Колесник і. Українська історія між модерном та постмодерном

(Друкується за виданням: Колесник І. Українська історія між модерном та постмодерном // Матеріали 5 конгресу МАУ – С.345- 349. - С. 347).

Питання:

1. У чому переваги та недоліки постмодерністського трактування історії?

2. Чи погоджуєтеся Ви з думкою про те, що українську історію слід трактувати як лабораторію постмодерністських практик?

...Одним із основних постулатів постмодернізму вважається принциповий плюралізм, ідея мультиголосся, відсутність ієрархії цінностей і лідерства. На полі історичної науки цей принцип поліфонізму ідей трансформувалася у формулу: «скільки істориків стільки історій».

На теренах української історичної науки свідомий плюралізм передбачає відмову від гегемонії, більш того, фетишизації національно- державницької схеми, що виникла в європейській та американській історіографи під час витворення сучасних націй і держав. Разом з історичною виникає і психологічна проблема: сучасному українському історику не просто позбавитися магії таких традиційних понять, як «нація», «держава», «прогрес», «революція», «еволюція».

Існування будь-якої інтелектуальної гегемонії (зокрема гегемонії національно-державницької схеми) є прояв тоталітарності, відмова від гегемонії – це виклик будь-яким формам тоталітаризму, вивільнення творчої індивідуальності.

Посгмодерністська парадигма історії ставить у центр уваги локальний наратив, національну історію. Стає модним писати історію «рідною мовою», тобто вивчати власне минуле. Протягом тривалого часу українська історія сприймається як «падчерка» європейської історії. Звідси всі її неврози з приводу «маргінальносгі», державницького інфантилізму, культурної провінційності. Українській історії закидалися дисконтинуїтет, перервність державного устрою, унійна традиція, як «внутрішня зрада», рухомість кордонів, амбівалентність, аморфність культури. Нестандартність української історії кваліфікується як її вади, недорозвиненість. Втім: «велике можна побачити на відстані». Деякі дослідники на Заході в неординарносгі, «виключності» української історії, котра не вписувалася в прокрустове ложе респектабельних національно-державницьких схем, вбачають її силу і ве­ликі дослідницькі потенції.

Українську історію сприймають як лабораторію розмаїтих постмодер- ністських практик. У науковому просторі постмодернізму процесуальний підхід є застарілим. Постмодерн актуалізує ідеал дисенсусу, конфлікту, агону. Минуле сприймається з точки зору розривів, «квантів» історичної екзистенції, катастроф, «історичних мутацій». Цей інтелектуальний неспокій провокується тим, що нормальне суспільство - Modernity, яке в XVI-XVII ст. змінило традиційне, зараз завершує свій цикл. Звідси «катастрофічність» мислення, відчуття «історичного дискомфорту», конструювання минулого на свій кшталт. У свідомість сучасного історика поряд із традиційними поняттями «розвитою), «процес», «еволюція» входять такі концепти, як «конфігурація росту», «траєкторія розвитку», «розрив», «злам», «спад», «піднесення» тощо.

Основним принципом життєдіяльності, як вважає італійський психолог А. Менегетті, є принцип пульсації. Історія як жива структура також підкоряється такому принципу. Історики лише фіксують різні конфігурації процесу пульсації, ритмічного викиду вітальної енергії людства у цілому чи окремого народу.

Відомий голандський філософ Франклін Рудольф Анкерсміт (народ. 1945) в своїй книзі «Історія і топологія: взлети і падіння метафори» (1994) прослідковує найбільш глибинні зрушення в сучасному розумінні історичного пізнання, аналізує відмінності історизму і постмодерністського історіописання.