Режими рухової активності

Режими рухової активності розроблені для умов стаціонарного, санаторного і амбулаторно-поліклінічного етапів реабілітації. У стаціонарах призначають суворий ліжковий, розширений ліжковий, напівліжковий (палатний) і вільний (загальнолікарняний). Після напівліжкового можливий також перехідний режим. У санаторіях і під час амбулаторно-поліклінічного лікування х.чорих використовують щадний, щадно-тренуючий, тренуючий режими, а останнім часом — також інтенсивно-тренуючий режим.

Щоб забезпечити взаєморозуміння, в практичних лікувальних закладах не слід змінювати загальноприйняту номенклатуру (перелік найменувань) режимів. При цьому вільний стаціонарний режим повинен наближатись за фізичним навантаженням до щадного амбулаторно-поліклінічного чи санаторного режимів. Це буде забезпечувати спадкоємність на різних етапах реабілітації.

У разі призначення суворого ліжкового режиму забороняється самостійний перехід у положення сидячи. Туалет і харчування здійснюються з допомогою персоналу. ЛФК, як правило, не застосовують. Після призначення розширеного ліжкового режиму допускається перехід у положення сидячи, потім—стоячи, ходьба біля ліжка з допомогою персоналу. Із форм ЛФК застосовують тільки ЛГ. Коли хворих переводять на напівліжковий (палатний) режим, їм дозволяють самостійну ходьбу в межах палати і відділення. Перебування у ліжку—до 50 % денного часу. Із форм ЛФК призначають РГГ, ЛГ. Якщо призначений перехідний режим, дозволяють підйом по сходах, відвідання їдальні, діагностичних і процедурних кабінетів, вихід на прогулянку. Із форм ЛФК—РГГ, ЛГ, прогулянки по території. Коли призначений вільний (загальнолікарняниіі) режим, заохочують помірну рухову активність хворих, яка можлива в умовах стаціонару. Із форм ЛФК—РГГ, ЛГ, дозована ходьба, заняття

на тренажерах.

Фізичне навантаження у разі призначення щадного режиму може досягати 30% аеробних можливостей, щадно-тренуючого—40 %, тренуючого—60%, інтенсивно-тренуючого—75% аеробних можливостей (ЧСС—залежно від статі та віку—відповідно 104—107, 111—122, 131—

148 1 145—167 за 1 хв).

Оформлення призначень і загальна методика лікувальної фізкультури

Руховий режим і заняття ЛФК призначає палатний лікар. Лікар-фахівець з ЛФК бере участь в обході хворих по відділеннях разом із завідуючим і ординаторами з метою визначення хворих для занять ЛФК. Він також проводить спеціальні обстеження хворих, визначених для занять ЛФК, здійснює нагляд за ними, добирає методику процедур та їх дозування залежно від стану хворого, особливостей захворювання і функціональних розладів. Лікар з ЛФК вивчає ефективність процедур, у разі потреби змінює процедури, додає, скорочує або відміняє їх, погоджуючи

останнє з палатним лікарем.

Лікар з ЛФК зазначає в історії хвороби основне завдання, форму занять ЛФК (РГГ, ЛГ, теренкур чи ін.), а також період ЛФК і руховий режим. Вносячи зміни до рекомендацій стосовно ЛФК, призначаючи або відміняючи її, він повинен дати письмове обгрунтування цього в історії хвороби.

Лікар чи інструктор з ЛФК заповнює на кожного відвідувача кабінету ЛФК спеціальну картку, в якій зазначає проведені заняття, реакцію хворого на фізичне навантаження і основні дані про методику занять.

Особливості складання схем процедур і комплексів вправ лікувальної гімнастики

Щоб провести процедуру ЛГ, необхідно спочатку скласти схему процедури, а потім відповідно до схеми описати приблизний комплекс вправ ЛГ. Схему процедур складають за такою формою (табл. 18).

Важливо, щоб за схемою процедури можна було скласти чітке уявлення про характер вправ. Для цього зазначають спрямованість дії гімнастичних вправ (загальнорозвиваючі та спеціальні). Бажана їх методична деталізація: для розвитку сили, збільшення рухомості в суглобах, на координацію, з рівноваги та ін. Зазначають характер м'язового скорочення (динамічні та статичні вправи) і ступінь активності (активні та пасивні). Якщо це необхідно, виділяють ідеомоторні, дихальні, коригуючі і рефлекторні вправи, а також на увагу, розтягування і розслаблення м'язів. У схемі потрібно підрозділяти вправи за анатомічною ознакою (для м'язів кінцівок, шиї, тулуба). У разі необхідності називають снаряди, предмети й апарати, потрібні для виконання вправ (гімнастична лава, стінка, драбина, гантелі, м'ячі, палиці, булави, обручі та механотерапевтичні пристрої, блокові установки та ін.). Крім того, для кожного розділу процедури зазначають діапазон раціональних вихідних положень (лежачи на спині, животі або на боці; напівлежачи, сидячи чи стоячи та ін.).

На відміну від схеми процедури ЛГ, де зазначають тільки характер вправ, у комплексі ЛГ деталізують особливості виконання кожної вправи,

Таблиця 18. Схема процедури лікувальної гімнастики (форма описування)

Частина	Характер вправ	Тривалість, хв.	Методичні вказівки	Цільова настанова
Вступна Основна Заключна	Зазначають спрямованість дії гімнастичних вправ	Зазначають тривалість кожного розділу	Зазначають раціональні вихідні положення, методичні підходи, способи здійснення методики, темп та амплітуду виконання вправ	Зазначають очікуваний ефект
	Усього

Описуючи комплекс вправ ЛГ, доцільно додержуватися такої форми (табл. 19).

Як бачимо, складаючи комплекс вправ, керуються схемою процедур!! ЛГ. Насамперед, відповідно до загальної тривалості процедури визча чають число вправ. Воно залежить від темпу виконання кожної вправі', числа повторень, величини пауз між ними та інших чинників, які внз;і;і-чають моторну щільність процедури (від 35—45 до 50—60 %, рідше — .^:

Таблиця 19. Приблизний комплекс вправ лікувальної гімнастики (форма описування)

№ п.п.	Вихідне положення	Виконання вправ	Дозування	Завдання і методичні вказівки
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12		Вступний розділ Основний розділ Заключний розділ
	Лежачи на спині, животі або боці; напівлежачи, сидячи чи стоячи і т.ін. Зазначають положення рук, ніг	Зазначають послідовність виконання елементів кожної вправи (рухів), їх поєднання з диханням	Зазначають кількість повторень вправ або їх тривалість (у секундах чи хвилинах)	Зазначають, на що спрямована вправа, темп, точність і амплітуду рухів, ступінь зусилля та характер дихання. У разі необхідності зазначають методичні особливості виконання окремих прийомів

75%), У подальшому ці вправи розподіляють за розділами процедури з таким розрахунком, щоб у вступному розділі було декілька організуючих і загально гігієнічних підготовчих вправ, в основному — спеціальні вправи чергувалися із загальнорозвиваючими і дихальними, в заключному розділі—вправи для поступового зниження рівня фізіологічних зрушень, включаючи дихальні та на розслаблення м'язів. При цьому вступний і заключний розділи разом можуть складати 30—40 і навіть 50 % часу всієї процедури залежно від рухового режиму.

Складаючи комплекс, необхідно дотримуватись принципів поступовості, послідовності і «розсіювання» навантаження та передбачити правильну форму фізіологічної кривої навантаження. «Розсіюванню» навантаження допомагає виділення вправ на потягування, нахилів у правий, лівий бік, присідань, випадів, стрибків, нахилів уперед і поворотів тулуба, махових рухів з елементами розслаблення, нахилів назад і поворотів тулуба.

Важливе практичне значення має вибір вихідних положень, темп виконання вправ (повільний, середній і швидкий), точність і амплітуда рухів (мала, повна і максимальна), а також ступінь зусилля (у ЛФК звичайно задовільняються помірним).

Описуючи вправи, використовують просту термінологію. Можна нумерувати рухи для рахунку під час виконання. .Наприклад: вихідне положення (в. п.) —основна стійка (о. с.); 1) руки вперед; 2) руки в сторони, долоні догори — вдих; 3) руки вгору, піднятися на носки; 4) в. п.— видих. Але в комплексах ЛГ для ліжкового режиму нумерації рухів краще уникати. Наприклад: в. п.— лежачи на спині, руки вздовж тулуба; почергове згинання і розгинання ніг у колінних суглобах, ковзаючи стопою по постелі.

Дозування навантаження здійснюють за числом повторень або за часом. Орієнтовно можна рекомендувати таке число повторень: для кистей і стоп (дрібні м'язові групи) —6—8—10—15 разів; у колінному і ліктьовому суглобах (середні м'язові групи) — 4—6 або 7—8 разів кожною ногою; для тулуба, обох ніг та ін. (великі м'язові групи)—-3—4 або 5— 6 разів у кожен бік. Для ходьби і бігу дозування в ЛФК виражається в часі (наприклад, від 30 с до 3 хв), аналогічно—під час ізометричних напружень м'язів (наприклад, від 4 до 6 с).

Для проведення процедур ЛФК дорослим і дітям встановлений такий розрахунковий час:

Процедура		Норми часу, хв.
Для терапевтичних хворих
гострий і напівгострий періоди захворювання, ліжковий режим період одужання або хронічна форма захворювання, індивідуальна методика занять те саме, групова методика		15 25 35
Для хворих після проведення хірургічних операцій
	індивідуальна методика занять групова методика занять	15 20
Для травматологічних хворих
	Період іммобілізації: індивідуальна методика занять групова методика занять Після іммобілізації: індивідуальна методика занять групова методика занять Травми хребта: індивідуальна методика занять групова методика занять	15 25 25 35 35 45
Для неврологічних хворих
	індивідуальна методика занять групова методика занять	30 45
Для вагітних та породіль у пологових будинках та жіночих консультаціях
	індивідуальна методика занять групова методика занять	15 30
Для дітей шкільного віку (в школах)
	індивідуальна методика занять групова методика занять	30 45
Для дітей дошкільного віку (в дитячих дошкільних установах)
	індивідуальна методика занять групова методика занять	25 30
Примітка: в розрахункових нормах враховано час, необхідний для проведення підготовчих роботи, заповнення документації та безпосереднього проведення процедури

Використання під час фізичної реабілітації даних про толерантність

до фізичного навантаження вважають одним із найдосконаліших підходів у ЛФК. Показники толерантності отримують під час діагности-, того тестування (ергометри) зі зростаючим фізичним навантаженням, наявні порогові ознаки, що свідчать про неадекватність навантаження.

Тренування проводять на велоергометрі (велотренажері), ергометрах човникового типу, на тредмілі. Їх можна здійснювати і шляхом сходження на сходинки, дозованого бігу, дозованої ходьби тощо. Вони можуть бути індивідуальними і груповими (в рамках відповідного рухового режиму). Проводячи такі тренування, орієнтуються на порогову потужність діагностичного навантаження чи на відповідну йому ЧСС.

Щоб скласти уявлення про проведення індивідуального тренування з орієнтацією на порогову потужність діагностичного навантаження наводимо схему тренування на велоергометрі під час реабілітації хворих, які перенесли Інфаркт міокарда (за М. Ю. Ахмеджановим 1980).

Інтенсивність навантаження задається залежно від вихідної толерантності до фізичного навантаження. Швидкість педалювання постійна — 60 обертів за 1 хв. Першу процедуру тренування розпочинають із потужності 20—25 Вт і через кожні 4 хв роботи потужність навантаження збільшують на таку саму величину. Перехід від потужності певного ступеня до іншого проводять після того, як переконаються, що хворий добре переніс 4 хв роботи на попередньому рівні; враховують дані контролю самопочуття, пульсу, артеріального тиску. Під час першої процедури хворий виконує обсяг роботи, який відповідає величині порогової потужності, що встановлена перед призначенням курсу тренування. Далі щодня тривалість тренування збільшують на 1 хв. Наприкінці кожного тренування для плавного завершення процедури протягом 1—2 хв проводять педалювання в довільному режимі з поступовим зменшенням навантаження до його повного припинення. Закінчують процедуру ходьбою по залу в повільному темпі. Наприкінці процедури важливим є досягнення приємного психоемоційного стану хворого.

Відпочинок під час процедури: 1—2-хвилинна пауза спочатку через кожні 8 хв, потім через кожні 4 хв роботи. Крім того, у разі виникнення болю в ділянці серця, порушення ритму серцевих скорочень, задишки чи інших негативних реакцій на процедуру хворому дають позачерговий відпочинок і потім, якщо зникають ці реакції, навантаження продовжують за схемою. Якщо стан хворого за 2 хв відпочинку не нормалізувався, процедуру цього дня більше не проводять. Чергове тренування дозволяють за умови зникнення патологічних реакцій. Хворим, у яких протягом 2—3 днів зберігалися прояви негативних реакцій, програму тренувань відміняють. На курс тренувань— 12—15 процедур.

Коли під час фізичної реабілітації орієнтуються не на порогову потужність фізичного навантаження, а на відповідну йому ЧСС, процедуру проводять, як це описано нижче (тренування на велоергометрі хворих із хронічними захворюваннями легень).

У вступному розділі процедури (3—5 хв) виконують розминку - педалювання у темпі 40—60 обертів за 1 хв з потужністю навантаження 25-40 % від порогової велоергометрі". Потім темп педалювання доводять до 60 обертів за 1 хв і потужність навантаження підвищують до досягнення розрахункової тренувальної частоти серцевих скорочень (ТЧСС). У хворих, які виконали під час діагностичної велоергометрі субмаксимальне навантаження, ТЧСС відповідає їхній ЧСС, а в разі виникнення порогових ознак ТЧСС встановлюють нижче досягнутої на пороговому рівні на 20 уд за 1 хв.

Основний розділ процедури проводять перемінним методом. Роботу виконують на рівні ТЧСС 4—5 хв та 2—3 хв, коли потужність навантаження знижують на 50—70 %, Таке чергування повторюють до закінчення часу (t) основного розділу, який розраховують за формулою:

t = - 20 (хв). У заключному розділі (5—6 хв) поступово знижують потужність навантаження та темп педалювання. На курс тренувань - 12 - 15 процедур.

Слід зазначити, що такі тренування проводять у відведеному для і кабінеті під наглядом спеціально підготовленого середнього медичного працівника, котрий здійснює контроль за самопочуттям, пульсом, ареальним тиском і володіє методами надання невідкладної медичної допомоги.

Під час фізичних тренувань з урахуванням толерантності до фізичного навантаження не обов'язково застосовувати складні спеціальні тренувальні прилади. Зокрема, замість тредміла, велотренажера тощо м< на використати дозовану ходьбу. Тоді для визначення її темпу за результатами діагностичної велоергометрії, наприклад, у хворих на інфаркт міокарда, застосовують таку формулу: Т = 0,042 ППН + 0,15 ЧСС + 65,5, де Т—темп ходьби (кроків за 1 хв), ППН—порогова потужність навантаження при велоергометрії (кгм за 1 хв), ЧСС—частота серцевих скорочень на висоті навантаження під час велоергометрії (ударів за 1 хв).

Групові тренування здійснюють у рамках рухового режиму, який призначають залежно від показників толерантності до фізичного навантаження. Наприклад, серед осіб із хронічними неспецифічними захворюваннями легень на щадно-тренуючому режимі перебувають хворі, порогове навантаження яких під час діагностичної ергометрії становить 51—100 у чоловіків і 51—85 Вт у жінок. Тоді під час групових занять на велоергометрах (велотренажерах) тощо навантаження становить 0,6—1,3 Вт на 1 кг маси тіла. Тренуючий режим призначають чоловікам і жінкам, у яких порогове навантаження становить відповідно 101—150 Вт і 86 - 125 Вт. У них тренувальні навантаження досягають 1,1—1,9 Вт на 1 кг маси тіла. Хворі, котрим призначено інтенсивно-тренуючий режим, здатні виконати порогове навантаження понад 150 Вт (чоловіки) і 125 Вт (жінки). Вони тренуються з навантаженням 1,6—2,5 Вт на 1 кг маси ті. Найбільша ТЧСС становить відповідно до режимів 120, 140 і 160 уд за 1 хв. Побудова кожного заняття та зміна циклів тренувань здійснюється так само, як в індивідуальних тренувальних програмах. Слід, однак зауважити, що групові заняття менш диференційовані порівняно з індивідуальними програмами.

Варто мати на увазі, що індивідуальні та групові тренування з урахуванням толерантності до фізичного навантаження не можуть замінити гімнастичних форм ЛФК. Вони повинні взаємно доповнюватися, оскільки перші з них в основному підвищують аеробну здатність організму, а другі — вирішують спеціальні завдання.