Театральне мистецтво на початку XX cтоліття

Наступна доба українського театру йшла під гаслом піднесення над провінційною побутовою обмеженістю. Першою, хто професійно зайнявся підготовкою майбутніх акторів якісно кращого, модернового театру, була Марія Старицька. Вона організувала при Музичній школі Миколи Лисенка драматичні класи, в яких дуже професійно намагалась підготувати майбутніх діячів українського театру. З її школи вийшов гурток молодих театральних діячів що під проводом Леся Курбаса створили «Молодий театр», який відігравав помітну роль в 20 роках 20ст. Л. Українка, В. Винниченко, О. Олесь – намагались змінити репертуар театру своїми творами. Але були не під силу для виконання українським побутовим акторам. Нарешті, з 70 років 19 ст. працювали перекладачі: Старицький дуже професійно переклав «Гамлета» Шекспіра. Пізніше були переклади П. Куліша, Б. Грінченка, І. Франка, М. Рильського. Але в театрі ці переклади не використовувались. Хоч на Україні, після 1922 року радянській засновано безліч драматичних шкіл і нових театрів, як драматичних, так і оперних. По перше, вся театральна діяльність носила скоріше експериментальний характер з постійними змінами завдань, по-друге, період репресій винищував всіх талановитих, освічених і акторів, і драматургів, і режисерів. Так зник Л. Курбас, П. Куліш та багато інших.

У період відродження української державності (1917 – 1920) артистичне життя в місті значною мірою пожвавлюється. Створюється український клуб (нині художній музей), при якому зосереджується громадське життя, зокрема хормейстер Георгій Йосипович Заголо (1898 – 1973) організовує змішаний акапельний хор із 120 осіб, у якому заспівує Оксана Бородавкіна – майбутня народна артистка СРСР Оксана Андріївна Петрусенко (1900 – 1940), першим учителем по вокалу якої був Г.Йосипович.

На той час у місті з’являється чимало драматичних колективів, серед яких гурток аматорів українського драматичного мистецтва Олександра Журбенка, українська трупа при залізничній станції під орудою М.Дяченка, який ставив, зокрема, “Назара Стодолю” Т.Шевченка, де хор Г.Заголо виконував “Вечорниці” П.Ніщинського, “Запорожця за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського, “Наталку Полтавку” М.Лисенка, в яких юна О.Петрусенко співала партії Одарки і Наталки. Вистави проходили при переповнених залах, а преса констатувала, що “...українцям у Севастополі щастя не зраджує”, “севастопольська театральна публіка дуже любить український театр і добре його знає”. Таке явище не було випадковістю. Севастополь аж до Другої світової війни був найбільш українським містом у Криму, адже його мешканцями були переважно українці. У Сімферополі в кінці ХІХ ст. теж діяв український драмгурток, заснований Пшеборовським та професійним актором М.Щербиною. Найвизначнішим у місті був аматорський театр при міському Будинку культури, де ставили “Катерину” М.Аркаса, “Пошились у дурні” М.Кропивницького, “Казку старого млина”, “Про що тирса говорила” С.Черкасенка. Музично-драматичний гурток аматорів працював у Феодосії, у Керчі діяла дитяча оперна студія, яка гастролювала по Криму, зокрема з дитячою оперою М.Лисенка “Коза-Дереза”. Аматорські колективи вели активне громадське життя. Значна частина вистав була благодійною метою допомогти інвалідам війни, “...на користь 450 осіб татар”, “на користь тих, що постраждали від неврожаю”, “малозабезпеченим учням”, “на користь армії та флоту.” Про роботу українських гуртків художньої самодіяльності в Ялті та про їхнє плекання своєї культури для задоволення художньо-естетичних потреб української людності, що заселяла тодішній Крим, перші свідчення дають академік А.Кримський та М.Левченко у книзі “Нові знадоби до життєпису Степана Руданського”, виданій Всеукраїнською академією наук у Києві у 1926 р., де говориться, що С.Руданський “допомагав українським гурткам”. У селищі Масандра, що поблизу Ялти, працював хор, де співали українські народні пісні, хорові твори українських композиторів та драматичний колектив, що ставив п’єси української класики. В іншому приміському селищі Лівадія працював український драмхоргурток М.Купченка. Загалом у 20-ті роки ХХ ст. хорова культура Криму сягала високих вершин, а українське синкретичне мистецтво на початку ХХ ст. у середовищі кримських українців мало могутній потенціал. Отже розвиток українського театру ХІХ – початку ХХ століття є значним внеском в українську культуру і визначив стабільний розвиток театрального мистецтва на теренах України.