Період хіх-хх століття

У ХІХ – на початку ХХ ст. на території Російської імперії хоч і здійснювалися певні державні заходи стосовно окремих категорій громадян або окремих випадків, зокрема стосовно сімей, що постраждали внаслідок війни 1812 року або пожежі, все ж таки все це більше було схоже на державну благодійність. Це підтверджується тим фактом, що в чинному законодавстві того часу, зокрема Статуті про громадську опіку (Устав общественного призрения), не визначалися ані категорії осіб, над якими гро­мадська опіка повинна встановлюватися, ані її межі. Соціальна допомога переважно організовувалася за територіальним принципом. Основні інститути громадської опіки знаходилися при земських, сільських, міських, церковноприходських територіальних одиницях. При цьому це були автономні системи допомоги, які досить сильно відрізнялися в різних губерніях.

Приміром, у Чернігівському губернському земстві обов'язкова громадська опіка здійснювалася щодо 1) душевнохворих; 2) нужденних, які не мали змоги прогодувати себе заробітком внаслідок малолітства, старості або хвороби, до того ж покинуті родичами, тобто підкидьки, сироти, хворі, каліки, хроніки та пристарілі; 3) сімей, які потерпали внаслідок хвороби годувальника; 4) алкоголіків.

Одеське міське громадське управління наполягало на заснуванні робітних будинків з примусовою працею для жебраків та нероб, які прямували у великі міста; але разом з тим визнавало за необхідне опіку розумово неповноцінних та епілептиків.

Київське губернське земство взагалі висловлювалося проти обов'язкової опіки, посилаючись на брак земських коштів, а також на те, що встановлення таких обов'язків і тільки марно зв'яже діяльність органів громадської опіки.

У Німеччині та Великій Британії у XIX ст. прикладами державного втручання були заходи з охорони здоров'я, державні освітні заходи, прийняття закону про бідність.

Намір створити у другій половині XIX ст. соціальний захист багато авторів приписують Бісмаркові.

На межі ХІХ-ХХ ст. виникли перші теоретичні концепції соціальної політики. У той час було створено Союз соціальної політики (м. Ейзенах), члени якого виступали за соціальні реформи, проголошуючи основними цілями соціальної політики поліпшення умов життя людей і запобігання революційним потрясінням.

XX століття

У літературі досить часто наголошується на тому, що виникнення соціальної політики було спричинене необхідністю долати соціальні наслідки проблем, які супроводжували пізню стадію промислової революції та розвиток економіки: тривалі економічні спади, голод, популяційні пере­міщення, етнічні та національні конфлікти, існування дитячої праці, неконтрольовані спалахи інфекційних хвороб, а також війни, що «постачали» жертви, які потребували організованого догляду і компенсації за втрачене здоров'я, та вдів, яким була потрібна економічна підтримка.

На початку XX ст. безробіття, спричинене економічними спадами, виробничий травматизм прискорили створення робітничих організацій для самозахисту від загрози безробіття, хвороб і експлуатації. Серед перших форм соціального захисту та програм, введених у першій половині ХХ ст.., були пільги для травмованих працівників, удів і старих людей, а також базові рівні захисту умов праці та колективні програми компенсації травмованим робітникам або їхнім сім'ям.

Розвиток соціальної політики був пов'язаний з переходом від окремих актів державної та громадської благодійності нижчим прошаркам населення до вироблення загальнодержавних і місцевих систем соціальної допомоги. Більшість авторів, які пишуть на тему соціальної політики, часом її виникнення вважають саме XX ст. - початок більш-менш регулярної діяль­ності уряду в забезпеченні захисту своїх громадян, а також створення сис­теми соціального захисту, яка б включала в себе програми захисту різних груп населення від різних ризиків.

Кардинальними подіями в історії соціальної політики стали велика депресія 1930-х років та Друга світова війна. Депресія показала недосконалість обмежених програм страхування від безробіття, які існували на той час. Місцеві програми соціальної допомоги також були не здатні підтримати гарантії прибутків.

Поширювалися погляди щодо підвищення ролі уряду в забезпеченні соціального захисту. В моду увійшов соціальний захист як концепція, що включає всі програми гарантії прибутків, так само, як і страхування здоров'я. Одними з ранніх прикладів його застосування були Акт про соціальний захист 1935 р. в США, а також новозеландське законодавство про соціальний захист 1938 р..

Значний внесок у становлення та розвиток державної соціальної політики вніс сер Вільям Беверідж. У 1942 р. він, як Голова Комітету соціального страхування та союзних служб, запропонував ввести у Великій Британії систему соціального захисту, яка передбачала б страхування безробіття, непрацездатності, пенсій після виходу у відставку, медичної допомоги, похоронних видатків, грошової допомоги матерям, удовам і розлученим, а також дітям. Було передбачено, що внески на соціальне страхування повинні сплачуватися працівниками, працедавцями, самозайнятими особами та безробітними.

Саме пропозиції Беверіджа було покладено в основу ідеї «держави загального добробуту» , згідно з якою «людина повинна бути опікуваною від колиски до труни».

«Держава загального добробуту» — це не просто термін, який визначає спосіб організації системи. Це також нормативне поняття. «Державний загальний добробут» - це ідеал, де отримання послуг є правом кожного громадянина.

Сучасні системи соціального захисту сформувалися протягом 40-х рр. XX століття. Крім цього, після Другої світової війни виникло розуміння того, що міжнародне товариство не може залишатися байдужим, коли в якій-небудь країні правам людини загрожує небезпека. Широке визнання отримала необхідність оформлення норм міжнародної поведінки в форму прав. У 1948 р. було прийнято Загальну декларацію прав людини. У цьому документі вперше було зведено ідеї, що є спільними для багатьох політичних, культурних та релігійних традицій. Декларація об'єднала основні права та свободи всіх людей, включаючи громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні.

Наступним важливим етапом стало прийняття у 1966 р. Міжнародного пакту про соціальні та економічні права, який набув чинності через 10 років (1976). Цим документом було закріплено такі права:

1. право на працю (ст. 6, 7);

2. право на соціальне забезпечення (ст. 9);

3. право на охорону сім'ї (ст. 10);

4. право па достатній життєвий рівень (ст. 11);

5. право на освіту (ст. 13);

6. право на охорону здоров'я (ст. 12);

7. право членства в профспілках (ст. 8).