Становлення та розвиток театру м. Садовського
Літнього сезону 1888 року М. Садовський разом з М. Заньковецькою заснували власну театральну трупу, яка проіснувала десять років.
Репертуар цього театру розширювався за рахунок російської та зарубіжної класики. А щоб обійти заборону царської цензури грати на українській сцені твори, перекладені з інших мов, Микола Карпович вдавався до незначної переробки п'єс. Так, відома драма О. Писемського «Гірка доля», наприклад, була показана під назвою «Никандр Безщасний», де Садовський виступив у головній ролі.
1898 року трупа М. Садовського злилася з «Товариством російсько-малоросійських артистів під орудою П.К. Саксаганського», а 1900 року до них на три сезони приєдналася і трупа М. Саксаганського. Слід відзначити, що це було сузір"я талантів, справжніх що це перлів самоцвітів сценічного мистецтва.
Діяльність українського стаціонарного театру Миколи Садовського в Києві має велике історичне значення. Тут свято зберігалися і по-новаторському розвивалися реалістичні принципи акторської і режисерської майстерності; неабиякого значення надавалося художньому і музичному оформленню вистав. З цією метою було запрошено до співробітництва видатних художників і музикантів.
Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 р. офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 р. театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.
Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 р. і пізніше «Москаль-чарiвник» в Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво трупою І. Котляревським, гра геніального актора М. Щепкіна, тоді ще кріпака. Професіональна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою - Марк Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана - Карпенко-Карий, Миколи - Садовський, Панаса - Саксаганський), М. Заньковецька, А. Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).
Розвиток театру в Україні був міцно зв'язаний з життям народу. Новою формою сценічного мистецтва став балаган. Як правило, він влаштовувався в тимчасових приміщеннях, на ярмарках та базарах і збирав багато людей. Сюжети п'єс були співзвучні настроям народних мас, актори висміювали й засуджували сваволю панів. Одночасно прославлялась свободолюбивість українців, прагнення їх до волі.
У XVIII ст. виник також кріпосний театр. У маєтках багатих поміщиків і промисловців влаштовувались видовища, в яких були зайняті кріпаки. Згодом театри діяли переважно в містах. У 1789 р. в Харкові виник перший постійний театр в Україні. У ньому, крім місцевих акторів, виступали митці з Москви й Петербурга.
Основою українського театру стали народні ігри й обряди, в яких драматична дія поєднувалась з діалогами, співами, танцями, перерядженням тощо. Театралізовані видовища («Коза», «Піп і смерть») відбувалися на майданах і ярмарках, збирали багато глядачів серед селян, міщан, козаків…В Острозькій школі, Київському колегіумі, братських школах влаштовувалися свої театралізовані вистави - так звані шкільні драми. Ставилися драматичні твори на релігійні або міфологічні теми. Акторами виступали здебільшого учні й студенти. Серед таких вистав були відомі на той час драми невідомих авторів – «Слово про збурення пекла», «Трагедія руська», а також «Роздуми про муки Христа, спасителя нашого» Іоаннікія Волковича. В антрактах драм ставилися комедійні інтермедії (п'єси-вставки) на побутові теми.
У той час виник і ляльковий театр. Вертепи відбувалися у спеціально зробленій двоповерховій дерев'яній скрині: вистави на верхньому поверсі на релігійні сюжети, а на нижньому - з народного життя. Вертеп користувався популярністю у дорослих і особливо у дітей.