1. Предмет і функції економічної теорії.

Економічна теорія — це суспільна наука, яка вивчає закони розвитку економічних систем діяльність економічних суб'єктів, спрямовану на ефективне господарювання в умовах обмежених ресурсів, з метою задоволення своїх безмежних потреб,

Економічна теорія в широкому розумінні включає такі розділи: Основи економічної теорії (політекономія) — це

фундаментальна, методологічна частина економічної науки, яка розкриває сутність економічних категорій, законів та закономірностей функціонування і розвитку економічних систем у різні історичні епохи.

Мікроекопоміка вивчає поведінку економічних суб'єктів первинної ланки: домогосподарства, підприємства, фірми.

Макроекономіка вивчає закономірності функціонування господарства в цілому, тобто на рівні національної економіки.

Мезоекономіка вивчає окремі галузі й підсистеми національної економіки (агропромисловий комплекс, військово-промисловий комплекс, торговельно-промисловий комплекс, т.д.).

Мегаеконолііка вивчає закономірності функціонування і розвитку світової економіки в цілому, тобто на глобально-планетарному рівні.

У процесі становлення і розвитку економічної теорії як науки були сформовані і її основні функції.

Пізнавальна функція. Реалізується через дослідження сутності економічних процесів і явищ. Розкриваючи і формулюючи економічні категорії і закони, економічна теорія тим самим збагачу* знання людей.

Методологічна функція полягає в тому, що економічна теорія виступає методологічною базою для цілої системи економічних наук, оскільки розкриває основоположні базові поняття, економічні закони, категорії.

Практична функція економічної теорії зводиться до наукового обґрунтування економічної полі гики держави, розробки рекомендацій щодо застосування принципів і методів раціонального господарювання.

Прогностична функція економічної теорії виявляється у розробці наукових основ передбаченії;' перспектив соціально-економічного розвитку в майбутньому.

Виховна функція — полягає у формуванні в громадян економічної культури.

2. Закони і категорії економічної теорії.

Економічна теорія, пізнаючи об'єктивну економічну реальність, відкриває і формулює економічні категорії та закони.

Економічні категорії - це логічні поняття, які характеризують окремі сторони економічних явищ і процесів. Наприклад : товар, гроші, капітал. Категорія - це нижчий ступінь пізнання економічних явищ. Вищий - є економічний закон.

Економічні закони виражають внутрішні, типові, тривалі, необхідні зв'язки й залежності, які характеризують головний напрям розвитку тієї чи іншої сфери економіки.

Процеси, які відбуваються в економіці, складні і багатогранні. А це означає, що не може б\ ги якогось єдиного закону функціонування економіки. Закони економіки різноманітні та різнобічні. Ллє серед них можна виділити 3 основних групи законів, які складають систему, економічних законів :

1. Загальні закони ~ відображають, як правило, внутрішні, сталі й суттєві зв'язки, властиві процесу взаємодії людини з природою і які є однаковими на всіх етапах розвитку людського суспільства ( закон зростання продуктивності праці, закон зростаючих потреб);

2. Специфічні економічні закони - діють в межах одного способу виробництва; виражаю і ь сутність історично визначених виробничих відносин, які виникають на основі тих чи інших форм власності на засоби виробництва, характерних для якогось конкретного суспільного складу (так, основний економічний закон капіталістичного способу виробництва — закон додаткової вартості; закон монополістичного прибутку).

3. Особливі економічні закони - які не можна віднести ні до загальних, ні до специфічних Вони виражають такі особливості виробничих відносин, які властиві декільком способам виробництва (закон вартості, закон попиту й пропозиції, закон грошового обігу).

і. Метод економічної теорії і ного складові.

Економічна теорія використовує широкий спектр прийомів і способів дослідження свого предмета, які й визначають зміст їіметоду.

Метод економічної теорії— це сукупність прийомів, засобів і принципів, за допомогою яких досліджуються категорії і закони функціонування та розвитку економічних систем.

Основні методи економічної теорії:

Діалектика як метод — загальний для всіх наук метод пізнання, у тому числі і для економічної теорії. Він базується на використанні законів і принципів філософії, сутність яких полягає у пізнанні економічних явищ і процесів у їхньому зв'язку та взаємозалежності, у стані безперервного розвитку. у розумінні того, що накопичення кількісних змін зумовлює зміни якісного стану.

Наукова абстракція як метод полягає в поглибленому пізнанні реальних економічних процесів шляхом виокремлення основних, найсуттєвіших ознак сторін певного явища, очищених (абстрагованих) від всього випадкового, неістотного.

Аналіз і синтез як метод дослідження застосовується в єдності двох його складових. При аналізі об'єкт дослідження розкладається на складові частини, кожна з яких вивчається окремо; при синтезі відбувається об'єднання різних елементів, сторін об'єкта в єдине ціле з урахуванням взаємозв'язків між ними.

Індукція і дедукція. Індукція — це метод пізнання від окремого до загального, від знання нижчого ступеня до знання вищого ступеня. Дедукція — метод пізнання вщ загального до одиничного.

Історичний метод вивчає ні ппоиеси V тій іотопичній послідовності, в якій вони виникали розвивалися і змінювалися один за одним у житті.

Логічний метод досліджує економічні процеси в їхній логічній послідовності, прямуючи від простого до складного.

Економічний експеримент - штучне відтворення економічних процесів і явищ з метою вивчення їх за оптимально сприятливих умов та подальшого практичного впровадження.

і 4. Суспільне виробництво, його структура.

Матеріальною основою життя й поступального розвитку людської цивілізацї є

виробництво та його прогрес. Тому аналіз загальних економічних основ виробництва як цілісного соціального організму утворює вихідну базу для політичної економії, а саме виробництво виступає загальним об"єктом вивчення.

Що ж ми розуміємо під виробництвом ? Життя людей неможливо без їжі, одягу, взуття, житла, т.д. Але різні речі, з допомогою яких люди підтримують своє існування, в готовому виді не існують. Ці речі, які економісти назвали матеріальними благами, люди повинні створювати самі.

Людська діяльність, спрямована на створення матеріальних благ - це і є виробництво У межах виробництва здійснюється взаємодія людини з природою, в якій суб"єктом вис гупає людство. об"єктом - природа. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює речовину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб. Така взаємодія означає процес праці (виробництва).

Економічна теорія має справу не з будь - яким конкретним виробництвом, а визначає закономірності функціонування суспільного виробництва.

Суспільне виробництво — це сукупність індивідуальних виробництв ( підприємств, фірм) б їхньому взаємозв'язку, взаємодії, взаємозумовленості та взаємозалежності. Воно включає в себе 2 види (сфери) виробництв: матеріальне (виробництво матеріальних благ, матеріальних послуг): промисловість, сільське господарство, будівництво, вантажний транспорт, матеріально-технічне постачання, т.д.; нематеріальне (освіта, культура, охорона здоров'я, житлово-комунальне господарство, страхування).

За своєю структурою суспільне виробництво включає в себе 4 стадії: безпосередньо виробництво - процес створення матеріальних благ (послуг); розподіл - кожний учасник суспільного виробництва отримує свою частку у виробничому національному продукті (гроші, в натур, виразі);

обмін - отримана при розподілі частка обмінюється на необхідні конкретні засоби існування: споживання - вироблений продукт завершує свій рух, відбувається його кінцеве споживання, тим самим, дається поштовх для роз починання нового виробничого циклу. Результатом суспільного виробництва є суспільний продукт - це сума матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу, як правило, за рік.

5. Основні фактори суспільного виробництва та їх взаємодія.

Виробництво благ, призначених для задоволення потреб людей, пройшло тривалий історичний шлях розвитку, Та все ж будь - яке виробництво, первісне чи сучасне, характеризується діяльними спільними рисами. Воно має в основі єдині три компоненти ( основні фактори виробництва):

• робоча сила - це здатність людини до праці, тобто сукупність фізичних і розумових сил. завдяки яким вона здійснює трудовий процес. Отже , праця - витрати фізичної, нервової, розумової енергії людини з виробничою метою. В процесі праці відбувається споживання робочої сили ;

• предмет праці - те, на що скерована діяльність людини ,з чого вона виробляє необхідні матеріальні блага . Бувають 2-х видів:

а) створені самою природою,

б) ті,що були піддані попередній обробці, (називають сировиною);

- засоби праці - це інструменти, знаряддя, з допомогою яких люди обробляють предмет праці. діє на нього.

Предмети праці + засоби праці ~ засоби виробництва.

Робоча сила - це особистий фактор виробництва.

Засоби виробництва складають речовий фактор виробництва .

Особливу роль як фактор виробництва відіграє земля (речовий). Земля - засіб праці, створений природою. У сільському господарстві земля - засіб праці, і предмет праці.

Крім трьох основних факторів виробництва, існує четвертий особливий фактор -підприємницька здатність - фактор, який об"єднує всі інші в єдину систему; це здатність приймані рішення на свій ризик і відповідати за них. Ця риса людини дістає своє матеріальне втілення \ кінцевих результатах виробництва- у доході, який отримує підприємець.

Сучасне виробництво вступило в нову інформаційну еру. Це дає підставу визначити інформацію як окремий фактор виробництва.

Сукупність особистих та речових факторів виробництва в їх взаємодії та взаємозв'язку це продуктивні сили суспільства.

V 6. Економічні потреби суспільства, їх суть, структура.

Потреба — це нужда в чому-небудь, об'єктивно необхідному для підтримки життєдіяльності і розвитку людини, колективу, нації, суспільства в цілому; внутрішній збудник активності. У найзагальнішому вигляді виділяють: 1) біологічні потреби (їжа, одяг, житло тощо); 2) соціальні потреби (спілкування, суспільне визнання,самореалізащя тощо);

3) духовні потреби (творчість, самовдосконалення, самовираження тощо).

Засоби задоволення людських потреб називаються благами. Розрізняють такі блага:

- неуречевлені (сонячне світло, здоров'я, спілкування, знання) й уречевлені (дари природи, а також продукти праці: їжа, одяг, житло тощо);

- неекономічні (необмежені, їхні обсяги перевищують наявні людські потреби) та економічні (обмежені, обсяги яких менші за існуючі потреби).

Економічні потреби — це потреби в економічних благах. Задоволення економічних потреб виступає внутрішнім спонукальним мотивом виробництва, розподілу, обміну та споживання у рамках певної системи соціально-економічних відносин. Носіями економічних благ виступають найрізноманітніші товари та послуги. Класифікувати економічні потреби можна за ознаками:

За характером виникнення:

- первинні (базові), пов'язані з самим існуванням людини: їжа, одяг, безпека, житло тощо;

- вторинні, виникнення та зміна яких зумовлені розвитком цивілізації: модний одяг, комфортне житло, інформація та ін.

За засобами задоволення:

-матеріальні (потреби в матеріальних благах); - нематеріальні (духовні потреби) За нагальністю задоволення:

- першочергові (предмети першої необхідності); - другорядні (предмети розкоші), За участю у відтворювальному процесі:

• виробничі (потреби у засобах виробництва); - невиробничі (потреби у споживчих благах) За суб'єктами вияву:

• особисті (виникають і розвиваються у процесі життєдіяльності індивіда); - колективні, групові (погреби групи людей, колективу); - суспільні (потреби функціонування та розвитку суспільства в цілому).

• 7- Економічний закон зростання потреб.

• Найважливішою ознакою потреб є їхній динамічний, мінливий характер. Безперервний економічний та духовний прогрес суспільства неминуче зумовлює як кількісне, так і якісне зростання потреб. Виникнення нових потреб супроводжується постійним урізноманітненням, примноженням, збагаченням та ускладненням їхньої структури. Прагнення задовольнити зростаючі потреби є спонукальним мотивом удосконалення економічної діяльності, нарощування виробництва економічних благ та поліпшення їхніх якісних характе­ристик. Однак зростання та розвиток потреб завжди випереджає можливості виробництва і не збігається з рівнем фактичного споживання. У цьому виявляється авангардна роль потреб, що знайшла відображення в економічному законі зростання потреб.

• Всезагальний економічніш закон зростання потреб відбиває внутрішньо необхідні, суттєві

• й сталі зв'язки між виробництвом та споживанням, потребами та існуючими

• можливостями їхнього задоволення.

• Відповідно до закону зростання потреб - безперервний розвиток потреб є. рушійною силок> економічного та духовного прогресу людства, що, у свою чергу, стимулює появу дедалі нових і нових потреб.

• Постійний процес удосконалення людської особистості, людська фантазія, конкуренція виробників \ сучасні комунікації стимулюють постійний розвиток та урізноманітнення потреб. Однак прагнення задовольнити на кожний момент часу зростаючі потреби наштовхується на відносну обмеженість ресурсів. Вирішення протиріччя між невгамовністю та безмежністю потреб і обмеженістю ресурсів породжує проблему вибору ('які блягя, якої якості, у яісій кількості виробляти: які ресурси та технології використовувати для виробництва благ, кому дістануться вироблені блага і в якій кількості) й визначає мету економічної діяльності

• Виявлення шляхів найкращого застосування обмежених ресурсів з метою максимально можливого задоволення безмежних потреб пов'язане з постійною оцінкою та відбором альтернативних варіантів підвищення ефективності економіки. Розуміння потреб споживачів та вміння задовольнити ці потреби одночасно з вирішенням завдань раціонального використання обмежених ресурсів стає вирішальною передумовою успіху підприємницької діяльності.

• \Д 8. Економічна система, її сутність, цілі й основні структурні елементи.

• Будь-яке суспільство являє собою соціальну систему. Фундаментом соціальної системи < економічна система.

• Економічна система — це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства.

• Відомий американський економіст П. Самуельсон визначає будь-яку економічну систему. незалежно від її соціально-економічної форми, як таку, що має відповідати на три запитання: Що' Як? Для кого? Економічна система має забезпечувати не лише теоретичну відповідь на ці запитання, а й реальні економічні дії.

• Важливою характеристикою економічної системи є визначення її структурних елементів. Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, економічних відносин і механізму господарювання.

• Продуктивні сили — це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей.

• Продуктивні сили становлять матеріально-речовий зміст економічної системи, є найважливішим показником і критерієм досягнутого нею рівня науково-технічного прогресу і продуктивності суспільної праці.

• Економічні відносини — це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ,

• Господарський механізм є структурним елементом економічної системи, що складається із сукупності форм і методів регз'лювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб'єктів на основі використання економічних законів, економічних важелів, правових норм та інституційних утворень. Найважливіша функція господарського механізму - забезпечення динамічної рівноваги в суспільному виробництві й насамперед між виробництвом та споживанням,'попитом і пропозицією.

' 9. І ти» економічних систем

Людству відомі різні економічні системи, які сформувалися в процесі тривалого історичного розпитку. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками: І) за формою власності на засоби виробництва; 2) за способом управління господарською діяльністю.

На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: 1, Традиційна економічна система властива слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення. На соціально-економічні процеси значний вплив справляють освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення. У сучасних умовах країни з традиційною економікою потерпають від засилля іноземного капіталу.

2. Ринкова економічна система характеризується пануванням приватної власності на ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і поісупців товарів, свободу вибору ггідприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб'єктів, однаковий доступ їх до ресурсів. науково-технічних досягнень, інформації. Всі процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходін тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Втручання держави в економічні процеси обмежене. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб'єктами самостійно на свій страх і ризик. Ринкова економіка вільної конкуренції проіснувала приблизно до першої третини XX ст.

3. Командна економічна система базується на пануванні державної власності, одержавленні народного господарства, централізованому плануванні виробництва і розподілі ресурсів, не визнає конкуренції і вільною ціноутворення, їй притаманні висока затратність виробництва, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці, хронічний дефіцит. Командна економіка була

ПаНІВНОЮ у КОЛИШНЬОМУ \ ОРДИНСЬКОМУ ч~.'ОЮЗі Та НИЗЦІ Країн ^-ХІДНОІ ч^ВрОПИ И АЗІЇ.

4. Змішана економічна система є формою функціонування сучасних розвинутих країн і характеризується такими рисами: і)високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої інфраструктури суспільства; 2)різноманітністю форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, корпоративних, державних); 3)поєднанням ринкового механізму з державними методами регулюванням економіки; 4)орієнтацією на посилення соціальні;) спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення.

10. Суспільний поділ праці як матеріальна основа економічних відносин.

Впродовж майже 3 млн років існування первіснообщинного ладу був відсутній суспільний поділ праці. ІДе означало ідо колена ііооосла первісна пю,цинєі виконувала всі ви^пи робіт: виготовляла прості зиаряпля праці (саме від цього часу починається розвиток людини), шила одяг, будувала житло, полювала. Звичайно. певний розподіл робіт мав місце між чоловіком і жінкою. Лише у ПІ—II тис до н.е. відбувається відокремлення пастуших племен від землеробських, що поклало початок першому великому суспільному поділу праці та зробило можливим регулярний обмін між общинами. У цьому ж суспільстві пізніше відбувся другий великій поділ праці — ремесло відокремилося від землеробства, що означало виникнення товарної о виробництва, спеціально розрахованого для обміну. Розвиток обміну зумовив виникнення металевих грошей, виділення класу купців, появу торгового капіталу. Це був третій великий поділ праці, що відбувся у рабовласницькому суспільстві і визначив надалі розвиток товарного виробництва. Отже, суспільний поділ праці — це спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній виробничій діяльності.

суспільний поділ праці існує у трьох основних формах, іхоли мати на увазі лише сам^ч> працю, то поділ суспільного виробництва на його великі роди, як-от землеробство, промисловість та ін., можна, — писав К. Маркс, — назвати загальним поділом праці, розпад цих видів виробництва на види і підвиди — частковим поділом праці, а поділ праці всередині майстерні -одиничним поділом праці".

Одним із різновидів поділу праці є обмін діяльністю, що означає взаємообмїн результатами. виробничої діяльності у формі продуктів праці (товарів або послуг) однієї або декількох галузей народного господарства.

Процесу суспільного поділу праці протистоїть кооперація праці, комбінування виробництва. Так, кооперація праці означає таку форму організації праці, виконання робіт, при якій значна кількість людей спільно бере участь в одному трудовому процесі, або в різних пов'язаних мі . собою трудових процесах. Комбінування виробництва — форма організації виробництва, за якої на одному підприємстві поєднуються і функціонують різні виробництва, продукція яких < сировиною, напівфабрикатами, допоміжними матеріалами для інших виробництв. Одним із різновидів такої кооперації є поєднання послідовних стадій обробки продукції.

11,Ефективність суспільного виробництва.

Найважливішим якісним показником суспільного виробництва є його '-ефективність Розрізняють соціальну й економічну ефективність.

Соціальна ефективність - відповідність результатів господарської діяльності основним соціальним потребам і цілям суспільства, інтересам окремої людини.

Конкретизацією соціальної ефективності є економічна ефективність - досягнення найбільших результатів за найменших затрат живої та уречевленої праці.

Ефективність суспільного виробництва - найважливіша узагальнююча характеристика його результативності, яка вимірюється відношенням величини створених товарів і послуг до сукупних затрат суспільної праці; у найбільш загальній формі виражається формулою:

і сзультат; затрати.

У масштабі народного господарства ефективність суспільного виробництва оцінюється відношенням розмірів створеного за певний період часу національного доходу до затрат суспільної праці; у масштабах галузі, об'єднання підприємства - відношенням величини чистої продукті до затрат суспільної праці у кожній з цих ланок народного господарства.

П ги? ггаілІізно г>К«<~ії ОІТІНКИ рЛї<=>I^-т^*^^{^}иг^г•Т^ ПУСПІ пиипгп ВИПОбнИЦТВЗ. В РІЗНИХ КОНІНИХ

використовують показник вироблення національного доходу на душу населення. Він найточніші: визначає рівень продуктивності суспільної праці у певній країні, ступінь розвитку її продуктивних сил, ефективність форм власності та господарського механізму, а загалом - економічної системи. Ефективність суспільного виробництва - складна і багатопланова категорія. її окремі сторони вимірюють зо допомогою конкретних показників. Для цього отриманий результат зіставляють з окремими чинниками процесу виробництва.

Наприклад: Продуктивність праці - відношення продукту праці до кількості зайнятих у його виробництві за певний проміжок часу;

Трудомісткість - кількість праці, затраченої на виготовлення одиниці продукції;

Фондовіддача - випуск продукції на одиницю вартості основних виробничих фондів. відображає ефективність використання засобів праці; вимірюється відношенням вартості продукту до вартості основних виробничих фондів. Зворотнім показником до фондовіддачі є фондомісткісі ь

АР 12.Власність, її суть та місце в економічній системі.

^ \ Власність — складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин - економічних, соціальних, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи.

Головною характеристикою власності є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким і привласнюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. Відповідно власність вгіраоїсає відносини між: людьми з приводу привласнення речей. Привласнення — процес, що виника; у результаті поєднання об'єкта і суб'єкта привласнення.

Головним об'єктом привласнення в економічній системі, який визначає її соціально-економічну форму, цілі й інтереси є привласнення засобів виробництва і його результатів.

Власність — це сукупність відносин між суб'єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів.

Варто зауважити, що категорія "привласнення" породжує свій антипод — категорію "відчуження". Відчуження — це позбавлення суб'єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об'єктом власності.

Привласнення і відчуження — парні категорії, які існують одночасно. Привласнення певного об'єкта власності одним суб'єктом одночасно означає відчуження його від іншого суб'єкта. Якщо один суб'єкт заявив, що "це моє", це все одно, що він сказав іншим суб'єктам: "Це не ваше". Таким чином, сприймаючи видимість відношення людини до речі, власність завжди виражає зв'язок відношення "власника" до "невласника".

Відносини власності виявляються через суб'єкти та об'єкти власності.

Об'єкти власності — це все те, що можна привласнити чи відчужити (засоби виробництва, нерухомість, предмети особистого споживання та домашнього вжитку, гроші, цінні папери, робоча сила і н те лектуальна власність).

Суб'єкти вЛисності - це персоніфіковані носії відносин власності (окрема особа (індивідуумі, юридичні особи; держава в особі органів державного управління, муніципалітети (органи місцевого управління та'самоврядування); декілька держав або всі держави планети).

й ІЗ. Правової* зсік-уг шізаюсгі.

Власність має і правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Юридичний аспем власності реалізується через право власності. Право власності — це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об'єктів власності.

Право власності визначається ще з часів римського права трьома основними правочинностями володіння, користування і розпорядження.

Володіння. Початкова форма власності, яка виражає відносини, пов'язані з наявністю у того чи іншого суб'єкта об'єктів власності з господарським володінням ними. Саме по собі володіння не означає повної власності. Володарем об'єкта може бути як власник, так і не власник (наприклад, орендар).

Користування. Виражає, економічні відносини власності з приводу виробничого чи особистого використання корисних властивостей її об'єктів відповідно до функціонального призначення останніх.

Розпорядження. Вища і всеохоплююча категорія прав власності, яка передбачає, що розпорядник об'єкта є його повним власником, а, отже, має право самостійно вирішувати долю певного об'єкта (використовувати, продавати, обмінювати, здавати в оренду, дарувати, ліквідувати тощо) або делегувати таке право іншим суб'єктам ринкової системи.

Між власністю як економічною і як юридичною категоріями існує тісний взаємозв'язок.

Власність як економічна категорія виражає відносини між людьми з приводу привласнення об'єктів власності й перш за все засобів виробництва та його результатів.

Власність як юридична категорія відображає законодавче закріплення економічних відносин між фізичними і юридичними особами з приводу володіння, користування й розпорядження об'єктами власності через систему юридичних законів і норм.

Таким чином, власність характеризує діалектичний взаємозв'язок економічних та юридичних відносин, у якому економічні відносини власності виступають первинними, базисними, а юридичні — вторинними, похідними.

14. І ішп і форми власності.

Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм власності. Існують два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичний і горизонтально-структурний.

Вертикально-історичний підхід визначає історичні форлш власності (первіснообщинна. рабовласницька, феодальна, капіталістична), які зароджуються у процесі тривалої еволюції суспільства, зміни однієї форми власності іншою

Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи.

Умовами і критеріями означеної класифікації Є рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, ступінь правочииностей суб'єкта на ресурси, результати й управління виробництвом, механізм, розподілу доходу тощо.

Існує два основних типи власності: приватна і суспільна.

Приватна власність — це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об'єктом власності та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі. Приватний тин власності виступає як сукупність індивідуально-пхр^дової сімейної індивідуальної з використанням найманої прані партнерської / корпоративної (акціонерної) форм власності.

Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб'єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу — праця.

Суспільна власність існує у двох формах: державній (загальнодержавна, муніципальна (комунальна)) і колективній (власність колективу підприємства, кооперативна, власність громадських організацій, власність релігійних і культових організацій).

Змішана власність поєднує різні форми власності — приватну, державну, колективну, кооперативну та інші, в тому числі й власність іноземних суб'єктів (державно-колективна, державно-приватна, державно- кооперативна, приватно- колективна, суспільна із залученням іноземного капіталу)

!5.Форми організації суспільного виробництва: натуральне і товарне.

На різних етапах розвитку суспільного виробництва переважає конкретний спосіб задоволення благами. І в залежності від нього виділяють такі основні форми суспільного виробництва:

натуральне, товарне. Історично першим типом суспільного виробництва було натуральне господарство (~ до 16 ст.) - виробництво, в якому виготовлення продуктів праці здійснювалося для власного споживання, для задоволення внутрішніх потреб.

Риси натурального виробництва: 1)замкненість господарства, існування прямих зв'язків між виробництвом і споживанням (3 стадії процесу виробництва: виробництво - розподіл - споживання); 2) консервативність - дотримання старих традицій та засобів виробництва; З/низький рівень продуктивних сил, універсальний характер робочої сили. Типовою формою натурального виробництва в наших умовах є багатогалузеве особисте підсобне господарство селян.

Другою, дешо пізнішою формою суспільного виробництва є товарне виробництво - тип господарства, за якого продукти праці виробляються не для особистого споживання, а для задоволення потреб інших людей та реалізації в обміні шляхом купівлі — продажу,

Риси товарного виробництва: 1)продукти праці виробляються спеціально для обміну та купівлі - продажу через гроші; 2) продукти праці виробляються відокремленими виробниками та власниками засобів виробництва; 3) продукти праці виробляються робітниками різної спеціальності на підставі поділу праці; 4) продукт праці зорієнтовано на ринок, на задоволення потреб суспільства: 5) відкрите господарство, існування непрямих зв'язків між виробництвом та споживанням Розрізняють три етапи і, відповідно, три форми товарного виробництва:

просте товарне виробництво - відносно низький рівень суспільного поділу пращ. функціонування індивідуальної робочої сили, приватна власність, маловідчутна конкуренція товаровиробників, стихійність;

капіталістичне товарне виробництво - розвинутий суспільний поділ праці, функціонування колективної робочої сили, буржуазна підприємницька та колективно-кооперативна форма власності. жорстока конкуренція та стихійність, кризи перевиробництва;

соціальне ринкове господарство (притаманне високо розвинутим країнам) - досить розвинутий суспільний поділ праці, поступове формування сукупної суспільної робочої сили. різноманітність форм власності, державне регулювання економікою, соціальний захист товаровиробників і всього населення, відсутність глибоких економічних криз.