Література

1. Духнович Олександр. О народах крайнянських или карпатороссах угорських… / Олександр Духнович / Твори // Упоряд. О. М. Рудловчак; вступ. ст. Ю. А. Бачі. – Ужгород: Карпати, 1993. – С. 181—487.

2. Духнович Олександр. Твори / Упоряд. О. М. Рудловчак ; вступ. ст. Ю. А. Бачі. — Ужгород : Карпати, 1993. — 250 с.

3. Котляревський Іван. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи / Іван Котляревський / Упоряд. і примітки М. Т. Максименко. Вступ. ст. М. Т. Яценка. – К.: Наукова думка, 1982. — 318 с.

4. Кримський С. Б. Під сигнатурою Софії. — К. : Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. — 367с.

5. Петровцій Иван. Сто двадцять два стихы (русинськов бисїдов) / Иван Петровцій. — Ужгород : друкарня “Повч Р. М. ”, 2009. — 142 с.

6. Сковорода Г. С.  Сад пісень: Вибрані твори. Для ст. шкіл. / Григорій Савович Сковорода / [Переклад М. К. Зерова, П. М. Пелеха, В. О. Шевчука; Передм., упоряд. та приміт. В. В. Яременка]. — К.: Веселка, 1983. — 190 с.

7. Сочка-Боржавин В. А. Коло колыскы патріотичного ренесанса / Василій Андрійович Сочка-Боржавин. — Ужгород: друкарня “Повч Р. М. ”, 2008. — 239 с.

Філософські ідеї тараса шевченка

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861 рр.) – геніальний поет, художник, пророк українського народу. Його поетичні й прозові твори внутрішньо сповнені філософських ідей, де серед основних є такі:

Проблема буття. Як мислитель, Т. Шевченко вдумливо шукав відповіді на одне із найважливіших філософських питань: що таке буття, у чому його сутність ? У багатьох його творах рельєфно простежується думка, згідно якої буття – це основа існування людини і суспільства. Існує реальне і потенційне буття. Реальне буття становить семіотична (знакова) система, яка визначає об’єктивну реальність людського Духа. Ним є світ мови, мислення, культури. Мова, на думку, Т. Шевченка, є антропологічною домінантою. Отже, для людини реальність появилась з часу оволодіння мовою. З цього часу появилась нескінченність смислів, значень, що знаходяться в текстах, думах, мові. Слово – основа Буття, воно від Бога, тому й оживляє душу людини.

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той і ті слова

Ідуть меж люди [4, с. 88].

Мова і реальність пов’язані первинною координацією. Протиставлення, розрив між мовою і реальністю спотворюють людське існування, ставлять людину на межу духовного падіння, загибелі.

Потенційність буття у цьому дискурсі Т. Шевченко розглядав як нескінченну можливість розвитку й опанування, використання мови. Саме цей шлях є шляхом пізнання глибин національної і міжнаціональної культур, перспектив їх розвитку. Слово для Шевченка – це “кадило істини”, це – захист буття рідного народу: “Возвеличу малих отих рабів німих. Я на сторожі коло їх поставлю слово”.

Т. Шевченко вважав, що символами буття є рух, час, простір. Плинність буття – це незмінний його атрибут. Буття персоналізується в кожній людині, його свідомості, мисленні і діяльності. Освоєння й присвоєння якостей буття людиною відбувається засобом знання і пізнання, образами мистецтва.

Україна як екзистенційний стан буття. Екзистенція (існування) України розглядається поетом через низку суперечностей. Її мінус – цілковита дисгармонія, в якій немає щастя людині. І все-таки вона героїзується поетом, постійно зображується як форма ідеального існування (“Гайдамаки”). Щодо стану України, то він трагічний, бо “латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих”, де ‘кайданами міняються, правдою торгують і господа зневажають”. Шевченко наголошує на взаємозв’язку минулого й сучасного; минуле не протистоїть сучасному, а є “тепер і тут” у вигляді своїх фатальних наслідків.

Існування України, її щасливу долю Шевченко вбачав у майбутньому. Він вірив у перетворення України, в результаті якого всі будуть вільні, незалежні.

Антропоцентризм. Проблема людини посідає одне з центральних місць у світогляді мислителя. Природа, історія, культура, релігія, всі події підпорядковані різним героям його творів, вони – в центрі всього буття. У людині поет цінує передусім вічні, загальнолюдські якості: доброту, щирість, сердечність, совість, гідність.

Світ природи підпорядкований людині. Але це не означає, що людина має стояти над природою. Взаємозв’язок людини і природи очевидний: природа реагує на все, що відбувається в середині людини символами і образами, а людина реагує на природні явища переживаннями і явищами. Г. Грабович підкреслює, що в центрі світогляду Шевченка стоїть насамперед відчуття самого себе, власної долі, свого “я", духовні колізії світу є особистою драмою людини, а її патріотизм є виявом і мірою любові до себе подібних [1, с. 240].

Проблема свободи, волі. Т. Шевченко все життя прагнув свободи не лише як індивідуального акту, він боровся словом і ділом, усім своїм життям за знищення кріпацтва, виступав проти національного гноблення, вірив, що настане такий лад, який забезпечить свободу українському народові. При цьому боротьбу за справедливість, щастя і добро проти зла і насильства Т. Шевченко тісно пов’язував з ідеєю милосердя, яке розумів як справжнє людське почуття, співчутливе ставлення людини до людини, прагнення робити добро, допомагати їй у боротьбі з горем, нещастям. Т. Шевченко гнівно засуджував тих, хто принижує беззахисного, потурає його гідність, кривдить людину спричиняє муки та страждання. Милосердя визнавав вищою основою людської гідності, людських взаємовідносин, вчинків.

Свобода, на думку Шевченка, немислима без єдності народу Тому він постійно закликає до єднання, взаєморозуміння, злагоди:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, –

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами [3, с. 254].

Свобода, воля народу неможливі без духовності, культури, знань. Навчатися слід і свого, й чужого, але навчатися так, щоб “мудрість була своя".

Філософія трагедії. Трагізм буття України поет вбачав, як у зовнішніх, так і внутрішніх обставинах. Іноземна навала, з якою треба було боротися українському народові, – річ самоочевидна. Але не менш очевидним є і лжепатріотизм, фальшивість позицій злих синів власної країни. Коріння зла лежить всередині – воно у втраті національної пам’яті, національної гідності. Недаремно Шевченко не лише не ідеалізує своїх гетьманів, а й гостро критикує їх:

...Ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття – ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили [3, с. 253].

В іншому місці про горе-керівників він пише:

Доборолась Україна

До самого краю,

Гірше ляха свої діти

Її розпинають [3, с. 253].

Прислухатись би та зробити належний висновок із цих справедливих слів Шевченка нашим сучасним горе-керівникам.

Проблема життя, смерті й безсмерття. Життя людини Шевченко розглядає як вищу цінність. Проте життя прекрасне не саме по собі. Воно має сенс як самоствердження, навіть через втрату волі, свободи.

О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучаюсь… але не каюсь! [4, с. 36].

Життя, смерть і безсмертя. Геніальний поет, мислитель Т. Шевченко постійно поринав у думи, замислювався над проблемами життя і смерті. Він глибоко переживає за життя, долю заярмлених людей, яких свої ж пани не мають за людей, знущаються над ними гірше, як над тваринами. Життя, на думку генія, має бути гідним, вільним, радісним, прекрасним. Воно є найбільшою цінністю. Не суть справи полягає в тому, скільки літ людина проживе. Головне – як вона їх проживе, що залишить після себе. Повнокровно людина живе тоді, коли вона творить, робить хороші справи не стільки для себе, скільки для інших.

Життя – це живе почуття: почуття віри, надії, любові, добра. Добро Шевченко розглядає як справжнє і несправжнє. Справжнє добро у житті людини позбавлене корисливості_; розрахунку, нещи­рості. Псевдодобро – це удаваність, конформність, егоїзм. Особливо зле, коли не вороги, а звичайні люди видають з себе чуйних, добрих друзів:

Не так тії вороги,

Як добрії люди –

І окрадуть, жалкуючи,

Плачучи, осудять,

1 попросять тебе в хату,

І будуть вітати,

І питать тебе про тебе,

Щоб потім сміятись,

Щоб тебе добити...

Без ворогів можна в світі

Як-небудь прожити.

А ці добрі люди

Найдуть тебе всюди.

І на тім світі, добряги,

Тебе не забудуть [4, с. 133].

Шевченко показує, що сенс життя – у творенні справжнього добра. Іноді людина це усвідомлює лише на старості літ, перед лицем смерті:

Буває, іноді старий

Не знає сам, чого зрадіє,

Неначе стане молодий,

І заспіває, як уміє.

І стане ясно перед ним

Надія ангелом святим,

1 зоря, молодість його,

Витає весело над ним.

Що ж це зробилося з старим,

Чого зрадів оце? Того,

Що, бачите, старий подумав

Добро якесь комусь зробить.

А що ж, як зробить? Добре жить

Тому, чия душа і дума

Добро навчилася любить!

Не раз такому любо стане,

Не раз барвінком зацвіте.

Отак, буває, в темну яму

Святеє сонечко загляне,

І в темній ямі, як на те

Зелена травка проросте [4, с. 184].

Через любов, добро, совість, справедливість, гідність, честь людина прагне до моральної досконалості свого життя. Найбільшим виявом зла є смерть, особливо, якщо вона набуває насильницьких форм. Шевченко вважав, що будь-яке насилля над людиною, а тим більше над усією нацією є аморальним, воно спотворює, вбиває живе життя і має бути засудженим. Як пересторога звучать його слова про те, що насилля може бути покаране смертю:

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших... і не буде

Кому помагати.

Одцурається брат брата

І дитини мати [3, с. 251].

Смерть позбавляє людину всіляких страждань, вона є навіть бажаною тоді, коли болісно є не стільки тілу, скільки душі. Не за своє особисте життя вболівав Т. Г. Шевченко, а за життя рідної України:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені.

В неволі виріс меж чужими

І, неоплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру.

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні

На нашій – не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: – Молись,

Його замучили колись. –

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її окраденую збудять…

Ох, не однаково мені [4, с. 8].

Натомість віра в безсмерття була близькою для поета. Ця віра визначалася саморефлексією, яка підказувала, що зроблене ним залишиться в пам’яті народу:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

…Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом [3, с. 268].

Отже, віра в безсмерття означає, що зі смертю людини не настає кінець її існування у душевно-духовному сенсі. Вона залишається в пам’яті і серцях нащадків.

Ставлення до релігії. Релігію слід очистити від усього, що перетворює її в абстрактну силу байдужу до потреб людини, зневажливу до індивіда та умов його життєдіяльності (зловживання церковників, аморальність духовенства, використання релігії з політичними, у тому числі воєнними цілями, а також для особистої користі чи вигоди окремих людей, чи возвеличення одних народів над іншими).

Релігія є засобом боротьби за людину, її свободу чи щастя. Цьому сприяє істинний зміст святої віри, який – у Біблії (що була для поета “єдиною його відрадою”). Істинна віра збережена народом у його звичаях і традиціях, у його душі, в народному терпінні й милосерді, а тому жива і здійснює свою велику духовну справу. Релігія сприяє встановленню зв'язку й відносин між людиною і Богом, учить шанувати Богоматір як ідеал жінки і матері, вчить цінувати Христа як єдність Божого і Людського.

Природа. У творчій спадщині Т. Шевченка природа є одухотвореною, живою, прекрасною. У лоні природи визрівають усі земні явища. Охоплена нею людина не може вийти з неї. Природа творить вічно нові образи. Природа вічно розмовляє з нами, але таємниць своїх повністю не відкриває. Людина впливає на природу, але влади над нею не має. Природа вічно творить і вічно руйнує. Вона єдиний митець: із найпростішої речі творить найсуперечливіші речі. У кожного її витвору особлива сутність, у кожного окремого явища – окреме поняття, а все знаходиться в єдності. Природа вічно змінюється і немає їй спокою. Динаміка, напруження у кожному слові поета, коли він пише про природу:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма [3, с. 10].

І вже зовсім іншим постає Дніпро у спокої, після бурі:

Вона все ходить, з уст ні пари,

Широкий Дніпр не гомонить:

Розбивши вітер чорні хмари

Ліг біля моря одпочить [3, с. 11].

Природа радіє мріям. Хто йде за нею, хто не робить зла природі, того вона леліє, любить, оберігає, як мати дитину. Життя – це кращий її витвір; смерть – тяжка необхідність і найбільше зло. Природа дає світло людині. Природа – це храм, у якому людині має бути затишно і радісно. Радісно від співу соловейка, запашного хліба, шепіту тополі, різнобарвного цвіту квітів, сяйва сонця…

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в бога…

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся богу… І не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було,

Господнє небо, і село,

Ягня здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло! [4, с. 26].

Але, признається Т. Г. Шевченко: не довго сонце гріло, небо почорніло – не саме по собі, не від природних сил, а від жорсткої дійсності у якій запанувала соціальна несправедливість. Ця несправедливість знущається навіть над вінцем природи, яким є любов. Природа дарує людині життя, але вона його і забирає.

На основі викладеного можна зробити такі висновки:

1. Творчість геніального поета, мислителя Т. Г. Шевченка внутрішньо сповнена філософською проблематикою, глибокими переживаннями й аналізом життя українського народу.

2. В основу філософського дискурсу Т. Г. Шевченко покладає передусім питання буття, антропоцентризму, свободи, людської трагедії, життя, смерті та безсмертя тощо.

3. Філософське розуміння проблеми людини і суспільства є надзвичайно актуальним сьогодні і має бути широко використовуваним у процесі виховання у молоді справжнього патріотизму, громадянськості, честі і гідності, добра, любові і єдності нації.

Література:

1. Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — К. : Либідь, 1991. — 240 с.

2. Огородник І. В., Огородмик В. В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій: Навчальний посібник. — К.: Вища школа; “Знання’’, 1999. — С. 304.

3. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / редкол.: Є. П. Кирилюк (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 1989. – Т. 1. Поезії, 1837-1847 рр. / Упоряд. та комент. В. С. Бородіна та ін.; Ред. В. С. Бородін. – 528 с.

4. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / редкол.: Є. П. Кирилюк (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 1989. – Т. 2. Поезія, 1847-1861 рр. / Упоряд. та комент. В. С. Бородін та ін.; Ред. Тому В. С. Бородін. – 592 с.