Історія розвитку одеського театру
Театральна Одеса веде свою історію практично з моменту заснування міста. Театр опери і балету по праву можна назвати старійшиною міста серед цілого ряду його культурних установ. Одесі дали право будувати театр в 1804 році, а в 1809 році він був уже побудований. Автором цього проекту був відомий французький архітектор Тома де Томон, який побудував до того моменту вже ряд будівель в Петербурзі.
10 лютого 1810 року відбулося урочисте відкриття. Першою виставою були одноактна опера Фреліха «Нове Сімейство» і водевіль «Утішена вдова» російської трупи П. Фортунатова.
У 1873 році старий театр повністю згорів і про відновлення не було і мови. На щастя, ніхто з людей не постраждав. Створити проект нового міського театру було запропоновано віденським архітекторам Ф. Фельнеру і Г. Гельмеру (Хельмнеру), за проектами яких побудовано театри в багатьох містах Європи (Відні, Будапешті, Дрездені, Загребі та ін.). Пройшло майже одинадцять років з моменту пожежі до закладки першого каменя в фундамент будівлі нового театру. Роботи велися підрядним способом з місцевих будівельних матеріалів. Відкриття театру відбулося 1 жовтня 1887 року.
У березні 1925 р. виникла пожежа, в результаті якої повністю згоріла сцена і постраждав зал. У стислі терміни театр був відновлений, і вже через рік відновив спектаклі. Сцена отримала нове технічне устаткування, було встановлено дві залізобетонні завіси, що відсікають при необхідності сцену від залу для глядачів і службових приміщень.
Виникненню професійного театру передували аматорські вистави. З домашнього аматорського театру генерал-губернатора Яківа Лобанова - Ростовського виник у 1818 р. Полтавський театр. В аматорських виставах грав І. Котляревський, котрий у 1819-1821 рр. очолював Полтавський театр. Саме для Полтавського театру він написав 1819р. п'єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», де використав прийоми вертепу, інтермедії, численні народні пісні й водевільні діалоги.
Традиції І. Котляревського продовжив Г. Квітка-Основ'яненко, основоположник художньої прози в новій українській літературі, один із засновників Харківського професійного театру. Великий успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці" (1835) і «Шельменко-денщик» (1838).
З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки акторів М. Щепкіна (1788 - 1863) і К. Соленика (1811-1851). М. Щепкін походив з кріпаків, акторську діяльність розпочав 1805 р. У 1821 р. завдяки участі передових представників громадськості його викуплено з кріпацтва. М. Щепкін набув визнання як основоположник сценічного реалізму в українському та російському театральному мистецтві. Виступав у театрах Харкова, Полтави, мав у Києві власну трупу (1821 - 1823), з 1824 р. - у Малому театрі в Москві.
У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гуртках розпочинали діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивниць-кий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький.
У цей період посилюються утиски українського театру з боку царського уряду - Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися українські вистави історичного й соціального змісту. У 1883 р. київський губернатор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому території - Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи царського уряду все ж не могли знищити глибокі українські театральні традиції.
У 1890 р. І. Карпенко-Карий і Панас Саксаганський утворили "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом Панаса Саксаганського", яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру – «Малоросійська трупа Марка Кропивницького під керівництвом П.К. Саксаганського і Миколи Садовського»
Одним з найвидатніших діячів українського театру корифеїв був Іван Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс. Серед них – «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий» та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільного буття.
Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.
Нову епоху в історії українського театру - епоху мистецької української драми - почав Іван Котляревський своєю «Наталкою Полтавкою» та «Москалем-чарівником». Не наша річ говорити, яке значення мають твори Котляревського для українського письменства, чому вони й тут становлять граничні стовпи, що відмежовують одну епоху від другої, - для нас важливе, чому його драматичні твори до сьогодні не зійшли зі сцени, чому вони до сьогодні є ланками в нашому залізному театральному репертуарі. Адже ровесники й ровесниці їх - російські сценічні твори, яким теж годі відказати таланту й вартостей - чи то літературних, чи то сценічних, - уже давно покриті порохом забуття й хіба якийсь дослідник бере їх у руки на дослід тих часів та їхнього драматичного доробку. Причину довгої живучості творів Котляревського бачимо не тільки у тодішній вбогості українського драматичного репертуару, але й в умовах, що мають значно глибше, основне значення. Котляревський своїм глибоким національним почуванням умів так вхопити типові риси свойого народу й основні особливості його характеру та духовної психіки, що й по нинішні дні виведені ним на сцену люди - живі, з кров’ю й душею, й це забезпечує їм ще довге життя на українській сцені.
Новий театр, за європейськими зразками, Україна бачила вже при кінці XVIII в., та він був неукраїнський. У Харкові відбувалися вистави російські, а в Кам’янці-Подільському - польські. В Харкові давав перші вистави балетмейстер Іваницький. У 1789 р. з почину губернатора Кішенського побудували постійний театр, у котрім дирекцію в 1812 р. обійняв наш письменник Гр. Квітка-Основ’яненко, який у тім часі виставляв теж виключно російські твори. В Харкові на бенефіс Щепкіна за спеціальним дозволом генерал-губернатора Рєпніна уперше було виставлено «Наталку Полтавку» Котляревського (яка вже мала дозвіл для Полтави).
У Кам’янці-Подільськім був польський театр під дирекцією спочатку Антона Змієвського, а опісля - Яна Непомука-Камінського (обидва зі Львова), врешті - Мошинського, Недзельського. Театр із часу дирекції Мошинського Батюшков оцінює ось як: "Є тут і театр, але який! Коли дощ іде, то глядачі не можуть обійтися без парасолів. Вітер свище по тих кутках і разом із п’яними акторами та фальшиво граючим оркестром творять не зовсім приємну гармонію". У тім самім часі був і в Києві польський театр під управою Ленковського, де виставлено твори («Україна або Заклятий замок», «Олена або Розбійники на Україні»), деякі ролі в котрих були в українській мові. В Полтаві в 1815 р. заходом князя Лобанова-Ростовського було засновано аматорський театр, а директором його став Іван Котляревський, що й сам часто виступав на сцені. В 1819 р. в полтавському театрі виставили "Наталку Полтавку", а дещо пізніше – «Москаля-чарівника».
При кінці 20-х років виступив і Квітка на поле драматичної творчості й після трьох комедій, написаних по-російськи, збагатив наш репертуар цілим рядом до сьогодні живих ще і свіжих творів, в яких на перших їхніх виставах таку славу здобув актор Карп Соленик.
Наддніпрянський театр у 1850 - 1870-х роках. Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства (1847), коли на українців упав біблійний жах, урядовій забороні не підлягали театральні українські вистави. Театр у тому скрутному часі животів тільки у деяких провінційних містах - Гадячі, Чернігові, Немирові (Подільської губернії). Вже з тих дрібних звісток можна зробити висновок, що тодішній театр в Україні мав свою цікаву історію й за сприятливих умов міг би стати справді могутньою освітньо-культурною й національною силою, та нещасні політичні й суспільні умови, серед яких жила Україна, не допустили до цього. Заважили роки 1831 і 1863, що в наслідках спричинили курс обрусіння, витиснули польські театри з Правобережжя та не допустили до впливу і значення місцевого елементу. Вистане навести, що такі міста в Україні, як Київ, Харків і Одеса, поруч університетів, засновують постійні театри, та український репертуар, хоч офіціально й не заборонений, фактично витискається вже хоч би через свою вбогість, бо драматична творчість після Котляревського й Квітки не розвивалася, не процвітала аж до часу Кропивницького, Карпенка, Старицького, Лисенка.
Загальна реакція, що наступила після ліберальних 60-х років та лягла таким важким каменем на українське культурно-національне життя, сильно відбилася й на українському театрі. Все, що носило український характер, мало на собі присуд смерті. Тяжка доля припала в участі українському театрові. Яким суворим було ставлення до українських вистав чи концертів, нехай послужить той факт, що в 1867 р. з незвичайним трудом київським українцям вдалося виклопотати дозвіл на концерт українських пісень, які треба було співати із французьким текстом. Подібний випадок був у Полтаві, де з початком 60-х років влада заборонила виставити «Наталку Полтавку», мотивуючи свою заборону тим, що ціни на виставу занизькі. На скаргу організатора вистави міністеріальний урядник Валуєв доручив полтавському губернаторові нахилити учасників вистави, щоб відмовилися від своїх намірів, тому що навіть... в Англії народних вистав не буває!
У 1872 р. було дозволено давати українські вистави приватним гурткам у Києві. Починається тоді енергійний театральний рух, душею якого були М. Старицький і М. Лисенко. Вистави відбувалися у приватнім домі сім’ї Ліндфорс за участю двох сестер - Софії та Марії Ліндфорс.
Згадана аматорська театральна дружина була так відомо зорганізована, що вже в 1874 р. давала публічні вистави в міськім театрі, а в 1875 р. - у біржевому залі.
Справа українського театру в Києві видавалася закріпленою так, що можна було снувати великі сподівання на її розвиток і ясну будучність. Та указ із 16 травня 1876 р. розбив та розвіяв всякі надії. Роки 1876 - 1880 для історії українського театру на землях, що залишалися під російською займанщиною, - це мертвий період.
Розквіт наддніпрянського театру. В 1880 р. із Петербурга повіяв ліберальніший, вільніший вітер. Сенатор Половцев, який приїхав в Україну із програмою широко задуманих реформ, висловився за свободу українського слова та українських театральних вистав. Унаслідок листа генерал-губернатора Черткова цього ж таки року з’явився новий указ, котрий давав право генерал-губернаторам і губернаторам дозволяти українські вистави. Першою з цього права скористалася театральна дружина Ашкаренка в Кременчуці. З почину її члена Марка Лукича Кропивницького вона телеграфічно віднеслася до міністерства по дозвіл на українські вистави й той дозвіл дістала. З таким самим проханням віднеслися Ерделі і Тарнавський з Єлисаветграда, а Милорадовичка - з Полтави, їхні прохання були вволені. В Єлисаветграді дістали дозвіл давати українські вистави на добродійні цілі. Милорадовичка ж теж узялася за діло і виставила "Невільника" Кропивницького, в якій-то виставі сам автор грав роль Коваля, а Садовський - Неплюя.
Українські вистави в усіх містах мали незвичайний успіх, а звістка про них понеслася по всій Україні. Це підсунуло артистам з трупи Ашкаренка думку скласти окрему постійну українську дружину, що й було зроблено, а режисером її став Кропивницький. Найвизначнішими силами цього театру були М. Садовський, Крамаренко, Ашкаренко і Жаркова. Зимою 1880 - 1881 рр. цей театр грав у Кременчуці, Харкові й Києві, хоч у столиці через убогість репертуару надзвичайного успіху не мав.
Після виїзду з Києва дружина розбилася, й тоді організувалася нова, під проводом Кропивницького.
Наступного року театр знову побував у Києві. До складу його дружини входили Садовський, Максимович, Грицай, Квітка, Заньковецька та Виріна. Тепер театр мав небувалий успіх не лише у Києві, але й у Ростові-на-Дону, Новочеркаську та інших містах. Та треба було багато енергії й невтомної праці, щоб молоду театральну справу поставити на тривкі основи. Й тут багато допоміг М. Старицький - знаменитий організатор і знавець складної театральної справи. Він узяв під свою оруду і в підприємство театр, залишаючи Кропивницького режисером, і з цієї пори починається буйний розвиток українського театру й українського театрального мистецтва.
Чимало знання, таланту, жертовної праці, а то й власного майна вклав Старицький у театральну справу, за яку взявся із молодечим запалом. То й висліди праці Старицького виявилися такі багаті й прекрасні, що на ділі перевищили всякі сподівання. В тому часі заясніли і скристалізувалися найкращі сценічні таланти - Заньковецька, Затиркевич-Карпинська, Садовська, Боярська, Кропивницький, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський, Максимович, Грицай, Касяненко, Манько. Неважко собі уявити, яке захоплення могли викликати вистави, в яких брали участь такі першорядні сценічні таланти. Вистави тої дружини були піром для українських глядачів, тріумфальним походом для артистів та нашого драматичного мистецтва.
У 1885 р. артистична дружина розходиться зі Старицьким і з одного театру виростають два: один - М.Л. Кропивницького, другий - М.П. Старицького. Та розбиття такої прекрасно сформованої та зіграної дружини на два театри не мало ніяких болючих і явно шкідливих наслідків. На чолі двох нових театрів стояли корифеї української сцени, знамениті режисери й актори, що мали вже розголос і славу, а за тих кілька літ підросли й заясніли нові молоді таланти, котрі доповнили обидві дружини.
Видається про око дивним, що незважаючи на розколення одної дружини на чотири всі вони мали добрий склад. Але ж зросло вже покоління, яке, спираючись на свій вроджений талант і щире віддання театральному мистецтву, пройшло тверду режисерську школу чи то Кропивницького, чи то Старицького або Садовського, і в школі тій придбало й засвоїло собі практичне знання, що давало основу далі плисти, розвивати й поглиблювати сценічні таланти. Під рукою Кропивницького виросли три брати Тобілевичі (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський), з його школи вийшли Заньковецька, Максимович, Ф. Левицький, Борисоглібська, Ліницька, Боярська, Козловська, Войцеховська, Ротмірова, два Шевченки, Суслова, Науменко, Василенко, Манько, Петро Карпенко, Зарицька, Калина, Дзбановська, Загорський, Шостаківська, Півінська, Варвалюк, Гайдамака, Мар’яненко, Чубатий, Мирославський, Суходольський, Суслов, Ванченко, Ковалевський, Мироненко, Потапенко й багато, багато інших, які були або вихованками й вихованцями Кропивницького безпосередньо, або учнями його учнів.
Всі чотири театри, створенні з трупи були мандрівні. Широкі простори України давали змогу всім їм існувати, жити й розвиватися. Значне число мандрівних труп, що існували поза тими чотирма, роз’їздилося поза Україну - в Московщину, на Білу Русь, Закаспійську країну, до Закавказзя, а то й у "нєісходімую Сібірь". У 90-х роках трупа Деркача їздила аж до Парижа, але там не повелося, вибухнув навіть скандал, бо Деркач був типом підприємця, який мало дбав про мистецький рівень театру й був одним із відомих у нашому письменстві "Гаркунів-Задунайських".
У житті й формуванні українських мандрівних театрів весь час головну роль відіграв Харків. Київ не відігравав її тому, що на Правобережжі український театр у 1883 - 1893 рр. не грав - було заборонено.
Окрім пребагатої плеяди блискучих першорядних талантів, українські мандрівні театри мали свої слабі сторони, а були це декорації й обстанови. Адже трупа Кропивницького від самого початку не мала ніяких власних декорацій, а мусила грати при тих, які можна було знайти в кожному театрі. Все це тхнуло російським або польським духом, хоч вибагливий Старицький не шкодував ні праці, ані гроша, щоб суворо зберігати принцип побутовщини. Перелам у цій справі зробив тільки Садовський. Після першої революції 1905 р., коли обстави для театру покращали, Садовський зі своєю театральною дружиною осів постійно в Києві й вів її аж до часу більшовицького наїзду.
Театральне життя та друковані періодичні видання з'явилися в Одесі раніше, ніж у Катеринославі, ще на початку XIX ст. Але Катеринослав значно поступався Одесі у темпах економічного зростання і, як наслідок, в галузі культурного життя.
Українське слово, українську пісню, красу українського побуту ніс до народу український театр, створений корифеями сцени - братами Тобілевичами, М. Кропивницьким, М. Заньковецькою. Влітку 1876 р. Михайло Кропивницький виступав у Катеринославі. Тут його і застав царський наказ (сумнозвісний Емський указ 18 травня 1876) про заборону "различных сценических представлений на малорусском языке, а равно и печатание на таковом же текстов к музыкальным нотам". У своїх спогадах Кропивницький писав: "Тут спіткало нас лихо: виконання усього українського заборонено. У день заборони йшла моя драма "Дай серцю волю". Губернатор Iван Миколайович Дурново дозволив нам скінчити виставу. У дивертисменті я заспівав пісню з "Подгорян" - "Поле, моє поле", але не зміг скінчити і розридався".
У 1890-ті рр. в місті проходили вистави товариства малоросійського театру П. Саксаганського. У приміщенні літнього театру виступали артисти М. Заньковецька і П. Саксаганський. Йшли "Наталка-Полтавка" І. Котляревського, "Циганка Аза" М. Кропивницького. Відзначаючи великій успіх Заньковецької, "Екатеринославские губернские ведомости" писали: "Бачити і слухати її на сцені - найвища насолода".
У 1908 р. катеринославці дивилися оперету М. Кропивницького "Пошились у дурні", а у 1907 р. постановку М. Старицького "За двома зайцями". На початку віку на залізниці діяв аматорський театр, в репертуарі якого - "Сватання на Гончарівці". Тривалий час у Катеринославі не було спеціального приміщення театру. У 1905 р. побудували Зимовий, а з 1910 по 1913 рр. побудовані театри у Комерційному і Громадському зібраннях, Будинку Хрінникова.