§ 1. Формування давньоруської держави — київської русі

Виникнення Київської Русі — одне із найважливіших і актуальних питань української історіографії. Літописець Нестор у "Повісті минулих літ", відповідаючи на запитання "звідки почалась Руська земля, хто в Києві перший став князювати і звідки Руська земля стала буть", змалював картину розселення східнослов'янських племен — полян, древлян, сіверян, в'ятичів — на стадії зародження у них державності. Він зазначав, що у багатьох племен створилася своя влада, своє "князювання". Деякі племена або їхні старійшини зуміли організувати певні військові сили і поширити свою владу на більшу територію. Названі в літописі Нестором князівства, або союзи східнослов'янських племен, відносять до VI—VIII ст. Але ці давні племінні держави занепали, залишивши після себе тільки великі городища.

Найдовше існувала держава полян з центром у Києві. Літопис виводить її від полянського князя Кия і його братів, які започаткували першу київську династію. Київська держава мала тісні зв'язки з іншими державами, насамперед з Візантією, а також з Хозарською державою, що існувала

16

в пониззі Волги. Проте Хозарія у VIII ст. здійснила похід (і не один) на слов'янські племена, зокрема на Київську державу полян, яка потрапила до неї у залежність. Ця залежність полягала в тому, що слов'янські племена змушені були платити данину хутром і шкірами. Дика орда Азії мала вплив і на державний устрій слов'ян, і на їхню культуру.

Хозарське панування тривало недовго. Київська держава під назвою Русь на переломі VIII—IX ст. повернула свою незалежність та могутність. У ній об'єдналися Київське, Переяславське і Чернігівське князівства. Київ став столицею. Другим великим об'єднанням східнослов'янських племен був дулібо-волинський союз. Псковські, смоленські і полоцькі кривичі створили східнослов'янське об'єднання.

В історичних джерелах по-різному тлумачиться назва "Русь". Одні дослідники роблять спробу довести її поход­ження з фінської, другі — зі шведської, ще інші — зі слов'янської мови. Це свідчить про значне поширення назви "Русь" в інших народів. А втім не стільки важливе її походження, скільки значення. Вірогідно, що назва "Русь" стала синонімом Києва, оскільки була тісно пов'язана з Київщиною.

У IX ст. помітно зросла політична і військова активність східних слов'ян. На самому початку IX ст. вони здійснили похід на Крим, у 813 р. — на острів Егіну в Егейському морі, у 839 р. посольство русів відвідало візантійського імператора у Константинополі і німецького імператора в Інгельгеймі. У 860 р. руські воїни з'явилися біля стін Константинополя. Мають рацію ті вчені, котрі вважають, що такі акції здатна була здійснювати тільки держава.

17

Процес політичної консолідації східних слов'ян зумовлю­вався багатьма зовнішніми і внутрішніми чинниками. Значну роль у ньому (за свідченням Михайло Грушевського, Дмитра Дорошенка, Івана Крип'якевича) відіграли варяги-нормани. Посилаючись на літопис, учені доводять, що варязький ватажок Рюрик разом зі своїми братами Синеусом і Трувором заснував державу у Новгороді. Він створив князівську династію Рюриковичів. Літопис також повідомляє, що 882 р. новгородський князь Олег здійснив похід на Київ, убив київських князів Аскольда і Дира, об'єднав Новгород та Київ і став сам правити в Києві. У радянський період історики всіляко заперечували норманську теорію, при­клеївши їй ярлик теорії, яка фальсифікувала історію СРСР. Зрештою, можна стверджувати, що історію фальсифікували радянські історики, спрямовуючи головний напрям своїх

досліджень на позбавлення українського народу власної історії.

Процес політичної консолідації східних слов'ян завершив­ся наприкінці IX ст. Утворення Київської Русі вчені пов'язують з приєднанням до Києва Новгорода 882 р., хоча матірна Русь об'єднала тільки Київське, Переяславське і Чернігівське князівства. В період князювання Олега до Київської Русі були приєднані древляни, сіверяни, радимичі, за князя Ігоря — уличі, тиверці і знову древляни, які відокремились після смерті Олега. Князі Святослав і Володимир здійснили походи на в'ятичів. Князь Ярослав внаслідок походів повернув усі етнічні землі на заході.

Проте формування й об'єднання Київської Русі було справою не тільки вдалих походів князів, а й умілої дипломатії. Цьому сприяли династичні зв'язки київських князів. Особливо цікавими були зв'язки родини Ярослава, які охоплювали майже всю Європу. Так, сам Ярослав був одружений з Індігердою, дочкою шведського короля Олафа, а в другому шлюбі — з Анною, дочкою візантійського царя. Норвезький король Геральд одружився з дочкою Ярослава Єлизаветою. Дочка Ярослава Анна була дружиною фран­цузького короля Генріха І і після його смерті, в період неповноліття свого сина Филипа навіть правила Францією. Усі ці династичні зв'язки зміцнювали становище київського князя, посилювали його авторитет.

Отже, наприкінці XI ст. територія Київської Русі простяглася від південних берегів Ладозького й Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході — до Карпат, Прута і пониззя Дунаю. Проте державні кордони у цей період не були точно визначені: їх творили широкі смуги лісів, полів і боліт. Основною територією держави Київської Русі були землі над Дніпром.

У період князювання Ярослава Київська Русь досягла свого найбільшого піднесення. З другої половини XI ст. накреслилася тенденція до політичної роздробленості. До цього спричинилася система правління, яка полягала в тому, що князь-батько роздавав своїм синам окремі землі для управління. Так, після смерті Ярослава 1054 р. держава була поділена між його синами на сім частин, а ті, своєю чергою, боролися за княжий престол у Києві. Це врешті-решт призвело до розпаду Київської держави.

18