2.1. Предмет, мета і завдання логопсихології

Логопсихологія тільки починає формуватися як са­мостійна галузь наукових знань. Зберігається її тісний зв'язок із лінгвістикою, психолінгвістикою, нейропси­хологією, потребують вирішення питання диференціа­ції від логопедії. На сьогодні ведеться пошук методоло­гічних засад роботи з подолання ускладнень, зумовле­них мовленнєвими порушеннями на психологічному рівні.

Спираючись на зазначені вище теоретико-методо- логічні засади щодо проблеми порушеного розвитку, абсолютно правомірно розглядати логопсихологію як галузь спеціальної психології, оскільки предметом її вивчення є психічний розвиток у несприятливих умо­вах, тобто розвиток на фоні первинного мовленнєвого дефекту.

Найточнішим на сьогодні вважається таке визна­чення цієї науки: логопсихологія — це галузь спеці- альної психології, в якій вивчається своєрідність пси­хічного розвитку осіб з вадами мовлення первинного п оходження, а також розробляються принципи і ме­тоди психокорекційноїроботи з ними.

Основною метою спеціального психологічного су-

2. [ЮВОДУ в системі освіти осіб з порушеннями мовлення < виявлення, усунення і попередження дисбалансу між процесами навчання і розвитку цієї категорії та їх по­тенційними можливостями.

З огляду на визначення логопсихології як самостій­ної наукової галузі, яка має власний предмет і об'єкт шшчення, вирізняють її основні завдання:

• вивчення закономірностей та особливостей пси- х і ч ного розвитку осіб з порушеннями мовлення різного ступеня тяжкості й різної етіології;

• дослідження специфіки особистісного і соціаль­ного розвитку дітей з мовленнєвою патологією;

• вивчення впливу мовленнєвих розладів на пси- хічний розвиток дитини;

■— поглиблене дослідження механізмів порушень психічного розвитку в дітей з порушеннями мовленнє- пої діяльності;

розробка психолого-пе дагогічних технологій ран-

3. .ої профілактики, діагностики, виявлення й усунення порушень психічного розвитку в дітей з вадами мов­лення;

виявлення шляхів і механізмів компенсації та корекції вторинних відхилень;

створення адекватних і ефективних корекцій- нпх програм психологічної роботи з дітьми, що мають порушення мовлення;

визначення перспектив розвитку дітей з пору­шеннями мовлення й ефективних засобів їх навчання і виховання;

аналіз досягнень у Теорії та практиці вітчизня­ної ти зарубіжної логопсихології.

Загалом, за останні десятиріччя у логопсихології відбувається розширення її предметної галузі й відпо­відно кола завдань. Важливою особливістю досліджень психічного розвитку осіб з порушеннями мовлення є їх комплексність — взаємодія та взаємозумовленість ре­зультатів педагогічних, логопедичних, психофізіоло­гічних, нейропсихологічних і власно психологічних до­сліджень.

2.2. З історії розвитку логопсихології

Історично склалося так, що процес виникнення і розвитку логопсихології не можна розглядати окремо від історії становлення логопедії. Зробимо короткий історичний екскурс і спробуємо з'ясувати джерела ло­гопсихології.

Наукове вивчення мовленнєвої патології та її ко- реція почалися недавно, приблизно у середині XIX ст., коли стали відомими основні анатомо-фізіологічні ме­ханізми забезпечення мовленнєвої діяльності. Перші відомості про розташування так званих центрів мовлен­ня отримали невропатологи П. Брок (1861 р. відкрив центр моторної організації мовлення у корі головного мозку, розташований у задніх відділах лобних звивин лівої півкулі) і К. Верніке (у 1873 р. відкрив центр сен­сорного аспекту мовлення, розташований у лівій задній скроневій звивині). Обидва центри названо іменами лі­карів, які їх відкрили, так звані центри мовлення Бро- ка та Верніке. Однак ці геніальні відкриття ще практич­но не застосовувалися, адже уявлення про механізми роботи головного мозку тільки почали формуватися.

В історії становлення наукової школи логопедії ви­окремлюють три основні етапи:

— пошук і становлення педагогічних основ логопе­дії (до 50-х років XX ст.);

• наукове обґрунтування і розвиток комплексного медико-педагогічного підходу до вивчення і подолання нозологічно різних мовленнєвих порушень (до 1978 р.);

• відокремлення й удосконалення психолого-педа- гогічних основ логопедії, пошук шляхів оптимізації психолого-педагогічного вивчення і корекційного на­вчання та виховання дітей з вадами мовлення.

І з реалізацією завдань третього етапу пов'язаний початок розвитку логопсихології як науки. Це одна з найменш розроблених галузей спеціальної психоло­гії, оскільки вивчення психологічних особливостей ці сі категорії осіб як наукова проблема виникло у зв'язку з потребою удосконалення корекційної допо­моги відповідно до комплексного підходу і завдань навчання і виховання дітей-логопатіє.

Переважна більшість досліджень і діагностика мов­леннєвого розвитку здійснювалися в основному у двох напрямах:

1. дослідження мовлення як одного з показників розумового розвитку;

2. дослідження власне мовлення, усіх структурних компонентів мовленнєвої діяльності з метою корекції мовленнєвих вад (вивчення фонетичних характерис­тик, лексичний, граматичний аспекти мовлення; рі­вень читання, письма, зв'язного мовлення).

З позиції надання адекватної системи корекційно- иедагогічної допомоги й соціалізації дітей з порушен­нями мовлення завжди надзвичайно важливим і прин­циповим було розв'язання проблеми про вплив первин­ного дефекту мовлення на інтелектуальний розвиток дитини.

В історії цього питання існували діаметрально про- тилежні погляди. Наприклад, ще А. Куссмауль, II. Ма­рі, М.В. Богданов-Березовський на початку XX ст., а також сучасні дослідники Р. Бєлова-Давід, О. Киричен- ко наприкінці 70-х — на початку 80-х років доводили, що провідною у таких порушеннях є "загальноорганіч- на інтелектуальна дефектність". Учені вважали, що основна причина недорозвинення мовлення й інших психічних процесів у дітей-логопатів полягає у глибо­ких первинних порушеннях їх інтелектуальної сфери. Тому недорозвинення мовлення вони тісно пов'язували із затримкою психічного розвитку і розумовою від­сталістю. У цьому напрямі досліджень домінував опи­совий принцип вивчення порушень психічних процесів без виявлення внутрішніх закономірностей порушень мовленнєвої діяльності.

Однією з перших видатний дослідник логопедії Р.Є. Лєвіна висловила іншу думку про те, що первин­ний мовленнєвий дефект, навіть якщо він яскраво ви­ражений і може йтися про повний брак мовленнєвої функції, не означає, що рівень психічного розвитку та­кої дитини відповідає рівневі розумово відсталої. Саме Р.Є. Лєвіна (1936) започаткувала дослідження мовлен­нєвої й психічної недостатності у дітей з порушеннями мовлення. Дослідниця у 1951 р. охарактеризувала чо­тири групи дітей-алаліків шкільного віку, які не розмо­вляли, за принципом вирізнення тих психічних функ­цій, що ушкоджувалися разом з мовленнєвою і визна­чали особливості розвитку всієї пізнавальної діяль­ності. Це були діти, у котрих:

1. порушення мовлення поєднувалися з порушен­нями фонематичного сприймання;

2. порушення мовлення поєднувалися із порушен­нями просторових уявлень;

3. можливі були порушення зорового сприймання;

4. мовленнєва патологія поєднувалася з порушен­нями психічної активності (сфери мотивації й потреб).

Р.Є. Лєвіна розглядала відхилення у розвитку пі­знавальної діяльності за виражених порушень мовлен- ii.il як вторинну затримку, структура якої залежить від характеру первинного дефекту мовлення. Такий по­гляд підтримали у своїх дослідженнях И.О. Власова (1972), В.К. Орфінська (1960), В.1. Лубовський (1975), .11.0. Цвєткова (1985), І.Т. Власенко (1990) таін.

ГТе молена не зазначити фундаментальну працю в га­лузі досліджень клінічних і психологічних аспектів по­рушень мовлення з перспективою створення нового на­укового напряму О.М. Корнєва "Основи логопатології дитячого віку" (2006). Дослідник глибоко аналізує і де- тіиіьно описує симптоми і синдроми, іцо трапляються у дітей з патологією мовлення, характеризуючи медичні, непхолохічні й логопедичні вияви недорозвиненння мовлення як феномену психічного розвитку дитини.

11а сьогодні обов'язково варто звернути увагу на те, що погляди вчених на проблему первинності Й вторин­ності порушень інтелектуальної діяльності залежно від впливу первинного дефекту мовлення на розвиток ди­тини, абсолютно виправдані, вони ґрунтувалися на тих иіпніпях, якими оперувала наука у той час. Поступово Гявлялося наукове підґрунтя для того, щоб сформува- ліп-ч третя позиція, або погляд на оцінювання співвід­ношення і взаємозалежності недорозвинення мовлен­нєвих та пізнавальних психічних процесів під час пору-

я мовлення (О.М. Мастюкова, Л .1. Белякова, Є.Ф. Со-

іютшіич, О.М. Вінарська, Г.А.Волкова, Р.І. Лалаєва, О.М. Усапова, М.К. Бурлакова, В.В. Тарасун, Т.А. Фо- т< к'.ова та ін.)

Приховуючи величезний арсенал наукових дослі­джені, у цьому напрямі, сучасною і обґрунтованою мож- іш ввпжнти позицію вчених, спрямовану на забезпечен­ня диференційованого підходу у вивченні структури порушень психічного розвитку дитини, зважаючи на структуру і ступінь тяжкості мовленнєвого дефекту. Ка­тегорія дітей із порушеннями мовлеїшя надзвичайно поліморфна і багатоваріантна у виявах. Кожному ва­ріантові мовленнєвого дизонтогенезу відповідає своє­рідна картина несформованості когнітивної (пізнаваль­ної) сфери, що залежить від вираженості й локалізації органічної та функціональної недостатності централь­ної нервової системи.

Згідно з сучасними дослідженнями в галузі логопе­дії й спеціальної психології загальним для мовленнє­вих порушень будь-якої етіології є труднощі формуван­ня не тільки когнітивних, а й комунікативних функцій людини, що робить мовленнєві порушення особистісно- значущими. Однак ця значущість опсередкована влас­не особистістю та її соціальним оточенням.

Під час порушень мовлення характерні різноманіт­ні особливості психічних процесів, станів і якостей осо­бистості, що потребують обов'язкового врахування в корекційній роботі.

Для мовленнєвих порушень властиві такі ознаки:

• не відповідають віковим нормам розвитку мовлення того, хто говорить;

• не є діалектизмами, безграмотністю мовлен­ня або наслідком незнання мови;

• пов'язані з відхиленнями у функціонуванні психологічних механізмів мовлення;

• часто негативно впливають на подальший психічний розвиток дитини;

• мають характер стійкого дефекту і само­стійно не зникають;

• потребують певного логопедичного впливу за­лежно від структури мовленнєвої вади.

Така характеристика дає змогу відрізняти мовлен­нєві порушення від вікових особливостей мовлення, його тимчасових порушень у дітей і дорослих і особли­востей, пов'язаних із територіально-діалектними і со- ціокультурними факторами.

Актуальність психокорекційної та психотерапев­тичної допомоги особам, які мають мовленнєві вади, повикликає ніяких сумнівів і потребує подальшого нинчешш і вирішення цього питання на державному рінні.