2. Іменник як частина мови. Загальне значення, граматичні ознаки і синтаксичні функції

Загальна характеристика іменника як частини мови

Іменник (лат. substantivum) – це самостійна частина мови, що має категоріальне значення предметності, виражене класифікаційними категоріями роду і істоти/неістоти та словозмінними категоріями числа і відмінка.

Іменники української мови поділяються на такі основні семантичні (або лексико-семантичні) групи: 1) назви конкретних предметів (парта, олівець); 2) назви живих істот – людей, тварин, комах, риб (лікар, куниця, комар, карась); 3) сукупність конкретних предметів і живих істот (меблі, бадилля, молодь, студентство, комашня); 4) назви речовин (мед, бронза, золото, вода); 5) назви відрізків часу (день, канікули, секунда); 6) назви кількості (десяток, сотня, двоє); 7) назви якості і властивості (щирість, доброта); 8) назви дії (біг, спів, одруження); 9) назви стану (сон, мовчання); 10) назви подій (революція, перемога); 11) назви абстрактних понять (предметність, політика); 12) назви ознак (білизна, блідість); 13) назви одиниць виміру (гектар, градус); 14) назви явищ (дощ, буря); 15) назви почуттів (любов, ненависть); 16) назви простору і території (район, регіон, поле); 17) назви виробничих об’єднань (артіль, кооператив).

Категорії числа і відмінка є категоріями словозмінними, оскільки майже всі іменники, за винятком незначної частини, мають числову і відмінкову парадигму (вода, води, воді, воду, водою, на воді; столи, столів, столам, столи, столами, на столах).

Категорії роду і істоти/неістоти є категоріями класифікаційними. Кожний іменник належить до одного з родів – чоловічого, жіночого, середнього. Виняток з цього правила становлять тільки ті іменники, які не мають повної парадигми числа і передають відповідні лексичні значення за допомогою форми множини (ворота, двері, вершки, нутрощі).

3. Лексико-граматичні розряди іменників: власні і загальні іменники, конкретні та абстрактні, матеріально-речовинні та предметні, збірні й одиничні іменники, назви істот і неістот

Іменники – власні і загальні назви

Загальні (або апелятивні) іменники є узагальненими найменуваннями тих чи інших однорідних предметів (людей, тварин, речей, явищ тощо); власні назви (пропріальні) – імена окремих осіб та одиничних предметів, що виділяються з того чи іншого ряду однорідних предметів.

Особливість лексичного значення загальних іменників (апелятивів) у тому, що: 1) воно має узагальнюючий характер, тобто називає предмет за його належністю до певної групи як носія ознак цієї групи; 2) воно носить понятійний характер. Наприклад, в основі лексичного значення загального іменника стіл лежить поняття про суттєві ознаки цього предмета, на якому люди їдять, прасують, шиють, пишуть, за яким сидять (стіл кухонний, стіл канцелярський, стіл журнальний, стіл хірургічний).

Граматичні особливості загальних іменників: 1) більшість загальних іменників має категорію числа: стіл – столи, ліс – ліси, вода – води; 2) незначна частина загальних іменників не має категорії числа і виражає предметність або формою тільки однини (злагода), або формою тільки множини (вибори).

Власні іменники – це слова, переважна більшість яких сформувалася на базі загальних іменників. Особливості лексичного значення власних іменників: власні назви позначають один об’єкт із групи однорідних (Київ, Дніпро, Карпати, Шевченко).

Граматичні ознаки власних іменників: 1) власні іменники не мають категорії числа, тобто не змінюються за числами (Десна, Полтава); 2) власні іменники виражають значення предметності тільки формою однини (Ніжин, Глухів) або тільки формою множини (Богородчани, Суми, Черкаси).

У деяких синтаксичних позиціях власні назви можуть змінюватися за числами: 1) якщо за числами змінюються прізвища, то такі іменники змінюють лексичне значення і переходять в іншу групу власних назв: Коцюбинський – прізвище, Коцюбинські – назва роду; Петренко – прізвище, Петренки – назва роду; 2) якщо за числами змінюються імена людей, назви географічних об’єктів, то такі іменники вказують не на множинну кількість власних назв (назва одна), а на множину об’єктів, які мають єдину назву: сім Іванів (сім чоловіків, що носять ім’я Іван), сім Берлінів (сім населених пунктів, що мають єдину назву Берлін).

Серед власних іменників розрізняються власні імена і власні найменування.

До власних імен належать: 1) географічні назви (назви населених пунктів, назви водних об’єктів, назви гір, назви лісів тощо); 2) астрономічні назви (назви галактик, назви сузір’їв, назви зірок, назви планет), 3) назви людей і тварин (імена людей, прізвища людей, ім’я по батькові, назви родів, псевдоніми, прізвиська, клички тварин).

До власних найменувань належать: 1) назви книг, журналів, газет, художніх творів: журнал “Дніпро”; 2) назви організацій, підприємств, установ: пансіонат “Україна”; 3) назви побутових предметів: морозиво “Ескімо”; 4) назви вулиць, майданів, транспортних зупинок: вулиця Франка.

Власні імена людей поділяються на реальні і літературні. Реальні – це ті власні назви, які виникли в мові спонтанно і ввійшли в лексичну систему, а також в ономастичну систему мови: прізвища, імена, назви поселень і т.д.

Іменники – назви конкретних речей і абстрактних понять

Лексичні особливості конкретних іменників.

Конкретні іменники означають такі предмети, істоти, явища, події, факти, які: 1) можна уявити як окремі: вікно, пілот, жирафа, стіна, озеро; 2) піддаються рахунку: місто, слон, ріка, сосна; 3) сприймаються органами чуття людини: рослина, бджола, ручка, звук, море; 4) часових одиниць: день, година, доба, вік; 5) імена людей: Петро, Ганя (імена), Сидоренко, Ткачук (прізвища), Щипій, Кучер (прізвиська) тощо; 6) географічні назви: Крим, Одеса, Дніпро; 7) власні назви організацій, підприємств, установ: “Інко” (банк), “Малятко” (дитсадок); 8) власні назви іших предметів: “Зоря” (газета), “Собор” (роман), “Пломбір” (морозиво).

Граматичні особливості конкретних іменників: 1) частина конкретних іменників, на відміну від абстрактних, мають граматичну категорію числа: степ – степи, лан – лани, гора – гори; 2) конкретні іменники, що означають єдині в своєму роді предмети, не мають категорії числа, а значення предметності виражають формою однини: Сонце, Місяць, небо.

Лексичні особливості абстрактних іменників: абстрактні іменники називають: 1) загальні поняття, непредметні і нематеріальні явища, які не можна уявити як окремі: гумор, слава, повага, рух; 2) властивості, почуття, якості, дії, стану, які не піддаються рахунку або іншим кількісним вимірам: змагання, щедрість, доброта, читання; 3) такі поняття, які людина може пізнати лише способом мислення: швидкість, прискорення, уявлення.

Граматичні особливості абстрактних іменників: 1) абстрактні іменникі не мають категорії числа, а мають тільки категорію роду і відмінка: прискорення – середній рід, називний відмінок; прискоренням – середній рід, орудний відмінок; 2) переважна більшість абстрактних іменників значення предметності виражає за допогою тільки форми однини: ненависть, боротьба, відповідальність; 3) незначна частина абстрактних іменників із значенням дій, процесів, станів, ігор, народних обрядів і звичаїв предметність виражає тільки формою множини: вибори, тортури, відносини, жмурки, піжмурки; проводи, обжинки, поминки, входини, оглядини.

Абстрактні іменники утворюються з допомогою суфіксів -ість, -ин-а, -ан-я, -изн-а, -енн-я, -ов-а, -анин-а, -ств-о, -к-а, -ізм, -ацій-а: радість, жовтизна, прасування, низина, роззброєння, перебудова.

Іменники – предметні й речовинні

Предметні іменники: лексико-семантичні особливості: до предметних належать такі іменники неістоти, які позначають об’єкти, реалії, що піддаються обчисленню (береза – три берези, дуб – два дуба).

Граматичні особливості – здатність змінюватися за числами, тобто мати категорію числа (сосна – сосни).

Речовинні іменники означають однорідну за своїм складом речовину, яку можна поділяти на частини, яка піддається не лічбі, а вимірюванню, а вже міри піддаються лічбі, наприклад: п’ять метрів ситцю, три кілограми цукру.

Семантичні розряди: 1) назви металів: золото, мідь, бронза; 2) назви хімічних елементів: азот, водень; 3) назви ліків: валідол, анальгін; 4) назви рідин: молоко, бензин; 5) назви тканин: полотно, сукно, ситець; 6) назви злаків і трав: ячмінь, просо, полин; 7) назви рослин: шипшина, бузок, крижовник; 8) назви дерев: бук, дуб, граб; 9) назви ягід і овочів: суниця, огірки; 10) назви матеріалів: капрон, вапно, асфальт; 11) назви продуктів харчування: борошно, м’ясо, сало, хліб; 12) назви кормів: силос, сінаж.

Граматичні властивості речовинних іменників: 1) не змінюються за числами: тісто, солома, горох; 2) більшість з них мають форму тільки однини (сир, сметана), а деякі з них тільки форму множини (опилки, вершки); 3) поєднуються зі словами із значенням міри: відро води, кілограм цукру, мало хліба.

Якщо речовинні іменники форми тільки однини вживаються в множині, то вони, змінюючи лексичне значення, переходять у розряд конкретних: 1) крупи, вина – назви не речовин, а сортів; 2) масла – назва не речовини, а її різновиду (технічні масла); 3) пшениці – назва не злаків, а назва інтенсивного вияву ознаки.

Збірні й одиничні іменники

Збірні іменники означають неозначену множину (сукупність) предметів або осіб як єдине неподільне ціле: молодь, студентство, рідня, біднота, сосняк, березняк.

Вони поділяються на лексико-семантичні групи із значенням сукупності: 1) осіб (професура, студентство); 2) тварин (мошкара, мушва); 3) рослин (малинник, сосняк, березняк, листва, гілля); 4) предметів (апаратура, білизна, ганчір’я).

Граматичні ознаки збірних іменників: 1) відсутність категорії числа; 2) наявність у них форми тільки однини (ректорат, рідня, біднота); 3) нездатність до поєднання з кількисними числівниками, бо означають предмети, які не піддаються лічбі. Тому до збірних не належать такі іменники, як група, ряд, зграя, полк, табун.

Можуть сполучатися збірні іменники: а) з неозначено-кількісними числівниками багато, мало: багато каміння, мало пір’я; б) з дробовими числівниками: одна третя селянства, дві третини студенства; в) зі словами, що вказують на ціле або частину цілого (вся частина, ціла купа): ціла купа кукурудзиння; г) зі словами, що вказують на невизначену одиницю міри (уйма, безліч, гарба): уйма каміння, гарба бадилля.

За словотвірними ознаками збірні іменники поділяються на дві групи: а) іменники безсуфіксного творення (люд, лом, хлам); б) іменники, що творяться за допомогою суфіксів: -от(а) (кіннота, піхота), -н(я) (собачня),  -ин(а) (городина, садовина), -инн(я) (картоплиння), -як (березняк), -ник (терник), -ств(о), -цтв(о) (селянство, козацтво), -в(а) (мишва, ботва), -ар (інвентар), -ур(а) (апаратура), -ат(старостат).

В українській мові є іменники з лексичним значенням сукупності (загін, рота, група, полк, народ, команда, ансамбль), але вони не належать до збірних, а означають розчленовану множинність, оскільки їм притаманні граматичні ознаки конкретних іменників: 1) наявність категорії числа (народ – народи); 2) здатність до сполучуваності з кількісними числівниками (два народи, три команди).

Збірним протиставляються одиничні (сингулятивні) іменники: (селянин, пшеничина, киянин). Семантично сингулятиви поділяються на дві групи: 1) до першої групи належать такі сингулятиви, що співвідносяться як зі збірними іменниками, так і з множиною конкретних іменників: студентство – студент – студенти; селянство – селянин – селяни; сливняк – слива – сливи; березняк – береза – берези; 2) до другої групи належать сингулятиви, що співвідносяться лише з речовинними: солома – соломинка, роса – росинка, сніг – сніжинка.

Граматичні особливості сингулятивних іменників:

1) наявність суфіксальних засобів вираження сингулятивності (суфікси -ин, -инк-а, -иночк-а: соломиночка, киянин, росинка); 2) здатність частини сингулятивів змінюватися за числами: сніжинка – сніжинки, пшеничина – пшеничини; 3) здатність сингулятивних іменників уживатися в реченні з числівниками (чотири горошини, дві стеблини).

Істоти й неістоти

Всі іменники граматично поділяються на дів групи – істоти (назви людей і тварин) і неістоти (лісник, лисиця, сорока; ліс, корінь).

Іменник має свої власні суфікси: одні суфікси маркують категоріальне значення предметнсті, інші – значення ознаки предмета, значення числа, значення процесуальної дії і тощо: -ець (співець), -ик (лісник), -ак (співак), -он (свисток), -анин (киянин), -ист (бандурист) та ін.

Синтаксичні функції іменника: 1) усім іменникам притаманна синтаксична властивість мати при собі узгоджене означення (теплий день, профспілкове бюро); 2) у реченні іменник виконує функцію таких членів реченнж а) підмета (найчастіше): Темна нічка гори вкрила (Із пісні); б) присудка: Мир – щастя для народу (поговірка); в) додатка (найчастіше): Досвітній вогонь запали (Леся Українка); г) неугодженого означення: Побудував будинок з балконом; д) обставини: В човні дівчина пісню співає (Із пісні).

Морфологічні ознаки іменника

В іменника наявні чотири морфологічні категорії – істоти/неістоти, рід, число, відмінок.

Лексико-семантичними розрядами називаються такі групи слів, які об’єднуються на основі спільності семантики і граматичних засобів вираження, а розрізняються на основі відмінностей у семантиці і граматичних формах.

У складі іменника виділяються такі лексико-граматичні розряди: 1) назви істот і неістот (робітник, лікар – стіл); 2) загальні і власні (ріка, місто, гори – Гайчур, Гуляйполе, Карпати); 3) конкретні і абстрактні (парта, літак – якість, швидкість); 4) предметні (дискретні) – речовинні (недискретні) або назви рахованих і нерахованих предметів (музей, трамвай – силос, рис); 5) збірні – одиничні (професура, бадилля – зернина, стеблина). Ці розряди перехрещуються – власні іменники, наприклад, одночасно є і конкретними.

Іменники – назви істот і неістот

Категорією істот/неістот називається відношення предметності до граматичного поняття живого і неживого. До іменників – назв істот належать:

- назви людей за різними ознаками, їхні імена, прізвища, псевдоніми, прізвиська: батько, мати, онук, футболіст, односелець, полтавчанин, Снігур, Тамара, Остап Вишня;

- назви тварин, птахів, риб, комах: лисиця, сокіл, метелик, щука, комар;

- прирівнювані до назв людей імена культових осіб та міфологічні назви: Бог, Господь; Мавка, Лісовик Венера;

- імена, прізвища, інші назви героїв казок, байок: Колобок, Мороз;

- ужиті в переносному значенні іменники – загальні назви, що вживаються на позначення людей: зірка естради, великий оригінал, лежиш колодою;

- іменники покійник, мрець – називають тих, що раніше були живими;

- назви, що імітують людей: лялька, манекен.

Інші іменники є назвами неістот. Зокрема, це назви частин організму людини й тварини, їхніх внутрішніх органів (око, рука, хвіст, дзьоб, серце), .іменники, що позначають сукупність істот (група, полк, натовп, зграя, табун – дія узагальнення, абстракції призводить до позбавлення чуттєвих, конкретних рис, ознак, властивих окремій істоті), назви світил, планет (Марс, Юпітер), назви страв, у тому числі приготовлених з риби, птиці (борщ, локшина, котлети, січеники, шпроти, кальмари), назви, пов’язані з рослинним світом (дуб, мальва, щавель, калина, бузок, чебрець), усі назви предметів неорганічного світу.

Парадигми грамеми істота і грамеми неістота повністю розрізняються у множині: а) у іменників-істот знахідний відмінок збігається з родовим відмінком: немає братів – бачу братів, немає дівчат – бачу дівчат, немає телят – бачу телят, б) у іменників-неістот знахідний відмінок збігається з називним: стоять вагони – бачу вагони (Р. в. немає вагонів), стоять верби – бачу верби (Р. в. немає верб).