Кіммерійці

Наприкінці II-початку I тис. до н.е. у степах Північного Причорномор’я розселилися кіммерійці – найдавніший народ, назву якого донесли до нас писемні джерела, зокрема «Одіссея» Гомера.

Етнічність кіммерійців остаточно не з’ясована. На підставі аналізу текстів Гомера, Геродота висувають гіпотезу про перебування пращурів кіммерійців в Єгипті, що власне відображає сама назва кочових племен. Єгиптяни називали словом «кемет» родючу суміш водоростей і землі, яку приносив на їх поля Ніл, а свою країну називали – Кеме. Тому, найімовірніше, назва кіммерійці означало просто – єгиптяни (кемерійці)^².


Зображення кіммерійців на етруській вазі	^³

Провідна галузь господарства – кочове скотарство.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка дозволила кардинально поліпшити озброєння кінних дружин.

Переважно займалися грабіжницькими походами (аж у Передню Азію).

Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва. Відчужуваний додатковий продукт нагромаджувався в руках знаті й «царів» (вождів міжплемінних союзів).

Військово-політичне об’єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен.

СКІФИ

У середині VII ст. до н.е. у південноукраїнських степах з’явилися іраномовні племена скіфів, асимілювавши кіммерійців. До меж Скіфії увійшла також лісостепова зона України. Скіфськими землями протікали річки:

Борисфен (Дніпро);
Гіпаніс (Південний Буг);
Тирас (Дністер);
Танаїс (Дон) та інші.

Давньогрецький історик Геродот у своїй «Історії» навів загальну картину розселення народів Скіфії та її сусідів.

у пониззі Південного Бугу жили калліпіди («прекраснокінні»);
вище їх – алазони;
на півночі, між Дніпром і Дністром – скіфи-орачі. Всі три групи племен займалися землеробством;
степ Лівобережжя й Правобережжя Дніпра – скіфи-кочівники й царські скіфи;
на схід від Дніпра (лісостеп) – скіфи-землероби.

Мапа. Світ кочівників. Античні міста-колонії

^⁴

Археологічними старожитностями, що лишилися від названих народів, є скіфські кургани. VI – IV ст. до н.е. (південні райони України), пам’ятки підгірцівського типу (Київське Подніпров’я), величезні городища лісостепових племен на Київщині, Черкащині, Полтавщині.

За своїм характером скіфська держава була експлуататорсько-паразитарною, тому що основний метод одержання додаткового продукту - експлуатація сусідніх землеробських племен та грабіжницькі військові походи (відомості «Історії» Геродота про насильства протягом 28 років у Передній Азії, лісостепу України). Так уже з кінця V ст. до н.е. припиняється життя на поселеннях басейну Тясмина.

Причорноморська Скіфія, за Геродотом, поділялася на три царства – басілеї. Одне з них очолював головний цар, а два інших – молодші царі (ймовірно, сини головного). Влада була спадковою, передавалася за традиціями мінорату від батька до молодшого сина.

Суспільство (без найвищої аристократії) складалося з 3-х станово-класових груп:

общинників;
воїнів;
жерців.

Розквіт скіфської держави припадає на VI-IV ст. до н.е. і виявляється у феномені царських курганів.

Скіфи створили високу матеріальну культуру. Вона увібрала в себе досягнення місцевих племен, передових цивілізацій Сходу, Кавказу, Греції, Риму. В свою чергу Скіфія справила істотний вплив на економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру, ідеологію землеробського населення лісостепової України.

Серед здобутків культури скіфів особливе місце займає художній стиль, який отримав назву «скіфський звіриний стиль». Основною тематикою зображень були тварини або ж частини їх тіла, та складних композицій з них, звідки й назва.

Для скіфського звіриного стилю характерні тонке спостереження природи, реалістична передача форм тварин і їх рухів, динамічні композиції, що змальовують боротьбу звірів. Найпоширеніші зображення травоїдних тварин, хижих звірів і птахів, а також фантастичних істот головно грифонів. Прийоми зображень різні: гравіювання по металу і литво, різьблення по дереву і кісті, аплікації з шкіри і повсті. Відомі татуювання людського тіла, виконані у звіриному стилі.

Персонажів звіриного стилю небагато, вони повторюються і ясно підрозділяються на три групи відповідно трьом зонам міфологічного Світового Дерева: небесної (птаха), земної (копитні) і підземної (хижаки). Серед птахів виділяються грифони грецького типу з архаїчними серповидними крилами, грифо-барани, фантастичні крилаті звірі, що мають аналоги в перському мистецтві. Серед копитних зображуються олені, кози, бики, барани, коні. До «медіаторів» (лат. mediator – посередник) відноситься кабан, який вільно рухається з однієї зони в іншу (оскільки має двоїсту природу: він і копитний, і м'ясоїдний (хижак).

Деякі вчені вважають, що в основі звіриного стилю лежать магічні уявлення скіфів про намагання оволодіти якостями, які притаманні звіру: прудкість, сила, влучність, вбачають зв'язок між звіриним стилем і міфологією, коли скіфські боги мали зооморфний образ^⁵. Інколи звіриний стиль розглядають як символічно-знакову систему, що втілювала загальні уявлення про світобудову. Фігури тварин мали охороняти їх володарів від бід. Але стиль був не тільки і навіть не стільки сакральним, як декоративним^⁶. Ці мотиви використовувались для оздоблення військової зброї, кінської збруї, ритуального посуду.


Бляшка Олень. Золото. 6 вік до н.е. Державний Ермітаж. Зразок зооморфного мистецтва (звіриного стилю). Копита оленя виконані у вигляді птаха з великим дзьобом


Звіриний стиль. Аплікація на сідельній покришці з Пазирикського кургану. Кольорова повсть. 5-3 ст. до н.е. Ермітаж. Санкт-Петербург	^⁷

Неперевершеним шедевром елліно-скіфського мистецтва є золота пектораль з Товстої Могили^⁸. Пектораль місяцеподібної форми складається з трьох ярусів, відокремлених один від одного чотирма товстими порожнистими трубками у вигляді перевитого джгута, прикрашених псевдозерню. У верхньому ярусі представлено декілька окремих сцен. Головним сюжетом парадної нагрудної прикраси є центральна сцена верхнього ярусу, де двоє напівроздягнених чоловіків, розтягнувши хутро на руках, готуються до якогось таїнства. Ліворуч і праворуч від основної сцени стоять корови і коні з телятами, а за ними розташовані фігури скіфських слуг, один з яких доїть вівцю, а інший - корову, тримаючи в руках відповідно ліпний горщик і невелику амфору. У нижньому ярусі відображені різноманітні сцени терзання і полювання диких і фантастичних тварин. Середній фриз - фігури птахів серед пагонів аканта і квітів. Верхній і нижній фризи пекторалі ажурні. Фігурки людей і тварин на них виконані в техніці литва за втраченою восковою моделлю. Це майже круглі скульптурки (плоскі тільки з внутрішнього боку). Середній фриз розташований на тлі тонкої золотої місяцеподібної пластини, припаяної до двох середніх порожнистих трубок. Об'ємні фігури птахів прикріплені за допомогою штифтів серед квітів, їх пелюстки покриті кольоровою емаллю. Кінці трубок у верхній частині пекторалі з'єднані плоскими трапецієподібними обоймами з трьома орнаментальними пасками (квіти лотоса и багатопроменеві пальмети, ови і вузенька перевита косичка). До них за допомогою штифтів прикріплені наконечники-застібки у вигляді головок левів і коротких стрічок складної плетінки. Останні з двох сторін вставлені у дві прямокутні обойми. Верхня прикрашена квітами лотоса з багатопроменевими пальметтами, нижня - стрічкою з квітів. До левової пащі припаяні по одному кільцю. Згідно з інтерпретацією золотої пекторалі з кургану Товста Могила розроблено чимало гіпотез.

З кінця III ст. до н.е. розпочався заключний період історії Скіфії. Під натиском сарматів основна частина скіфів відійшла в Нижнє Подніпров’я й у Степовий Крим. Була заснована нова столиця із грецькою назвою Неаполь, тобто Нове місто. Залишки цього міста розташовані на околиці сучасного Сімферополя. Нове державне об’єднання відоме в літературі як Мала Скіфія.

У III ст. н.е. Мала Скіфія фактично припиняє своє існування.


Гребінь із зображенням батальної сцени ^⁹		Монета царя Скіфії Атея I Великого ^¹⁰

Підвіска ^¹¹		Сережки з зображенням сфінкса ^¹²

Борис Мозолевський із пектораллю із кургану Товста Могила та її фрагменти ^¹³

Елементи пекторалі