Невербальні особливості спілкування етнічних груп

Етнографи поділяють людські цивілізації на «контактні» й «неконтактні». Представники контактних культур стоять ближче один до одного під час розмови і частіше торкаються один одного (араби, латиноамериканці, народи півдня Європи). До неконтактних належать індійці, пакистанці, японці, північні європейці.

Шведи, розмовляючи, дивляться один на одного більше за англійців. Японці під час розмови дивляться на шию співбесідника, кудись під підборіддя, так, щоб очі й обличчя партнера знаходились у полі переферійного зору. Прямий погляд в обличчя, на їхню думку, нечемний. Араби вважають за необхідне дивитися на того, з ким розмовляють. Людина, яка мало дивиться на співбесідника, видається представникам контактних культур нещирою і холодною, а «неконтактному» співбесіднику «контактний» видається нав’язливим, навіть нахабним. У більшості народів є неписаний закон, своєрідне табу, що забороняє розглядати в упор незнайому людину. Це вважається зухвалістю або навіть образливою поведінкою (людина відчуває психологічний дискомфорт, спричинений пильним поглядом).

Народи з екстравертною психологічною настановою дотримуються далекої дистанції у спілкуванні, використовують прямий погляд в обличчя співбесідника, часто торкаються до нього. Народи з інтровертною настановою використовують близьку дистанцію, проте уникають дотиків і прямих поглядів на співбесідника.

Мова жестів, крім індивідуальних, має спільні особливості, пов’язані з національністю. Англійський психолог Майкл Арджайл, який вивчав мову жестів, установив, що в середньому протягом годинної розмови фін використовує жестикуляцію 1 раз, італієць – 80, француз – 120, а мексиканець – 180 разів (Анатолій Баронін «Етнічна психологія»).

Додаток 5

Підтверджувальні запитання (техніка Сократа)

Мета – одержати низку відповідей співрозмовника «так», щоб створити атмосферу згоди, або надати йому інерції й змусити вимовити «так» на найголовніше запитання.

Вирізняють сім кроків бесіди, за Сократом: 1) згода опонента щодо загального визначення; 2) пошуки суперечності. Сократівська іронія; 3) розмивання початкового допущення; 4) безвихідна ситуація (аналогія з лабіринтом); 5) демонстрація невігластва («мудрий лише Бог»); 6) викриття забобону; 7) настанова, порада.

У Сократа був молодий друг Євфідем, якому хотілося виголошувати промови на народному зібранні, а Сократ намагався його напоумити:

• Просто ти ще не знаєш, про що говорити народу. Проте сам народ ти знаєш?

• Думаю, що знаю, Сократе.

• З кого ж складається народ?

• З бідних і багатих.

• А кого ти називаєш бідними і багатими?

• Бідні – це ті, кому не вистачає на життя, а багаті – це ті, у кого всього вдосталь і понад міру.

• А чи не буває так, що бідному його малих засобів до існування достатньо, а багатому будь-яких багатств мало?

• Справді буває! Навіть тирани такі бувають, яким замало всієї їхньої скарбниці й потрібні незаконні побори.

• Так що ж? Чи не зарахувати нам цих тиранів до бідняків, а ощадливих бідняків – до багатіїв?

• Ні, краще не треба, Сократе. Бачу, що тут я, здається, нічого не знаю.

• Не впадай у відчай!

Додаток 6