Інноваційні технології в дошкільній освіті

Розвиток науки і техніки сприяв появі нових форм навчальної комунікації, новітнім методам розв’язання освітніх завдань. З огляду на це роль вихователя набула нової якості. Він розвиває пізнавальні якості дошкільника, його життєву компетентність у різних соціальних інституціях. Водночас відбувається еволюція змісту, форм і методів навчання, яка спонукає до розробок і впровадження нових новітніх освітніх технологій.

Досвід показує, що все нове із часом стає традицією і що традиції утверджує соціум, а новаторами виступають яскраві особистості реформаторського типу. На сучасному етапі все очевиднішим стає те, що традиційна освіта, орієнтована на передавання знань, умінь і навичок, не встигає за темпами їх нарощування. Специфічними особливостями інноваційного навчання є його відкритість майбутньому, здатність до передбачення на основі постійної переоцінки цінностей, налаштованість на конструктивні дії в оновлюваних ситуаціях, основою яких є інноваційні педагогічні технології.

Інноваційні педагогічні технології в педагогіці пов'язані із загальними процесами у суспільстві, глобальними проблемами, інтеграцією знань і форм соціального буття.

Інноваційні педагогічні технології мають гуманістичну спрямованість у системіосвіти, зумовлену співіснуванням і складними взаєминами в науковійпедагогіці й педагогічній практиці традиційної наукової педагогіки.

Вони належать до системи загального наукового і педагогічного знання. Виникли і розвиваються на межі загальної інноватики, методології, теорії та історії педагогіки, психології, соціології і теорії управління, економіки освіти. Інноваційні педагогічні технології є однією з домінуючих тенденцій розвитку людства.

Інноваційні педагогічні технології є специфічними і досить складними, потребують особливих знань, навичок, здібностей. Інноваційні педагогічні технології в системі освіти засвідчують якісно новий етап взаємодії й розвитку науково-педагогічної та педагогічної творчості і процесів застосування її результатів. Складність, багатогранність педагогічної діяльності є чинником, що відкриває простір для багатьох педагогічних технологій, динаміка продукування яких постійно зростає.

Широкий спектр, багатоваріантність педагогічних технологій зумовлюють необхідність їх класифікації. Найдосконалішою серед багатьох вважають класифікацію, за якою педагогічні технології згруповано за різноманітними системними та інструментально значущими ознаками. Відповідно в сукупності педагогічних технологій виокремлено:

1. За рівнем застосування:

• загальнопедагогічні (стосуються загальних засад освітніх процесів);

• предметні (призначені для вдосконалення викладання окремих предметів);

• локальні та модульні (передбачають часткові зміни педагогічних явищ).

2. За провідним чинником психічного розвитку:

• біогенні (провідна роль належить біологічним чинникам);

• соціогенні (переважають соціальні чинники);

• психогенні (провідна роль належить психічним чинникам).

3. За філософською основою:

• матеріалістичні та ідеалістичні;

• діалектичні та метафізичні;

• наукові та релігійні;

• гуманістичні й антигуманні;

• антропософські (грец. anthropos — людина і sophia — мудрість) і теософські (засновані на вченнях про всезагальний абсолют, божественну суть усіх речей);

• вільного виховання та примусу тощо.

4. За науковою концепцією засвоєння досвіду:

• асоціативно-рефлекторні (в основу покладено теорію формування понять);

• біхевіористські (англ. behavio(u)rism, від behavio(u)r — поведінка) (за основу взято теорію научіння);

• розвивальні (ґрунтуються на теорії розвитку здібностей);

• сугестивні (засновані на навіюванні);

• нейролінгвістичні (засновані на нейролінгвістичному програмуванні);

• гештальттехнології (нім. Gestalt — цілісна форма, образ, структура і технологія) та ін. (засновані на психотерапевтичному впливі).

5. За ставленням до дитини:

• авторитарні (засновані на чіткій надмірній регламентації);

• дидактоцентристські (центровані на навчанні);

• особистісно-орієнтовані (гуманно-особистісні, технології співробітництва, технології вільного виховання).

6. За орієнтацією на особистісні структури:

• інформаційні (формування знань, умінь, навичок);

• операційні (формування способів розумових дій);

• емоційно-художні й емоційно-моральні (формування сфери естетичних і моральних відносин);

• технології саморозвитку (формування самоуправляючих механізмів особистості);

• евристичні (розвиток творчих здібностей);

• прикладні (формування дієво-практичної сфери) технології.

7. За типом організації та управління пізнавальною діяльністю:

• структурно-логічні технології навчання (поетапне формулювання дидактичних завдань, вибору способу їх розв'язання, діагностики та оцінювання одержаних результатів);

• інтеграційні технології (дидактичні системи, які забезпечують інтеграцію різнопредметних знань і вмінь, різних видів діяльності на рівні інтегрованих курсів, навчальних тем, навчальних проблем та інших форм організації навчання);

• ігрові технології (ігрова форма взаємодії педагога і дітей, яка сприяєформуванню вмінь розв'язувати завдання на основі компетентного виборуальтернативних варіантів через реалізацію певного сюжету). В освітньомупроцесі використовують театралізовані, ділові, рольові, комп'ютерні ігри,імітаційні вправи, ігрове проектування та ін.;

• комп'ютерні технології (реалізуються в дидактичних системах комп'ютерного навчання на основі взаємодії «вчитель – комп'ютер – учень» за допомогою інформаційних, тренінгових, розвивальних, контролюючих та інших навчальних програм);

• діалогові технології (пов'язані зі створенням комунікативного середовища, розширенням простору співробітництва на суб'єкт-суб'єктному рівні: «учень — учитель», «учитель — автор», «учень — автор» та ін.);

• тренінгові технології (система діяльності щодо відпрацювання певних алгоритмів навчально-пізнавальних дій і способів розв'язання типових завдань у процесі навчання, тести, психологічні тренінги інтелектуального розвитку, розв'язання управлінських задач).

Педагоги-практики розробляють авторські технології, які поєднують у різних варіантах елементи апробованих технологій. Як правило, всі вони зорієнтовані на реалізацію змісту і досягнення мети різнорівневого і різнопрофільного навчання. Вихідним матеріалом для розроблення технології є теорії, концепції. Багато педагогічних технологій мають у своїй основі такі концепції засвоєння соціального досвіду:

1) асоціативно-рефлекторне навчання, у межах якого розроблена теорія формування понять;

2) теорія поетапного формування розумових дій, згідно з якою розумовий розвиток (як і засвоєння знань, умінь, навичок) відбувається поетапно, спрямовуючись від «матеріальної» (зовнішньої) діяльності у внутрішній розумовий план;

3) сугестопедична концепція навчання, яка обґрунтовує комплексне використання у навчальних цілях вербальних і невербальних, зовнішніх і внутрішніх засобів сугестії (навіювання), що сприяє надзапам'ятовуванню;

4) теорія нейролінгвістичного програмування (НЛП), що розглядає процес навчання як рух інформації через нервову систему людини;

5) теорії змістового узагальнення, в основу яких покладено гіпотезу про провідну роль теоретичного знання у формуванні інтелекту дитини.

На основі однієї теорії навчання можуть вибудовуватися різні технології. Так, асоціативно-рефлекторна психологічна теорія породила варіантні технології навчання, які по-різному поєднують слово і наочність. Теорія проблемного навчання покладена в основу технологій, що розвивають творчі здібності, пізнавальну активність, інтерес, самостійність особистості. Водночас побудова на одній теорії, концепції кількох технологій навчання не є свідченням їх ідентичності. Вони завжди будуть відрізнятися за кількісними і якісними параметрами. У зв'язку з цим важливо мати цілісну систему засобів опису педагогічних технологій, враховуючи, що кожна з них містить концептуальний, змістовий та процесуальний аспекти.

С.Френе "Школа успіху і радості"

Технологія французького педагога Селеста Френе (1896-1966) "Школа успіху і радості" заснована на ідеях гуманізму і самовідданої любові до особистості дитини. Вона запропонувала оригінальне розв’язання проблеми організації життя дітей, різноманітні експерименти щодо активізації їх пізнавальної діяльності, форми і методи виховної роботи. Це забезпечило їй високу популярність серед педагогів країн Європи, Америки, Африки. Багато прихильників здобула ця технологія в Україні, оскільки основоположні тези Френе загалом співзвучні ідеям вітчизняних педагогів-новаторів, які прагнуть до створення гуманістичної педагогіки.

Виховання, за твердженням С.Френе, охоплює такі етапи:

1. Виховання у сім'ї (від народження до 2 років). Вирішальне значення становлення особистості дитини протягом найперших років життя він підкреслював у книзі "Поради батькам". Від взаємодії батьків з дитиною на цьому етапі значною мірою залежить успіху виховання в індивідуальному, соціальному та загальнолюдському аспектах на наступних стадіях її розвитку.

2. "Дитячий заповідник" (від 2 до 4 років) Так С.Френе назвав дошкільні заклади, в яких має відбуватися виховання дітей від 2 років. На будь-якому етапі життя дитини справжнє виховання здійснюється на основі принципу "пізнання на дотик" – найважливішого від усіх наукових методів. Ефективною є підготовка дитини до життя в насиченому розвивальному середовищі, яке допомагає їй пізнавати світ "на дотик". Якщо середовище не дає дитині змоги самій набувати необхідного для адаптації в навколишньому світі досвіду, то вихователь змушений вдаватися до різних педагогічних маніпуляцій, які іноді важко відрізнити від обману. У природному середовищі завдання вихователя полягає в постійному матеріальному і технічному вдосконаленні обладнання "заповідника", що сприятиме набуттю дитиною досвіду.

3. Дитячий садок (від 4 до 7 років). Чотирирічний малюк вже намагається підпорядкувати середовище собі. Виховання дитини до семи років має відбуватися у процесі "роботи-гри" з використанням відповідних матеріалів, знарядь, технічних засобів.

4. Початкова школа (від 7 до 14 років). На думку С.Френе, саме на цьому етапі доцільними є уроки.

Визначними засобом виховання С.Френе вважав природу. Він, як і Р.Штейнер, визнавав необхідність ранньої соціалізації дитини у відповідно організованому дошкільному закладі ("дитячому заповіднику"), який "пізнання на дотик" використовує як головний метод виховання. Це в свою чергу вимагає різноманітності навколишнього середовища. Нововведення у діяльності школи Френе були уроки-прогулянки, під час яких діти спостерігали природне й людське середовище, а потім усно і письмово викладали свої враження. Будучи прихильником "нового виховання", він усвідомлював значення природи у становленні особистості дитини, тому закликав педагогів максимально розширювати виховний простір дитинства за рахунок парків, садів, сільськогосподарських угідь, "живих куточків" тощо. Вже для чотирирічних дітей, на думку С.Френе, необхідно організовувати різноманітні "ігри-роботи" і "роботи-ігри", які широко застосували у педагогічній діяльності прибічники гуманістичних шкіл Ж.-О. Декролі та М.Монтессорі.

Згідно з технологією "Школа успіху і радості" природа відіграє важливу роль і в організації початкової школи, яка "не може існувати без природного середовища". Вона є обов’язковою умовою нормального функціонування дитячого закладу, оскільки надає дитині необхідний для розвитку "матеріал", забезпечує умови для її фізичного та емоційного розвитку. Це положення узгоджується із твердженням С.Френе про необхідність допомагати дитині свою особистість через створення відповідної обставини, а не через повчання та вказівки, адже будь-яке насильство над особистістю призводить до негативних наслідків. 

Педагогічна технологія С.Френе передбачає використання у навчанні методу проб і помилок ("експериментального намацування"), оскільки знання не може передаватися у готовому вигляді "вчителем, який знає, учневі, який не знає". Набагато важливіше навчити дитину мислити, допомогти їй оволодіти методом пізнавання, критичним ставленням до дійсності.

Педагогічна система С.Френе сукупно представлена у таких його працях, як "Нова французька школа", "Моральне й громадське виховання", "Формування особистості дитини і підлітка", "Звернення до батьків" та ін. стислий усіх концептуальних положень його педагогічної технології, супроводжений текстами, у яких сформульовані певні світоглядні положення, з трьома принципово різними відповідями, містить праця "Педагогічні інваріанти" (лат. invarians (invariantis) – незмінний). Педагог повинен обрати одну з них. Зіставлення дає підстави для висновків, якої системи педагогічних поглядів він дотримується: традиційної, інноваційної чи педагогічні позиції чітко не визначені. 

З цією метою С.Френе розробив своєрідний педагогічний код:

– зелений колір (для позначення методів і засобів, які узгоджуються зі сформульованими інваріантами і без сумніву можуть використовуватися педагогами, оскільки успішно апробовані у минулому);

– червоний колір (ним позначили методи й засоби, що суперечили інваріантам і яких слід якнайшвидше позбутися);

– жовтий колір (для позначення ефективних за певних обставин методів і засобів, які водночас потребують обережного використання педагогом, оскільки мають тимчасовий характер).

Педагогічний світогляд С.Френе характеризується яскравим гуманістичним спрямуванням. Визначальним чинником освітньої системи, теоретичною основою порівняння чинних освітніх систем він вважав філософію освіти. на думку автора технології "Школа успіху і радості", вчитель, який володіє філософськими основами педагогічної діяльності, здатний створювати власні педагогічні технології, оскільки він бачить стратегію освіти і може визначити своє місце в ній.

Ж.-О. Декролі "Школа для життя, через життя"

Бельгійській лікар, педагог і психолог Жан-Овід Декролі (1871-1932) є найпомітнішим представником медико-антропологіної течії реформаторської педагогіки, яка матеріалізувала в конкретній педагогічній технології ідею гуманізації навчання і виховання, методологічно зблизила педагогіку з медициною, сформувала феномен психолог-педагогічної діагностики, розробила ефективний методичний і психотехнічний інструментарій.

Основою педагогічної технології Ж.-О. Декролі є принцип антропоцентризму, який наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. сприяв новому осмисленню поняття "виховання". Відповідно до нього виховання розглядалось як процес розвитку дитини, що враховує її індивідуальні потреби, можливості, мотиви та інтереси. Дек ролі проголосив дитину центром своєї системи навчання і виховання: "Я маю на меті створити зв'язок між всіма науками, примусити їх зійтися в одному центрі. Цей центр – дитина, до якого все сходиться, від якого все розходиться". У проголошенні цієї ідеї він не був першим, адже вся гуманістична педагогіка, започаткована Я.-А. Коменським, Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, теж була зорієнтована на особистість дитини, а організаційно-педагогічне і методичне забезпечення конструювали з урахуванням її потреб і можливостей, дбаючи про максимальний розвиток творчих сил і здібностей кожної дитини. Педагогічна система Ж.-О. Декролі постала як заперечення таких недоліків традиційної педагогіки:

– неприйняття дитинства як найважливішого етапу в розвитку особистості і розгляд його лише як підготовчого етапу до майбутнього "справжнього" дорослого життя;

– ігнорування самобутності та своєрідності психіки дитини, її прагнення до саморозкриття і творчості самореалізації;

– використання шаблонних, формалізованих методів виховання та навчання без урахування особливостей особистості дитини, її природи;

– відсутність знань про дитину як основи гуманістичних взаємин дорослих дітей.

Аналогічно формується комплекс інтересів на основі кожної потреби. Отже, центри інтересів передбачають комплексну роботу на основі врахування основних фізичних і духовних потреб дитини. В цьому процесі вибудовується цілісна система, яку Ж.-О. Декролі назвав програмою асоційованих ідей. Вона утворена з двох великих розділів:

1. Дитина та її потреби. 2. Дитина і середовище. Другий розділ охоплює такі блоки: а) Дитина і природне середовище: – дитина і мінерали; – дитина і рослини; – дитина і тварини. б) Дитина і соціальне середовище: – дитина і сім'я; – дитина і дитячий садочок (школа); – дитина і суспільство (рідний край, Батьківщина, людство).

Освітні ігри у педагогічній системі Ж.-О. Декролі.

Гру Декролі розглядав як творчу діяльність дитини, засів збудження її рухової активності та духовного розвитку. На відміну від Ф.Фребеля і М.Монтессорі, він використовував у дидактичних іграх не геометричні тіла, а предмети навколишнього світу, що дало змогу розглядати їх одним із способів класифікації., повторення і закріплення отриманих вражень, знань, умінь, наблизити їх до життєвого досвіду дітей.

Саме Ж.-О. Декролі розробив ігри на розподіл предметів, на складання картинок з кольорових кубиків, на складання картинок за допомогою окремих фігурок. Складнішими є ігри на визначення напрямку ("Гімнасти"), часу ("Котра година?"). Розв’язання цілісного комплексу завдань передбачають математичні ігри. Вони спрямовані на розвиток асоціації між словом і предметом або ідеєю предмета. Дитина повинна навчитися бачити, порівнювати, розрізняти, аналізувати, що досягається насамперед зоровими і моторними вправами попередніх ігор.

Ігри з грамоти також розроблені на основі принципу "парності" і спрямовані на підготовку дитини до читання та письма.

Граматичні ігри спрямовані на формування у дітей умінь звукового аналізу слова, узгодження частин мови, синтактичного розбору речення. Дидактичні ігри (лото, парні карти) Декролі вже стали традиційними у вітчизняних системах сенсорного і мовленнєвого розвитку дітей.