Олександрійська наука

В елліністичний період виникли нові центри культури, де різні течії філософської думки на Сході взаємодіяли із західною. Серед цих центрів виділялися створені в Єгипті у III ст. до н.е. (при ди­настії Птоломеїв, заснованої одним з полководців Олександра Ма­кедонського) бібліотека і музей в Олександрії. Музей являв собою дослідницький інститут, де проводилися дослідження в різних га­лузях науки, у тому числі з анатомії та фізіології.

Так, лікарі Герофіл і Еразистрат, праці яких, на жаль, не збе­реглися, значно удосконалили техніку вивчення організму, зокрема головного мозку. До найважливіших, зроблених ними відкриттів на­лежить встановлення розходжень між чуттєвими і руховими нерва­ми, через дві з лишнім тисячі років це відкриття лягло в основу найважливішого для фізіології і психології вчення про рефлекси.

Великим дослідником душевного життя був давньоримський лікар Гален (II ст. до н.е.). Ним написано понад 400 трактатів з філо­софії й медицині, з яких збереглося близько 100 (переважно з ме­дицини). Гален синтезував досягнення античної психофізіології в детально розроблену систему, що слугувала основою уявлень про організм людини протягом наступних століть. У праці «Про частини людського тіла» він, спираючись на безліч спостережень і експери­ментів та узагальнивши пізнання медиків Сходу і Заходу, у тому числі олександрійських, описав залежність життєдіяльності ціліс­ного організму від нервової системи.

У ті часи заборонялося анатомування людських тіл, усі досліди ставилися на тваринах. Але Гален, оперуючи гладіаторів (рабів, яких римляни не вважали за людей), зміг розширити медичні уяв­лення про людину, насамперед, про її головний мозок, де, як він вважав, виробляється і зберігається «вищий сорт» пневми як носія розуму.

Широкою популярністю протягом багатьох сторіч користувалося розвинене Галеном (слідом за Гіппократом) вчення про темперамен­ти як про пропорції, у яких змішані кілька основних «соків». Тем­перамент із перевагою «теплого» він називав мужнім і енергійним, з перевагою «холодного» — повільним тощо.

Велику увагу Гален приділяв афектам. Ще Аристотель писав, що, наприклад, гнів можна пояснити або міжособистісними відноси­нами (прагнення помститися за образу), або «кипінням крові» в ор­ганізмі, Гален стверджував, що первинними при афектах є зміни в організмі («підвищення серцевої теплоти»), прагнення ж помсти­тися - другорядне.

Велику популярність набуло також вчення філософа-містика з Олександрії - Фелона (І ст. н.е.), який вчив, що тіло - це порох, що одержує життя від подиху божества. Цей подих і є пневма. Уяв­лення про пневму, що посідало важливе місце в античних вченнях про душу, носило, як вже зазначалося, суто гіпотетичний характер. Це створювало ґрунт для ірраціональних, недоступних емпіричному контролю суджень про залежність того, що відбувається з людиною від надпочуттєвих сил, посередників між земним світом і Богом. Принцип абсолютної нематеріальності душі затвердив давньог­рецький філософ Плотін (близько 203—269 рр. н.е.), засновник рим­ської школи неоплатонізму. В основі існування всього тілесного він вбачав еманацію (витікання) божественної, духовної першооснови.

Плотін (слідом за Платоном) учив, що індивідуальна душа по­ходить від світової душі, до якої вона і спрямована, інший вектор активності індивідуальної душі направлений до почуттєвого світу. Сам Плотін виділив ще один напрямок, а саме — спрямованість душі на себе, на власні незримі дії: вона наче стежить за своєю ро­ботою, стає її «дзеркалом».

Через багато сторіч здатність суб'єкта не тільки відчувати, по­чувати, пам'ятати, мислити, але і мати внутрішнє уявлення про ці функції одержала назву рефлексії. Така здатність слугує невід'ємним «механізмом» свідомої діяльності людини, що з'єднує її орієнтацію в зовнішньому світі з орієнтацією у світі внутрішньому, у самому собі.

Вчення Плотіна зробило вплив на Августина (354—430 рр. н.е.), творчість якого ознаменувала перехід від античної традиції до се­редньовічного християнського світогляду. Августин додав до трак­тувань душі особливого характеру: вважаючи душу знаряддям, що править тілом, він стверджував, що її основу утворює воля, а не ро­зум. Тим самим він став основоположником вчення, названого піз­ніше волюнтаризмом (від лат. «волюнтас» — воля).

На думку Августина, воля індивіда залежить від божественної і діє в двох напрямках: керує діями душі і звертає її до себе самої. Усі зміни, що відбуваються з тілом, стають психічними завдяки во­льовій активності суб'єкта. Так з «відбитків», що зберігають органи почуттів, воля створює спогади.

Усе знання закладене в душі, що живе і рухається в Богові. Воно не здобувається, а добувається з душі знов-таки завдяки спрямо­ваності волі. Підставою істинності цього знання служить внутрішній досвід: душа повертається до себе, щоб осягти з граничною віро­гідністю власну діяльність і її незримі продукти.

Підсумки розвитку античної психологічної думки

Таким чином, антична психологічна думка відкрила багато знач­них проблем, що і сьогодні спрямовують розвиток психологічних ідей. У їхніх поясненнях генези і структури душі виявляються три напрямки, по яких йшов пошук тих великих, незалежних від індивіда сфер, за образом і подобою яких трактувався мікрокосмос індивідуальної людської душі.

Перший напрямок — пояснення психіки, виходячи з законів ру­ху і розвитку матеріального світу. Тут головною була ідея про ви­значальну залежність душевних проявів від загального ладу речей, їхньої фізичної природи. Тільки після того, як були осмислені похідні життя душі від фізичного світу, їхнє внутрішнє споріднен­ня, а тим самим - і необхідність вивчати психіку, виходячи з того, що дає досвід і міркування про взаємозв'язок матеріальних явищ, психологічна думка змогла сягнути нових рубежів, що відкрили своєрідність її об'єктів.

Другий напрямок античної психології, створений Аристотелем, орієнтувався переважно на живу природу; вихідною точкою для нього була відмінність властивостей органічних тіл від неорганіч­них. Оскільки психіка є формою життя, виставляння на передній план цієї проблеми було великим кроком уперед. Воно дозволило побачити в психічному душу, яка не перебуває у тілі, має просто­рові параметри і здатна (на думку більшості мислителів) залишати організм, з яким вона зовні пов'язана, а спосіб організації поведінки живих систем.

Третій напрямок ставив душевну діяльність індивіда в залеж­ність від форм, що створюються не фізичною чи органічною природою, а людською культурою, а саме — від понять, ідей, етичних ціннос­тей. Ці форми, що дійсно грають велику роль у структурі і динаміці психічних процесів, минулого, однак, починаючи з піфагорійців і Платона, відчужених від матеріального світу, від реальної історії культури і суспільства, і представлені у вигляді особливих духов­них сутностей, протилежних тим, що почуттєво сприймаються тілом.

Цей напрямок додав особливої гостроти проблемі, яку варто по­значити як психогностичну (від грецького «гнозис» - знання). Під нею треба розуміти широке коло питань, з якими стикаються дослідження психологічних факторів, що споконвічно пов'язують суб'єкт із зовнішньою по відношенню до нього реальністю, — при­родною і культурною. Ця реальність перетворюється відповідно пристрою психічного апарату суб'єкта в сприйману ним у формі по­чуттєвих чи розумових образів - будь то образи навколишнього се­редовища, поведінки в ній особистості або самої особистості.

Усі ці проблеми, які так чи інакше зважувалися давніми грека­ми, утворюють і донині ядро пояснювальних схем, крізь призму яких бачить свою емпірію сучасний психолог.