2.3. Медична класифікація поведінкових розладів

Можна помітити, що деякі види девіантної поведінки, можуть переходити із крайньої границі норми у хворобу й ставати предметом вивчення медицини. Так, наприклад, епізодичне вживання наркотиків у медичних цілях може перейти у форму зловживання (психічної залежності) і розвитися у хворобливу пристрасть із ознаками фізичної залежності (наркоманія). Фахівці немедичних професій не повинні виходити за рамки своєї компетентності й займатися патологічними формами поведінки без участі лікарів.

Як відзначалося вище, хворобливі розлади, у тому числі поведінкові, перераховані й описані в класифікаціях хвороб. Тому всі, хто професійно займаються девіантною поведінкою, щонайменше повинні мати загальне уявлення про види поведінки, що регулюються медичними нормами.

Медична класифікація поведінкових розладів заснована на психопатологічному й віковому критеріях. Відповідно до них виділяються поведінкові порушення, згідні медичним діагностичним критеріям, тобто сягають рівня хвороби. Міжнародна класифікація хвороб десятого перегляду (МКХ-10) у розділі «Класифікація психічних і поведінкових розладів» називає наступні поведінкові розлади (для дорослого віку):

F10-19 - психічні й поведінкові розлади внаслідок уживання психоактивних речовин (алкоголю; опіатів; канабіноідів; седативних і снотворних речовин; кокаїну; стимуляторів, включаючи кофеїн; галюциногенів; тютюну; летучих розчинників; сполученого вживання або використання інших психоактивних речовин);

F50-59 - поведінкові синдроми, пов'язані з фізіологічними порушеннями й фізичними факторами (розлади прийому їжі; розлади сну неорганічної природи; статева дисфункція, не обумовлена органічним розладом або захворюванням; психічні й поведінкові розлади, пов'язані з післяпологовим періодом; зловживання речовинами, що не викликають залежність, наприклад стероїди, вітаміни);

F63 - розлади звичок і потягів (патологічна схильність до азартних ігор; патологічні підпали — піроманія; патологічне злодійство — клептоманія; висмикування волосся — трихотіломанія; інші розлади звичок і потягів);

F65 - розлади сексуальних переваг (фетишизм; фетишистський трансвєстізм; ексгібіціонізм; вуайєрізм; педофілія; садомазохізм; множинні розлади сексуальних переваг). Помітимо, що в даній редакції гомосексуалізм відсутній.

Зазначені розділи містять перелік конкретних діагностичних критеріїв і ознак відповідно до яких дану поведінку можна віднести до хворобливого розладу. Наприклад, рубрика «Патологічне злодійство (клептоманія)» містить наступні діагностичні ознаки: а) два або більше випадків злодійства без явних мотивів або вигоди для індивіда або іншої особи; б) індивід описує сильний потяг до злодійства з почуттям напруженості перед здійсненням учинку й полегшенням після нього.

МКХ-10 також включає типологію поведінкових розладів з початком, характерним для дитячого й підліткового віку:

F90 - гіперкінетичні розлади;

F91 - розлади поведінки (F91.0 — розлади поведінки, що обмежуються сімейним оточенням; F91.1 — несоціалізовани розлади поведінки; F 91.2 — соціалізовані розлади поведінки; F91.3 — опозиційно-зухвала поведінка; F91.8 — інші; F9L9 — розлади поведінки, що не уточнені);

F92 - змішані розлади поведінки й емоцій;

F94 - розлад соціального функціонування;

F 95 - тикові розлади;

F98.0 - неорганічний енурез;

F98.1 - неорганічний енкопрез;

F98.2 - розлад харчування в дитячому віці;

F98.3 - поїдання неїстівного;

F98.4 - стереотипні рухові розлади;

F98.5 - заїкуватість;

Дані поведінкові розлади діагностуються при наявності декількох характерних симптомів, які при цьому повинні зберігатися не менш 6 місяців. Наприклад, до розладів поведінки ставиться поведінка, яка є стійкою та може повторюватися, та включає наступні симптоми:

1) хворий проявляє для свого віку незвичайно часті або важкі вибухи гніву;

2) часто сперечається з дорослими;

3) часто активно відмовляється виконувати вимоги дорослих або порушує їхні правила;

4) часто навмисно робить речі, які досаждають іншим людям;

5) часто обвинувачує інших у своїх помилках або поведінці;

6) часто уразливий або йому легко досадити;

7) часто гнівається або обурюється;

8) часто злісний або мстивий;

9) часто обманює або порушує обіцянки з метою одержання вигоди або відхилення від зобов'язань;

10) часто затіває бійки (сюди не відносяться бійки із сібсами - братами й сестрами);

11) використовував зброю, що здатна заподіяти серйозну фізичну шкоду іншим людям (наприклад, ключку, цеглу, розбиту пляшку, ніж, вогнепальну зброю);

12) незважаючи на заборони батьків часто затемна залишається на вулиці (якщо початок відхилень - у віці до 13 років);

13) проявляє фізичну жорстокість стосовно інших людей (наприклад, зв'язує жертву, наносить їй порізи, опіки);

14) проявляє фізичну жорстокість стосовно тварин;

15) навмисно руйнує чужу власність;

16) навмисно розводить вогонь із ризиком або наміром завдати серйозної шкоди;

17) краде коштовні речі з дому або інших місць;

18) часто прогулює школу;

19) тікав з дому щонайменше двічі або тікав один раз, але більше чим на одну ніч (крім випадків відхилення від насильства);

20) робить злочини на очах у жертви (включаючи вихоплювання гаманців, виривання сумок);

21) примушує іншого(-у) до полової діяльності;

22) часті прояви задиристої поведінки (навмисне заподіяння болю, приниження, мучення);

23) проникає в чужі дома й автомобілі.

Для констатації симптомів 11, 13, 15, 16, 20, 21, 23 потрібно хоча б однократне їхнє виникнення. Розлад поведінки діагностується тільки в тому випадку, якщо він не відповідає критеріям інших розладів, таких, як диссоціальний розлад особистості, шизофренія, маніакальний епізод, гіперкінетичний розлад, депресивний епізод, емоційний розлад.

На додаток до основної систематизації використовуються й більше особисті класифікації. М. Раттер розлади поведінки в дитячому віці підрозділяє на дві основні підгрупи: соціалізовані форми антигромадської поведінки й несоціалізована агресивна поведінка. Діти й підлітки першої групи добре адаптуються усередині антигромадських груп, проявляють ознаки емоційних розладів, роблять антисоціальні вчинки в групі. Представники несоціалізованої агресивної поведінки, навпроти, перебувають у дуже поганих відносинах з найближчим оточенням - іншими дітьми й родиною. Для них характерні ворожість, негативізм, зухвалість і мстивість.

Д. Н. Оудсхорн пропонує ділити поведінкові розлади в дитячому віці на гіперактивність і антцсоціалъну агресивну (або опозиційну) поведінку. Для підліткового віку характерні антисоціальна (делінквентна) поведінка, зловживання наркотиками, неприйнятна статева поведінка.

На думку А.Е. Лічко, також поширена класифікація Р. Дженкінс, що включає 7 видів порушень поведінки в дитячому й підлітковому віці: гіперкінетична реакція, реакція уходу, реакція аутістичного типу, реакція тривоги, реакція втечі, «несоціалізована агресивність», групові правопорушення.

Девіантна поведінка підлітків досить освітлена у вітчизняній медичній літературі. Вона, як правило, включає такі форми, як делінквентна (протиправна) поведінка; раннє вживання алкоголю й наркотичних речовин; девіації сексуальної поведінки; суїцидальна поведінка; втечі з дому й бродяжництво. При цьому, розробляючи переважно клінічні аспекти порушеної поведінки підлітка, дослідники підкреслюють провідну роль його соціально-психологічних детермінант.

Порівняння психологічної й медичної класифікацій дозволяє зробити висновок про те, що вони не суперечать, а взаємно доповнюють одна одну. У ряді випадків той самий вид поведінки може послідовно отримувати різні форми: необразлива шкідлива звичка — девіантна поведінка, що погіршує якість життя - хворобливий поведінковий розлад, що загрожує самому життю.

РОЗДІЛ 3. ОСОБИСТІСТЬ ЗЛОЧИНЦЯ

Серед найбільш складних, спірних і найменш розроблених кримінологічних проблем є питання про особистість злочинця.

Кримінологи, розробляючи інші проблеми (злочинності, її причини і профілактика), тобто глобальні, не зможуть не визнати того, що дії, засуджувані як злочинні, завжди й скрізь звершуються людьми. Карні діяння роблять чоловіки й жінки, молодь й люди похилого віку, цивільні й військові, розумні й не дуже, за що вони як правопорушникі підозрюються, стають об'єктами оперативно-розшукової діяльності, розробляються, караються й ресоціалізуються. З ними має справи жертва й негласний співробітник, працівники правоохоронних органів держави, представники суспільних об'єднань і релігійних організацій.

Вчені, при розробці даної проблеми користуються всім комплексом кримінологічної методології, в т.ч. і спеціальної (типології або вивчення окремого злочинця). “Гаслом” вчених до середини ХХ століття було вираз Ліста: “Не злочин, а злочинець, не поняття, а людина”. І хоча з тих пір пройшло багато років, питання про те, хто є злочинцем залишилося. І що лукавити, чим “далі” і “глибше” дослідження, тим це питання більше.

Ваше уявлення про злочинця? Закрийте очі, відтворіть його образ і опишіть його. Звичайно можуть бути кілька протилежних образів, але в більшості з Вас обов'язково це буде чоловік, 20-40 років, зі специфічними рисами особи й фігурою, короткою стрижкою, наколками, своєрідною поведінкою, жаргоном, одягом, із суспільним статусом “самотнього загнаного вовка” й ін. А тепер відповідайте собі, чому: не жінка; не образ турботливого “ чоловіка-батька”; не в костюмі з білою сорочкою й краваткою.

Та й напевно не байдуже, чи можемо ми тим самим словом “злочинець” називати: зробившого зраду Батьківщині або перебільшення межами необхідної оборони працівником ОВС при затримці озброєного злочинця, зробившого вперше хуліганство або особливо небезпечного рецидивіста.

Слово “особистість” визначається, як “людина, що є носієм яких-небудь властивостей” або “сукупність властивостей, властивій даній людині, що становлять його індивідуальність”, “окрема людина в суспільстві, індивідуум”, (“говорячи про особистість, найчастіше мають на увазі просто окрему людину”).

Слово “злочинець” означає особу, “яка вчинила карний злочин”(у єдиному значенні) або “людину, що вчиняє або вчинила злочин”. Синонімами цього слова є “кримінальник”(розм.); правопорушник (юрид.); зловмисник, злодій, тать, варнак (застар.); злодій, лиходій (застар.).

І так, “особистість злочинця” можна відтворити, як “сукупність особливостей, які властиві людині, яка здійснює або вже здійснила злочин, і ці властивості становлять її індивідуальність”.

Однак на основі вивчення особистості певного злочинця неможливо визначити причини здійснення не тільки всіх злочинів, але й певної їхньої групи, наприклад, причини здійснення квартирних крадіжок. Саме тому, кримінологи в процесі наукових досліджень і узагальнень правозастосовної практики вивчають особистість злочинця на груповому рівні, а також як свого роду сукупний “суб'єкт злочинності” у цілому, тобто використовуючи типологію.

При такому підході вивчаються категорії й типи злочинців, які виділяються по подібності як здійснених злочинів, так і змісту особистісних властивостей суб'єктів діянь.

Таким чином, особистість злочинця в кримінології вивчається на трьох рівнях:

- індивідуальному;

- груповому;

- загальному.

Якщо узагальнити наведені три рівні вивчення особистості злочинця, то, на цій основі, можна сформулювати кримінологічне поняття особистості злочинця в широкому змісті - “особистість злочинця”(у широкому змісті) - система характеристик, використовуваних для вивчення особистості людини, що звершила злочин і визначає причини здійснення злочинів”.

Загальноприйнятими постулатами вітчизняна кримінологія, при розгляді особистість злочинця, уважає те, що:

1. Сукупність інтегрованих у ній соціально-значущіх властивостей, що утворилися в процесі різноманітних і систематичних взаємодій з іншими людьми. Цей аспект особистості дозволяє розглядати особистість злочинця як:

- члена суспільства;

- члена соціальних груп або інших спільнот (наприклад, військовослужбовців);

- носія соціально-типових рис.

2. Людина не народжується, а стає злочинцем. Тобто кожний індивід як особистість - це продукт не тільки існуючих відносин, але також свого власного розвитку й самосвідомості. Те й саме по своїх об'єктивних ознаках суспільне становище будучи по-різному сприйнято й оцінено особистістю, спонукає його до зовсім різних дій. Система відносин людини до різних соціальних цінностей і сторін дійсності, нормам і інститутам, самої собі й своїм обов'язкам, різним спільнотам, групам й ін. залежить, отже, як від зовнішніх, так і внутрішніх, особистісних обставин. Тут важливо відзначити постійну взаємодію соціологічного й психологічного, кожне з яких не можна не применшувати, не перебільшувати.

3. Необхідно вивчати суб'єктів здійснення найрізноманітніших злочинів, у тому числі й необережних.

4. Стійкі антигромадські погляди й орієнтації і яскраво виражена індивідуалістична спрямованість не характерна всім без винятку особам, що зробили злочин.

5. Особистість злочинця відрізняється від законослухняної особистості своєю суспільною небезпекою. Однак суспільна небезпека особистості громадянина не припускає фатальності злочинної поведінки. Ця якість або реалізується, або не реалізується в її діяльності, що залежить як від самої особистості, так і від зовнішніх обставин, здатних перешкоджати такої поведінці.

7. Різні аспекти особистості злочинця, крім кримінології, вивчають інші юридичні науки: криміналістика, карне право, карний процес, кримінально-виконавче право та ін., а також науки, що мають подвійну природу й походження: юридична психологія, виправчо-трудова психологія, судова психіатрія, судова статистика та ін.

При визначенні структури особистості злочинця варто мати на увазі, що, насамперед вона являє собою сукупність її соціально-значущіх властивостей, що склалися в процесі різноманітних взаємодій з іншими людьми та роблять у свою чергу її суб'єктом діяльності, пізнання й спілкування. Цей аспект особистості найбільш важливий для кримінології, оскільки він дозволяє розглядати особистість як члена суспільства, соціальних груп або інших спільнот, як носія соціально типових рис.

Психологічний аналіз особистості припускає й максимальний облік індивідуальних психічних особливостей, і біологічно обумовлених властивостей, які відбиваються на механізмі людської поведінки, включаючи злочинну. Їхнє виділення в структурі особистості злочинця зовсім не означає психологізації або біологізації причин здійснення злочинів хоча б тому, що багато психічних особливостей і біологічно обумовлених властивостей перебувають під визначальним впливом соціальних факторів. Причиною здійснення злочинів є, як відомо, лише соціально придбані негативні риси особистості. Несприятливі особливості окремих психічних процесів, станів і біологічно обумовлених властивостей можуть лише сприяти дії цієї причини.

З урахуванням сказаного в структурі особистості злочинця виділяється ряд підструктур:

- одна з них містить у собі такі соціально-демографічні ознаки, як соціальне походження й положення, сімейне й посадове положення, національна й професійна приналежність, а також рівень матеріальної забезпеченості;

- рівень розумового розвитку, культурно-освітній рівень, знання, уміння й навички;

- у третю входять моральні якості, ціннісні орієнтації й прагнення особистості, її соціальні позиції й інтереси, потреби, нахили, звички;

- четверту утворюють психічні процеси, властивості й стани особистості;

- п'ята поєднує такі біофізіологічні ознаки, як стать, вік, стан здоров'я, особливості фізичної конституції та ін. (причому є соціальні прояви цих ознак).

Вилучення кожної з підструктур руйнує цілісність всієї структури, оскільки жодна з них не може існувати самостійно. Отже, всі вони перебувають у певних взаєминах і взаємозв'язку, завдяки чому ми маємо справу не з їхньою простою сумою, а зі складною сукупністю елементів, що утворять у цілому особистість злочинця.

Можуть бути запропоновані й інші варіанти структури особистості злочинця. Зокрема, відома наступна схема, що включає:

- соціально-демографічні й кримінально-правові ознаки;

- соціальні прояви в різних сферах громадського життя;

- моральні властивості;

- психічні особливості.

Треба сказати, що будь-яка така схема не буде містити в собі яких-небудь специфічних рис, які властиві саме особистості злочинця, тому що вона відрізняється від особистості взагалі не відсутністю або наявністю яких-небудь компонентів своєї структури, а насамперед змістом, спрямованістю певних компонентів цієї структури. От треба говорити про антигромадську спрямованість поглядів, інтересів, потреб, звичок, які й виступають причиною здійснення конкретного злочину.

Спрямованість особистості являє собою характеристику даної людини й своєрідно відображає пережите нею виборче відношення до дійсності, що впливає на її діяльність. Спрямованість - провідний елемент у психологічній структурі особистості. Вона впливає на інші її елементи - обсяг знань, характер прояву біологічно обумовлених властивостей (темперамент, задатки). Спрямованість має вирішальне значення для визначення соціального типу особистості. Та обставина, що вибір злочинної поведінки породжується певною своєрідністю самої особистості, що обумовлена багатьма кримінологічними дослідженнями. Ця спрямованість і визначає вибір особою відповідного варіанта злочинної поведінки.

Однією з корінних проблем вивчення особистості злочинця є проблема співвідношення соціального й біологічного. Вона має принципове практичне й правове значення. Від її рішення багато в чому залежать пояснення причин злочинності й визначення головних напрямків боротьби з нею. Оцінка ролі біологічних факторів часто являє собою той рубіж, що розділяє багато кримінологічних теорій.

Вітчизняні кримінологи виходили й виходять із того, що злочинність, як і конкретні злочини, у будь-якому суспільстві має соціальний характер, тобто соціально обумовлений. Це аж ніяк не означає ігнорування біологічних факторів, однак вони можуть носити лише характер умови, що сприяє злочинної поведінці, але аж ніяк не є її причиною.

Деякі вчені на підтвердження того, що біологічні фактори можуть самі по собі приводити до злочинної поведінки, що схильність до такої поведінки біологічно детермінована й може передаватися в спадщину, наводять дані про те, що в загальній масі злочинців є чимало осіб з розладами психічної діяльності.

Дійсно, як показують дослідження, серед злочинців, особливо які здійснюють насильницькі злочини, висока питома вага людей, що мають психічні аномалії в рамках осудності. Вона досягає 30 %. Положення психології, психофізіології, психіатрії, деякі кримінологічні дані дають підставу вважати, що ослаблення або перекручування психічної діяльності будь-якого походження сприяє виникненню й розвитку таких рис характеру, як дратівливість, агресивність, жорстокість, і, разом з тим веде до зниження вольових процесів, підвищенню сугестивності, ослабленню стримуючих контрольних механізмів. Ці риси перешкоджають нормальній соціалізації особистості, приводять до інвалідності, заважають займатися певними видами діяльності й взагалі трудитися, що підвищує ймовірність здійснення протиправних дій і ведення антигромадського способу життя. Значимість зазначених факторів зростає в сучасних умовах, які характеризуються загальною психічною напруженістю, збільшенням кількості емоційно-стресових розладів, станів психічної дезадаптації.

Однак це зовсім не означає, що аномалії психіки є причиною здійснення злочинів. По-перше, серед всієї маси злочинців суб'єкти з такими аномаліями не становлять більшості. По-друге, навіть наявність психічних аномалій у конкретної особи далеко не завжди свідчить про те, що вони зіграли криміногенну роль у її протиправної поведінці. По-третє, як доведено багатьма емпіричними дослідженнями, не сама аномалія психіки визначає здійснення злочину, а те виховання, ті несприятливі умови формування індивіда, які породили його криміногенні особистісні риси. Зрозуміло, такі аномалії можуть сприяти їх виникненню й розвитку, як і виникненню самої протиправної поведінки, але лише як умова, що не визначає цю поведінку в цілому.

Констатація якоїсь психічної аномалії (наприклад, психопатії, олігофренії в ступені дебільності, органічної поразки центральної нервової системи й таке інше, аж ніяк не пояснює, чому дана людина вчинила злочин. Мотивація, внутрішні причини злочинної поведінки не представлені в діагнозі, що лише визначає наявність того або іншого розладу, його ступінь, вагу та ін. Тому зрозуміти суб'єктивні причини злочину, представлені в мотиві, можна лише шляхом психологічного вивчення особистості. Дефекти психіки, якщо, звичайно, вони є, зовсім не представляють мотивів злочинної поведінки, хоча й можуть впливати на них.

Як установлено, психопатії, наприклад, є одним з факторів, що сприяють здійсненню насильницьких злочинів. У той же час давно відомо, що психопати успішно працюють і виконують багато інших обов'язків. Тому основне значення має не аномалія сама по собі, а соціальний вигляд особи, сформований суспільством.

Кримінологи вживали спроби виявити значення біологічних факторів в особистості злочинця шляхом вивчення близнюків. Це вивчення орієнтується на єдиний генетичний початок, а саме на подібність (ідентичність) генотипу, і спрямовано на з'ясування ступеня збігу інших, у тому числі кримінологічних ознак. Значення близнюкового методу полягає в тому, що однояйцеві близнюки мають ідентичний генотип. Вони народжуються у вигляді двох хлопчиків або двох дівчинок. Порівнюючи таких близнюків і оцінюючи величину внутріпарної кореляції (відповідності), можна встановити, які їхні особливості детерміновані генотипом і які - впливом середовища. Порівняння даних різних досліджень показує частоту злочинності другого близнюка, якщо перший був злочинцем, при цьому, як виявилося, частота злочинної поведінки однояйцевих близнюків у два рази вище, ніж у двуяйцевих. Однак це не може бути доказом біологічного походження злочинів. Злочинна поведінка осіб, що володіють подібним генотипом, може пояснюватися як подібним середовищем формування особистості, так і подібними психофізіологічними особливостями зазначених осіб. До того ж однояйцевих близнюків серед населення дуже небагато, а серед злочинців, практично одиниці, що не дозволяє зробити які-небудь однозначні висновки.

У плані співвідношення біологічного й соціального увагу кримінологів притягали особи, що мають хромосомні аномалії, тобто відхилення від нормальної будови й кількості хромосом у спадкоємних (статевих) клітках. Хромосомні аномалії зустрічаються приблизно в 0,4 відсотках немовлят. Кримінологічне значення хромосомних аномалій звичайно приписується двом з них, що пов'язане з наявністю в чоловіків додаткової 47-ї хромосоми типу “Х” або типу “Y”. В 60-х роках була висловлена думка про те, що саме ці типи хромосомних аномалій можуть бути пов'язані зі злочинною поведінкою. Однак і в цій області не добуто достовірних даних. Недосконалість методик дослідження, мале число спостережень у кожному з них - все це привело до того, що розходження в різних оцінках дійшлі ступені поширеності зайвої хромосоми серед злочинців досягають двадцяти кратних розмірів. По суті, дослідження хромосомних аномалій встановили відомий зв'язок цих аномалій не стільки зі злочинністю, скільки із психічними захворюваннями: серед обстежених значну більшість склали саме особи з такими захворюваннями (аномаліями).

Оскільки мова йде про особистість, про роль біологічних факторів, можна говорити лише на особистісному, психологічному рівні. Особистість, її психіка є, образно говорячи, ареною, на якій відбувається взаємодія соціальних і біологічних факторів. Поза психікою їхнє співвідношення зрозуміти неможливо. Тому науковий аналіз зазначеної проблеми може бути плідним тільки в тому випадку, якщо розглядати дію цих факторів у структурі особистості, оскільки людська поведінка залежить від того, на якій особистісній основі вони функціонують. Інтенсивність прояву соціальних і біологічних обставин залежить від того, яка сама особистість. Однак і тут ми маємо на увазі саме особистість, тобто суб'єкта й об'єкта суспільних відносин, соціальна якість людини, сформована вихованням, середовищем.

Вивчення й облік кримінологічних особливостей особистості дозволяє встановити відмінності злочинців від не злочинців, виявити фактори, що впливають на здійснення злочинів. Такий аналіз необхідно здійснювати не тільки в масштабах країни, республіки або області, але й у містах і районах, окремих ділянках оперативного обслуговування, по окремих справах. Його результати допоможуть визначити найбільш важливі напрямки попереджувальної роботи.

Вибіркові кримінологічні дослідження, статистичні дані свідчать про те, що:

- серед злочинців значно більше чоловіків, чим жінок;

- вікова характеристика злочинців дозволяє робити висновки про криміногенну активність і особливості злочинної поведінки представників різних вікових груп. Кримінологією давно встановлено, що особи молодіжного віку частіше роблять злочини агресивного, імпульсивного характеру. Протиправна ж поведінка осіб старших віків менш імпульсивна, більш обдумана, у тому числі й з погляду можливих наслідків такої поведінки. Нарешті, вік багато в чому визначає потреби, життєві цілі людей, коло їхніх інтересів, спосіб життя, що не може не позначатися на протиправних діях. Найбільше часто роблять злочини особи у віці 18-40 років (до 70 - 75 %). У цій групі найбільша кримінальна активність характерна для вікової групи 25 - 29 років, потім випливають 18 – 24 -, 17 - літні, і, потім, 30 - 40 літні. Необхідно також пам'ятати, що багато хто із цієї категорії правопорушників мають психічні аномалії (як спадкоємні /психопатія, слабоумство у формі дебільності та ін./, так і що носять придбаний характер /алкоголізм, наркоманія, травми центральної нервової системи та ін./). Злочини, які вчинені неповнолітніми й особами до 24 років це найчастіше крадіжки, хуліганські дії, грабежі, зґвалтування й викрадення автотранспорту;

- сімейний стан і особливе виховання впливає на формування особистісних якостей. Такі відхилення від загальноприйнятих норм, як: фактичні шлюбні відносини батьків, неповні родини, роздільні бюджети батьків, низький рівень культурних відносин у родині, наявність в неї стереотипів протиправної поведінки, одна дитина в родині або навпаки багато дітей або виховання в дитячому будинку;

- коефіцієнт злочинності серед тих осіб, що не мали шлюбу майже у два рази вище, ніж серед тих, що в шлюбі (хоча це пояснюється й тим, що значну частку злочинців становлять молоді люди які не встигли обзавестися родиною);

- особливу увагу необхідно звертати на трудову діяльність особи до здійснення злочину (тут характерна часта зміна місця роботи й навчання та ін.);

- рівень освіти злочинців, як правило нижче, ніж у законослухняних громадян;

- сучасний стан, виражений в істотному матеріальному розшаруванні суспільства виділяє особистість злочинця по майновому стану, тобто по доходах. Навіть законослухняному жителеві важко встояти перед спокусою “хрустких папірців”, особливо зеленого кольору;

- серед характеристик особистості злочинців особливої уваги заслуговують такі, як характер і тривалість злочинної діяльності. Переважну частину злочинців становлять: убивці, злодії, хулігани, розбійники, грабіжники, шахраї, ґвалтівники й ті, хто наніс потерпілим тілесні ушкодження. Важливо відзначити наявність спеціального рецидиву, тобто повторного здійснення тих же або подібних злочинів серед хуліганів, шахраїв і осіб, що робили раніше крадіжки;

- особливе відношення до закону. Не можна сказати, що особи, що роблять злочини, погано їх знають. Навпроти, переважна більшість із них мають навіть більші правові знання, чим законослухняні громадяни. Але в них відсутнє поважне відношення до права, не сформована потреба виконувати його приписання.

РОЗДІЛ 4. АДДІКТИВНА ПОВЕДІНКА.