Самостійна творча робота (і курс, факультет германської філології, викладач доц. Т.С.Бакіна)

Студенти мають право обрати одну із трьох запропонованих тем, попередньо уважно прочитавши завдання та вимоги до виконання завдань.

УВАГА! Передбачається диференційоване оцінювання в залежності від обраного варіанту.

Термін виконання роботи – до 18 листопада 2016 року (подати викладачеві на семінарському занятті )

Обсяг роботи – 3-5 сторінок друкованого тексту А-4, 29 рядків на сторінці, шрифт Times New Roman, кегль 14. Роботи, написані від руки або здані пізніше зазначених термінів, не приймаються.

Робота має бути вичитана, надрукована, відформатована відповідно о вимог.

Методичний посібник «Як писати наукову роботу з літератури» ( див. на сайті кафедри) допоможе уникнути помилок у змісті та оформленні роботи.

Роботи, ідентичні за змістом та формою, не перевіряються, а всім студентам, що їх подають, виставляється оцінка “не зараховано”.

При оцінюванні роботи враховується:

• уміння працювати з теоретичними джерелами, вміння реферувати, цитувати коментувати необхідний для розкриття теми матеріал, вміння систематизувати та узагальнювати його;

• знання художнього тексту, обраного для аналізу, його розуміння, правильне і доречне цитування;

• аргументований, доказовий аналіз тексту, що відповідає обраній темі;

• уміння робити власні спостереження та висновки;

• культура викладу матеріалу: обов’язкового посилання на джерела, грамотного оформлення цитат авторів, визначення власної позиції;

• оформлення роботи: дотримання всіх структурних елементів ( титульний лист, план, обов‘язкові зноски, висновок та бібліографія); відсутність граматичних, орфографічних та стилістичних помилок;

- самостійність виконання.

ОЦІНЮВАННЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ відбувається за такою шкалою:

«відмінно» - 25 балів

«добре» - 20 балів

«задовільно» - 15 балів

«не задовільно» - 10 балів

____________________________________________

Варіант 1 ( оцінка «задовільно»)

Тема роботи: Образи епохи ( від Античності до Просвітництва).

Мета роботи: систематизувати і узагальнити інформацію, отриману в процесі вивчення курсу, украсти відповідну таблицю та підібрати візуальні образи-емблеми епох.

Завдання:

1. Заповнити подану нижче таблицю.

Назва епохи	Хроно-логічні межі	Теоретичні засади	Основний художній стиль, напрям	Провідні жанри	Представники, основні тексти

2. Обрати один із можливих візуальних образів емблем, що відображають особливості доби, її світоглядної моделі та мистецькі засади. Матеріал обов‘язково прокоментувати, аргументувати вибір.

____________________________________________________

ВАРІАНТ 2 ( оцінка «відмінно», «добре»)

Тема роботи: «Чотирнадцять магічних рядків…»: сонет в європейській поезії.

Мета роботи: систематизувати і узагальнити інформацію про жанровий канон сонета, продемонструвати уміння аналізувати обраний текст, застосовуючи отримані знання.

Завдання:

1. Прочитати та виокремити головні положення теоретичних джерел, вміщених у матеріалах відповідного семінару.

2. Обрати один із поданих у ДОДАТКУ текстів, вписати його підтему. ТЕКСТ СОНЕТА ДОДАТИ до роботи

3. Проалізувати текст відповідно до утвореного на семінарському занятті алгоритму.

4. Обов‘язково подати культурологічні та лінгвістичні коментарі.

_____________________________________________________

ВАРІАНТ 3 ( оцінка «відмінно»)

Тема роботи: Створюємо фрагмент «рицарського роману» . У темі зазначити назву твору.

Мета роботи: створити оповідь про «чудесний світ» рицарського роману, який відображає поетикальну специфіку таких текстів.

Завдання:

1. Скористатися матеріалами,

- вміщеними у семінарському занятті 2

- книгою англійського літературознавця Пітера Баррі «Вступ до теорії: літературознавство і культурологія».

Розділ «Наратологія» (Баррі П. «Вступ до теорії: літературознавство і культурологія». - К.: Смолоскип, 2008. – С. 263- 291) містить літературознавчий аспект організації письменником оповіді.

2. Створити оповідь, яка б відповідала жанровому канону рицарського роману.

У самостійній роботі варто зосередитися на таких аспектах: а) образ рицаря та його пригода; б) моральні та фізичні випробування, які проходить герой і їх результат в) простір, у якому відбуваються події; г) спосіб викладу ( усна розповідь слухачеві, спогади, лист інше).

______________________________________

ДОДАТОК

ТЕКСТИ СОНЕТІВ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Коли, старенька вже, вечірньою порою

Ви будете сукать і прясти при вогні,

Співаючи міг вірш, ви скажете, сумні:

«Колись мене Ронсар прославив молодою».

Тоді, схвильована цією новиною,

Служниця, стомлена по трудовому дні,

Про мене чуючи, прокинеться в півсні

І вас благословить безсмертною хвалою.

Під землю я піду, і, привид без кісток,

Знайду під тінню мирт я там собі куток.

Ви ж біля вогнища, зігнувшися утроє.

Жалітимете все, що не змогли любить...

Живіть, кажу я вам, цінуйте кожну мить.

Зривайте сміло цвіт троянди життьової!

П ’ є р де Р о н с а р

Зірви, хлоп’я, нещадною рукою

Всю розкіш барв у полі веснянім,—

І хай квітки укриють весь наш дім,

Пробуджені квітневою порою.

І ліру скинь дзвінку: я хочу грою,—

Коли б я міг! — чадний розвіять дим.

Мій розум весь з мистецтвом чарівним

Отруєний очей ясних красою.

Паперу дай, хлоп’я, чорнила дай:

На ста листках, що бачать мій одчаії,

Свою я хочу оспівать розпуку.

На ста листках, твердих, немов алмаз,—

Щоб і нащадки ту відчули муку,

Яка мене терзає повсякчас1

П ’ є р де Р о н с а р

О книго, не ридай! Судилось, певне, так,

Щоб у житті зазнав я від богів лиш кари.

Та тільки я помру — і зникнуть злі примари,

Дістанеш ти вінок, хвали почесний знак.

Земні минуть віки. Та вражений юнак,

Почувши гомін рим, на береги Луари

Захоче знов прийти. Уздрівши краю чари,

Він скаже в забутті: «Тут жив поет-мастак!»

0 книго, не сумуй! Поки живе людина,

Заслуг не визнають... Та як вона загине,—

Тоді по смерті нас вшанують, мов богів.

За все життя у нас лише про кривду згадки.

Та смерть зупинить глум підступних ворогів,

І шану віддадуть тобі в віках нащадки.

П ’ є р де Р о н с а р

Утіхи б лиш тепер, лише б тепер зазнати,

Не мріять іншим буть, аніж я справді є,

І мати щастя в тім, щоб все життя твоє

Над книгами пройшло у затишку кімнати.

Та волі не умів я змалку шанувати,

Не дбав про неї я; і серце я своє

Віддав для суєти, що ніби все дає,

І одягав шмаття, цяцьковане й строкате.

Я зрозумів лише на схилі літ своїх,

Що краще вік пройти серед принад пустих

Без ляку, й заздрощів, і без торгів з собою.

Великий жаль бере, що пізно так пізнав.

І гірко на душі, що вже давно опав

Юнацький первоцвіт зимою життьовою.

Жоакен Дю Белле

ЖОАКЕНУ ДЮ БЕЛЛЕ

Товстий папір і висохле чорнило,

Важке перо, й невпевнена рука,

І грубий стиль, і мова недзвінка,

И пусті слова, написані несміло,—

Це доказ, що віршую я невміло.

Але якщо завзята я така

І вірші ці складаю до рядка,—

Так це тому, що, хоч пишу безкрило,

Стаю на суд я з утвором своїм,

Змішавши гірші з кращими рядками,

Вслухаючись у чари ваших рим.

Так пізнають різницю між речами,

Між кольором яскравим і тьмяним.

У вас — мов день, у мене — темні плями.

Жанна д’Альбре

Щасливий вельми той, хто вік серед полів,

Від міста вдалині, живе в своїй родині,

Хто мирно все життя працює в безгомінні,

Хто не шукає десь для себе кращих днів.

Він цілий вік щодня живе серед трудів,

Про оранку й жнива — думки його невпинні,

Якщо без діла він сидить в своїй хатині —

Найбільше лихо це для бідних трударів.

Він щепить деревця, і пильно доглядає

Сам виноградник свій, і воду він пускає

З струмка по рівчаку, щоб нивку оросить.

Вертає в хату він з вечірньою зорею,

Вечеряє з дітьми і з жінкою своєю,

І палить люлечку, й лягає відпочить.

О л і в ’ є де М а н ь ї

ІКАР

Відважний тут Ікар колись у море впав,—

Він до ясних небес хотів злетіти сміло,

Але без крил на смерть його розбилось тіло.

Та для людських сердець він смолоскипом став!

0 славний дух палкий, рушій великих справ:

За щасну мить одну — упасти вниз безкрило!

1 хоч навік упав Ікар між хвиль безсило,

Але поразку світ звитягою назвав.

Його ніщо й на мить під сонцем не злякало,—

Не смілості йому, а тільки сил не стало:

Згорів він під огнем яснішого з світил!

Помер юнак Ікар, змагаючись в просторі,—

До неба прагнув він, загинув же у морі.

Ясніш мети нема! Пишніш нема могил!

Філіпп Депорт

ДЖЕРЕЛО

Тече тут джерело. Його сріблясті хвилі

Дзюркочуть про любов серед південних нив.

Зелений килим трав застиглу землю вкрив,

І тіні навкруги прослались занімілі.

Щось шепче вітерець коханцям на дозвіллі,

Зітхає тихий день під шелести листків.

Палає обрій весь від сонячних огнів,

Потріскана земля в покірному знесиллі.

Ти йдеш дорогою, прохожий, по трудах,

Від спраги зморений, з утомою в очах,

І зупинився ти під тінню золотою.

Все тіло обійняв приємний супокій,

І вітер освіжив змарнілий вигляд твій,

І спрагу ти втолив джерельною водою.

Філіпп Депорт

СОНЕТ

0 злий божок малий, що грізний маєш лук,

Нащо так часто ти у груди шлеш удари,

На частки тіло рвеш, і раниш серце яре,

І завдаєш мені нещадно безліч мук?

Ось кілька днів тому я вирвав зброю з рук,

І стріли притупив, і розігнав примари,

І скинув геть ланцюг, бо злої досить кари,

На сто шматків розбив твій сагайдак о брук.

Та нині не ланцюг,— сто кайданів у мене,

Сто пут оповива моє життя шалене,

Розтято груди знов на сто шматків дрібних!

І все ж і кайдани, і пута всі, і рани,

Амуре любий мій, приємніш снів п’янких.

Солодшої в житті не знаю я омани!

Гійом Саллюст Дю Варта

МІШЕЛЮ МОНТЕНЮ

З ПРИВОДУ ЙОГО «НАРИСІВ

Мов погляд той зорі, що світить цілу ніч,

Що бачить день новий крізь чорну сутінь млисту,

Що оживляє все, вливає міць іскристу,

Від променів чиїх тікає морок пріч,—

Так, Франціє, і ти, що сяєш блиском віч

І бачиш біди всі, всю прірву їх багнисту,

Всім серцем бадьориш, підносиш душу чисту,

Мов той натхнений твір, що сяє в млі сторіч.

Сприймаю з юних літ, лиш дні пройшли дитячі,

Я сяйво дум твоїх, їх спалахи гарячі

У «Нарисах» твоїх,— мені ти батьком став.

Дозволь же у твій труд з словами золотими

Вписати вірші ці, прославить геній ними:

Монтень цей твір писав, а світлий Феб зачав.

Марі де Гурне

ЛЮЛЬКА

Присівши на дровах, із люлькою в руці,

На пічку спершися, в душевнім неспокої

Гадаю про терни моєї долі злої,

Спустивши очі вниз, з печаллю на лиці.

Надія загляда в гіркі хвилини ці

У завтрашній мій день дороги життьової,

Угору десь веде із дійсності сумної,

Де й римський володар не сяяв у вінці.

Та тільки мрія ця ледь проростає з праху,

Як дійсний стан речей спускає вниз невдаху,

Де знову злигодні встають в житті моїм.

Ні, не вбачаю я ніякої різниці

Поміж надією і тютюном,— дурниці!

Вона, мов люлька та, лише пускає дим.

Марк-Антуан де Сент-Аман

СОНЕТ

Мій розум збурений безумними думками.

Я сяйво сонячне намалювать схотів.

Цей ясноликий вид амур вінцем обвів

І молодість прибрав весняними квітками.

Медоточивий рот з невинними речами,

З тонкими дугами коралових губів;

Перлиноосяйні дрібні разки зубів,

Що визирають з уст чарівними рядами.

Трон золотого дня — її ясне чоло,

Де сонце чистоти собі гніздо звило!

Себе тут виявив творець несамовитий.

Та баламутові спокус не побороть!

У сяєві лиця блискуче так відбитий

Весь пал її душі, що опромінив плоть.

Савіньен Сірано де Бержерак

На смерть Лаури ССLXXIX

Чи  скиглення  в  гаях  зачується  пташине,   Чи  в  літнім  вітерці  зашепчуть  дерева,   Чи  лепетливих  вод  гармонія  жива   Сюди  до  берега  зеленого  долине,   Де  я  сиджу  й  пишу  погожої  години,  —   Про  неї,  дар  небес,  що  нині  укрива   Глибінь  землі,  я  сню  і  мислю,  і  слова,   Здається,  з  уст  живих  спадають  у  долини.   "Для  чого  завчасу  марнуєш  ти  свій  вік?  —   Вчувається  мені.  —  Для  чого  з-під  повік   Струмиш  потоки  сліз  розпучливо,  безсило?   Я  вмерла,  щоб  ланцюг  скороминущих  літ   Зімкнути  з  вічністю;  зіниці  я  склепила,   Щоб  їх  розкрити  там,  у  непомеркний  світ".  

Франческо Петрарка. Переклад М. Зерова

ЖАЛІ

*  *  *   Блажен,  хто,  звідавши  всі  племена  земні,   Як  мудрий  Одіссей  чи  то  Язон  завзятий,   Укритий  славою  чи  досвідом  багатий,   Вертає  в  отчину  —  дожить  останні  дні.   Коли  ж  побачу  я  у  рідній  стороні   Дим  від  тісних  осель  і  зможу  привітати   Колючий  живопліт  навкруг  старої  хати,   Понад  усі  скарби  дорожчої  мені!   Я  так  люблю  цей  дах,  споруджений  дідами,   Що  забуваю  Рим  і  мармурові  храми,   На  дикий  камінь  стін  з  утіхою  гляджу;   Лауру  не  віддам  за  Тібр;  малу  долину   Ліре  волію  я  висотам  Палатіну,   А  сплеску  римських  вод  —  солодкий  сон  Анжу.

Франческо Петрарка Переклад М. Зерова

26

Принадлива троянда, та колюща,

Принадлива шипшина, та колка,

Принадливий горіх, та шкаралуща

На ньому неподатлива й гірка,

Принадний ялівець, та опіка,

Коли рука в шпильки його порине,

Принадний кипарис, але жорстка

Його кора, принадний цвіт ялини,

Та в неї гілля гостре, мов дротини.

Все, що солодке, гіркота сама

Готує нам; нецінне для людини

Те, що було здобуте легкома.

Тож не злякаюсь болю, ані труду,

Після яких блаженство я здобуду.

Едмунд Спенсер. Переклад Д.Павличка

75

Я написав над морем на піску

її ім'я, але набігли хвилі

І змили ту роботу нетривку,

Та знову я накреслив букви милі.

Вона сказала: «Кинь зарозумілі

Жадання час і смерть перемогти.

Все — прах на світі. Навіть на могилі

Моє ім'я зітреться від сльоти!»

«О ні, — промовив я, — не згинеш ти!

Мій вірш здолає всіх віків припливи,

Залишиться, як світло чистоти,

На небесах твоє ім'я сяйливе.

Що смерть, як наша ніжність і любов

Життя наступне виплекають знов!»

Едмунд Спенсер. Переклад Д. Павличка

ПРО КОНИКА І ЦВІРКУНА

Ніколи не вмирає спів землі.

Коли вже птиці в лісові околи

Втечуть од спеки й викошене поле

На мить затихне в літньому теплі, —

Озветься коник. Сівши на стеблі,

В захопленні не томлячись ніколи,

Він тішитиме сонце ясночоле —

Й тремтітимуть од щастя мотилі.

А вже в зимі, коли від холоднечі

Поглибшає в хатині тишина,

Цвіркун співає пісню нам з-під печі.

Росте в дрімоті пісня негучна,

Спів коника і літа молодечі,

Дзвінкі луги нагадує вона.

Джон Кітс

ДО СНУ

О ти, бальзаме затишної ночі,

Що затуляєш милостиво нам

Повиті темрявою й смутком очі,

Плоть сповнюєш солодким забуттям,

О сон! Закрий мені повіки нишком

Чи дочекайся, доки добрий мак

Розкине видива свої над ліжком,

Тоді рятуй, бо день, як той відьмак,

Болючим світлом зблисне наді мною,

Печаль приносячи з далечини

І серце осліпляючи маною.

Рятуй від совісті, що все вини,

Мов стежки кріт, шукає темниною,

Душі шкатулку сміло зачини.

Джон Кітс

САДЯЧИ

Вечеря на столі, пора до хати —

Від праці відриваєш ти мене,

Та мушу я цвіт яблунь поховати

В скупій землі (це квіття запашне

І ніжне, з ним помішана квасоля,

У пелюстках — поморщений горох),

А може, ти забудеш, нащо з поля

Мене зовеш, і будем далі вдвох

Землі весняної рабами. Гріє,

Горить любов, допоки в ґрунт кладем

Зерно, до часу, як земля стемніє

Від бур'яну, і паросток ножем

Проткнеться, й вигнуте тільце рослини

Окрушини землі із себе скине.

Роберт Фрост

* * *

Священна дружбо, ти, що на землі

Свою подобу ложну залишила,

Злетіла в емпіреї й, легкокрила,

В щасливих душ вселилася житлі,

Ти, що показуєш нам оддалі

Справдешній мир, як рятівні вітрила,

Задля котрого навіть добра сила

Нерідко звершує діяння злі,

Зійди з небес на твердь, що тоне в злобі,

Або ж брехні навік заборони

Вдягатися в твоє сяйнисте плаття,

Бо лжа, яка живе в твоїй подобі,

Поверне світ до давнього сум'яття,

До розбрату старого, до війни!

Мігель де Сервантес

***

Волосся пишне, що йому дала

Свободу ніч, розсипане, бунтливе,

Красуня чеше, випрямляє звиви

Промінь, що в'ються на дузі чола.

Як би ретельно праця та не йшла,

Яке б чесання не було дбайливе,

Сяйливішим не стане те сяйливе

Безмежне царство світла і тепла.

Що білій шкірі молодій клейноди,

Коли вона чистіша за алмаз,

Знадливіша за всі знадливі моди.

Красі не треба осяйних прикрас,

Оздоби жодні не прикрасять вроди

Явленної, розквітлої в свій час.

Педро Кальдерон

ЗАСНУЛИЙ В УЛОГОВИНІ

Цей отвір зелені, де джерело співає,

Черкаючи траву окриллями срібла,

Де сонце блискотить яскраве та безкрає, —

Це улоговина, просяяна дотла.

Спить молодий солдат — потилиця в катрані

Купається, уста відкриті; він приліг

Під хмаркою, в траві, де світять роси ранні,

І в зливі променів лежить блідий, мов сніг.

В ногах — ромашки. Він, як та дитина хвора,

Всміхається у сні до нездійсненних мрій;

Заснув і прохолов — здолала стужа й змора.

Природо, ти його заколиши й зігрій!

Він спить між квітами на луговім осонні,

І в грудях має він дві дірочки червоні.

Артюр Рембо

7

Глянь, як встає на сході з-за туману

Палахкотлива сонця голова,

І будить в серці трепетність рахманну

Священної величності ява.

Але, зійшовши на небесні строми,

Неначе в розквіті снаги юнак,

Світило пригасає від натоми,

Ряхтить в його промінні смерті знак.

Коли ж його велична колісниця

Поїде звільна трактом низовим,

Вже починають в інший бік дивиться

Ті очі, що так стежили за ним.

Тобі, хто сяє, наче дня вершина,

Щоб смерть перемогти, потрібно сина.

Вільям ШЕКСПІР

35

Сподіяне не вернеться навспак:

Та западає навіть сонце в тучі,

Троянда має колючки, й хробак,

Бува, з'їдає пуп'янки пахучі.

Всі — грішні. Я — також: переступ твій

Вкладаю у метафори сьогодні,

Освячуючи гріх, сам гріходій,

Вкидаюсь добровільно до безодні.

Твій гріх я виправдовую сповна,

Із ворогів лаштуюсь в побратими:

Любов з ненавистю зійшлись — війна

В душі йде громадянська поміж ними.

Солодкий злодію, я став твоїм

Напарником — грабую власний дім.

Вільям ШЕКСПІР

68

Його лице — не показна позлітка,

А мапа давніх літ, коли краса

Цвіла і в'янула, неначе квітка,

Світила, мов незаймана роса.

Тоді не діяла ще гриму школа,

Не знали фальшувань і фарб для лиць,

Тоді бліді не прикрашали чола

Волоссям злотним, краденим з гробниць.

Всім видно в ньому святощі минулі,

Античної доби мистецьку суть,

Як відумерлі і старі кошулі

Ніхто не смів на себе одягнуть.

Проти підробок — правді навдогоди

Являє він чарівливість природи.

Вільям ШЕКСПІР

76

Чому ж мій вірш не сяє новизною

Чи переливами словесних див?

Чом користуюсь формою одною

І римою, котру не я відкрив?

Чом я пишу, стосуючи не нові,

А знані форми — про одне і те ж —

Так, що моє наймення в кожнім слові

Озветься, як лиш слова доторкнеш?

О, знай, мій друже, мій знадливий раю, —

Тебе й любов я зв'язую водно,

Старі слова по-новому вдягаю —

Збуваю те, що збув уже давно.

Моя любов — як сонячне сіяння:

Прадавнє й молоде воно щорання.

Вільям ШЕКСПІР

ХРОМОЙ СОНЕТ

Ax! поистине все это кончится бедой!

Есть же и предел несчастьям, больше так нельзя.

Это слишком: скот покорный гонят на убой,

И лежит он, мертвым взором по крови скользя!

Лондон весь в дыму и громе. Вопли. О, Гоморра!

Газ пылает, рдеют буквы фонарей и конок,

И домов полуистлевших ужасает свора,

Схожая с ареопагом дряблых старушонок.

Ужас прошлого мяучит, лает, верещит

В грязно-розовом тумане всяческих Sohos

Вместе с indeed, вместе с хриплым all right и haos!

Нет, поистине ужасна безнадежность муки,

Нет, поистине бедою кончит этот город:

О, скорей бы огнь небесный грянул на Гоморру!

ПОЛЬ ВЕРЛЕН

Soho - один из беднейших кварталов Лондона. Indeed ("верно!"), all right ("ладно") - ходовые английские выражения;  haos! - окрик, которым погоняют лошадей.

ЗВЕРТАЄМО УВАГУ на те, що в довідці наведено прізвища найвідоміших авторів сонета. За бажанням студенти ДОДАТКОВО можуть знайти і прочитати їх твори.

Найвідоміші українські перекладачі сонетів: Микола Зеров, Микола Лукаш, Микола Терещенко, Григорій Кочур, Дмитро Павличко.

ДОВІДКИ ПРО АВТОРІВ

З ІТАЛІЙСЬКОЇ

Данте Аліг'єрі(1265-1321)

Великий італійський поет. Автор «Божественної комедії» (1307—1321), в якій відображено прикметні риси перехідної доби від середньовіччя до Відродження.

Франческо Петрарка(1304-1374)

Великий італійський поет, один із найвидатніших представників гуманізму епохи Відродження. Родоначальник нової європейської поезії. Автор «Канцоньєре» (остання редакція — 1366), книги інтимної лірики, де звучать і політичні мотиви.

Мікеланджело Буонарроті(1475-1564)

Великий італійський скульптор, живописець, архітектор і поет, один із найбільших митців епохи Відродження. Сонети Мікеланджело, як і його малярські твори та скульптури, вражають красою та монументалізмом.

Торквато Тассо(1544-1595)

Великий італійський поет. Автор поеми «Звільнений Єрусалим» (1580), в якій відображено кризу ідеалів Відродження. З його іменем пов’язаний відхід від традицій петраркізму й анакреонтичної поезії, перехід від Ренесансу до бароко.