змінами і доповненнями
	Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про міліцію” від 2012.1990р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „ Про адвокатуру та адвокатську діяльність" 5 липня 2012 року № 5076-VI
	Закон України „Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 01.12.1994р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19.11.1992р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про пенсійне забезпечення” від 06.12.1992р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24.02.1994р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Основи законодавства України про культуру” від 14.02.1992р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про освіту” від 23.05.1991р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про вищу освіту” від 17.01.2002р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.1992р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про дорожній рух” від 30.06.1993р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про Вищу раду юстиції” від 15.01.1998р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про оборону України” від 06.12.1991р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про Збройні сили України” від 06.12.1991р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 25.03.1992р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19.06.2003р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про Службу безпеки України” від 25.03.1992р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про державний кордон України” від 04.11.1991р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про державну прикордонну службу України” від 03.04.2003р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про транспорт” від 10.11.1994р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „Про телекомунікації” від 18.11.2003р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „ Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991р. зі змінами і доповненнями.
	Закон України „ Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України” від 21.01.1994р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „ Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1991р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „ Про Антимонопольний комітет України” від 26.11.1993р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „ Про державну податкову службу в Україні” від 24.12.1993р. зі змінами і доповненнями
	Закон України „ Про доступ до судових рішень" №3262-1V від 22.12.2005
	Указ Президента України „ Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади” від 15.12.1999р. зі змінами і доповненнями
	Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади, затверджене Указом Президента України від 12.03.1996 р.
	Положення про МВС, затверджене Указом Президента України від 17.10.2000 р.
	Правила дорожнього руху, затверджені Постановою Кабінету міністрів України від 10.10.2001р.
	Інструкція з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення, затверджена Міністерством внутрішніх справ України від 22.02.2001р.
	Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред.С.В.Ківалова. – Одеса: Юридична література, 2003.
	Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 544 с.
	Административное право: Учебник / Под ред. Л.Л.Попова . – М.: Юристъ, 2002.
	Авер’янов В. Актуальні завдання реформування адміністративного права. // Право України – 1999. - №8.
	Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Літера ЛТД, 2001. – 336с.
	Гладун З.С. Адміністративне право України: Навч. Посібник. – Тернопіль: Картбланш, 2004. – 520 с.
	Комзюк А.Т. Адміністративна відповідальність в Україні: Навч.посібник. – Харків: Ун-т внутрішніх справ, 1998.
	Комзюк А.Т., Бевзенко В.М., Мельник Р.С. Адміністративний процес України: Навч. Посіб. – К.: Прецедент, 2007. – 531 с.
	Кузьменко О.В., Гуржій Т.О. Адміністративно-процесуальне право України: Підручник/ За ред.. О.В. Кузьменко. – К.: Атака, 2007. – 416с.
	Пасенюк О. Становлення адміністративної юстиції в Україні та адміністративне право// Право України. – 2005. - № 7. – С. 8-11.
	Рябченко О.П., Бутенко В.І., Ясинок М.М., Лічман Л.Г., Погрібний С.О. Основи адміністративного судочинства в Україні: Навчальний посібник. – Суми: Видавництво «МакДен», 2008. – 200с.
	Стефанюк В.С. Судовий адміністративний процес: Монографія. – Харків: Фірма «Консум», 2003. – 464с.

ЛЕКЦІЯ

1. Охорона здоров'я як напрямок державної діяльності. Реалії сьогодення свідчать про необхідність суттєвого онов лення поглядів стосовно державного регулювання у сфері охорони здоров'я громадян. Поряд із збереженням ставлення до медичної діяльності як однієї з соціальних функцій держави, за останній час виникли й посилилися тенденції відносно охорони здоров я громадян як фактору забезпечення національної безпеки Украї ни. Існує велика кількість обставин, які свідчать про необхід ність зміни пріоритетів стосовно основних напрямів держав­ного регулювання у сфері охорони здоров'я. Основними з таких обставин є:

• урізноманітнення форм власності лікувальних установ, де громадянам може надаватися медична допомога;

• віднесення певної частини послуг, що надаються державними та комунальними закладами охорони здоров'я, до адміністратив них (управлінських) послуг;

• необхідність урахування прав, свобод і законних інтересів па цієнтів і доцільності для держави за пошуків нових форм і методів державного управління у сфері охорони здоров'я громадян;

• потреби зміни акцентів у визначенні державного фінансуван ня сфери медичної діяльності в Україні тощо.

Забезпечення загальнодоступності медичної допомоги.

Цей напрям державного регулювання у сфері охорони здоров'я громадян полягає у створенні рівних можливостей доступу грома дян до ресурсів медицини незалежно від соціального, матеріально го статусу, але насамперед від місця проживання. Адміністратив но-територіальна реформа як складова частина ад

міністративної реформи в Україні ставить за мету наблизити до громадян адмініст ративні (управлінські) та соціальні послуги з боку державних ор­ганів та органів місцевого самоврядування. Статистичні дані свідчать, що мешканці понад 9 тис. сіл України позбавлені можливості отримувати медичну допомогу за місцем проживання - у цих селах немає жодного медичного працівника.

У цьому контексті доцільно згадати та якісно використати до свід земської медицини, де одним із способів надання медичної допомоги селянам (а земська медицина перш за все була зорієнто ваною на них) був так званий роз'їзний метод, коли медичний працівник, відповідаючи за певну кількість сіл, щодня об'їжджав певні села, де й надавав необхідну допомогу. У поєднанні з укруп ненням адміністративно-територіальних одиниць, що планується реформою, такий метод здатний покращити рівень сільської меди цини і насправді спроможний забезпечити загальнодоступність медичної допомоги.

Важливо також здійснити реструктуризацію галузі на основі нау ково обгрунтованих потреб міського та сільського населення у різних видах медичної допомоги, пріоритетного розвитку такої допомоги па засадах сімейної медицини (загальної практики), а також реструкту ризацію стаціонарної та спеціалізованої допомоги, упорядкування мережі лікувально-профілактичних закладів. З метою наближення до жителів сіл медичної допомоги варто розробити нові технології про філактичної діяльності фельдшерсько-акушерських пунктів, розши рити форми лікування, які замінюють перебування у стаціонарі, за провадити пересувні види спеціалізованої медичної допомоги на селі, збільшити обсяги планової стаціонарної та спеціалізованої допомоги в районних лікувально-профілактичних закладах.

Пріоритетність первинної медичної допомоги

Позитивну роль первинної медичної допомоги було підкресле но в Алма-Атинській декларації Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) 1978 р. За період часу, що минув, багато країн Європейського регіону зміцнити свої служби первинної допомоги, головним чином, за рахунок надання загальній практиці сімейній медицині статусу головної медичної спеціальності, представники якої відповідають за надання медичної допомоги при першому кон такті з пацієнтом та подальше спостереження за хворими, а також за питання зміцнення здоров'я та профілактики захворювань Поняття «лікар загальної практики - сімейної медицини» склалось еволю ційно в історичних умовах у низці європейських країн Сімейну лікувальну практику необхідно розглядати як таку, що забезпечує тривалу опіку за здоров'ям громадянина і всіх членів його сім'ї не залежно від характеру хвороби, стану органів і систем організму в усі періоди життя людини

У всі часи, коли мова заходила про медицину, з погляду держа ви поставало питання щодо тих чи інших пріоритетів в управлінні цим видом діяльності Немає жодних сумнівів, що в XXI ст Україна увійшла з такими показниками здоров'я нації та станом медицини, які обумовлюють необхідність сприймати як першочер говий пріоритет розвиток первинної ланки медичної допомоги До неї з певним ступенем допустимості можуть бути віднесені амбу латорно-поліклінічна допомога, сімейна медицина, фельдшерсько-акушерські пункти та амбулаторії в сільській місцевості Світова практика свідчить, що до 50% лікарів у провідних країнах світу -це лікарі загальної практики (типові представники первинної лан ки надання медичної допомоги), тоді як в Україні їх кількість на сьогодні не перевищує 10% Водночас на первинну медичну допо могу у світі витрачається до 60% всіх коштів, що йдуть на меди цину, а в нас цей показник не сягає і 20% Виходячи з того, що левова частка всіх звернень громадян з приводу стану їхнього здо ров'я реалізується через надання їм відповідної медичної допомо ги саме на первинному рівні, а спеціалізованої медичної допомоги потребують не більше 30%о пацієнтів, безумовним пріоритетом державного регулювання у сфері охорони здоров'я громадян має бути саме первинна медична допомога

Запровадження обов'язкового медичного страхування

Медичне страхування - це окремий вид соціального страхування, який гарантує з боку держави рівні можливості для грома дян України в отриманні медичної допомоги та забезпеченні ліка ми Реали сьогодення свідчать, що цей напрям в організації медич ної діяльності вибрали більшість провідних країн світу Якщо добровільне медичне страхування у певних варіантах в Україні вже існує, то дискусії з приводу введення обов'язкового стра хування не вщухають вже декілька років Слід наголосити, що фахівці визнають,- альтернативи обов'язковому медичному стра хуванню нині в Україні немає

Позитивні риси, притаманні цьому виду страхування:

а) запро вадження договірних відносин між суб'єктами медичного страху вання (пацієнт, лікувальна установа, страхова медична компанія, роботодавець);

б) зміни в системі фінансування медичної сфери,

в) вдосконалення контролю за якістю надання медичних послуг.

У цілому ж цей напрям тісно пов'язаний з реформуванням економіч них засад системи охорони здоров'я Медичне страхування спрямо вуватиметься на створення прозорих фінансово-економічних меха нізмів використання коштів, необхідних для реалізації в повному обсязі конституційних прав громадян на медичну допомогу.

У результаті запровадження обов'язкового медичного страхування основними джерелами фінансування охорони здоров'я мають бути:

а) кошти державного та місцевих бюджетів,

б) кошти обов'язкового добровільного медичного страхування;

в) інші, не заборонені законодавством надходження (благодійні внески та пожертвування юридичних і фізичних осіб, кошти, одержані за надання платних медичних послуг тощо).

Думається, що законодавчим впровадженням обов'язкового ме дичного страхування в Україні держава зможе значно більшою мірою забезпечити реалізацію права громадян на отримання ме дичної допомоги.

Визначення державних гарантій надання громадянам медичної допомоги.

Скоріше недосяжною мрією можна вважати безоплатність усіх видів та обсягів медичної допомоги для всіх громадян, які звертаються за медичною допомогою. Навіть такі високорозвинені (США, Німеччина, Японія) чи природно багаті країни (Саудівська Аравія, ОАЕ) не можуть собі дозволити таку розкіш, як повністю безкоштовну медицину Згадуючи радянські часи нашої країни, теж необхідно відзначити, що за певні види медичних послуг (на приклад, у стоматологи, косметологи, санаторно-курортній справі) громадяни здійснювали плату особисто Тому сьогоднішній стан розвитку охорони здоров'я в Україні свідчить про необхідність чіткого визначення переліку тих видів (обсягів) медичної допомоги, які надаються пацієнтам безкоштовно. Основний критерій, який може вважатись ключовим з точки зору державного регулювання безоплатність даного мінімуму медичних послуг для конкретного пацієнта. Доцільно закріпити вказаний перелік видів медичної допомоги на рівні постанови Кабінету Міністрів України.

 Основи законо­давства України про охорону здоров'я.

Згідно з Законом України «ОСНОВИ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я» в Статті 2 Охорона здоров'я — загальний обов'язок суспільства та держави передбачено таке:

1. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації усіх форм власності, посадові особи, громадяни та об'єднання громадян зобов'язані забезпечувати пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров'ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції подавати допомогу хворим, інвалідам, потерпілим від нещасного випадку та у разі надзвичайної ситуації, сприяти працівникам закладів охорони здоров'я в їх діяльності, а також виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством.

Згідно з Законом України «ОСНОВИ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я» в Статті 3 Визначення термінів передбачено таке:

1. У цих Основах та інших прийнятих відповідно до них актах законодавства наведені нижче терміни вживаються у такому значенні:

• вторинна (медико-санітарна) допомога – спеціалізована медична допомога, яка подається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики /сімейні лікарі;

• галузь охорони здоров'я — сукупність закладів, установ та органів управління охорони здоров'я, працівників, які безпосередньо забезпечують подання послуг з охорони здоров'я населення;

• державні кошти –– кошти визначені як державні в Законі України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»;

• договір про державну закупівлю медичних послуг –– письмова угода між замовником (розпорядником державних коштів), що діє в інтересах пацієнтів (третіх осіб), та постачальником медичних послуг, яка визначає умови подання населенню безоплатної медичної допомоги;

• допоміжні послуги — інші, ніж медичні послуги, що забезпечують підтримку подання клінічних послуг у процесі медичної допомоги пацієнтам;

• доступність медичного обслуговування — можливість отримання громадянами необхідної медичної допомоги незалежно від їх соціального та матеріального стану, місця проживання або знаходження;

• ефективність медичної допомоги — співвідношення результатів одержаних в процесі подання медичної допомоги та витрат ресурсів здійснених для досягнення цих результатів;

• заклад охорони здоров'я — юридична особа зі статусом господарюючого чи не господарюючого суб'єкта будь-якої дозволеної законом форми власності та організаційно-правової форми, яка має відповідну ліцензію, і основним видом діяльності якої є подання населенню медичних чи інших послуг з охорони здоров'я;

• замовник медичних послуг — головний розпорядник державних коштів, який у порядку, визначеному Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», проводить процедуру державної закупівлі та укладає договір про закупівлю медичних послуг;

• здоровий спосіб життя — усвідомлена поведінка людей, спрямована на збереження та зміцнення власного здоров'я;

• здоров'я — стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів;

• індикатор якості - показник, що використовується для оцінки якості подання медичної допомоги, відносно якого існують докази чи консенсус щодо його безпосереднього впливу на якість медичної допомоги;

• клінічний протокол – документ розроблений з урахуванням клінічних рекомендацій та затверджений спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я, який визначає вимоги до діагностичних, лікувальних, профілактичних та реабілітаційних методів подання медичної допомоги та порядок реалізації етапів надання медичної допомоги;

• клінічні рекомендації - це систематизовані положення, розроблені на основі визначеної методології, які спрямовані на допомогу лікарю і пацієнту у прийнятті рішення щодо подання раціональної медичної допомоги в різних клінічних станах.

• лікар — особа, яка в порядку встановленому законодавством, отримала вищу медичну освіту, та право на здійснення медичної діяльності (медичної практики);

• лікар загальної практики (сімейний лікар) — лікар, який має професійну підготовку за спеціальністю «загальна практика/сімейна медицина», і забезпечує індивідуальну первинну медичну допомогу для окремих осіб, сімей і населення, незалежно від віку, статі або виду захворювання;

• лікар-спеціаліст — лікар, який має підтверджену у встановленому законодавством порядку спеціалізацію в одній або кількох інших, ніж «загальна практика/сімейна медицина», офіційно визнаних державою медичних спеціальностях;

• лікарський засіб - будь-яка субстанція (діюча речовина) або комбінація субстанцій, що призначена для лікування або профілактики захворювань людини; Будь-яка субстанція або комбінація субстанцій, яку можна вводити людині для діагностики або для відновлення, корекції або зміни фізіологічних функцій людини.

• лікарський засіб біологічного походження - засіб, активна субстанція (діюча речовина) якого є біологічною речовиною. Біологічна речовина - це речовина, яка виготовляється або екстрагується з біологічного джерела, для характеристики і визначення якості якої необхідні фізико-хіміко-біологічні тестування та дані щодо процесу виробництва і його контролю.

• лікування — медична допомога, що надається пацієнту з метою досягнення бажаних змін у його здоров'ї, порушеному в результаті хвороби, іншого патологічного чи фізіологічного стану;

• медико-санітарна допомога — комплекс спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров'я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, проведення ранньої діагностики, лікування осіб з гострими і хронічними захворюваннями, реабілітації хворих та інвалідів;

• медична допомога — процес подання пацієнтам медичних послуг, спрямованих на забезпечення профілактики, діагностики, лікування хвороб, травм та отруєнь, догляду та реабілітації у зв'язку з цими станами, а також у зв'язку з вагітністю та пологами, що забезпечується лікарями, або медичними сестрами, іншим професійним медичним чи технічним персоналом під керівництвом лікаря;

• медична реабілітація - комплекс лікувальних заходів, що надаються пацієнту і спрямовані на відновлення втрачених фізіологічних функцій, на виявлення і активізацію компенсаторних можливостей організму з метою забезпечення його адаптації у виробничому та соціально-побутовому середовищі;

• медичне втручання — дія медичного працівника із застосуванням методів діагностики, профілактики або лікування, пов'язаних із впливом на організм людини. Медичні втручання включають у себе фармакотерапію, медичні процедури, медичну реабілітацію та медичні консультації;

• медичне обслуговування – сукупність медичних послуг, що подаються пацієнту;

• медичний працівник — лікар або інша особа, яка у встановленому законодавством порядку отримала медичну освіту, відповідає встановленим кваліфікаційним вимогам та здійснює медичну практику у складі закладу охорони здоров'я або як самостійний суб'єкт підприємницької діяльності;

• медичні послуги — дія чи комплекс дій, пов'язані з поданням медичної допомоги, що здійснюються лікарями або медичними сестрами, іншим медичним чи технічним персоналом під керівництвом лікаря;

• медсестринські послуги — діяльність, пов'язана із забезпеченням медсестринського догляду, що виконується медичними сестрами чи іншим медичним персоналом під контролем медичної сестри;

• мережа державних і комунальних закладів охорони здоров'я — сукупність закладів охорони здоров'я, створених для задоволення потреб населення в послугах системи охорони здоров'я;

• невідкладна та швидка медична допомога –– комплекс медичних послуг, що надаються з використанням професійних знань, навичок з метою невідкладного усунення проявів хвороби, травми чи інших станів, які загрожують життю хворого (постраждалого) чи здоров’ю оточуючих;

• пацієнт - будь-яка особа, яка як споживач звернулася за послугами з охорони здоров'я, незалежно від стану її здоров'я;

• первинна медико-санітарна медична допомога – медична допомога першого рівня, яка подається, переважно в амбулаторних умовах сімейними лікарями / лікарями загальної практики або іншими лікарями за територіальною ознакою і передбачає консультацію лікаря, просту діагностику, лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високо спеціалізованої допомоги;

• постачальник медичних послуг — зареєстрована в установленому законодавством порядку юридична чи фізична особа, якій надано право на здійснення медичної практики (подання медичних послуг);

• профілактика — комплекс заходів, спрямованих на запобігання виникненню хвороб та інших розладів здоров'я людини;

• система охорони здоров'я — сукупність організацій, інститутів і ресурсів, призначених для подання будь-якого виду послуг на індивідуальному чи колективному рівні, (в тому числі на основі міжсекторальної взаємодії), головна мета яких полягає у зміцненні, відновленні та підтриманні здоров'я;

• сфера охорони здоров'я — сукупність суспільних відносин, пов'язаних із впливом на здоров'я людини шляхом здійснення профілактичних та лікувальних заходів на колективному та індивідуальному рівні;

• третинна (медико-санітарна) допомога – високоспеціалізована медична допомога, яка подається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку у галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко зустрічаються;

• фармацевтичний працівник — особа, яка у встановленому законодавством порядку отримала фармацевтичну освіту та відповідає встановленим кваліфікаційним вимогам;

• якість медичної допомоги - ступінь досконалості процесу подання медичної допомоги, який надає їй здатність задовольняти потреби пацієнта у збереженні та відновленні здоров’я і відповідає вимогам, встановленим законодавством.

Згідно з Законом України «ОСНОВИ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я» в Статті 4 Основні принципи функціонування системи охорони здоров'я в Україні передбачено таке:

Основними принципами функціонування системи охорони здоров'я в Україні є:

1) визнання необхідності забезпечення ефективної охорони здоров'я одним з пріоритетних напрямів діяльності держави у сфері подання публічних послуг й одним з основних факторів сприяння сталому розвиткові суспільства та досягнення добробуту народу України;

2) орієнтація на потреби пацієнтів, гуманістична спрямованість та пріоритет загальнолюдських цінностей над національними, груповими або індивідуальними інтересами, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина та реалізації пов'язаних з ними соціальних гарантій;

3) рівність громадян та забезпечення їм справедливого доступу до товарів і послуг, необхідних для отримання медичної допомоги, зміцнення, відновлення та підтримання здоров'я ;

4) пріоритет профілактичної діяльності;

5) наступність та безперервність;

6) комплексний медико-екологічний, медико-соціальний міжгалузевий підхід до розв'язання проблем охорони здоров'я;

7) децентралізація державного управління, професійна автономія медичних працівників та розвиток самоврядування закладів охорони здоров'я;

8) багатоканальність фінансування, рівність постачальників медичних послуг усіх дозволених законом форм власності у доступі до державних коштів, поєднання необхідності дотримання державних соціальних гарантій у сфері охорони здоров'я із заохоченням розвитку підприємництва, конкуренції та регульованого ринку товарів і послуг, пов'язаних із забезпеченням охорони здоров'я;

9) використання науково обґрунтованих і таких, що базуються на доказовій основі, методів профілактики, лікування та реабілітації;

10) інформаційна відкритість діяльності в сфері охорони здоров'я.

11) гарантування безоплатності надання медичної допомоги в обсягах, що забезпечуються фінансуванням за рахунок державних коштів;

12) забезпечення територіальної зручності, тобто максимального наближення надання основних обсягів медичної допомоги за місцем проживання або максимально близько від місця проживання пацієнтів;

13) право особи вільно вибирати лікаря в першу чергу первинної медико-санітарної допомоги або в установленому порядку його змінювати;

14) організація доступу пацієнтів до послуг спеціалізованої медичної допомоги через направлення лікаря загальної практики/сімейного лікаря (дільничного лікаря) за винятком випадків, що потребують подання невідкладної спеціалізованої медичної допомоги;

15) першочергове подання, відповідно до обсягу державного фінансування тих видів медичної допомоги, які забезпечують найбільш прийнятне для суспільства співвідношення між використаними ресурсами та досягнутими результатами;

Згідно з Законом України «ОСНОВИ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я» в Статті 5 Основні напрями державної політики у сфері організації медичного обслуговування населення передбачено таке:

Основними напрямами державної політики у сфері організації медичного обслуговування населення є:

1) формування мережі медичних закладів відповідно до потреб населення;

2) забезпечення засад управлінської та фінансової автономії державних і комунальних медичних закладів;

3) розмежування повноважень між замовниками та постачальниками медичних послуг;

4) запровадження на договірній основі державних закупівель медичних послуг, що входять до переліку державних гарантій забезпечення населення безоплатним медичним обслуговуванням;

5) пріоритетний розвиток первинної медико-санітарної медичної допомоги на засадах загальної практики / сімейної медицини, забезпечення подолання відставання у оснащенні та кадровому забезпеченні сільської медицини;

6) поступове впровадження обов’язкового державного соціального страхування;

7) диференціація ліжкового фонду за рівнем інтенсивності медичного обслуговування;

8) розвиток стаціонарозамінних форм подання медичної допомоги;

9) концентрація подання третинної (медико-санітарної) допомоги у високоспеціалізованих медичних закладах, створення системи університетських клінік;

10) забезпечення якості медичної допомоги через систему заходів стандартизації медичної практики.

11) забезпечення доступу населення до можливостей придбання необхідних ліків та медичних препаратів, вжиття необхідних заходів щодо здешевлення ліків, впровадження різних форм компенсації витрат на лікарські засоби.

Згідно з Законом України «ОСНОВИ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я» в Статті 6 Право громадян України на охорону здоров'я передбачено таке:

1. Кожний громадянин має право на охорону здоров'я. Реалізація цього права передбачає забезпечення:

1) рівного доступу усіх громадян до своєчасних й якісних медичних та інших послуг системи охорони здоров'я, що фінансуються за рахунок державних коштів, та забезпечення громадянам за наявності їх бажання вільної можливості звернення за отриманням медичних та інших пов'язаних із здоров'ям послуг, що фінансуються за рахунок приватних джерел;

2) відповідного життєвого рівня, необхідного для підтримання здоров'я людини, що передбачає можливість доступу до житла, достатнього, повноцінного та безпечного харчування, безпечної питної води, інших необхідних для підтримання та відновлення здоров'я основних товарів споживання та предметів побуту, відповідного соціального забезпечення та обслуговування;

3) санітарного та епідемічного благополуччя довкілля;

4) безпечних і здорових умов праці, навчання, побуту та відпочинку;

5) рівного доступу до освіти та інформації у сфері здоров'я (у тому числі статевого та репродуктивного здоров'я);

6) участі населення у прийнятті рішень з усіх пов'язаних із здоров'ям питань на місцевому, національному та міжнародному рівнях в порядку, встановленому законодавством;

7) можливості об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;

8) правового захисту від будь-яких форм дискримінації, пов'язаної зі станом здоров'я чи за будь-якою іншою ознакою;

9) компенсації заподіяної здоров'ю шкоди відповідно до законодавства;

10) можливості проведення повторної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками медичної експертизи, оскарження неправомірних рішень і дій працівників закладів та органів охорони здоров'я, та в інших випадках, коли діями органів управління охороною здоров'я чи медичних працівників можуть бути обмежені права людини і громадянина;

11) можливості вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок провадження підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю і здоров'ю;

2. Невід'ємними складовими реалізації права на охорону здоров'я також є дотримання права кожної людини на життя, на повагу до людської гідності, на конфіденційність інформації, на свободу, на вільний контроль за своїм здоров'ям та тілом (включаючи статеву та репродуктивну свободу), право бути вільною від будь-якого стороннього втручання (в тому числі бути вільною від тортур та не підлягати без вільної інформованої згоди жодним медичним втручанням, медичним чи науковим дослідам).

3. Пацієнт, який перебуває на стаціонарному лікуванні в закладі охорони здоров'я, з метою отримання думки сторонніх фахівців про стан свого здоров'я та призначене йому лікування має право на допуск до нього, у порядку визначеному законодавством, медичних працівників, які не працюють у цьому закладі. Такий пацієнт також має право на допуск до нього членів його сім'ї, інших близьких осіб, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та ритуального обряду.