24

Лекція 3 Історія етичних вчень. Середньовіччя, Відродження, Новий час.

1. Етичні ідеї середньовіччя. Віра та знання.

2. Відродження. Етика гуманізму.

3. Етика Нового часу.

• Ф.Бекон: «Буття без морального буття — прокляття».

• Б.Спіноза: «Усе прекрасне так само важке, як і рідкісне».

• Егоїзм розумний.

• І.Бентам: «Найбільше щастя найбільшого числа людей».

• І.Кант: «Моральний закон у мені».

• Г.Гегель: «Бути моральним - означає жити відповідно до звичаїв своєї країни».

1. Етичні ідеї середніх століть. Віра і знання

Середніми століттями прийнято називати смугу історії від падіння Риму на початку V століття н.е. до епохи Відродження — XV в. Тисячоріччя середньовічної європейської історії — епоха більш тривала, ніж античність. Однак вона убога етичними ідеями. Ці ідеї забарвлені одним кольором — сірим кольором християнства, тому перед нами або пропаганда християнства, або боротьба з ним.

Страта Христа справила оглушливе враження на широкі верстви населення Середземномор'я, породивши в душах людей страх і розпач. Але рух християн не вмер разом зі своїм творцем, навпроти, він ріс і ширився. Віруючі об’єднувались у громади не за національною, расовою, територіальною, а за класовою ознакою. Раннє християнство — релігія пригноблених і принижених людей. Вони відчували спільність доль перед світовим злом, що уособлювала Римська імперія. Перші християни висунули любов як гуртуючу людей силу, що змушує ділитися з ближнім останнім шматком хліба. Любов до ближнього робила всіх людей рівними перед Богом. Вона покликана змінювати характер бездушного суспільства. Виникло багато сект і громад, проводирі яких по-своєму тлумачили вчення Христа та лише своє тлумачення вважали єдино вірним. Але як знати, хто правильно, а хто неправильно розумів Христа, котрий не залишив після себе письмових джерел?

Апостол Павло (у минулому Савл або Саул) приклав чимало зусиль для упорядкування руху християн, для встановлення однаковості догматів і культу. Примітно, що Павло ніколи за життя не бачив Христа. Поруч із Христом був його брат Яків і інші сподвижники. Вони записували слова вчителя, і якби їхні записи не були знищені, можливо, була б відома інша версія християнства. Павло доводив істинність своєї версії християнства тим, що в нього було чудесне бачення Христа, у якому Ісус нібито виклав суть свого вчення.

Головний ідеолог раннього християнства апостол Павло вчив, що світом керує вічний і незмінний закон, у якому - воля Бога. Цей закон визначає всі сторони буття, у тому числі й моральні відносини людей. Моральною метою людини є прагнення пізнати суть божественної благодаті, що тотожна добру. Визначаючи етичне поняття добра, Павло додає: добро має божественне походження на противагу злу, джерелом якого є природний, фізичний початок — плоть. Природні потреби, фізичні почуття та пристрасті – основа аморального, їх треба спокутувати за допомогою фізичних страждань. Первородний гріх Адама й Єви полягав у «плотському злочині», який зобов'язані спокутувати всі покоління їхніх нащадків. Отже, добро від Бога, зло — від природи. Однак можливість моральної поведінки - у людині, і вона залежить не від Бога, а від самої людини, оскільки людина - розумна. Але без Бога людина не може скористатися своєю перевагою перед іншими живими істотами. Без Бога розум безпомічний, він не може вивести людину з гріховного стану. Безмежна любов до Бога, жертви і страждання, на думку Павла, — необхідні передумови морального самовдосконалення людини, здійснення нею прагнення до добра та справедливості. У подальші сторіччя саме ці положення від Павла будуть розвинуті ідеологами християнства і перетворені в основні догмати християнської етики. Примітно, що настільки святі думки не перешкодили апостолові Павлові завзято відстоювати систему рабства.

Іншим теоретиком християнства і першим великим середньовічним мислителем був Аврелій Августин. Августин (354-430 р.) народився в північноафриканському місті Тагасті в багатій родині. Батько був язичником, мати - християнкою. Мати гостро переживала язичество сина, котрий свою молодість проводив весело і легковажно, про що згодом каявся у творі «Сповідь». У молодості Августин захоплювався релігійно-містичним вченням перського філософа III ст. Мані. Маніхеї виступали проти догматичних положень ортодоксальних християн того часу і піддавалися жорстоким гонінням. Дев'ятирічне захоплення маніхейством не зробило Августина послідовником Мані - він цікавився давньогрецькою філософією, особливо Платоном. Але ні маніхеї, ні греки не захопили його душу. Лише в християнстві Августин знайшов те, що шукав. За одержиме служіння інтересам церкви одержав прізвисько «Блаженний».

Етичні ідеї Августина. Добро і зло мають різні джерела. Добро породжене Богом, причому воно створено раніше, ніж з'явилося зло. Джерело зла — тілесна матеріальна субстанція, плоть. Уперше зло з'явилось у результаті первородного гріха. Зло не має самостійної сутності в бутті, воно є результатом відхилення людської волі від божественного добра. Тільки божественна справедливість у силах зрівноважити зло. Але чому ж Бог не запобіг злу? За Августином, Бог, зіштовхнувшись із невдячністю ангелів, що загордилися, і створених ним перших людей, наслав на світ зло для того, щоб люди зуміли по достоїнству оцінити добро і зрозуміти його божественну сутність. Зло доповнює добро, робить його більш відчутним. Навіть те, що називається поганим, знаходиться у певному порядку, стоїть на місці та допомагає краще виділитися добру. Добро більше подобається і є більш похвальним, якщо його порівняти зі злом. Добро як вияв божественного блага Августин ототожнює з істиною, яку він визнає вічною і незмінною, оскільки джерело істини — Бог. Моральна мета людини — пізнати сутність добра — рівнозначна пізнанню божественних істин, до яких людина може дійти лише за допомогою віри.

Августин вважає, що природа заважає здійсненню людської схильності до добра. Бог обдарував людей (Адама та Еву) свободою волі, безсмертям і можливістю моральної поведінки. Розум орієнтує людину між добром і злом, а воля покликана реалізувати здатність людини бути моральним і стверджувати добро. Але людина спрямувала свою волю на зло, і причина цього в природі людини. Саме вона штовхнула душу до гріха, волю Адама і Єви до зла, після чого зло існує поруч з добром. На кару за первородний гріх Бог позбавив людей безсмертя, визначив їхню долю і залишив їм свободу волі. Останнє Бог зробив навмисно. Нехай людина сама за допомогою розуму і свободи волі вибирає між добром і злом. Нехай вибір добра буде її заслугою і зумовить її долю.

У той же час Августин розвиває вчення про приречення, відповідно до якого все, що відбувається у світі, здійснюється за божественним велінням. Усе від Бога, від Бога і доля людська: «Що б не робила людина .... вона не може вплинути на призначену йому долю — бути врятованою або приреченою на загибель».

Теологам наступних сторіч доведеться чимало потрудитися, щоб усунути явне протиріччя: якщо все визначено Богом, то людина не несе відповідальності за свої вчинки, отже, поняття гріха позбавлене смислу. Не рятує і таке пояснення: Бог дав людині свободу волі і людина несе відповідальність за те, як нею розпорядитися. Бог створив людину істотою розумною, а така істота не може жити не пізнаючи. Чому ж Бог карає своє створіння за прагнення до пізнання, якщо він такою створив людину?

Августин увів в етику три чесноти: віру в Бога, любов до нього і надію на його милість. Без них людина не може досягти моральної досконалості. Віра в Бога зведена в абсолют: «Вірую, щоб розуміти». Це своєрідний девіз усієї філософії Августина. Віра передує пізнанню, воно можливо лише в межах віри.

Августин класифікував також види зла як якості, що ведуть до гріха: марнославство, гордість, заздрість, обжерливість, блуд, відраза до життя, гнів. Правда, гнів у деяких випадках, залежно від причини може бути виправданий. Таким чином, божественне і моральне — поняття тотожні. Без Бога немає моральності. Лише віруючи в Бога, сподіваючись на його милість, можна розраховувати на місце в раю. Рабство, на думку Августина, повинне зберігатися, тому що спокута гріха повинна походити від покоління до покоління.

Нещастя людей відбуваються в їх же інтересах. Без нещасть не можна потрапити в царство Боже. Церква може і повинна застосовувати жорстокість і насильство заради приведення боговідступників до божественної істини. Августин навіть переосмислив одну з заповідей Мойсея: «Заповідь «не убий» не переступають ті, хто веде війну з волі Бога». Але ж Христос заповідав людям любов...

У Августина було багато послідовників, що дотримувалися формули «вірую, щоб розуміти». Однак були мислителі, чиїм кредо було «розумію, щоб вірити». Одним з них був Петро Абеляр (1079-1142). Батько Абеляра, лицар Беренгарій, мав невеликі володіння, які повинен був успадкувати син. Але син відмовився від спадщини і цілком віддався вивченню і викладанню філософії. Перу Абеляра належать праці «Введення в теологію», «Діалектика», «Так і ні», «Етика» (названа також «Пізнай самого себе»), «Історія моїх нещасть» і ін. У своїх працях і проповідях Петро Абеляр прагнув відстояти права розуму і людської волі в межах релігії. Він думав, що логічно обґрунтований доказ буття Бога не суперечить вірі. Закликав вивчати античну філософію. Ніщо не заважало язичникам бути високо моральними людьми. Сократ, на його думку, не поступався мученикам християнства.

У трактаті «Пізнай самого себе» Абеляр розрізняє схильність до поганого вчинку, вольове свідоме рішення зробити цей вчинок і сам вчинок. Самі по собі схильності не гарні і не погані. Схильність до зла ще не є саме зло, отже, не гріх. Це усього лише вияв слабкості людини. Учинки також не можна назвати гарними або поганими. Зло полягає лише в згоді волі на свідомо поганий вчинок, або в схваленні поганої схильності. Критерій моральності — згода із совістю. Вчення Абеляра підкреслювало особисту відповідальність людини, робило акцент на свідомості його поведінки. Джерелом голосу совісті є природний моральний закон, властивий усім людям від природи. Роблячи зло, злочин, гріх, людина йде проти голосу совісті, заглушає його в собі. Совість — це переживання відповідності або невідповідності свого вчинку або бездіяльності тому, що треба або не треба робити. Людина з власної волі здатна робити доброчесні вчинки. Саме воля вибору підтверджує премудрість творця. Людина сама відповідальна як за свої заслуги, так і за гріхи. Обмеживши сваволю Бога природною необхідністю, Абеляр розширив можливості морального вибору.

Старанне дистанціювання особистості від Бога, пріоритет розуму над вірою викликали гостру ненависть теологів до Петра Абеляра. На церковних соборах двічі, у 1121 і 1140 р. було засуджено вчення Абеляра. Засудив його і римський папа Інокентій II. В Абеляра було багато учнів. Ученицею була також Елоїза. Любов Петра й Елоїзи закінчилася для них трагічно: вони були змушені піти в монастир. Однак вони листувалися і їхні листи збереглися.

До середини XIII століття в Європі стають відомими праці Аристотеля. Виникало питання: як розуміти ідеї Аристотеля? Чия версія правильна? Однією з найбільш популярних була версія Ібн Рушда. Ібн Рушд (у Європі його звали Аверроесом) народився в Іспанії, у місті Кордова (1126-1198). Працював суддею і придворним лікарем. Автор енциклопедичної праці з медицини в сімох книгах. Переслідувався за свої філософські погляди як єретик. Аверроес — творець вчення про «єдиний інтелект», властивому всьому розумному людству, що здійснює абстрактне розуміння за допомогою індивідуальної почуттєвої душі людини. Аверроес відомий також як талановитий коментатор праць Аристотеля. Він натуралізував ідеї Аристотеля: розвинув вчення про вічність матерії і рух, відкинув акт одноразового божественного створення, стверджував загальний космічний зв'язок природних явищ, відкидав безсмертя душі й ін.

Ідеї Аверроеса широко поширились у Європі. Одним з послідовників Аверроеса був Сигер Брабантський. Сигер Брабантський працював професором факультету мистецтв Паризького університету. Автор робіт «Про розумну душу», «Про вічність світу», «Про необхідність і взаємозв'язок причин» і ін. У своїх працях філософ стверджує, що з кінця існування окремої людини не випливає кінець людського роду. Світ вічний і нестворений, розумна душа безсмертна, оскільки вона «завжди з'єднана з деякою кількістю індивідів, у яких здійснює свою діяльність». Сигер Брабантський відкинув догму про свободу волі і приречення. Він протиставив волю не принципу необхідності, і тільки одній її формі — примусу. Знання і моральна поведінка взаємозалежні: «Добра справа — це те, що відповідає здоровому розуму; зла справа — те, що йому не відповідає. Здоровий же розум - відповідає благу людського роду». Воля творить добро за велінням розуму і тим самим сприяє досягненню щастя. Сигер Брабантський вперше в історії середньовічної етичної думки підкреслював, що судити про добро і зло слід не в масштабах Всесвіту, а брати до уваги лише взаємини в людському суспільстві.

Першою заслугою Сигера Брабантського було відмежування знання від віри. Він сформулював вчення про двоїсту істину, відповідно до якого істина раціонального знання може суперечити істині релігійного одкровення. Другою його заслугою, що вимагала не меншої сміливості й мужності, було відмежування етики від релігії, що претендує на монополію в галузі моральності і моралі. Етика Сигера Брабантського поєднує в собі раціоналізм із евдемонізмом. Розумна моральна поведінка — джерело щастя, але щастя — не культ насолод, а блаженство морального задоволення. Воля творить добро за велінням розуму, і, творячи його, людина знаходить щастя. Фантасмагорія потойбічного райського блаженства і страх перед пекельним відплачуванням за гріхи відкидається за борт етики. Вчитель і учні стверджували тезу: «Щастя в цьому житті, а не в тому». Сигер Брабантський також стверджував: «Ви повинні пробудитися, вивчати, читати, зрозумівши, що сумніви, що залишилися, спонукують вас до подальшого вивчення і читання, тому що безграмотне життя - це смертна труна невігласа».

Виклик церкві і її вченню був занадто зухвалий. Проти Сигера Брабантського були кинуті кращі розуми католицтва. Але навіть головний теолог Тома Аквінський не зумів перемогти в диспуті Сигера Брабантського. Погляди філософа і його послідовників були двічі засуджені церквою в 1270 і 1277 роках. Через кілька років суд інквізиції займеться перекірливим філософом. Йому було запропоновано залишити Париж і відправитися в літню резиденцію папи. Знаходячись під наглядом ченця, агента інквізиції, Брабантський гине від його руки в 1282 році.

ХІІ - ХІІІ століття — час, коли ідеологи християнства вже не мають потреби в етиці заперечення світу, як це було тисячу років тому. Це час, коли світ належить самій церкві, тому що вона досягла вершини могутності, коли королі Європи правлять лише з благословення римських пап. Однак багатовікове правління церкви не знищило, а підсилило соціальну несправедливість. Багаті і бідні продовжували грішити. Раз у раз з'являлися єретики, що бентежили мирян гріховними проповідями, виникали секти, проводирі яких по-своєму витлумачували Новий завіт. Єресі проникли й у середовище інтелігенції, про що свідчать ідеї Петра Абеляра і Сигера Брабантського. Назрівала ідейна криза християнства. Необхідно було примирити Бога з гріховним світом.

Це завдання спробував виконати Тома Аквінський (1225-1274). Тома народився в Неаполітанському королівстві, у замку Рокасекка біля Аквіно (звідси і прізвище «Аквінський») у дворянській родині. З п'яти років займається в монастирі. Учиться кілька років в університеті, у 1244 році, усупереч волі батьків, вступає до ордену домініканців. Був посланий учитися в Паризький університет, стажується в Кельні, одержує вчений ступінь у Парижі. У 1259 році римський папа Урбан IV викликає його в Рим, де Тома і перебуває до 1268 року. У Римі він завершує почату в Парижі роботу «Філософську суму» або «Суму проти язичників» і починає головну працю життя - «Суму теології». За вказівкою папи повертається в Паризький університет, де бореться із Сигером Брабантським і його послідовниками. У 1272 році викладає теологію в Неаполі. Через два роки залишає Неаполь, щоб взяти участь у скликаному папою Григорієм соборі, що відбувався в Ліоні. Під час поїздки занедужує і вмирає. Після смерті йому дали титул «ангельський доктор», у 1323 році Тома Аквінський зарахований до лику святих.

Етика Томи містить у собі вчення про вище благо та чесноти. Вище благо - мета цілей, кінцева мета всіх здатних до діяльності істот, у тому числі й людини. Вище благо — це блаженство. В Аристотеля шлях до нього пролягає через чесноти, у Томи — через Бога. Блаженство в його уявленні полягає у спогляданні Бога. За життя людина не може споглядати Бога - його споглядання обтяжене чуттєвістю. Чисте споглядання можливе лише в загробному світі, тому що тільки там людина не має потреби ні в чому і ні в кому. Бога людина пізнає й одночасно любить його, і це є завершенням усіх людських бажань. Але як же поряд із прагненням до вищого блага співіснує зло?

Першою проблемою, що намагався вирішити Тома Аквінський, була проблема примирення Бога зі злом у розумах думаючих людей. Ще Епікур порушив питання: якщо Бог — творець усього і він добрий, то відкіля ж бере початок зло? Тома стверджує, що зло не існує саме по собі, як добро, а становить просто звичайне небуття, ущербність добра. Добро і зло як протилежності пізнаються одне через одного. Причиною зла Тома Аквінський вважає людину, її волю. Прагнучи включити зло в загальну мережу причин і наслідків, він мимоволі дійде висновку висновків: причина всіх причин — Бог, отже, він - причина зла. Але це суперечило б розумінню Бога як вищого добра. Такий умовивід помилковий, він суперечить природі творця. Теолог погоджується з висловленням Августина: «Бог не є творцем зла, тому що він не причина прагнення до небуття». Небуттям здатна володіти людина, від неї і виходить зло. Відношення Бога до зла виражається лише в тому, що «Бог є творцем зла як покарання, а не як провини». Крім того, зло не псує гармонії всесвіту, навпаки, воно необхідне для цієї гармонії. Однак Бог створює зло не навмисно, а випадково. Таким чином, зло в людині породжується нею самою, зло поза людиною породжується Богом для блага самої ж людини.

Друга проблема, що займала філософа, — це свобода волі й відношення до неї Бога. Тома Аквінський розміщує людину на межі двох світів: світу чистих духів і світу тварин. З духами її ріднить лише розум, однак він нижчий. В ієрархії тілесних створінь людина знаходиться на найвищому місці як досконала тварина. З тваринним світом її ріднить те, що вона існує, живе, почуває. Від тваринного світу її відрізняє не тільки розум, а й свобода волі. Завдяки цій волі людина відповідає за свої вчинки, тому що здатна робити вибір між добром і злом. Інакше вона не відрізнялася б від тварин, і тоді не можна було б говорити про моральність або мораль. Щоб могли існувати гріх або чеснота, покарання або нагорода, їм повинна передувати наявність свободи волі. Джерелом свободи волі є розум. У своїй діяльності людина керується судженнями, що випливають з інтелекту, завдяки яким вона може робити вибір і прагнути досягнення цілей. Ця позиція в питанні про свободу волі одержала назву етичного інтелектуалізму. Вона заснована на тому, що досить мати справжнє знання про добро і зло, щоб вчиняти морально.

Чеснота - функція людського розуму. Він поділяє чесноти на розумові, моральні й богословські. Розумові своєю чергою розділяються на інтелектуально-умоглядні та практичні. Моральні чесноти виражають відносини між людьми (насамперед справедливість) і характеризують відношення людини до самої себе, до своїх пристрастей (мужність, помірність, щедрість і інші). Ведучими є чотири моральні чесноти: розсудливість, справедливість, помірність, мужність. Богословськими чеснотами є віра, надія, любов. Найбільш досконала й основна з них — любов. Богословські чесноти в етиці Томи стоять вище розумових і моральних.

Ідеї Томи Аквінського — вершина середньовічної теологічної етики. Далі Томи ніхто не зміг піти не в силу можливостей особистого інтелекту, а в силу обмеженості можливостей догматів християнства. Попереду «перехідна» епоха Відродження, за нею багата на ідеї епоха капіталізму. Суспільний розвиток істотно прискорюється й ускладнюється, він вимагає нових етичних рішень.