Костянтин Ушинський – класик світової педагогіки

Життя і педагогічна діяльність К. Ушинського

Костянтин Дмитрович Ушинський народився 19 лютого 1823 р. (за іншими даними – 1824 р.) у с. Богданка на Новгород-Сіверщині в Україні (за іншими даними – в Тулі, в Росії в родині дрібномаєткового дворянина, ветерана Вітчизняної війни 1812 р. Його батько – Дмитро Ушинський – після відставки з військової служби у 1824 р. був переведений у Полтавську казенну палату. Мати – Любов Степанівна Гусак-Капніст – походила з родини відомого українського письменника В. Капніста. Вона померла, коли синові було 11 років.

Звичайна духовно-моральна сім’я посіяла в душі дитини глибоко релігійне почуття, яке позначилося потім на багатьох сторінках літературних праць Ушинського як теоретичного, так і практичного напряму. Цим пояснюється той факт, що методологію науки педагогіки вчений розробляв саме на засадах християнської антропології 20, с. 19.

У незабутніх враженнях дитинства варто також шукати основу тієї віри в жінку, яку послідовно висловлював у роки педагогічної діяльності К. Ушинський. Він надавав жінці почесну роль і в суспільстві як необхідному діячеві, і в сім’ї як виховательниці дітей. Саме мати прищепила синові любов до української мови і культури, яку педагог проніс через усе своє життя. На цей факт звертаємо увагу тому, що абсолютна більшість російських дослідників життя і педагогічної творчості К. Ушинського ніби “привласнює” його собі. Так, російський історик педагогіки Л. Модзалевський писав, що “Ушинський – це наш дійсно народний педагог, так само, як Ломоносов – наш народний вчений, Суворов – наш народний полководець, Пушкін – наш народний поет, Глінка – наш народний композитор...” 26, с. 64. Хоча у приватному листі до того ж Л. Модзалевського від 9 грудня 1863 р. Костянтин Дмитрович називає себе українцем. А пізніше в іншому листі до нього пише: “У наступному році думаю переїхати до себе на батьківщину – до Києва”. На наше глибоке переконання, Костянтин Дмитрович Ушинський, якого б він не був соціального чи національного походження, є людиною світу, він є класиком світової педагогічної думки.

Середню освіту К. Ушинський здобув у Новгород-Сіверській гімназії, яка, за його визнанням, була однією з найкращих на той час. Після закінчення гімназії він вступив на юридичний факультет Московського університету (1840 р.) і закінчив його в 1844 р. з відзнакою, йому було присвоєно звання “другого кандидата прав”. Завдяки цьому через два роки К. Ушинський отримав запрошення на кафедру в Ярославський юридичний ліцей. Тут він став одним із найбільш активних і цікавих для аудиторії професорів: це був прекрасний лектор, який мав не лише високі професійні знання, а й гарячу душу, здатний до оригінального погляду на явища і факти життя. Він перший висловив думку про необхідність вивчення народного життя в економічному і соціокультурному відношенні, що лише тепер входить у свідомість людей науки і політики. Отже до того нового руху, яким відзначені в історії сорокові роки ХІХ ст., на прапорі якого було виткано слово “народність”, що не втратило своєї значущості сьогодні, треба зарахувати К. Ушинського. Але царський режим під впливом революційних подій 1848 р. на заході посилив реакцію в Росії, усі гуманітарні науки перебували під особливим контролем. З цим не міг змиритися К. Ушинський, тому за рішучий протест проти принизливого поліційного нагляду над вищою школою його звільнили з роботи.

Для забезпечення свого існування К. Ушинський працює в різних журналах, і лише у 1855 р. він знаходить те середовище, з яким пов’язує все подальше своє творче життя. У цьому ж році К. Ушинський обійняв посаду інспектора Гатчинського сирітського інституту. Тут педагог віддається, з одного боку, практичній діяльності, завдяки якій значно вдосконалено навчально-виховний процес, а з іншого – вивченню педагогічної літератури і презентації в друку особистих поглядів на різні питання виховання.

У 1859 році К. Ушинський був призначений інспектором класів Смольного інституту з конкретним дорученням: реформувати цей закритий навчальний заклад. З великою енергією педагог-практик взявся за кардинальну реформу досить потужнного жіночого інституту. Щоб скласти собі уявлення про виховний аспект Смольного “монастиря”, достатньо знати, що впродовж 9-річного перебування у ньому вихованок не відпускали до батьків навіть під час канікул. Неймовірна за результатами трирічна праця К. Ушинського привела до створення навчального закладу абсолютно нового типу, який став основою жіночих інститутів і гімназій майбутнього. Таким чином жіноча освіта в Росії набула європейського характеру.

Реформа, здійснена К. Ушинським у Смольному інституті, торкнулася кожного предмета викладання. Ім’я великого педагога стало відомим у всій Росії. Водночас в освітньому середовищі з’явилися заздрісні люди, які писали різні доноси щодо діяльності Ушинського. Так, за сфабрикованим доносом священика Гречулевича в січні 1862 р. К. Ушинського звільнили з посади. Педагог два дні готував відповіді на звинувачення. Усе пережите призвело до того, що він захворів, кров ринула у нього з горла, а на другий день він встав із ліжка посивілим 1, с. 284-292. Царський уряд, щоб замаскувати незаконне усунення К. Ушинського, спрямував його у довготривале відрядження (Швейцарія) для вивчення жіночої освіти за кордоном. Це відрядження педагог справедливо розглядав як замасковане заслання.

За кордоном К. Ушинський написав прекрасну книгу для класного читання – “Рідне слово” (1864–1870 рр.) і методичні рекомендації до неї, підготував до друку два томи свого головного психолого-педагогічного твору “Людина як предмет виховання (Досвід педагогічної антропології)” (т. 1-2. 1867–1869 рр.) і зібрав матеріали до третього тому цієї великої та важливої наукової праці.

Після повернення в Росію (1867 р.) він прожив недовго, помер у 1870 р. у віці неповних 47 років. Згідно з останнім бажанням, Костянтина Дмитровича Ушинського поховали в Києві, на березі Дніпра, у Видубецькому монастирі. Уся прогресивна громадськість віддала шану великому педагогові, просвітителю, який залишив після себе 11 томів наукових праць.

Теоретико-методологічні основи педагогічної системи К. Ушинського.

Як уже зазначалося, в якості методології науки педагогіки вчений обрав християнську антропологію. У своїх дослідженнях К. Ушинський обґрунтував думку, згідно з якою людина є духовним феноменом. Отже, духовний розвиток особистості не може відбуватися без віри, оскільки віра завжди залишається первинною силою людського життя. Віра – це постійне тяжіння людини, вона визначає її життя, погляди, прагнення і вчинки, світогляд у цілому. Виховання віри є основоположним у становленні та розвитку національного духовного характеру. Процес віроосвіченості нескінченно довгий. Він може продовжуватися ціле життя. Тому в дитини з самого початку життєвого шляху необхідно цілеспрямовано виховувати здатність усвідомлювати предмет своєї віри і таку віру, яка сприятиме формуванню у неї справжніх духовно-моральних цінностей. Вона досягається любов’ю, духовною любов’ю до досконалого. Віра і любов пов’язані в одне ціле.

Теоретико-методологічні засади педагогіки К. Ушинського ґрунтуються також на наукових уявленнях, поглядах, переконаннях.

Вчення про сутність людини і виховання як суспільно-історичне явище. Проблема людини, її сутність й існування, її розвиток і призначення, визначення її майбутнього є центральною протягом багатотисячної історії людства. Вона є і в наші дні найскладнішою і невичерпною науковою проблемою, й актуальною практичною задачею. Сьогодні все помітніше в суспільстві утверджується ідея людиноцентризму.

Унікальне трактування проблема людини і її виховання отримала в творчості К. Ушинського. Недаремно свою основну працю він так і назвав: “Людина як предмет виховання”. Цією назвою К. Ушинський чітко і зрозуміло визначив, що основним об’єктом педагогічної науки повинно бути вивчення людини у процесі виховання з тим, щоб науково встановити закономірності власне виховання.

Аналізуючи природу людини і її сутність, як це представлено в різних теоріях, К. Ушинський критично ставився до нативізму. Представники цього напряму (Й. Мюллер, К. Штумпф, Г. Гельмгольц) намагалися довести, що людина народжується вже з готовими ідеями, і що вихованню залишається лише сприяти розвитку цих ідей і якостей людини. Водночас К. Ушинський не погоджувався із представниками емпіризму, які вважали, що людина – це “чиста дошка”, і вихователю залишається написати на ній те, що заманеться. Ці дві теорії є протилежними, між ними значний час точилася боротьба. Водночас ці протилежності сходяться там, де йдеться про долю людини. І одна, й друга теорія наголошують, що доля людини визначена філогенетично (набутими біологічними властивостями або певним соціальним середовищем). Отже, тут виявляється фаталістичний погляд на людину, згідно з яким її життя визначене від народження до смерті, а свобода і творчість – лише пізнання необхідності, навіть якщо вони виступають повстанням проти її. У фаталізмі поняття “необхідність” і “неминучість” тотожні поняттю “доля”.

Критикуючи погляди англійського історика і соціолога Г. Бокля, К. Ушинський писав: “Бокль чітко став на бік фаталізму: якщо все залежить від попередніх явищ, то і попередні своєю чергою залежать від попередніх їм, отже, життя тієї чи іншої людини, всі її вчинки і все її мислення, все її щастя і нещастя визначені ще тоді, коли і роду людського не було на землі. Припустимо, що це не “зверхприродна перебудова”, а природна, тобто несвідоме, що знаходиться в матерії. Який зиск від цього має людина?” 8, с. 181. Вчений доводить, що не емпіричні і не фантастичні положення мають визначити долю, життя людини, а передусім її виховання і самовиховання. Отже, дитина не є лише об’єктом, а й суб’єктом виховання, тому потребує всебічного пізнання і розвитку. З цього приводу К. Ушинський писав: “Якщо педагогіка хоче виховувати людину у всіх відношеннях, то вона повинна передусім пізнати її також у всіх відношеннях” 20, с. 15.

Мислитель обґрунтовував думку, згідно з якою людина перебуває у динамічному розвитку, творчому пошуку, тому педагог має зважати на це увагу і діяти відповідно до цієї динаміки і творчого потенціалу особистості. “Вихователь повинен прагнути пізнати людину, якою вона є у дійсності, з усіма її слабкостями і у всій її величі, з усіма її буденними, духовними вимогами. Вихователь повинен знати людину в сім’ї, в суспільстві, серед народу, серед людства і наодинці зі своєю совістю; у всіх вікових періодах, у всіх класах, у всіх обставинах, в радості і горі, у величі і приниженні, у розквіті сил і хворобі, серед необмежених надій і на одрі смерті, коли слово людської втіхи вже є безсилим. Він повинен знати збуджувальні причини найбільш брудних і найбільш високих діянь, історію зародження злочинних і великих думок, іторію розвитку будь-якої пристрасті і будь-якого характеру. Тоді лише буде він у стані черпати у самій природі людини засоби виховного впливу, – а засоби ці є надзвичайно великими” 20, с. 25.

К. Ушинський акцентував увагу на тому, що для людини історична спадковість є набагато важливішою тієї органічної спадковості, яка частково помітна у звичках і схильностях, але ніколи не замінить необхідності у свідомих діях, прагненнях. Отже, вирішальний вплив на розвиток особистості здійснює онтогенез. Такий підхід характеризує виховання як суспільно-історичне явище. Виховання – це цілеспрямований, свідомо спланований, організований процес формування всебічно розвиненої особистості.

На основі розуміння сутності людини видатний педагог формував завдання виховання. Головним із них К. Ушинський вважав підготовку людини до актуального, вільного, гідного життя. Вчений доводив, що педагоги мають враховувати життєві права, потреби, вікові особливості дітей, уникати однобічності у процесі виховання. “Ні в чому, можливо, однобічний напрям знань і мислення не є таким шкідливим, – писав К. Ушинський, – як у педагогічній практиці. Вихователь, який дивиться на людину через призму фізіології, патології, психіатрії, так же неправильно розуміє, що таке людина і які потреби її виховання, як і той, хто вивчав би людину лише на основі великих творів мистецтв і великих історичних подій і дивився б на неї взагалі під кутом зору великих, звершених нею справ” [20, с. 23. Реалізацію цього завдання з урахуванням психолого-педагогічних особливостей дитини К. Ушинський вважав найбільш складним, але і найбільш необхідним. Виховання лише тоді є продуктивним процесом підготовки до життя, коли воно дає передусім справжні знання про дійсність, коли людина стає здатною розумово удосконалюватися, набуває духовно-моральних, культурних цінностей. Отже, до більш конкретних завдань і напрямів виховання К. Ушинський відносить: моральне, трудове, розумове, естетичне, фізичне.

Моральне виховання педагог вважав провідним у всьому процесі формування особистості. “Ми рішуче висловлюємо переконання, – писав К. Ушинський, – що моральний вплив є головним завданням виховання, набагато більш важливим, ніж розвиток розуму взагалі, наповнення голови пізнаннями і пояснення кожному його особистісних інтересів” [12, с. 31].

Початки морального виховання дитина отримує в сім’ї. Сім’я – це природний союз, який утворюється на засадах любові, віри, свободи. Чим міцнішим є цей союз, тим більші можливості він має для морального виховання дитини. Саме в колі сім’ї пробуджуються сили душі індивіда, тут дитина починає любити, вірити, тут закладаються першооснови волі й характеру, тут головні джерела майбутнього щастя і нещастя, тут із маленької дитини виростає велика моральна особистість, або ж негідна людина.

К. Ушинський вважав, що сім’я – це жива “лабораторія” людських доль, проте біда полягає в тому, що не кожна сім’я володіє мистецтвом виховання; є сім’ї, в яких батьки дали дітям можливість фізичного існування, але не дали духовно-морального. Особливо негативний вплив на моральний розвиток дитини здійснює розклад (розпад) сім’ї, втрата духовної приналежності. Сім’я внутрішньо з’єднана любов’ю і щастям – це школа духовно-морального здоров’я, вона є джерелом творчості і щастя людини. “Російська сім’я, – писав К. Ушинський, – з усіма своїми елементами, добрими і лихими, з усім своїм внутрішнім життям, що дає їй і цілющі і отруйні плоди, є творенням історії, якого не можна замінити будь-якою неприродною будовою. Даремно ми хочемо видумати виховання: виховання існує в російському народі стільки ж століть, скільки існує сам народ, з ним народилося, з ним виросло, віддзеркалило в собі всю його історію, всі його кращі й гірші якості” [12, с. 54].

К. Ушинський зазначав, що традиційно великий вплив на моральне виховання особистості в Росії здійснювала релігія. Водночас він був занепокоєний тим, що роль релігії, церкви значно знизилась. Це приносить велику шкоду не лише окремій особистості, а й усьому суспільству. Людина досягає своєї моральної досконалості тоді, коли її виховання буде міцно зв’язаним з життєвими інтересами народу, патріотизмом. Патріотизм, як стан радісної любові і піднесеної творчості, є стан духовний; і тому він може виникнути лише за умов особистісної і соціальної свободи. У патріотичній єдності люди люблять свій народ в його духовній своєрідності і вірять в духовно-моральну силу і духовну творчість народу.

Моральне виховання, вважав К. Ушинський, має сформувати в особистості почуття обов’язку, відповідальності, честі і гідності, справедливості тощо. Моральне зростання особистості, на думку К. Ушинського має відбуватися у процесі напруженої, але посильної праці.

Трудове виховання. У статті “Праця в її психічному і виховному значенні” вчений зазначає, що політико-економічне значення праці цілком з’ясоване наукою. Вільна праця потрібна людині сама собою, але вона ще більше потрібна для розвитку і підтримання у ній почуття власної гідності, честі, адже лише “…внутрішня, духовна, животвірна сила праці є джерелом людської гідності, а разом з тим і моральності, і щастя” [18, с. 11]. І далі: “Праця, як ми її розуміємо, це така вільна і взаємопов’язана з християнською моральністю діяльність людини на яку вона покликана за безумовною необхідністю її для досягнення тієї або іншої справді людської мети в житті” [18, с. 11].

Питання трудового виховання К. Ушинський розробляв у багатьох працях. Зокрема педагог приділяв багато уваги добору відповідного матеріалу у “Ріднім слові”, і в “Дитячому світі”, щоб з першого року навчання виховувати у дітей любов і повагу до праці. У підручнику “Рідне слово” включені невеликі статті й оповідання про трудову діяльність людини: про догляд за домашніми тваринами, виготовлення хліба, про життя рослин, про роботи в саду, на городі і т. ін. Хрестоматія для початкової школи “Дитячий світ” відкривалася статтею “Діти в гаю”. Тут у цікавій, доступній для дітей формі йдеться про те, що на землі всі працюють: жук, бджоли, комахи і навіть струмок. Стаття давала прекрасний матеріал для бесіди з дітьми з метою виховання в них любові і поваги до праці.

Наголошуючи на великому значенні праці для підготовки учнів до трудової діяльності, К. Ушинський обґрунтував таке положення: виховання не лише повинно довести вихованцю повагу і любов до праці: воно повинно ще дати йому і звичку до праці [18, с. 24]. Видатний педагог надавав значної уваги питанням взаємозв’язку і взаємовпливу фізичної праці на тілесний, розумовий і духовно-моральний розвиток дітей. На його думку, поки в роботу школи не будуть включені всі види праці, які є необхідними для громадського виховання дитини, школа і виховання в ній не будуть і наполовину забезпечувати того впливу на характер, долю і щастя людини, які могли б забезпечити. Звідси К. Ушинський приходить до висновку, що у вихованні потрібно дбати не лише про “розвиток голови”, а й про формування характеру. Обґрунтовуючи цю думку, він писав, що в Росії переважно зосереджують увагу на навчанні, кращі люди тільки й роблять, що вчаться та читають, читають та вчаться, не випробовуючи своїх сил і своєї волі в будь-якій самостійній роботі, навіть у тому, щоб передати чітко ті думки, які вивчили або прочитали. І внаслідок цього діти часто залишаються істотами, які вміють мріяти, все збираються жити лише готуються до діяльності, а насправді не живуть і не діють, на все життя залишаючись мрійниками, “зайвими людьми”.

Є й інший бік проблеми, зазначає К. Ушинський. Вона полягає в тому, що деякі батьки створюють для своїх дітей такі умови, щоб для них не було потреби працювати. Педагог наголошує, що це – найгірший подарунок, який могли батьки придумати з любові до дітей. Цим самим, доводить вчений, батьки роблять дітей несамостійними, нещасними, оскільки штовхають їх на злочинні вчинки. Узагальнюючи свої погляди на роль праці у суспільному житті і вихованні, він приходить до висновку, що якби люди відкрили “філософський камінь, то це ще було б невелике зло: золото перестало б бути монетою. Але якби вони знайшли засоби цілком уникнути праці, то це було б великим нещастям для людства, бо розвиток суспільства припинився б, а історія людства була б неможливою” [18, с. 10]. Такий висновок є в повному узгодженні з досягненнями сучасної педагогічної науки, зокрема з тими висновками, до яких прийшли Тадеуш Новацький та Василь Сухомлинський [3]. Ці педагоги, вслід за К. Ушинським вважають працю основою життєрадісності, оптимізму. В образній формі вчений писав, що як нічні примари тікають від свіжого раннього променя, так втікають від спокійного і світлого обличчя праці журба, зневіра, вередування – всі ознаки людей, що ведуть паразитичне життя. Навіть почуття любові, на думку К. Ушинського, властиве лише людям праці, бо справжня любов вимагає здатності поступатися чимось для коханої людини, перебороти певні труднощі, а іноді принести певні жертви, на що не може бути здатною людина, яка звикла одержувати все готовим. Праця, на думку вченого, стає джерелом виховання тоді, коли вона добре організована, коли завдання чітко визначені, а умови забезпечені. Завдання мають бути такими, щоб дитина змогла їх виконати. Необхідно забезпечити повний успіх на початку роботи, бо зневір’я, як результат невдалого першого кроку, може відбити бажання до подальших зусиль. Потрібно поступово ускладнювати вправи в процесі праці, змінювати види праці, забезпечувати ситуацію постійної уваги в процесі праці. Особливо К. Ушинський підкреслював деморалізуюче значення такої практики, коли учень у процесі навчальної діяльності виявляє лінощі, робить вигляд, що працює, а насправді перебуває “без думок в голові і без роботи в руках”. Видатний педагог слушно вважав такий стан речей однією з причин морального розкладу людини. В праці він вітав єдину основу формування людської особистості, маючи на увазі її фізичні, психічні, духовно-моральні властивості.

У творчому доробку К. Ушинського виразно постає питання естетичного виховання особистості, яке педагог пов’язує зі всіма формами і напрямами виховного впливу, особливо з етичним. Він справедливо писав, що “… все естетичне у відносинах між людьми, гарне у вчинках і є мораль. Гарне не може бути аморальним і моральне не може бути не гарним” [22, с. 180]. Саме такий підхід дозволив вченому зробити висновок про те, що естетичне виховання – це результат систематичного розвитку всієї природи людини в цілому, а не прищеплення в ній якихось особливих естетичних сприймань, почуттів, смаків і т. ін. Тому критично ставився до тих авторів, які поняття вихованої людини ставили в залежність від зовнішніх ознак (вміння гарно зав’язати краватку, модно одягатися, подобатися жінкам і т. ін.). Для правильного розуміння поняття “естетично вихована людина” К. Ушинський послуговувався передусім виявом внутрішнього світу людини (гуманний світогляд, прекрасні думки, ідеї, вчинки тощо). Зазначимо, що і сьогодні естетика особистості, її поведінки, духовного багатства – питання першорядне, адже часто не лише молода людина, а й доросла не дотримується естетики спілкування, чинить брутально, цинічно. Це свідчить про те, що у людини не сформовано естетичне почуття, естетичний ідеал прекрасного. Справжній людині має бути притаманним прагнення до краси, воно допомагає їй побачити навколишній світ у гармонії і дисгармонії, але все-таки активно сприймати і перетворювати цей світ у напрямі прекрасного і піднесеного.

У розробленій програмі з педагогіки (1861 р.) для спеціальних класів жіночих навчальних закладів К. Ушинський у параграфі “Почуття мистецьке” значну увагу приділяє саме розвитку естетичних почуттів. Тут педагог окреслює цілу низку питань, пов’язаних із художніми почуттями в музиці, живописі, скульптурі, поезії, любові до природи і людей. При цьому К. Ушинський добре розумів, що виховання естетичних почуттів – справа складна, і вимагає спеціальної підготовки тих, хто буде цим займатися. Ведучи мову про виховання майбутніх виховательок він зазначає: “Ніхто, звичайно, не може вимагати, щоб у курсі педагогіки учні були введені у найглибші основи права, моральності і мистецтва, але тим не менше, викладач повинен, по меншій мірі вказати на ті начала, які потім вихователька буде розвивати у своїх вихованців: від цього залежать вже ті засоби, які вибере вона для розвитку цих гуманних здібностей людини” [8, с. 26].

К. Ушинський розумів універсальність естетичного начала, але для того, щоб діти могли це бачити, а потім реалізувати в житті, вимагається чітке визначення таких начал, основ, а також засобів впливу. З цього приводу педагог наголошував, що естетично діяти прямо на дітей важко, і що потрібно передусім дорослих освічувати естетично. Статуї, картини, природа діють на дорослих скоріше, а вони вже вносять ці впливи в життя, в слова, в рухи тіла, у домашнє коло, в одіж, у ставлення до дітей, і вже в цій формі діти сприймають прекрасне.

Такий підхід розкриває цілу програму дій для вихователя: по-перше, необхідність його високої загальної й естетичної культури; по-друге, розуміння сутності естетичного виховання в різні періоди життя людини; в-третіх, вміння визначити головні засоби і форми цього виховання для конкретного етапу розвитку; і, врешті-решт, чітко сформульована думка про те, що вихователь є посередником між прекрасним і дітьми, він керує формуванням естетичного ставлення людини до дійсності, використовуючи свій особистий приклад, природу, усну народну творчість, мову, мистецтво. Вихователь безпосередньо вносить естетичний елемент у свої відносини з дітьми, адже естетичні, духовно-моральні відносини учителя і учня – це запорука правильного естетичного виховання.

Обґрунтовуючи свою думку щодо засобів естетичного виховання К. Ушинський надає пріоритет природі і праці. Водночас, він доводить, що надзвичайно потужними його засобами є мистецтво, рідне слово, усна народна творчість. У творах “Рідне слово”, “Педагогічна поїздка по Швейцарії”, “Про користь педагогічної літератури” та ін. ця думка К. Ушинського викладена особливо чітко. Педагог писав про те, що у мові народу надзвичайно яскраво відображені тонкі переливи природи, душевні стани людини. Тому він ототожнював рідне слово з “великим народним педагогом”, оскільки, засвоюючи рідну мову, дитина опановує не лише самі слова, їх сполуки і видозміни, а й безліч понять, поглядів на предмети, численність думок, почуттів, художніх образів. У цьому контексті вчений писав: „Творчою силою народного духу мова перетворює в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, бурі і грози – весь той глибокий, сповнений думки і почуття голос рідної природи, … який виявляється так яскраво в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів” [16, с. 110]. Твори літератури і мистецтва, майстерно “донесені” до учнів, виховують у них здатність відчувати прекрасне в мистецтві, природі, житті, захоплюватись дійсно прекрасним і негативно ставитися до неприродного, аморального, огидного, всього, що заважає людині жити. Особливе місце у системі естетичного виховання учнів, вважав К. Ушинський займають співи. У творі “Педагогічна поїздка по Швейцарії” він ділиться враженнями, які на нього справили уроки співів у школі Фреліха: “Виходить щось дуже миле, гармонійне, що зворушує почуття і виховує його. Коли заспівають у наших школах, тоді можна буде сказати, що вони пішли вперед” 14, с. 160.

Важливим засобом естетичного виховання К. Ушинський вважав природу. Педагог любив організовувати з учнями екскурсії по рідному краю. Він доводив, що природа розвиває спостережливість, збагачує людину яскравими образами, які сприяють не лише естетичному, а й розумовому розвитку. Проте, щоб природа естетично впливала на дитину, учитель має провести велику попередню роботу з учнями, підготувати їх до сприймання прекрасного. Дитину треба навчити правильно сприймати естетичне не лише в природі, а й суспільстві, людських відносинах, діяльності. Не варто, уникати оцінки анти-естетичного у спілкуванні, людських вчинках тощо.

З великою увагою К. Ушинський ставився до розумового виховання, яке є важливою складовою всебічного розвитку особистості, підготовки її до життя і праці. Розумове виховання передбачає розвиток пізнавальних здібностей учнів, їх мислення, аналізу, рефлексії й саморефлексії. К. Ушинський вважав, що найінтенсивніше відбувається розумовий розвиток під час виконання пізнавальних і проблемних завдань, коли дитині необхідно виявити творчий підхід, ініціативність і самостійність думки. Головне завдання школи, писав великий педагог, полягає в тому, щоб пробудити розумові здібності учнів до самодіяльності і прищепити їм звичку до неї, вказуючи, де слід, шлях, але не тягнути їх на налигачі.

Основними чинниками, що визначають продуктивність розумового виховання, є науковість і різноманітність засвоюваних знань застосування такої методики навчання, яка забезпечує активність і самостійність пізнавальної діяльності, стимулювання інтересів, створює позитивний клімат навчання. К. Ушинський віддавав перевагу діяльному, активному навчанню. Прагнення до активності властиве всім живим істотам, у людини воно набуває особливого характеру і визначає весь процес її розвитку. В дитинстві це прагнення виявляється з особливою силою, і К. Ушинський розглядає його як “Основний закон дитячої природи”. Дитина вимагає діяльності щомиті і втомлюється не від діяльності, а від її одноманітності та однобічності. Педагог робить висновок про те, що чим менша дитина, тим різноманітнішою повинна бути діяльність на уроках та коротші і самі уроки. Хочеться з цього приводу зазначити, що, на жаль, ця настанова великого ученого і практика навчання грубо порушується в українських школах. Майже щоденно учням 6-7-х класів планується по шість, а то й сім уроків, що є і фізіологічно, і психологічно, і розумово поза межами можливостей дитини. А ще гірше те, що ці уроки відбуваються одноманітно, не цікаво, формально, саме так, як писав про них К. Ушинський ще в середині ХІХ століття: „Учитель тлумачить новий урок: учні, знаючи, що знайдуть цей урок у книзі, намагаються тільки дивитися на вчителя й не чути жодного слова з того, що він говорить. Тлумачачи вдвадцяте одне й те саме, вчитель, природно, не може говорити з тим піднесенням, яке симпатично збуджує увагу слухачів… Він дбає тільки про те, щоб більшість його учнів знала предмет, а як прийде до них це пізнання, – йому зовсім байдуже” 18, с. 25.

Сьогодні ситуація інша: учень може знайти і переписати готові розв’язки задач і т. ін. в системі “Інтернет” без будь-якого осмислення, отже, тут “розминеться” власна думка учня із готовим знанням, бо не відбудеться мисленнєва діяльність, отже, результат буде той самий, про який писав К. Ушинський.

Видатний вчений глибоко аналізував різні підходи щодо спонукання дітей до навчання. Особливо критично він ставився до двох протилежних поглядів, які існували в середині ХІХ століття на це питання. Одні вчені вважали, що спонукою до навчання має бути зацікавлення, легкість навчання. Інші вимагали непомірної напруженості, застосування жорсткого примусу до навчальної діяльності. Але протилежності сходяться, і в цьому випадку дають негативний результат. Легкість у навчанні, як правило, робить знання поверхневими, мало якісними, не міцними. З іншого боку, постійні перенавантаження травмують психіку дитини, негативно позначаються на її моральному і фізичному здоров’ї. Розглядаючи навчання як посильний вид трудової діяльності учнів К. Ушинський писав: “Проте, якщо зубріння часослова й псалтиря впливало шкідливо на розумовий розвиток, то жартівлива педагогіка, яка розважає дітей, руйнує вдачу людини в самому зародку. Навчання є працею і повинно залишатися працею, але працею повної думки, так щоб сама цікавість навчання залежала від серйозної думки, а не від будь-яких прикрас, що не стосуються справи” 24, с. 266.

Розумове виховання, вважав великий педагог, має відбуватися безперервно: під час цілеспрямованого навчання, гри, праці, розв’язання життєвих ситуацій, спілкування з дорослими і ровесниками, у процесі сприймання й усвідомлення матеріалу, що надходить через різноманітні засоби інформації. Розумовий розвиток виразно виявляється у структурі мисленнєвих процесів, вільному володінні учнем основними розумовими операціями, логічними прийомами тощо.

Невипадково К. Ушинський так багато уваги приділяв питанням логіки і її законам. Оскільки в Росії у половині ХІХ століття відчувався брак належної літератури з логіки, то вчений критично використовував здобутки світового рівня. Це були праці Арістотеля, Ф. Бекона, Р. Декарта, Лейбніца, І. Канта, Г. Гегеля, Дж. Мілля та ін. Свої погляди з цього приводу він викладав на основі теорії пізнання, взаємопов’язував їх із проблемами живої педагогічної практики, потреб розумового розвитку дитини. Вчений доводив необхідність викладання предмету “Логіка”. Але і цього не може бути достатнім. Важливо, щоб логічно викладались усі предмети, щоб кожний урок з будь-якої дисципліни розвивав логічне мислення учнів. Це зумовлює необхідність належної спеціальної підготовки вчителів. “Спеціальна педагогічна підготовка викладачів і, внаслідок того, строге логічне викладання всіх предметів початкового курсу дає в Швейцарії і Німеччині логічність мисленню учнів. А у нас і цього нема: ось чому у нас більше, ніж у Німеччині відбувається брак логічності в освіченому суспільстві” [22, с. 450], писав К. Ушинський у своєму творі “Питання про душу в його сучасному стані”. Учитель має підвести учня до розуміння явищ природи суспільних відносин шляхом порівняння, аналізу і синтезу, абстракції і конкретизації, узагальнення і класифікації тощо. Крім того, з метою якісного здійснення розумового виховання видатний педагог пропонував послідовно проводити “педагогізацію” підручників і навчальних посібників, пристосовувати їх до вікових особливостей логічного мислення учнів. Сьогодні, коли коло знань надзвичайно збільшилося, ця думка К. Ушинського є надзвичайно актуальною. Значна кількість підручників і навчальних посібників в системі української освіти не витримує критики: вони або надто перевантажені абстрактними положеннями, формулами, поняттями, або ж засмічені зайвими фактами, другорядними відомостями тощо. Це стосується і програм, наприклад, з математики, фізики, хімії, біології, які здатні опанувати на середньому рівні до 10% учнів. Отже, цілковито ігнорується принцип доступності навчання.

К. Ушинський доводив, що успішність розумового виховання визначається такими умовами: оптимальний зміст навчального матеріалу, методів навчання і відповідного їм характеру пізнавальної діяльності учнів; зв’язок навчання з практичною діяльністю учнів, їхнім особистим досвідом, з оточуючим життям; зв’язок урочної, позакласної і позашкільної пізнавальної діяльності; якісна підготовка учителя і т. ін.

Глибоко науково К. Ушинський обґрунтував і питання фізичного виховання учнів, яке пов’язував із моральним, трудовим, естетичним, розумовим. Воно, на думку педагога має бути спрямованим на зміцнення здоров’я й загартування організму, гармонійний розвиток форм, функцій і фізичних можливостей особистості. Незважаючи на те, що у тогочасний період (до реформи 1864 р.) предмет фізичної культури практично не був введений до навчальних планів, то пізніше все-таки ця ситуація була змінена на краще: гімнастика, ігри, прогулки, фехтування стали обов’язковими. Значною мірою це відбувалося завдяки ініціативам К. Ушинського, який брав активну участь у розробці проектів шкільних реформ того часу.

Важливо зазначити, що видатний педагог постійно наголошував на єдності духовної і фізичної культури учнів. Він писав: “Як семено не здатне розвиватися без ґрунту і живлення, так і дух людський не може розвиватися без тілесного організму і надання йому духовного живлення у формі відчуттів і досвіду” [6, с. 361]. К. Ушинський радив педагогам вивчати наскільки це можливо доскіпливіше фізичну і духовну природу людини взагалі, вивчати своїх вихованців і навколишні обставини в яких вони перебувають, виробити у себе чітку позитивну ціль виховання і йти невпинно до досягнення цієї мети, керуючись набутим знанням і своєю власною розудливістю.

У “Програмі педагогічного курсу в першому загальному класі”, К. Ушинський у розділі “Фізичне виховання“ так визначає систему знань учителя, який керує фізичним вихованням дітей: після того, як учениці в останніх двох загальних класах набудуть деяких знань з фізіології, тоді вже можна викласти їм основні правила фізичного виховання, поділивши їх за предметами так:

1) правила щодо їжі; 2) щодо приміщення й одягу; 3) щодо повітря; 4) щодо мускульної діяльності; 5) щодо нервової діяльності. Такі знання повинна мати і кожна жінка-мати, яка виховує дітей. Натомість сьогодні це залишається проблемою проблем не лише для української спільноти. Хворих дітей у цілому світі стає все більше і більше, а фізичне виховання не здатне розв’язати цю проблему самотужки, вона набуває планетарного характеру і реальних програм щодо їх реалізації.

У своїй класичній праці “Людина як предмет виховання” К. Ушинський писав, що в кожній педагогіці існує і тепер розділ фізичного виховання, правила якого, щоб бути скільки-небудь позитивними, точними та правильними, повинні бути виведені з широкого і глибокого знання анатомії, фізіології і патології; в противному разі вони будуть схожі на ті безкольорові, пусті і безкореневі за своєю загальністю і невизначеністю, часто суперечливі, а іноді і шкідливі поради, якими звичайно заповнений цей розділ у загальних курсах педагогіки, написаний не лікарями” [19, с. 21].

К. Ушинський був противником надмірних вправлянь, оскільки фізична культура набувається не заради лише сили мускулів, а передусім вироблення волі, характеру, розвитку гнучкості розуму, зміцнення нервової системи, всього, що є необхідним людині для духовного зростання, працездатності.

Педагог, на думку К. Ушинського, має бути не лише викладачем тих чи інших предметів, а й вихователем.

Сутність, зміст і принципи виховання. К. Ушинський вважав, що людина має бути розвиненою фізично і духовно. Сутність виховання він визначав як цілеспрямований, свідомий процес формування гармонійно розвиненої особистості.

Спираючись на історію людства, вчений вибудовував психолого-педагогічну науку на основі медицини, фізіології, всебічного пізнання дитини, її природи. Логічно, що на цій основі він глибоко розробляв провідний принцип психології та педагогіки – принцип природовідповідності. Концептуальні положення щодо цієї фундаментальної проблеми видатний педагог аргументовано виклав у творах: “Про народність у громадському вихованні”, “Праця в її психічному і виховному значенні”, “Рідне слово”, “Дитячий світ” і особливо у роботі “Людина як предмет виховання”.

У розумінні принципу природовідповідності К. Ушинський дотримувався дещо інших поглядів, ніж Я. Коменський і Ж.-Ж. Руссо. Наприклад, Я. Коменський підпорядкував увесь навчально-виховний процес законам розвитку природи, а також людини як свідомої частки цієї природи. Ж.-Ж. Руссо вимагав організувати все навчання, виходячи з потреб дитини. Природовідповідність навчання К. Ушинський розумів як відповідність його загальному рівню психофізичного стану дітей. Оцінюючи, наприклад, підхід Ж.-Ж. Руссо у цьому питанні, він акцентував увагу на тому, що, не дивлячись на прагнення Ж.-Ж. Руссо виховувати відповідно до природи, останній не досягає своєї мети. Характеризуючи сутність теорії Ж.-Ж. Руссо, К. Ушинський писав: “Руссо, поставивши свого вихованця перед мальовничою картиною сонця, помилився у своїх розрахунках. Дитина залишилася байдужою до тієї картини, яка викликала захоплення Руссо. Картина була занадто велика і складна для душі дитини. Їй треба було перевірити багато дрібних відчуттів, щоб із них могло скластися те обширне уявлення, якого сподівався Руссо” 21, с. 191.

Відстоюючи принцип природовідповідності, К. Ушинський вважав, що непорушним законом навчання має бути відповідність між труднощами навчального завдання і можливостями подолання її учнями з тим, щоб на долю вихованця залишалося рівно стільки, скільки можуть подолати його молоді сили.

К. Ушинський характеризував вік дитини як протилежний віку дорослих, уже сформованих людей, заперечуючи думку про те, що дитина – це маленька доросла людина. Організм дитини знаходиться лише на початку свого розвитку і здатний розвиватися у соціальному середовищі та разом із ним. Природа дитини динамічна, рухлива, діяльна, тому педагог має враховувати це, вчитися у природи та на її основі будувати процес навчання і виховання. Обґрунтовуючи зміст принципу природовідповідності, К. Ушинський не лише розробив періодизацію розвитку вікових особливостей дитини, а й висунув вимогу “відсутності надмірної напруги і надмірної легкості” у навчанні. Цю ідею педагог пояснив у такий спосіб: навчання не повинно бути легким, але треба полегшити дітям складний і важкий процес навчання. Важливо, щоб навчання було діяльним, інтенсивним. Адже природний стан дитини активний і знаходиться у постійному розвитку. Отже, навчання має враховувати цей загальний розвиток і постійно ускладнюватися. У добре організованій школі, що відповідає природі дитини, повинно знайти собі місце і серйозне навчання, і посильна фізична праця, і гра. Усі вони покликані задовольняти портеби дитини в діяльності.

Принцип культуровідповідності. Загальновідомо, що цей принцип одним із перших у педагогічній науці обґрунтовував видатний німецький вчений А. Дістервег. Він писав: “…існує ще якийсь принцип, який обмежує принцип природовідповідності, хоча він йому і підлеглий. Це принцип культуровідповідності, права якого не можна заперечувати, хоч він і не може претендувати на таку ж загальність, як принцип природовідповідності” [4, с. 228].

А. Дістервег постійно наголошував на єдності природовідповідного і культуровідповідного у процесі навчання і виховання дитини. Він застерігав, що “…в галузі виховання і навчання необхідно постійно прагнути до того, щоб принцип природовідповідності отримав загальне визнання і зайняв панівне місце. Але при цьому необхідно зважати і на досягнутий культурний рівень. Таким чином, треба прагнути до природовідповідності, маючи на увазі також і те, чого вимагають культура і сучасність. Якщо ми не будемо керуватися принципом природовідповідності, то ми нанесемо удар священним вимогам людства; якщо ж ми не будемо зважати на принцип культуровідповідності, то перетворимося або на фантазерів, або в деспотів і тиранів” [4, с. 232].

К. Ушинський поділяв погляди А. Дістервега щодо важливості застосування принципу культуровідповідності у навчально-виховному процесі. Вчений доводив, що зрозуміти систему освіти того чи іншого суспільства можна на засадах вивчення його економічного, духовно-культурного устрою. Справжня освіта є там де є культура, культурні цінності. Завдання освіти полягає в тому, щоби наблизити, залучити людину до культурних цінностей, народних традицій, рідної мови і т. ін. Вчений гостро критикував ситуацію, яка склалася в системі освіти тогочасної Росії, а саме: росіянин на відміну від громадян європейських країн не знає на належному рівні витоків рідної культури, умов і стану розвитку тощо. “Найбільш виразною, такою що кидається в очі відмінність західного виховання від нашого полягає зовсім не у більшому вивченні класичних мов на Заході, як нас деякі намагаються переконати, а в тім, що людина західна, не лише освічена, а навіть напівосвічена, завжди, найбільше і найближче знайома із своєю батьківщиною: з рідною їй мовою, літературою, історією, географією, статистикою, політичними відносинами, фінансовим станом і т. ін., а російська людина менше всього знайома саме з тим, що є найближчим до неї: зі своєю батьківщиною і всім, що до неї належить” [11, с. 358]. Більше того, зазначав К. Ушинський, знаходяться серед російського суспільства вчені, які негативно ставляться до рідної культури, її традицій, народної педагогіки. Зневага рідної культурної спадщини це шлях в нікуди. Усе культурне середовище має сприяти культуротворчості особистості, шанобливому ставленню до мистецтва, традицій рідного народу. Це зовсім не означає, щоби нехтувати культурним надбанням інших народів. Його також треба ґрунтовно вивчати, але все-таки пріоритет має бути відданий вивченню рідної культури. Та і всі реформи, які проводяться урядом в галузі освіти повинні базуватися на внутрішніх, духовно-культурних засадах. Джерелом руху вперед є дух народу, тут недостатньо лише прийнятих законів, статутів, інших нормативно-правових норм. Отже, проблема освіти, виховання є проблемою культури. Заперечення засад культури у виховному процесі є запереченням освіти і виховання взагалі.

Принцип народності у вихованні пронизує усі складові і ланки педагогічної системи К. Ушинського. Варто підкреслити, що цей принцип був визнаним на офіційному рівні в тогочасній Росії. Але народність трактувалася царським міністром освіти С. Уваровим як абсолютна самовідданість існуючій владі. Протилежної позиції дотримувався К. Ушинський, який доводив, що народну освіту й виховання потрібно будувати відповідно до економічних, соціо-культурних, духовних вимог та інтересів народів Росії. Лише за цих умов народ здатний зберегти свою самобутність й ідентичність. „Народ без народності, – писав К. Ушинський, – тіло без душі, якому залишається тільки піддатися закону розкладу і зникнути в інших тілах, які зберегли свою самобутність” [10, с. 253].

Вивчаючи стан освіти й виховання в Німеччині, Швейцарії, Англії, Франції великий педагог намагався перенести в Росію все краще, прогресивне. Водночас він був проти механічного запровадження в практику вітчизняного виховання зарубіжного досвіду, без попереднього критичного ставлення у контексті ідеї народності.

На думку К. Ушинського, народ є не лише творцем культури, а й ідеалу досконалої людини. Звідси народність є єдиним джерелом життя народу в історії. В силу особливості своєї ідеї, яку він вносить в історію, народ є в ній історичною особистістю [10, с. 227-229].

Рідна мова є головним засобом утвердження й збереження народу. На думку К. Ушинського: доки є живою народна мова, доти є живим народ. Рідна мова формує народну самосвідомість, народний характер, волю.

Виховання буде справді народним за своєю спрямованістю, і за своїм змістом в цілому, якщо ним керуватиме сам народ, якщо сама система народної освіти залежатиме від самого народу, від його думок і практичного керівництва. У цьому контексті можна констатувати, що і до сьогодні система освіти в Україні не є справді народною, як її уявляв К. Ушинський.

Крім трьох головних, загальних вчений сформулював принципи виховання, які можуть розглядатися на рівні особливого й одиничного. До них відносив такі:

1. Життя в рідній сім’ї в роки дитинства і шкільного навчання. Цієї думки дотримувалися Я. Коменський, А. Дістервег, М. Пирогов, П. Юркевич, пізніше С. Русова, В. Сухомлинський та ін.

2. Безпосередня опіка матері. У цьому аспекті К. Ушинський був прибічником поглядів Я. Коменського (“Велика дидактика” і “Школа дитинства”) та Й. Песталоцці (“Лінгард і Гертруда” і “Христоф та Ельза”). Водночас він критично ставився до вчення Дж. Локка (“Деякі думки про виховання”) і Ж. -Ж. Руссо (“Еміль або Про виховання”), які вважали, що для виховання дітей потрібні особливі люди.

3. Релігійність у сім’ї при строгому дотриманні обрядів церкви. На важливість релігійного елемента у вихованні з малих років (з 3-го року) наголошували Я. Коменський, Г. Сковорода, Й. Гербарт. Ж. -Ж. Руссо визнавав необхідним розвивати у дитини релігійні почуття лише з 15 років, що є значною помилкою в його педагогічній теорії.

4. Контактування з природою (і в цьому є подібність у поглядах К. Ушинського і В. да Фельтре, М. Монтеня, Й. Песталоцці);

5. Спільнота однолітків.

6. Близькість із народом.

7. Відсутність зайвих розкошів (тут К. Ушинському були близькі погляди Квінтіліана, Ф. Рабле, Й. Гербарта та ін.);

8. Вільний час для задоволення допитливості шляхом самостійного читання і роздумів над сприйняттям і вивченням 25, с. 73-74.

Як доводить дослідниця історії педагогіки Л. Березівська, К. Ушинський, аналізуючи загальні основи європейського, а також американського виховання, дійшов таких висновків:

– загальної системи виховання для всіх народів немає ні в теорії, ні на практиці;

– у кожного народу своя особлива національна система виховання; а тому запозичення одним народом в іншого виховних систем є неможливим;

– досвід у справі виховання є дорогоцінною спадщиною для всіх народів, але в тому розумінні, „в якому досвід всесвітньої історії належить усім народам”;

– “науку не треба плутати з вихованням; вона загальна для всіх народів і не для всіх людей становить мету і результати життя”;

– громадянське виховання не може самостійно вирішувати питань життя, “не веде за собою історії, але йде слідом за нею”;

– “громадське виховання лише тоді буде діловим, коли його питання стануть громадськими питаннями для всіх і сімейними питаннями для кожного”;

– збудження громадської думки у справі виховання – основа його розвитку 1, с. 284–292.

Дидактичні основи педагогічної системи К. Ушинського. Загальновідомо, що дидактику як педагогічну систему вперше розробив Я. Коменський. У “Великій дидактиці” педагог-гуманіст визначив дидактику як “універсальне мистецтво всіх учити всьому”. Подальшій розробці теорії навчання і виховання присвятили свої праці Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Г. Сковорода, І. Кант, Й. Песталоцці, Б. Трентовскі, Й. Гойне-Вронський та ін.

У другій половині ХІХ ст. цілісну наукову дидактичну систему розробив К. Ушинський. Спираючись на досягнення психології, фізіології, він охарактеризував процеси сприймання, засвоєння, закріплення знань, розвитку мислення у навчанні, формування емоцій, позитивних мотивів, питання класно-урочної системи, поєднання викладання вчителя і самостійної діяльності школярів. Процес навчання він визначав як зростання від незнання до знання, процес вольовий, в основі якого – прагнення дитини до задоволення потреби в пізнанні, хоча зазначав, що не можна будувати його лише на інтересі, необхідні самовладання і воля. Великого значення педагог надавав суб’єктивному досвіду, якого дитина набуває через зовнішні почуття. Сприйняті образи стають матеріалом для роботи розуму. Подальшого розвитку дістали принципи врахування вікових і психологічних особливостей дітей, свідомості в засвоєнні знань, навичок доступності й послідовності, наочності, міцності. Діяльність і активність дитини К. Ушинський розглядав як умову виховання і навчання, методи навчання – як загальні для всіх дисциплін і як застосування загальнодидактичних основ навчання, його принципів до окремих навчальних дисциплін (методи їх вивчення).

Особливої уваги К. Ушинський надавав проблемі зв’язку навчання з життям. На його думку, існує закономірний взаємозв’язок між змістом, формами, методами навчання і потребами життя. Він виник у якості протидії формально-логічному, схоластичному навчанню. К. Ушинський добре бачив, що школа відстає від вимог життя, потреб народу. Це відчувалося буквально у всьому: практичною відсутністю народних шкіл, небажанням царського уряду й місцевих влад щодо надання якісної освіти громадянам, відсутність належної системи підготовки учителів, схоластика у навчанні тощо. К. Ушинський у статтях “Недільні школи”, “Питання про народні школи”, “Чого хочуть московські педагоги”, “Системи освіти, прийняті в наших міністерствах – військовій і народній просвіті”, “Про необхідність зробити російські школи російськими” та ін. наголошував, що навчання має відбуватися на основі сучасних досягнень наук психології та педагогіки, здобутках природничих наук, національної і світової культур. Він викладає цілу програму такої роботи, де акцентує увагу на підготовці і виданні якісної навчальної літератури, підготовці учителя, його матеріального забезпечення тощо. Педагог вважав, що кожний навчальний предмет має бути наповнений повідомленнями із реального життя, а отримані знання учень умів би застосувати на практиці.

Здійснивши порівняння американської системи навчання з європейською, К. Ушинський визнавав значну перевагу за американською системою передусім тому, що остання більш активно й послідовно забезпечувала зв’язок навчання з життям і практичною підготовкою дітей до різних виробничих функцій. Особливо практичний дух навчання має домінувати у ремеслених школах. “При добрій і моральній ремесленій школі ми будемо мати не лише прекрасних помічників майстрів, а й хороших майстрів і господарів із росіян; тоді до нас перестануть приїздити наживатися чужеземні експлуататори наших прекрасних талантів і наших слабких характерів” [9, с. 378].

К. Ушинський доводив, що навчання буде ефективним тоді, коли воно буде побудовано на таких основних принципах: науковості; свідомості й активності; послідовності й системності; міцності засвоєння знань; індивідуалізації та ін.

Принцип науковості передбачає відповідність змісту освіти рівню розвитку науки і техніки, досвіду, накопиченому світовою цивілізацією. К. Ушинський вважав, що цей принцип вимагає, щоб учням для засвоєння пропонувалися справжні, достовірно встановлені наукою знання, факти, відкриття і при цьому застосовувалися методи навчання, які б за своїм характером наближалися до методів науки, що вивчається. Порушення вимог цього принципу призводить до різного роду фантазій, антинаукового трактування різних подій і явищ життя. К. Ушинський піддає різкій критиці авторів О. Білонова і О. Радонєжського, які у своїй “Книзі для початкового читання” видають за наукові такі недоречності:

3. Про орлів між іншим йдеться, що вони бувають чорні і червоні (?). “Орел, схопивши теля чи оленя, їсть на тому ж самому місці”.

4. Про лебедів пишеться, що вони, між іншим, харчуються якимись яйцями, а при “якійсь хворобі їдять жаб”. “Літають вони як правило стадами, один за одним, поклавши ніс на хвіст тому, який летить попереду.”

5. “Мушлі, які продукують перла, це устриці з перламутровим черепом” [7, с. 460-461].

Вчений доводить, що в основу принципу науковості покладаються такі закономірності: світ пізнаваний, об’єктивно правильну картину розвитку світу дають знання, перевірені практикою; наука в житті людини відіграє все більш помітну роль; науковість навчання забезпечується передусім через зміст освіти. Цей принцип, на думку К. Ушинського, вимагає озброєння учнів методами наукового пізнання, а не лише повідомлення їм системи готових наукових істин.

Принцип свідомості й активності вперше знайшов своє обгрунтування в дидактиці Я. А. Коменського. Значну увагу його розробці приділили Ж.-Ж. Руссо, Й. Песталоцці, Й. Гербарт, А. Дістервег та ін. Наголошуючи на тому, що свідомість у навчанні – це позитивне ставлення учнів до навчання, розуміння ними сутності проблем, явищ, що вивчаються, переконання у значущості отриманих знань, ці вчені мали дещо різні погляди щодо сутності і змісту названого принципу. Так, Я. А. Коменський вважав, що принцип свідомості й активності може бути ефективним, якщо будуть поєднані у процесі навчання природовідповідність і наочність. Й. Песталоцці доводив, що принцип свідомості є важливим засобом розвитку формальних здібностей учнів, а Й. Гербарт виводив окреслений принцип на основі метафізичної психології. А. Дістервег вбачав реальну дію принципу свідомості й активності на засадах культуровідповідності, саморефлексії учителів і учнів. К. Ушинський мав свій підхід до цього питання. Вчений обґрунтував принцип свідомості й активності на засадах педагогічної антропології, новітніх досягненнях науки психології. Він вважав, що свідомість і активність – це два крила пізнавальної діяльності учнів. Активність – це форма, в якій здійснюється свідоме учіння учня. Усвідомлюваність набутих знань придає сенс цьому учінню. Якщо це не відбувається, то процес навчання стає механічним, формальним. Тому видатний педагог постійно наголошував: цінність освіченості людини становлять глибоко і самостійно осмислені знання, які набуваються шляхом напруження власної розумової діяльності. Власна пізнавальна активність учнів здійснює визначальний вплив на міцність, глибину і темп оволодіння навчальним матеріалом, є важливим фактором навчання.

К. Ушинський вважав, що учитель завжди, під час усього процесу навчання повинен тримати у стані мобілізації і волю, і пам’ять, і мислення, й емоції учня, ще й тому, що швидкість і досконалість процесу обдумовування залежать, не від однієї степені організації душі, а й від багатьох інших причин: від вродженої швидкості процесу мислення; від сили волі, яка керує цим процесом для цієї мети; від наполегливості прагнень, із яких народжується бажання тощо. Педагог обґрунтував думку, згідно з якою, учитель має бути активним, бадьорим сам, умів би швидко переводити свої думки від одного образу до іншого, при цьому зберігав організованість “душі”.

Принцип послідовності і системності. К. Ушинський дотримувався тієї позиції, що знання мають вартість для особистості, коли вони отримуються послідовно і системно.

Лише системне знання формує цілісний світогляд людини. Причому це стосується як викладання окремих дисциплін, так і навчання в цілому. Хаотичне, несистематизоване навчання є однією із вад. Таке навчання здатне більше “затуманювати” мозок учня, ніж просвітлювати його.

Принцип послідовності і системності вважав К. Ушинський вимагає дотримання низки дидактичних правил, одним із яких є чітка логічна побудова матеріалу. Це допомагає учневі активізувати внутрішні резерви: уяву, інтуїцію, розум і волю для того, щоб відбувся процес пізнання нового, невідомого раніше. Водночас вчений наголошував, що формування системи знань може відбуватися продуктивно тоді, коли вони діалектично взаємопов’язані, утворюють певну цілісність. На думку К. Ушинського, лише система, що виходить із самої сутності предметів, дає нам повну владу над нашими знаннями. Голова, наповнена уривчастими, незв’язаними знаннями, подібна на склад, в якому усе в безпорядку і де сам господар нічого не знайде; голова, де лише система без знань, подібна на комору, в якій на всіх ящиках є надписи, а в ящиках пусто.

Педагог вважав, що дотримуючись принципу послідовності і системності варто у процесі навчання ділити матеріал на логічно взаємопов’язані розділи і блоки, не перевантажувати учнів зайвими фактами, а намагатися підвести учня до усвідомлення сутності і змісту фактів. Такий підхід дозволив К. Ушинському сформулювати низку рекомендацій щодо побудови навчання у певній методичній послідовності. Стрижнем цих рекомендацій є вироблені педагогічні формули: “від конкретного – до абстрактного”, “від знайомого – до незнайомого”, “від одиничного – до загального”. Справжня педагогіка, вважав К. Ушинський, уникаючи крайнощів, дає учням передусім матеріал і в міру накопичення цього матеріалу приводить його в систему. Чим більше і різноманітніше накопичується матеріал, тим вищою стає система і, врешті-решт, досягає абстрактності логічних і філософських положень. Він вимагав, щоб цього принципу дотримувалися учителі у процесі викладання будь-якого предмету.

Принцип наочності почав формуватися в історії педагогіки як один із перших. Значний внесок в його обґрунтування здійснили Я. А. Коменський, Й. І. Песталоцці, К. Д. Ушинський, М. О. Корф та ін. Зокрема Я. А. Коменський писав: “Все, що можливо, давати для сприймання почуттями, а саме: видиме – для сприймання зором; те, що чується – слухом; запахи – нюхом; те, що підлягає смаку – смаком; доступне сприйманню – шляхом сприймання. Якщо ж якісь предмети і явища можна зразу сприймати декількома почуттями – віддати декільком почуттям” [5, с. 384].

Й. Г. Песталоцці показав, що необхідно поєднувати застосування наочності із спеціальним мисленнєвим формуванням понять. К. Д. Ушинський ґрунтовно розкрив значущість наочних відчуттів для розвитку мови учнів у працях “Рідне слово”, “Дитячий світ” та ін. Вчений доводив, що навчання має будуватися на живому сприйманні, на конкретних образах. “Що таке наочне навчання?” – запитує К. Ушинський і відповідає: “Та це таке навчання, яке будується не на абстрактних уявленнях і словах, а на конкретних образах, безпосередньо сприйнятих дитиною: чи будуть ці образи сприйняті у процесі навчання під керівництвом наставника, чи попереднім самостійним спогляданням дитини, так, що наставник знаходить в душі дитини вже готовий образ і на ньому будує своє навчання. Цей хід навчання від конкретного до абстрактного, від уяви до думки такий природний і ґрунтується на таких чітких психічних законах, що відкидати його необхідність може лише той, хто взагалі відкидає необхідність узгоджувати навчання з вимогою людської природи взагалі і дитячої в особливості” [17, с. 265-266]. Отже К. Ушинський надає принципу наочності психологічного аналізу і заперечує думку, згідно з якою наочність навчання – це лише те, що пов’язано із здоровими відчуттями. Основне положення педагога полягає в тому, що він орієнтується на цілісну особистість. Вчений наголошував на тому, що не можна перенавантажувати учнів конкретно-образним сприйняттям закономірностей, що вивчаються, щоб не затримувати абстрактно-логічного мислення. Наочність має узгоджуватися із віковими особливостями учнів, наприклад, для більш дорослих дітей варто більше використовувати символічну наочність, а не предметну. Наочність, на думку К. Ушинського, повинна виховувати морально й естетично, вона має значно полегшити сам процес учіння дитини, поліпшити співпрацю учителя і учня, спонукати учня до самостійної пізнавальної діяльності.

Послідовник ідей Я. Коменського, Й. Песталоцці, А. Дістервега, К. Ушинський водночас критично ставився до деяких положень їх теорій. Він не допускався абсолютизації у навчанні принципу наочності, як це робив Я. Коменський, заперечував педантизм Й. Песталоцці щодо ознайомлення дітей із навколишнім світом тощо.

Принцип міцності засвоєння знань, вважав К. Ушинський, залежить від об’єктивних чинників (зміст матеріалу, його структура, методи навчання і т. ін.) і суб’єктивного ставлення учнів до здобуття знань, навчання, учителя тощо.

Міцність засвоєння знань, на думку вченого, досягається способом повторення і вправами, але це має бути не механічне повторення, а свідоме, творче. Будь-яке повторення має переслідувати не відтворення в пам’яті вже забутого, а попередження забування. При цьому К. Ушинський розрізняв два види повторення і вправ – пасивний і активний. Пасивне повторення – коли учень відтворює те, що сприймав раніше, бачить те, що вже бачив, чує те, що вже чув. Активне повторення полягає в тому, що учень самостійно, не сприймаючи вражень із зовнішнього світу, відтворює у самому собі сліди сприйнятих ним раніше уявлень. Вчений надавав перевагу активному виду повторення і вважав його провідним. Водночас він вважав, що міцності знань сприяє ситуація, коли учневі ставляться питання для порівняння, узагальнення, встановлення причинно-наслідкових зв’язків, коли використовуються різноманітні підходи, методи, форми, засоби навчання, новий матеріал добре пов’язується з попередніми знаннями тощо.

Принцип індивідуалізації, особистісного підходу у навчанні. К. Ушинський формулював цей принцип виходячи із вікових та індивідуальних особливостей особистості. Вчений постійно підкреслював, що зміст, форми і методи навчання мають відповідати індивідуальному розвитку тих, хто навчається. Тут важливо врахувати рівень пізнавальних можливостей дитини, її пам’ять, темперамент, характер, волю, інтереси і т. ін. Наприклад, визначаючи роль пам’яті у розвитку особистості дитини, К. Ушинський писав, що учитель “… має справу лише з однією пам’яттю вихованця і що на здатності пам’яті базується вся можливість виховного впливу” [20, с. 165].

Принцип індивідуалізації покликаний розвивати самостійну діяльність учня. Якщо цього не набувається в юні роки, під час навчання, то така діяльність може не настати у досить зрілі роки. Але це більше зовнішній аспект проблеми. Внутрішній полягає в тому, що корінь самостійної діяльності знаходиться у свобідній волі людини, яка народжується разом з душею і має набути саморозвитку. “Ось чому, – писав К. Ушинський, – вихователь час від часу повинен залишати дитину і цілком віддавати її самій собі” [20, с. 503]. Саме так, зазначав вчений, може відбуватися вибір мети учня: і навчальної, і життєвої. Ціль життя – це головне для кожної людини. “Задовільніть усі бажання людини, але заберіть у неї ціль в житті і побачите, якою нещасною і нікчемною істотою вона стане” [20, с. 486]. Мета в житті є серцевиною людської гідності і людського щастя. Важливо, зазначає К. Ушинський, щоб у навчальному процесі мета учителя і учня співпадали. Лише за цієї умови навчання і виховання дитини буде продуктивним.

Велику увагу К. Ушинський приділяв обґрунтуванню закономірностей навчання, пов’язуючи цю проблему, як і Я. Коменський, А. Дістервег, із принципами освіти. На його думку, найзагальнішою закономірністю навчання є відповідність шкільної освіти рівню досягнутого наукою розвитку людства, культури в сукупності всіх галузей знань. Вчений виокремлював внутрішні та зовнішні закономірності процесу навчання. Зовнішні закономірності характеризують залежність навчання від суспільних процесів та умов (політико-правові, економічні, соціальні тощо). Внутрішні стосуються взаємозв’язку між компонентами процесу навчання (мети і результату, завдань і змісту, змісту і методів, навчання і викладання). Діалектичне поєднання внутрішніх і зовнішніх закономірностей у навчально-виховному процесі базувалося вченим на визначенні сутності та змісту освіти.

К. Ушинський критично ставився до теорії як формальної, так і матеріальної освіти. Прихильники формальної освіти (Й. Базедов, В. Гумбольдт, І. Кант, Г. Гегель) вважали найголовнішим не зміст, а „гімнастику розуму”, тому надавали перевагу класичній освіті, знанню мов, математики. Натомість прибічники матеріальної освіти (О. Конт, Дж. Мілль, Г. Спенсер) висували на передній план завдання оволодіння знаннями фактів і недооцінювали спеціальні зусилля щодо розвитку особистості. Такий поділ К. Ушинський вважав помилковим, обмеженим. У цьому аспекті він дотримувався ідей розвивального (Й. Песталоцці, А. Дістервег) та виховувального навчання (Й. Гербарт), послідовно обґрунтовував думку, згідно з якою зміст освіти має сенс, якщо з його допомогою формується цілісна особистість.

Аналізуючи сучасні йому теорії методів навчання, К. Ушинський не лише піддавав їх критиці за догматизм, відсутність гнучкості, а й доводив необхідність запровадження способів активізації пізнавальної діяльності учнів, розвитку їх мислення, образного сприймання світу. Він виокремив два головні методи навчання: синтетичний та аналітичний. Крім того, велику цінність педагог вбачав у таких методах, як лабораторно-практична робота, усні та письмові вправи, самостійна робота з книгою та ін. Предметом наукового пошуку вченого були також питання методики навчальних предметів. На основі цього пошуку К. Ушинський розробив і запропонував учителю конкретні системи навчального впливу. Зазначимо, що педагог послідовно спирався на сучасні йому здобутки психології, фізіології вищої нервової діяльності, логіки й історії науки.

Надзвичайно потужною є психологічна спадщина К. Ушинського, яка діалектично пов’язана з педагогічною. Можна впевнено сказати, що у творчості цього великого вченого і практика психологія і педагогіка становлять єдине ціле. У передумові до першого тому “Людина як предмет виховання” автор дав розгорнуту аргументацію важливості психологічних знань для підготовки педагога, для педагогічної теорії і практики. Педагог, який не володіє ґрунтовними знаннями із психології, писав К. Ушинський, не здатний бути справжнім педагогом, він принесе дитині більше шкоди ніж користі. Психічна, душевна природа людини є найскладнішою, тому вона потребує глибинного пізнання, оскільки “… головна діяльність виховання відбувається в галузі психічних і психофізичних явищ” [20, с. 33]. Водночас він із сумом констатував, що у нас вихователь, який знайомий із психологією – це виключення, і ті неорганізовані, несистематизовані знання, якими він володіє є далеко недостатніми для того, щоб ними можна було керуватися у навчально-виховному процесі. Минуло понад 150 років, як про це писав великий педагог і психолог, але ця проблема в системі освіти України залишається актуальною і сьогодні. Особливо це стосується ВНЗ негуманітарного профілю, де абсолютна більшість викладачів має дуже слабку уяву про науку психологію.

К. Ушинський не заперечував того факту, що педагогіка використовує здобутки різних наук, “але, звичайно, психологія, щодо своєї можливості застосування в педагогіці й своєї необхідності для педагога, посідає перше місце між усіма науками” [20, с. 38].

З великою повагою ставився К. Ушинський до різних тогочасних психологічних теорій. Втім жодна із них не задовольняла його повною мірою, тому вчений зайнявся розробкою власної теорії, яку доступною мовою виклав у фундаментальній праці “Людина як предмет виховання: спроба педагогічної антропології”. В центр свого психологічного підходу він поставив ідею людини у її ставленні до навколишнього світу і до інших людей. Зосереджуючи увагу на цій ідеї вчений вважав, що психічне життя є виявленням її особистості, яка розвивається в суспільстві. На психічний розвиток особистості значний вплив здійснюють реальні умови життя, система виховання. Вони здатні змінювати цей розвиток у позитивному, або негативному аспекті.

Аналізуючи питання структури психічного життя людини, К. Ушинський критично поставився до трактування його західними вченими-психологами (Й. Гербарт, Ф. Бенеке, О. Бен), які вважали, що психіка – це “сукупність елементів”, “статика й динаміка уявлень”. К. Ушинський наголошував, що “Питання психологічні не можна розв’язувати метафізично, а лише досвідом: кожний відчуває в собі своє Я, окремішне не лише від зовнішнього світу, а й від власних його думок і бажань, які це Я може робити предметом свого власного дослідження – ось психічний факт – з нього й починайте” [8, с. 172]. Під психологією вчений розумів єдність душевних процесів, характерних для людини як соціальної істоти, що стоїть на найвищому щаблі біологічного розвитку. Він доводив, що в таких концепціях зникає суб’єкт психічної діяльності, цілісна людина. Натомість пропонував розглядати психічне життя людини як єдність у різноманітності його проявів. Воно з часом змінюється, але в цій зміні залишається і щось постійне, тотожне. Психічні процеси, які відбуваються в людині є своєрідними, індивідуальними. Класифікуючи їх, К. Ушинський приєднується до традиційного їх поділу на три групи, а саме: процеси пізнавання, почуття і волі. За ступенем розвитку він поділяв їх на душевні процеси, спільні для людей і тварин, і духовні, властиві лише людині.

Значну увагу у своєму дослідженні К. Ушинський приділяв психічній діяльності людини. Згідно його уявлень остання становить єдність свідомого і неусвідомлюваного й тісно пов’язана з активністю людини. Розглядаючи питання активності людини К. Ушинський пов’язував її з потребами, мотивами, мисленням, життєвим досвідом тощо. Він ґрунтовно висвітлив питання психології і педагогіки пам’яті, уваги, роль асоціації у навчанні, сутність свідомості й самосвідомості у їх взаємозв’язку із вихованням дитини. Надзвичайно продуктивними є наукові розвідки вченого в аспекті психології мислення, почуттів, уяви, темпераменту і характеру, тощо.

Особливо цінним є психологічне вчення К. Ушинського в плані побудови дидактики й процесу виховання на основі врахування психологічних закономірностей розвитку людини в онтогенезі. Видатний педагог, вважаючи навчання і виховання однією із найбільш специфічних і складних сфер прагнення свідомої діяльності, визнавав, що закономірність навчання хоча і є педагогічною закономірністю, але має і не може не мати своєї психологічної природи, яка повинна бути врахована при встановленні закономірностей процесу навчання.

К. Ушинський залишив надзвичайно цікаві думки про особу учителя. Вчений вважав, що у навчанні і вихованні дитини все має базуватися на особистості учителя. Жодні статути і програми, методи і форми навчання не можуть замінити учителя. До того ж, учитель не має бути сліпим виконавцем різних інструкцій і приписів. Головне покликання учителя – це любов до дітей, до обраної справи, адже, який учитель такий і учень. Учитель має виховувати дитину засобом предмету, який він викладає, своєю власною поведінкою, моральними якостями. Але для цього він повинен вивчати кожну дитину: її здібності, схильності, темперамент, характер, умови життя тощо. Учитель повинен вміти знайти підхід до дитини, допомогти їй у важкій ситуації, дотримуватися вимог педагогічної етики, такту, свій позитивний досвід поширювати серед інших учителів, водночас уміти перейняти досвід кращих педагогів. Учитель має зберігати “дитинство душі”, лише тоді він буде здатним зрозуміти дитину, яка ще не має достатнього досвіду життя.

К. Ушинський вимагав від учителя добросовісного виконання своїх обов’язків. З цього приводу він писав: “Зрозуміло, що кожний педагог-практик повинен бути вченим і глибоким психологом, рухати науку вперед і сприяти створенню, перевірці на практиці і виправленню психологічної системи… але від кожного педагога-практика можна і потрібно вимагати, щоб він добросовісно і свідомо виконував обов’язок свій і, беручись за виховання духовності людини, використовував всі, що залежать від нього засоби, щоби познайомитися як найближче з предметом діяльності всього свого життя” 13, с. 167.

Професія учителя передбачає високу морально-правову відповідальність, оскільки йому довіряється найдорогоцінніше – душа дитини. Відповідально виконуючи свій обов’язок перед дітьми, родиною, суспільством учитель має бути належним чином підготовленим і забезпеченим. У багатьох статтях, програмах (“Проект учительської діяльності семінарії”, “Педагогічна подорож по Швейцарії”, “Про користь педагогічної літератури”, “Три елементи школи”) К. Ушинський обґрунтовує необхідність удосконалення системи підготовки учителя, з болем констатує, що в Росії нема народних шкіл і народних учителів. Він закликав, щоб в жодному випадку не приймати до учительських семінарій випадкових людей. Лише молодь з вираженими педагогічними нахилами має становити основний контингент таких навчальних закладів.

Морально-правова відповідальність учителя. К. Ушинський надзвичайно великої значущості надавав діяльності вчителя. Проблему морально-правової відповідальності учителя вчений розглядав у двох площинах: ретроспективній і перспективній. Під ретроспективним аспектом він розумів таку відповідальність, яка відображає, як правилоа, соціально-правові дії стосовно особистості за минулу поведінку, вчинки, за порушення нею вимог соціально-етичних, правових, професійних норм. Отже, у цьому значенні відповідальність виступає у двох ролях: з одного боку, вона є засобом реагування суспільства, керівництва освіти на негативну поведінку конкретного педагога, а з іншого – попередження можливої негативної поведінки цієї особистості або інших особистостей у майбутньому.

Під перспективним аспектом морально-правової відповідальності педагог розумів високе усвідомлення особистістю сучасного і майбутнього розвитку нації та людства, цілеспрямованої, вільної діяльності людини. Педагогом навчального закладу вона має здійснюватися у творчому оволодінні знаннями, самовдосконаленні, самореалізації своїх сил і здібностей. Відповідальність перспективного змісту, на думку К. Ушинського, має бути пріоритетною, адже саме педагог спрямовує діяльність дитини на справжні людські цінності. Водночас діяльність педагога потребує уваги з боку держави, суспільства, батьків. Учителю потрібна допомога, адже, викладаючи роками одне й те саме, є небезпека впасти у формалізм, “вести викладання майже механічно”. Ще в середині ХІХ ст. К. Ушинський попереджував про можливе “вигорання особистості вчителя”.

Поряд з іншими проблемами, К. Ушинський приділяв належну увагу і педагогічній майстерності учителя. Педагогічну діяльність він вважав мистецтвом: “… педагогіка є першим, вищим із мистецтв, тому що вона прагне задовольнити найвищу із потреб людини і людства – їх прагнення до досконалості у самій людській природі…” 19, с. 8. Педагогіка як мистецтво вимагає від учителя творчості, гуманістичних переконань, натхнення, інтуїції, уяви і т. ін.

Вчений обстоював думку належної підготовки учителя. У статті “Проект учительської семінарії” (1862 р.) він розробив детальний план підготовки вчителів для початкових шкіл. Згідно з цим проектом учительські семінарії варто відкривати не у великих, а в малих містах, навіть селах, щоб зваби великого міста не поглинали вихованців, а викладачі повністю віддавалися роботі в учительських семінаріях. За цим проектом були організовані учительські семінарії не лише в Рорсії, а й Грузії, Азербайджані, Казахстані, Болгарії, Чехії та ін.

Послідовниками К. Ушинського в Росії були В. Водовозов, Д. Семенов, Л. Модзалевський, М. Семевський, А. Павловський; в Україні І. Деркачов, М. Корф, В. Варецов, П. Грабовський, С. Васильченко, М. Даденков, С. Чавдаров, Г. Костюк та ін. З любов’ю і пошаною до імені К. Ушинського ставляться за рубежем: Азербайджані, Болгарії, Грузії, Польщі, Швейцарії, Німеччині, США та ін.

14 грудня 1914 на засіданні московського товариства писемності відомий педагог П. Блонський говорив про К. Ушинського: “Ми дивимося на цю чудову людину і чітко бачимо тепер, як багато давала вона рідній педагогіці. Вона дала їй першу глибоку наукову книгу з педагогіки, в якій все цінне у відповідних науках надзвичайно вдало охоплено людиною, що стояла на висоті тодішньої європейської науки; вона дала їй ідею національної народної школи і наймогутніший поштовх для визволення від іноземного духовного поневолення, вказала на найвірніший шлях для здійснення цієї ідеї; вона дала перші наукові підручники рідної мови і любов до рідного народу і рідної культури; вона порушила питання про створення громадсько-педагогічної думки і про освіту вчителя-вихователя” 2, с. 77-78.

На основі викладеного можна зробити такі висновки:

1. Костянтин Дмитрович Ушинський був справжнім гуманістом, практиком-реформатором освіти середини і другої половини ХІХ ст. у сучасному йому суспільстві.

2. Як теоретик, Костянтин Ушинський здійснив значний внесок у світову педагогічну думку: на основі християнської антропології довів, що людина є духовним феноменом, саме тому у процесі її виховання головне місце повинні посідати загальнолюдські моральні цінності.

3. Великою заслугою К. Ушинського є подальша розробка дидактичної системи навчання, питання підготовки вчителя, вивчення духовного, психічного світу особистості дитини.