Київський міжнародний університет
Юридичний інститут
Кафедра публічно-правових дисциплін
Затверджую
Завідувач кафедри публічно-правових дисциплін
д.ю.н., професор
____________А.І. Суббот
«___»__________2016 р.
Л Е К Ц І Я № 2
з курсу «АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА»
для підготовки магистрів галузі знань 0304 «Право»,
напрям підготовки 7.030401 «Правознавство», денної та заочної форми навчання
статус дисципліни – нормативна
ТЕМА № 2
Джерела інформаційного права
Обговорено і схвалено на засіданні кафедри
публічно-правових дисціплін
№ 2 від «09» вересня 2016 р.
Лекцію підготував:
професор кафедри
д.ю.н., професор Суббот А.І.
Київ 2016
ПЛАН:
Види джерел інформаційного права
Інформаційно-правові норми міжнародно-правових актів
Інформаційно-правові норми Конституції України
Нормативно-правові акти галузі інформаційного законодавства.
Література
1. Види джерел інформаційного права
Джерелом інформаційного права виступають норми інформаційного законодавства, що забезпечують регулювання відносин в інформаційній сфері. Ці джерела можуть бути класифіковані в кілька груп:
1. Норми Конституції України – закріплюють інформаційні права і свободи, встановлюють права і обов’язки суб’єктів інформаційних відносин з приводу створення та поширення інформації певного виду, а також встановлюють обмеження обігу інформації в державі та суспільстві.
2. Галузі законодавства – присвячені питанням інформаційного права. До них належать:
- законодавство про засоби масової інформації;
- законодавство про формування інформаційних ресурсів, інформаційних продуктів, надання інформаційних послуг ( про правову інформацію, персональні дані, бібліотечну справу, архіви, музеї, рекламу, видавничу діяльність, статистичну інформацію, міжнародний обмін інформацією тощо);
- законодавство, що регулює порядок реалізації права на пошук, отримання, передачу та використання інформаційних систем, їх мереж, інших інформаційних технологій і засобів їх забезпечення;
- законодавство про інформаційну безпеку.
3. Окремі інформаційно-правові норми, які входять до складу інших галузей права України:
- нормативні акти, що регламентують правовий статус відповідних структур (Конституція України, конституційні та звичайні закони, які визначають статус органів державної влади)
- нормативні акти цивільного законодавства, які розглядають питання реалізації права власності на інформацію;
- нормативні акти, що регулюють відносини в різних галузях господарської діяльності (законодавство про землю, надра, охорону природи тощо), які супроводжуються створенням інформації певного виду та призначення;
- нормативні акти про відповідальність за правопорушення в інформаційній сфері.
2. Інформаційно-правові норми міжнародно-правових актів
Норми ст. 19 Загальної декларації прав людини і громадянина встановлюють право на свободу слова, а норми ст. 12 цієї Декларації – таємницю приватного життя. Положення Загальної декларації прав людини і громадянина було згодом розвинуто у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, а також у Європейській Конвенції про захист основних прав і свобод людини тощо. Існує також цілий ряд галузевих міжнародно-правових актів, якими врегульовані окремі питання інформаційних прав людини.
Право на вільне висловлення думок, закріплене в Європейській конвенції про права людини 1950 р. Всі органи Ради Європи задіяні в забезпеченні свободи і незалежності засобів масової інформації. Один із принципів європейської демократичної політики у сфері засобів масової інформації полягає в тому, що вони мають бути чітко й ефективно відокремлені від політичної влади. Органи влади не повинні мати жодних особливих прав щодо використання засобів масової інформації, прийняття рішень щодо їх інформаційного наповнення в контексті висвітлення діяльності владних структур. В основі регулювання засобів масової інформації в Європі лежить заборона на висловлення, направлені на збудження ненависті. Обмеження відносно такого роду висловів були узаконені Міжнародним пактом про цивільні та політичні права. Державний контроль за засобами масової інформації в США зводиться до встановлення балансу між інтересами свободи слова в чистому вигляді (включаючи конфіденційний доступ до державної документації) і недоторканністю приватного життя, інтересами законослухняних громадян, інтересами неповнолітніх й інтересами національної безпеки.
Невідповідне дотримання в країні права на свободу висловлення думок, яке включає право шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї, є фактом невизнання владою принципу, що державні органи володіють інформацією не для себе, а в першу чергу для народу і від його імені, а також дотримання важливого аспекту інформаційної діяльності владних структур – збереження і зміцнення духовних цінностей суспільства, традицій патріотизму і гуманізму, пропаганди національної культурної спадщини, культурного й наукового потенціалу країни. Демократична риторика без реального інструментарію впливу громадян на інформаційне поле перешкоджає якісному розвитку суспільних відносин.
Різноманітність інформаційних відносин в Україні закономірно є джерелом виникнення суспільно-правових суперечностей. Ефективне законодавче врегулювання цих конфліктів у зв’язку з активним використанням громадянами України (як пересічними користувачами так і власниками серверів) мережі Інтернет залежить від дотримання принципів суверенітету, з одного боку, і наднаціональності та взаємоузгодженості з міжнародним правом, з іншого. Активне використання глобального інформаційного середовища Інтернет вимагає нових підходів до регулювання питань дотримання права на висловлення думок в Інтернеті. Прийнята Радою Європи у 2003 р. «Декларація про свободу спілкування в Інтернеті» говорить про можливості захисту свободи слова в мережі. Документ підтверджує, що держава не може ставити обмеження на зміст сайтів і блокувати адреси.
Зрозуміло, що будь-який нелегальний вміст повинен контролюватися і обмежуватися саме владою. В країнах Європейського Союзу інформаційні відносини, що виникають в Інтернеті, регулюється як загальноєвропейським законодавством, так і законодавством конкретної країни. У більшості випадків обмеження стосуються аморального і непристойного контенту, а також тероризму і екстремізму.
Таким чином, існує кілька рівнів правового регулювання відносин у мережі Інтернет: міжнародний, регіональний (у рамках Європейського Союзу і СНД) та національний. На кожному з даних рівнів законодавець прагне врегулювати дану сферу правовідносин. В українському національному інформаційному законодавстві більшість загальноприйнятих регулюючих норм у цій сфері взагалі не відображені. Це стосується як питань свободи слова, так і питань інформаційної, економічної в мережі Інтернет безпеки та відповідальності. Зокрема, невирішеними є питання визначення і порядку введення обмежень і заборон на розповсюдження незаконної інформації, відповідальності за необґрунтованість заборон. У контексті дотримання права на свободу інформації законодавчо неврегульовані питання визначення обов’язку державних органів інформувати не тільки про власну діяльність, але і ділитися із суспільством інформацією, одержаною або створеною в результаті цієї діяльності; розміщення в ЗМІ та Інтернеті документів після вилучення з них секретної або іншої забороненої законом до розголошення інформації, а також можливості розкриття інформації у разі переваги в певних питаннях суспільного інтересу.
У країнах ЄС велика увага приділяється кожному черговому етапу світового технологічного розвитку в сфері функціонування Інтернет. Резолюції і документи Ради Європи, присвячені формуванню національної політики у сфері побудови інформаційного суспільства, вважаються необхідною умовою розвитку суспільства, не дотримуючись якої можна втратити темпи розвитку і зійти з провідних економічних і технологічних позицій.
Законодавство України щодо захисту інформації та деяких інших питань інформаційної безпеки частково містить принципи, використані у законодавстві країн ЄС, проте існує необхідність постійного вдосконалення та розширення нормативних актів з даного питання. Зокрема, співпрацюючи з НАТО, Українська держава повинна буде гармонізувати національну законодавчу базу відповідно до світових стандартів і до тих критеріїв, які прийняті в цій структурі. Крім того, існує проблема неналежного виконання ратифікованих Україною міжнародних правових актів та координації діяльності суб’єктів системи національної безпеки в цій сфері.