Література

1. Гегель Г. Эстетика : в 4-х т. / Георг Вильгельм Фридрих Гегель — М. : Изд-во “Искусство”, 1968. — Т. 1. — 311 с.

2. Гегель Г. Эстетика : в 4-х т. / Георг Вильгельм Фридрих Гегель — М. : Изд-во “Искусство”, 1969. — Т. 2. — 325 с.

3. Гегель Г. Эстетика : в 4-х т. / Георг Вильгельм Фридрих Гегель — М. : Изд-во “Искусство”, 1971. — Т. 3. — 620 с.

4. Гегель Г. Эстетика : в 4-х т. / Георг Вильгельм Фридрих Гегель — М. : Изд-во “Искусство”, 1972. — Т. 4. — 560 с.

5. Овсянников В. М. Гегель / Михаил Федорович Овсянников – История эстетической мысли : в 6-ти т. — М. : Искусство, 1986. — Т. 3. — С. 97—121.

Людина і її духовно-моральний світ у творчій спадщині Олександра Духновича

Сутність людини у всі часи була предметом активних досліджень філософів, соціологів, психологів, педагогів. Плюралізм думок мислителів щодо походження і духовно-морального наповнення людини часто-густо призводив до прямо протилежних висновків. Одні підносили її, вважали за найбільшу цінність (Сократ, Арістотель, Боецій, Кант, Сковорода, Франко), інші – підкреслювали її недосконалість, егоїстичність, ірраціональність тощо (Августин Блаженний, Шопенгауер, Ніцше). Так чи інакше, але уявлення про місце людини у світі постійно змінюється. Як справедливо писав С. Б. Кримський, “Людина не живе в чужому для неї світі, глухому до волань Іова та страждань Христа. Вона вибудовує своє буття за певностями і смислами, співзвучними її єству, навіть якщо це буття належить до космогонії сущого” [4, с. 12]. Так, ціннісна космогонія людини є очевидною, але очевидним, на нашу думку, є і те, що на смисл буття людини значною мірою впливає середовище, умови, які або сприяють, або ж гальмують процес її духовно-морального зростання. Свобода чи несвобода буття об’єктивно наближують до людини цей світ, роблять “своїм”, “близьким”, чи, навпаки, “чужим” і “далеким”. Якщо говорити про ті умови в яких жив і творив славний син українського народу – Олександр Духнович (1803-1865), то ця суперечність зразу впадає в очі: з одного боку, це був його світ, його духовна злитість з народом, з іншого – це був чужий світ, світ неволі, свавілля загарбників проти якого він свідомо повставав, навіть під загрозою смерті. Просвітницька, поетична, релігійна, громадсько-патріотична діяльність цього закарпатського будителя вражає софійністю, культурою розуму, високими почуттями і силою волі. Водночас, ця діяльність сповнена великого трагізму, оскільки крім чужинецького тиску, жорстокості, було й нерозуміння, зрада, підступність своїх запроданців. Отже, цей трагізм полягав у тому, що високим помислам Олександра Духновича не завжди вдавалося бути реалізованими.

Життєдіяльності Олександра Духновича присвятили свої праці В. Басараб, Ю. Бача, С. Віднянський, А. Гончаренко, Д. Данилюк, М. Євтух, В. Качкан, І. Кашула, Н. Коваль, Т. Логвиненко, Д. Луцик, О. Любар, В. Микитась, О. Мишанич, Ф. Науменко, О. Рудловчак, О. Станко, М. Стельмахович, К. Студинський, Б. Ступарик, Д. Федоренко, П. Ходанич та ін. Усі вони висвітлюють ті чи інші аспекти багатогранної діяльності цієї видатної постаті. У статті ми будемо на основі першоджерел аналізувати питання: які погляди притаманні О. Духновичу щодо сутності людини? Які духовно-моральні смисли роблять ціннісним її життя? Як узгоджуються ідеї О. Духновича із запитами духовності ХХІ століття? тощо.

Людина і її сутність. О. Духнович, як це добре видно із його творів усвідомлював, що людину можна абстрагувати від дійсності. З цього погляду, людина береться як об’єктивна реальність, яка є незалежною ні від інших людей, ні від людства. Проте такий погляд не задовольняв мислителя. Дотримуючись думки, що Людина – це творіння Боже, Олександр Духнович був глибоко переконаний, що сутність і смисл її полягає в духовно-моральній наповненості, розвитку. Саме слово “чоло-вік“ він поділяє на два: чоло – це сама людина, її образ, і вік – в сенсі вічності, пам’яті. Людина продовжує своє життя після смерті тоді, коли вона є справді духовно-моральною істотою, коли вона живе не лише для себе, а для Бога й інших людей:

Хто для себе самого живе,

Той сам зовсім і вмирає.

А хто для людей живе,

Той буде жити і після смерті.

А хто ж для себе, ні для іншого

Не живе, той ще заживо вмирає [2, с. 102].

(Тут і далі переклад Г. П. Васяновича)

Цю думку знаходимо і в афоризмах мислителя: не для самої себе живе людина, але половина нашого життя належить вітчизні, а половина людству; адже як плоди природи для людини створені, так і людина створена для іншої [2, с. 104].

Натомість, наголошує О. Духнович, не кожна людина здатна піднятися до рівня людськості, гуманності, духовності. Часто вона живе примарами слави, оманливим бажанням завоювати собі весь світ, ніби буде вічно жити фізично. “Людина! Світу цього житель, радощами зайнята завойовує собі весь світ, усей всесвіт їй здається малим. Вона у неспокійному житті заражена оманливим бажанням, про свій гріб, ніби їй вічно жити, не думаючи, переслідує друга і заради багатства, пустих чинів, заради безславної слави, занепокоєна, взялася за ці труди, не знаючи, що це їй в могилі буде непотрібним. Людина. Скільки улесливих і фальшивих кайданів готує ближньому, не розуміючи, що в утробі землі всі рівні собі будуть, не розуміє, що вона – людськості ворог, вона готова друга із всього всесвіту прогнати, вона гонитель невинної людини, її немилосердно вбиває; вона як міхур, вільним паром надутий, дуже швидко, а можливо ще й сьогодні у землі буде похована; і тоді між ними мир, і вони спокійно обнімуться і будуть друзями” [2, с. 92-93].

Отже, на думку О. Духновича, шукати слави – це марнота. Отримати славу – це щастя. Заслужити славу – це доброчесність. Ця думка є надзвичайно спорідненою із думкою Г. Сковороди, який дещо раніше писав:

Ой, яка ж то слава нині?

У лукавій цій годині!

Ізраїле! Гідри-звіра,

Чи велика в тобі міра,

Треба зрозуміти.

Нині скіпетр і булава,

А на ранок злая слава,

Серце сповнене тривоги,

Руки зв’язані і ноги,

Як уникнуть сіті? [6, с. 29].

Свобода серця і душі, душевна рівновага – це щастя людини. Свобода, добро, любов, щастя – ось лейтмотив людського сенсу життя, наголошував Олександр Духнович. У вірші “Щастя життя” поет писав:

Добре тому, добре,

Хто біди не знає,

Малим утішає,

Чужого не жадає.

Добре тому, добре,

Хто на власнім полі

Залюбки працює,

Лиш по власній волі.

Добре тому, добре,

Кого люблять люди,

Бо і сам у шані,

Його люблять всюди [2, с. 46].

Мислитель усвідомлював, що були і є різні люди: і за своїм соціальним станом, і за своїми моральними якостями, і за рівнем виховання, освіченості тощо. Про це він писав у вірші “Що було – є і нині”:

Як було, так є, мій друже,

То весело, то не дуже.

Бував день, і ніч була,

Сонце й дощ, як із відра.

Були люди вельми праві,

Були хитрі і лукаві.

Були мудрі, були буйні,

А при них – із дурнів дурні.

Біднії завжди страждали,

Все лиш гроші панували.

Той багатше завжди жив,

Хто обманював, крутив… [2, с. 47-48].

Способи досягнення щастя, зауважував О. Духнович, можуть бути різними. Натомість справжня дорога до щастя – це чесність, любов до Бога, до людей.

Хто хоче у щасті

На цім світі жити,

Мусить настанову

Ось цю хоронити.

Завжди будь чесний,

Від нечесних втікай,

Щиро люби Бога,

Про нього не забувай.

Пам’ятай про душу,

Старшого поважай,

Чого сам не хочеш

Ближньому не бажай [2, с. 80-81].

Бути щасливою людина може тоді, коли у неї є чуття єдиної родини. Відчувати серцем, душею свою приналежність до рідного народу – це не просто гасло, це саме життя. Патріот і громадянин О. Духнович формулює таку настанову українцеві: люби рід свій не тому, що він славний, а тому, що він Твій. Хто соромиться свого народу, той соромиться самого себе.

У “Байці проти тих, хто соромиться своєї народності” письменник висміює тих, хто своє ганить, а чуже хвалить. Він пише про Пса, який лаяв на своїх, коли вони приходили до царя, якого він охороняв, а перед чужими ластився, вертів хвостом. Помітивши це, Ведмідь запитав Пса, чому він так поводиться? Пес відповів: “Я це роблю із самої байдужості, щоб ніхто за мною нічого поганого не помітив! Так просто!”. На що Ведмідь сказав: “Я не вірю в це. Бо ти це робиш тому, що соромаєшся свого роду, хочеш приховати свій власний рід. Але скільки не приховуйся, брате мій, всеодно відомо буде, що ти Сучий Син!” [2, с. 101]. За часів суцільних утисків, поневолення, мадяризації сказати: “Я русин був, єсьм і буду” – треба було мати мужність, незламність Духа. Рівно через століття, незламний В. Стус, який на собі відчув усю жорстокість кадебістських катувань також скаже: “Я українець! Ні! Вистояти! Ні!”. Любов до рідного народу для О. Духновича не мала альтернатив. Він міг би як деякі лакузи-перевертні плазувати перед тодішніми можновладцями, щоб забезпечити безбідне життя. Але не це лежало на серці, воно рвалося до напруженої праці, діяльності. І результатом цієї гігантської праці стало започаткування великим просвітником 71 школи, видання великої кількості навчально-виховної літератури, а також прозових і поетичних творів. Так би дбали сучасні “слуги народу” про розвиток освіти й науки в Україні! Натомість скільки шкіл закрито в Україні за роки бездарного і безкарного керування Україною?! На думку О.Духновича діяльнісне, творче начало в Людині носить висхідний універсальний характер. Споконвічна сила творчості здатна піднести людину духовно й морально, пробудитися від сну, жити наповненим життям. У вірші “Воззваніє” поет наголошує:

Що минуло, загинуло

У вічності спить.

А що живе, те не гниє –

Життю дає цвіт.

Міцне тіло, ступай сміло:

Розум – до мети!

Обережно через скелі,

В низині – лети.

Як чекати, то не мати,

То ж до праці, браття, враз.

Ми заспали, занедбали,

Незалежність будить нас!

Що закрито і зарито –

Розбудіть природу,

Відкривайте, розвивайте

Ви – сини народу! [2, с. 42].

Як і геніальний його сучасник Тарас Шевченко, Олександр Духнович гостро переживав те, що динамічному, культурному розвиткові народу перешкоджають не лише зовнішні чинники, а й внутрішні. Передусім – це брак єдності. Єдність – це єдина спасенна дорога до волі, до щастя.

З’єднаймося серцем і духом,

Як браття любими

Галичани, приятелі

Найближчі сусіди.

Хоч недавно розвилася

Вам зелена весна,

Та вся ваша заповзятість

Світові чудесна.

Дайте руку, ми вам дамо

Серце, душу сміло,

Будем собі побратими,

Будем одно тіло! [2, с. 28-29].

Ідея єдності українського роду звучить і в іншій поезії. Олександр Духнович був глибоко переконаний, що єдність – це сила, це воля, це майбутнє. Коли йдеться про загальну народну користь, то про своє вузько егоїстичне треба забути.

Дорогі русини-браття,

Славу Богу даймо.

Новороджену народність

Серцем привітаймо.

Зберім силу потрачену,

Не дрімаймо в тиші,

Об’єднаймось непорушно

Як можна скоріше.

А про користь свою власну

Хутко забуваймо,

Про загальне, про народне

Добро завжди дбаймо! [2, с. 30-31].

Як відомо такої ж думки дотримувався автор геніального твору “Енеїда” І. Котляревський, коли писав:

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісполнять [3, с. 152].

Дуже шкода, що і сьогодні деякі українські інтелігенти не мають в душі цієї високої моральної основи. Зокрема це стосується і членів Товариства Карпатських русинів. Так В. Сочка-Боржавин звертаючись до молоді наголошує: “Ми не маємо морального права, ні за будь-які почесті і титули стати…українцями”…[7, с. 36]. Сучасний Русинський поет Іван Петровцій ще більш рішуче пише про галичан і весь український народ:

…Де наші файні роботи?

Де суть начальственні пости?

Всьо заняли обманом

Паскудні галичани.

Домой йдїть, галичане!

Домой йдїть, галичане.

Туда – за перевала! -

Вбы туй вас нич ни вспало! [5, с. 122].

У вірші “Вмирайте, русины…” цей же горе-поет – називає українців не інакше, як загарбниками, вандалами.

Убняти бы м хотїв, та руки ми вдрубали,

Вповісти бы м хотїв, та голосу ниє,

Зязали ногы ми украйинські вандалы,

Лем душу ни вдняли, бо серце ми ся бє!

За што? за што? за што таку смертельну муку

У край наш принесли вкрайинські говгірі?

У грудьох в русина лем передсмертні звукы

Клыкочуть, та вже й ним командувуть: “Умріть!”.

Вмирайте, русины, – украйинце вас нищать,

У зимлю пхавуть вас прокляті прийшлякы,

Бо кажуть, от уд нас они всі расов “вище”,

Тому в них право є на геноцид такый! [5, с. 123].

Таку позицію наших сучасників Олександр Духнович рішуче б відкинув, оскільки курс на відчуження, пряму ворожість – це безперспективний курс.

Цінність життя людини, її духовно-моральний світ доводив Олександр Духнович, виявляється в її честі, справедливості, чистій совісті. Він неодноразово підкреслював, що ми нічого не маємо власного, крім честі. Відступити від неї – це перестати бути людиною.

Честь найдорожча у світі,

Дорожча срібла і злата,

Треба її зберігати,

Щоб не могли відняти.

Хто про честь мало дбає,

Той хіба трішечки її має,

А хто честі не пізнає,

Той з твариною рівняє [2, с. 71].

Честь людини завжди пов‘язана із справедливістю. Справедливість і без розуму багато зробить, зазначав Олександр Духнович, але розум без справедливості нічого доброго не вдіє. У драматичному творі “Добродітель превишаєт багатство” письменник показує, як учитель Мудроглав докоряє богачці Олені за її несправедливість, яка розбещує свого сина Федорія так, що все йому дозволяє: знущатися над молодшими і слабшими учнями, бити їх, обзивати непристойними словами тощо. “Дай, Боже, аби із соколика сова, а із соловійка ворона не сталася! Чесна Олено, розпамятайтеся, що чините…О, не в багатстві щастя знаходиться, а в чесному, справедливому житті…Обернітеся до Бога, не утісняйте сироти і вдовиці, бо то гріх до неба вопіющий…” [2, с. 121].

Несправедливість на особистісному рівні доповнюється соціальною, що яскраво представлено у науково-популярній спадщині мислителя. У праці “О народах крайнянських или карпатороссах угорських…” Олександр Духнович дає таку характеристику рідному народові: це народ мудрий, здоровий, але безправний, безграмотний. Це дає можливість загарбникам жорстоко принижувати його чинити безправ‘я, несправедливість. Чужинці, та і свої пани є самодержці-тирани, вони все роблять, щоб тримати народ у сліпоті і невігластві. “Тому у цілому краю немає жодного училища, немає школи, немає учителя. Бо і попи їх, сучасні, лише про користь думають, зовсім не стараються про освіченість цього прекрасного народу, думають що вже добре виконують обов‘язок, коли Божу літургію відспівають, народжених до святого хрещення, а мертвих до гробу приведуть і за ці заслуги велику мзду здирають” [1, с. 181].

Олександр Духнович наголошує: де немає справедливості, там немає і совісті. Чиста совість є ознакою духовності, моральності людини. Про чисту совість Олександр Духнович переконливо говорить словами учителя Мудрослава. Коли бувший учень Іванко намагається віддячити своєму учителеві грошима, той не взяв, а сказав: “Я не приймаю від тебе нічого, лем добре серце. Сховай собі і дай нищим, я з помощію Бога маю із дня на день, більше не потребую, моє багатство є чиста совість” [2, с. 138]. Вона є нетлінним скарбом особистості і залишається непорушною навіть після її смерті. Людина втрачає совість, духовність, коли надає перевагу матеріальним речам, шукає легкого, солодкого життя. Даючи настанову маленьким соколятам уникати гонитви за бездумним, солодким життям, бо воно може призвести до надто прикрих наслідків, Олександр Духнович, як мудрий філософ пише:

Була муха чорнокрила,

Капосниця муха,

Все літала та дзижчала,

Сідала на вуха.

І на очі, і на брови

Нахабно сідала,

І зубами навіжена

Гострими кусала.

……………………

Летить хитро, де був мед,

Навкіл, назад і вперед.

…………………………

Краплю меду полизала

І навік уже пропала,

На ногах не мед, а пута,

До нього вона прикута.

* * *

Тож, дитино, придивися,

За солодким не гонися,

Уникати зваб берися,

Та від мухи научися [2, с. 77-79].

Особливу роль у духовно-моральному становленні й розвитку людини Олександр Духнович надавав вчителеві, якого він називав просвітителем народу, його сіллю. Діяльністю вчителя має бути знищено зло і процвітати доброчинність. Натомість не кожна людина може бути вчителем, а лише та, яка йде до дітей за покликанням, з щирою любов’ю, із ґрунтовними знаннями і високими духовно-моральними якостями. Та й учень має бути чемним, слухняним, уважним, охайним.

Будьте уважні діти!

Поводитись в школі треба уміти.

Учень має чистим бути,

Гарно вдягнений і взутий.

Треба вчитися красненько,

Зачесатися гарненько.

А волося – підстригати,

Нігті добре обрізати…

Бути вправним усі дні,

Так, як воїн на війні…[2, с. 74].

Звернення до творчої спадщини Олександра Духновича – це не просто шана його особистості, на яку він так заслуговує. Передусім, це добрий приклад нам, сучасним українцям, як треба любити свій край, свій народ. Любити не словами, не пасивно, а активно, дієво, до самозабуття. Життя цього велетня думки не було всипано трояндами, можна впевнено сказати, що значною мірою воно було навіть трагічним, про що дізнаємося не лише із праць дослідників, а й його власних признань. Проте і після арешту, переслідувань, навіть після реальної загрози страти, Олександр Духнович залишався незламним, продовжував працювати на загальне благо народу. Про нього можна говорити словами гуманіста-педагога Й. Песталоцці: “Усе – іншим, нічого – собі!”. Він був зразком людини духовної, моральної, висококультурної (знав 9 мов!), дбав про те, щоб український народ був вільним, жив у єдності, величав себе серед інших народів. Сьогодні, коли так виразно відбувається духовна і фізична руйнація нації, творча спадщина Олександра Духновича є на часі, і добре було б, якби вона знайшла більш широке поширення через перевидання його книг, передач по радіо, телебаченню тощо.

Олександр Духнович закликає нас стати під одні знамена і сміливо боротися за кращу долю і волю:

Руські діти, вам світає,

Вже зорею схід зрадів.

Слава-мати вас вітає

Кличе до своїх рядів.

–Ну-мо хлопці враз,

Піднімайтесь в Божий час,

Скоро, скоро під знамена

Боже ім’я – вам рамена,

Полетіть до сяйва зор,

Враз ставайте під прапор!

Бодро, кріпко, беріть в руки

Зброю лицарську мерщій,

Відчайдушно і звитяжно

Йдіть у бій! [2, с. 38-39].

Отже, на основі викладеного можна зробити такі висновки:

1. В історії освітньо-культурного руху Західної України першої половини ХІХ століття особливе місце посідає Олександр Васильович Духнович – педагог, літератор, організатор народного шкільництва, активний світський і релігійний діяч.

2. Усе своє життя Олександр Духнович присвятив пізнанню Людини, її сутності і розвитку в ній духовно-моральних цінностей: честі, гідності, совісті, справедливості, любові, громадянськості і патріотизму.

3. Багатоманітна творча спадщина Олександра Духновича є актуальною і сьогодні, оскільки утверджує високі ідеали людськості, добра, милосердя, національної єдності і подальшого поступу Народу.