Вплив Реформації на формування культурного простору Речі Посполитої XVI-XVII ст.
Проблематика культурного розвитку етносу, національно-культурної мобілізації етнічних груп визначає їх здатність до формування власної самосвідомості, оцінки і утвердження нацією самої себе як реально існуючого суб’єкта соціальної дійсності та історичного процесу, носія певних
матеріальних та духовних цінностей, інтегрованих у національну ідею.
У працях сучасних дослідників націоналізму сформульовані теоретичні засади етноконсолідуючих функцій релігії. Зокрема, англійський історик Ентоні Сміт наголошує, що територіальна єдність не забезпечує культурної однорідності, що не територіальний, а саме релігійний чинник є механізмом досягнення концептуалізації національної ідеї та її масштабного поширення. Відтак, пріоритет у проведенні процесу національно-культурної гомогенізації європейських народів віддається не протестантським, а католицькій та православній деномінаціям, що володіли розвиненою інституціональною інфраструктурою і значними ресурсами впливу на рядове населення.
Стан наукової розробки питання
На думку англійського етносоціолога Б. Андерсена, реформаційному руху належить першість у стимулюванні етнічного самооновлення епохи Середньовіччя [1, 168]. Доктринальні засади католицької і православної церкви залишались продуктом римської надетнічної імперської політики, яка декларувала перевагу державності над етнічністю. Таким чином, саме «регіональний протестантизм» забезпечив демаркацію національної території, що розмістила європейські етнічні спільноти в часі та просторі [14, 171; 15, 58].
Наукова розробка питання впливу Реформації на національно-культурні процеси у Речі Посполитій пов’язана з історіографічною дискусією стосовно масштабності і багатоаспектності протестантської культурної спадщини, тема належить до суспільно-резонансних. Звідси надзвичайно велика увага до зазначеної теми визначила полярність підходів до її вирішення.
Польські дослідники Л. Хмай, Я. Тазбір у своїх працях [17; 18] заперечували твердження про вирішальність впливу протестантського чинника на розвиток національної самосвідомості народів Речі Посполитої, відносячи це до сфери компетенції католицької і православної церков.
Термін «національне середовище» сучасна етносоціологія визначає як сукупність інформації, яку виробляє етнос і яка окреслює на рівні системи національно-культурне обличчя часу, що забезпечує інтелектуальну насиченість народної свідомості та його індивідуумів [14, 29].
До структурного складу національного середовища включають три базових компоненти: національну мову, національну історію і національну культуру. Починаючи з усної народної творчості, що є духом нації, і закінчуючи високохудожніми творами професійних літераторів, національне середовище впливає не лише на історичну долю, але і на формування рис національного менталітету.
Метою даної статті є здійснення комплексного аналізу ряду фактичного матеріалу, який дозволить визначити основні напрямки, масштаби і вагомість культурологічної діяльності протестантських організацій на території Речі Посполитої і висвітлити якісні параметри її історичної місії та впливу на формування національного середовища.
Книгодрукування у Речі Посполитій
Одним із магістральних напрямків гуманітарної діяльності протестантів у Речі Посполитій слід визнати розвиток книгодрукування.
У Західній Європі в першій половині XVI ст. починається масовий друк протестантської літератури. Протестантам належить першість у запровадженні книгодрукування на польсько-литовських землях. У 1475 році засновано першу протестантську друкарню у Кракові, через рік — у Плзєні (Чехія). У 1491 році краківський видавець Швайпольт Фіоль надрукував перші кириличні книги для читачів православних земель Речі Посполитої [4, 126].
Протестантське книгодрукування знайшло конкретне відображення у становленні і формуванні українського і білоруського етнічного середовища земель Речі Посполитої. Красномовним свідченням національно-культурного значення протестантської видавничої та перекладацької практики стало її звернення до мовної традиції православного населення польсько-литовської держави. Йдеться, насамперед, про спроби впровадження протестантськими авторами народної мови при перекладі Біблійної літератури. Ця діяльність відповідала вихідним принципам протестантизму у його прагненні залучити якомога ширшу аудиторію до читання і дослідження Біблії, тому вважалась чи не найголовнішим завданням протестантських нововірчих осередків [5, 12].
Значна роль в ідейній підготовці до поширення протестантизму в Східній Європі належить перекладам і творам видатного білоруського гуманіста, просвітника та вченого Франциска Скорини (1490-1551). Його перші біблійні видання слов’янською мовою — «Псалтир» і 22 книги Біблії (вийшли у 1517-1519 рр. у Празі), «Мала подорожня книга» (1522 р. у Вільні) та «Апостол» (1525 р., там же) [11, 39-41] — стали надзвичайно популярними.
40-60 рр. XVII ст. було виконано багато рукописних копій протестантських видань, до яких належать списки Василя Жугаєвича, аноніма з монастиря Бобрицького повіту, Луки з Тернополя, Дмитра з Зінькова, Івана з Маначина та ін.