§ 7. Психологія і ноологія творчості

Питання творчо–вольового життя–пізнання людини та її смислотворчої активності пов’язано із подоланням людської гріховної обмеженості і проблемами виходу до боголюдської співтворчості, до боголюдського синергетизму. Ці проблеми постійно цікавили й турбували видатного християнського філософа М. О. Бердяєва (1874–1948). “Я пережив період загостреної свідомості гріховності людини. Я увійшов у глибину цієї свідомості” – писав він у своїй філософській автобіографії [1, c. 208]. Але переживання гріховності як всеохопного начала духовного життя, за Бердяєвим, не може привести до творчого підйому й осяянню; воно повинно перейти в інше переживання, для того щоб здійснилося відродження духовного життя. По суті, – пише далі Бердяєв, – мене завжди цікавило одне питання: як подолати пригніченість і перейти до творчого піднесення. Для мене творчість людини є вимога Бога від людини, її обов’язок. Бог чекає від людини творчого акту, творчого дерзання як відповіді людини на творчий акт Бога. “Дерзання творчості було для мене виконанням Божої Волі, але волі не відкритої, а прихованої” [1, c. 209].

Усвідомлене пригнічення гріхом не повинно продовжуватися занадто довго, бо від зростання цієї свідомості не спалахує світло, а збільшується темрява, тому що врешті-решт людина навчається споглядати не Бога, не світло небесне, а лише гріхи, медитиціювати над темрявою, пітьмою. Отже, гостре і довгочасне переживання гріховності призводить до пригнічення, у той час як метою релігійного, духовного життя й життя–пізнання є подолання пригніченості, пригнобленості реаліями світу цього. Тут має здійснюватися прорив до Небесної Радості. Треба радуватися Христу–Богу Нашому і Царству Небесному. При цьому від усвідомлення гріховності слід переходити до творчого піднесення, до боголюдського натхнення, інакше людина опускається вниз, у пітьму світу цього, спрямовуючись до безмежного суму.

Ідея Христа–Бога про людину є безмежно вищою від традиційних (ортодоксальних) понять про людину, тих понять, які породжені пригніченою і звуженою, нещасною свідомістю. Ідея Бога є найвеличнішою людською ідеєю; ідея людини є незбагненною, найвеличнішою Божою Ідеєю. Людина, по суті, чекає народження в її душі Бога, Бог чекає народження в Ньому людини. І тільки на цій глибині, або ж на цій висоті має ставитися питання про творчість людини. У глибині Божественного Життя є правічна людяність, є драма відношення Бога та Його Іншого, тобто відношення Божественного і людського. Ця Істина відкривається нам уже у Новому Завіті. Вона відкривається у духовному досвіді людини, у боголюдському синергетизмі, а не в абстрактному богословському спогляданні і роздумуванні.

Містерія творчості божественної й людської не протиставляється містерії Христового Відкуплення людства, а саме останнім і передбачається. Тобто боголюдська творчість є другим аспектом духовного шляху, другим актом боголюдської містичної драми. Й саме на цій основі має створюватися творчо–вольова і смислотворча феноменологія і ноологія духовності, ноологія духовного досвіду людини у співтворчості з Богом. Творчість, за Бердяєвим, є розкриттям безмежного, політ у нескінченність. Творчий боголюдський екстаз – це й є прорив у безмежність, у Вічне Божественне Тепер.

У творчо–вольовому і смислотворчому процесі задіяні всі ноологічні здатності людини: уява–інтуїція–розум, віра–совість–воля і любов–радість–надія. Слід зазначити, що в історії психології творчості [18] розглядалися окремі аспекти цієї тріади тріад. Справді, ще на початку XX століття виходить низка визначних праць, зокрема “Творча еволюція” А.Бергсона, праці Т.Рібо та ін. Ці праці базувалися на філософському інтуїтивізмі, видатними представниками якого були А. Бергсон (1859–1941), М. О. Лоський (1870–1965) та ін.

В історії психології Анрі Бергсон відомий як інтуїтивіст. «У центрі його уваги — проблема інтуїції, яку він протиставляє розуму, інтелекту. Для розуму, на його думку, є характерним механіцизм, він спроможний об­слуговувати лише дію. Інтелект пізнає не самі речі, а лише їхні відношення, здатні привернути його увагу з огляду на можливі практичні дії. Інша спра­ва — інтуїція. Вона покликана спрямовувати інтелект, переносити увагу від одного до іншого, змінювати напрям аналізування. Інтуїція складає сутність людського духа і самого життя, в її основі лежать творчі потенції людини. Творчість Бергсон пов’язує з можливістю вибору: “життєвим витоком повинна бути свідомість… це свідомість, що є потребою творчості, проявляє себе лише там, де творчість можлива. Вона засинає, якщо життя приречене на автоматизм; вона пробуджується, щойно пробуджується можливість ви­бору” [17 , c. 661].

“Інтуїція складає сутність людського духа” – стверджував А. Бергсон. У християнсько–філософській ноології інтуїція є однією із фундаментальних характеристик ноосфери людини; а щодо “можливості вибору”, то при цьому діє воля людини. Це означає наявність творчо–вольового і смислотворчого діяння людини в її житті–пізнанні. Отже, правомірними є такі поняття як творча інтуїція, творчий розум і творча уява. У цілісній гармонійній тріаді раціональності “уява–інтуїція–розум” немає необхідності інтуїцію протиставляти розуму чи уяві.

Проблема творчості, психологія творчості активно досліджується у найрізноманітніших аспектах, зокрема в контексті професійної творчості. Справжній професіоналізм – це особистісна професійна творчість і майстерність. Здатність до творчості (креативності) вказує на богоподібність людини. Питання про творчість людини у ноологічному аспекті сягає боголюдського синергетичного процесу становлення, розвитку і вдосконалення особистості. Бог чекає від людини творчої відповіді усім її життям–пізнанням. Характеризуючи ноологічну креативність людини, М. О. Бердяєв натхненно писав: “Я не вірю у можливість раціональної онтології, я вірю лише у можливість феноменології духовного досвіду, що описується символічно. Творчість для мене не стільки оформлення у скінченному, в творчому доробку, скільки розкриття нескінченного, політ у безмежність, не об’єктивація, а трансценденція. Творчий екстаз (творчий акт є завжди екстаз) є прорив у безмежність” [1, c. 210]. М.О. Бердяєв зводить проблематику нової духовної свідомості до проблеми боголюдської, синергетичної творчості, до боголюдського синергетизму.

Креативна здатність людини проявляється на всіх рівнях її індивідуального життя–пізнання. Навчально–виховний процес як з боку учителя–вихователя, так і з боку учня–вихованця у глибинах своїх є процесом творчо–вольовим і смислотворчим. Для психолого-педагогічно навчально-виховного процесу креативна здатність людини і результати творчості є важливим у трьох якісно визначених вимірах.

По-перше, творче пізнання, творчий процес дає “абсолютний приріст” і всякий творчий акт веде до створення нової могутності із актуально неіснуючого. “І всякий творчий акт за своєю суттю є творчість із нічого, тобто є створення нової сили, а не зміни і перерозподілу старої. У всякому творчому акті є абсолютний прибуток” [2, c. 355].

По-друге, у творчо–вольових і смислотворчих актах і діяннях виявляється особистісна ноосферна цілісність і повнота життя–пізнання богоподібної людської істоти – суб’єкта творчості.

По-третє, у процесах і результатах творчості особистість актуалізує свої енерго–інформаційні і креативні можливості; через самоактуалізацію і самореалізацію творчих інтенцій (спрямувань) і задумів. При цьому відбувається збагачення ноосфери людини, збагачується ноосферна імпресія–рефлексія– експресія, розвивається тріадна активність Я–концепції. Людина вдосконалюється і збагачується, зростає і самовдосконалюється для подальшої майбутньої творчості.

Із ноологічної тріади “натхнення–творчість–свобода” [11, c. 302] видно, що “творчість” є міровизначенням, “золотою серединою” натхнення і свободи. Справжня боголюдська творчість не детермінується наявним буттям. Ця творчість є меонально–онтичною, творчістю із “ніщо” (із меона), із незнання. Така творчість є прерогативою, атрибутом свобідного боголюдського духа людини.

Розглянемо детальніше атрибути духовної творчості в соціально-ноологічному контексті та в елементному аналізі іі реалізації. Суспільство не здатне нормально функціонувати без творчості людей. Ігнорування цим питанням спричиняє руйнівні процеси розвитку суспільства, його деградацію. Що ж таке духовна творчість?

Творчість слід розглядати також як складне соціокультурне явище. Філософський аспект цієї проблеми уможливлює виявлення не лише сутнісних характеристик духовної творчості, але й вияв її вза­ємозв’язків з іншими видами творчості, розкриття об’єктивних і суб’єктивних суперечностей розвитку цього феномена, простеження впливу світогляду на формування і функціонування духовної творчості тощо.

Згідно з визначенням С. І. Ожегова, творчість – це створення нових за задумом і реальним втіленням культурних і матеріальних цінностей. Духовна творчість – це активна самостійна діяльність особистості. Відомий психолог Я. О. Пономарьов визначав творчість як “механізм розвитку”. На думку вченого, центральна ланка психологічного механізму творчості включає здатність до самостійних дій (ініціативу особистості). Цікавою є думка щодо фаз творчого процесу. Висловлюючи своє судження, Я. О. По­номарьов зазначає, що фазами творчого процесу є: а) логічний аналіз дійсності, що сприймається, з використанням набутих знань; б) розв’язання проблеми неусвідомленої та непоясненої особистістю; в) вербалізація інтуїтивного розв’язання проблеми; г) формалізація знайденого рішення.

Творчість бере витоки, передусім, у цілепокладаючій здатності свідомості. Наявність цілепокладання є суттєвою рисою творчості людини. Творчість – це властива лише людині здатність створювати нові цінності, які є результатом самовияву людини і можливі лише за умови цілепокладаючої активності свідомості. Показниками творчості є: а) свідоме цілепокладання; б) створення принципово нового продукту; в) орієнтація на досягнення соціально вагомих результатів. Отже, творчість – це продуктивна людська діяльність, здатна породжувати нові матеріальні та духовні цінності суспільного значення.

Для повної характеристики слід навести ще одну думку, висловлену П. Шереметом, котрий зазначає, що творчість – це реальний процес і пов’язаний він із реальним зрушенням у бутті. Творча активність щодо світу особистості знаходить свій дійсний ґрунт. Особистість виступає справжнім носієм творчої активності, а ця остання є невід’ємною ознакою особистості, складовою її структури. Творча активність, на думку вченого, – це пряме поєднання буття зі свободою, а тому є необхідною онтологічною передумовою творчості, її основою. Формою інтеграції можливостей, що робить їх усіх разом реальним чинником існування і здійснення творчої активності як складової структури особистості, є інтенсивність, життєдіяльність останньої.

Для вітчизняних мислителів (Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Фран­ко, Леся Українка, Д. Чижевський, В. Липинський та ін.) характерний екзистенціальний підхід до розуміння змісту духовної творчості. Цей підхід підсилюється психологічним аналізом, дослідами. Особливо це характерно для філософської позиції І. Франка. У відомій праці “Із секретів поетичної творчості” видатний поет і філософ розкрив таємниці психології творчості, передусім у галузі художньої літератури. За Франком, творчість – це величезна рушійна сила як особистості, так і суспільства. Творчість особистості, нації, народу піднімає суспільство з буденності до вершин людського буття. У творчості акумулюються здобутки всього людства. Творчість є важливим чинником включення людини у нові суспільні зв’язки.

Проблемі духовної творчості приділяли значну увагу представники філософської думки Росії другої половини XIX – початку XX століття, зокрема В. Соловйов, М. Бердяєв, К. Ерберг та ін. Утверджуючи ідею про людину-творця, вони вважали, що сутність людини виявляється лише у творчості, здійснити своє історичне покликання, реалізувати себе людина може лише через творчість. Наприклад, К. Ерберг висловлює думку про те, що метою творчості, особливо духовної, є визволення людського духа. Отже, їй належить провідне місце у розвитку людства.

У цьому ж контексті вибудовує свою концепцію духовної творчості й М. Бердяєв. Філософ наголошує, що духовна творчість, як і творчість взагалі, невідривна від свободи: Лише вільний творить. Із необхідності народжується лише еволюція; творчість народжується зі свободи.

Філософія свободи творчості близька українській філософській традиції, зокрема “філософії серця” Г. Сковороди, П. Юркевича, Д. Чи­жев­ського. Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж – основа неповторності та унікальності людської особистості; тому в серці творяться ті явища і ті події, які принципово неможливо “вивести” із загальних законів. У серці людини лежить джерело таких явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону, – вважав П. Юркевич. Звичайно, розум, “голова” керує, планує, диригує, але серце – породжує. Серце породжує лише ті явища душевного життя, – зауважує Д. Чижев­ський, – які не можуть бути з’ясовані загальними закономірностями психіки. У ту сферу, що в ній панує загальна закономірність і правильність, серце не втручається. Воно лише розкриває себе в цій сфері, та й то не разом, а помалу та час від часу. У глибині серця завжди залишається джерело нового життя, нових рухів і прагнень, які не вміщуються у закінчених, обмежених формах життя душі та роблять її придатною до вічності.

Нарешті, звернемо увагу на ще один аспект духовної творчості: у своєму розвитку вона диференціюється залежно від регіональних, національно-етнічних, соціально-демографічних та інших особливостей.

Філософський аспект аналізу проблеми дає підстави вважати, що умови вияву і сам процес духовної творчості не позбавлені певних суперечностей. Спробуємо сформулювати деякі з них.

1. Суперечність між об’єктивною необхідністю високого рівня духовної творчості й неможливістю соціально-економічних умов її забезпечення. Духовна творчість самоцінна з огляду “чистої творчості”. Проте вона цим не обмежується. Її значущість і роль у суспільному житті значно зростає у переломні моменти історії. Саме цей переломний період і переживає Україна з початку своєї незалежності. Духовна творчість потрібна українському суспільству як важливий чинник соціально-еко­но­міч­ного, культурного розвитку. З іншого боку, духовна творчість може бути плідною лише за умов матеріальної підтримки держави, меценатів, суспільства в цілому. У даний час такого забезпечення бракує, що вкрай негативно позначається на рівні духовної творчості.

2. Суперечність між свободою духовної творчості та її політизацією. Духовна творчість – це те, що йде з внутрішнього світу людини, з безодні душі, а не із зовнішньої політичної необхідності. Очевидно, що нині відбувається спекуляція тих чи інших політичних партій носіями творчості, які використовують творчий, науковий потенціал у вузькопрагматичних цілях. Свободу творчості всіляко намагаються реалізувати. А націоналізація свободи творчості – це вже заперечення таїни мистецтва, вільного духа. Тому й не дивно, що останнім часом навіть талановиті митці не здатні дати суспільству художніх творів високого ґатунку. І замість рідного, самобутнього, оригінального приходить зовнішнє, нерідне, далеке від запитів і потреб народу. Це ще раз підтверджує думку про те, що свобода творчості – це позитивна творча сила, субстанційно притаманна людині.

3. Суперечність між змістом духовних цінностей людини і формами їх забезпечення. Спробуємо пояснити цю суперечність на прикладі молоді, студентства, які є істотними складовими нашого суспільства. Перехід суспільства до нових економічних відносин призвів до падіння життєвого рівня абсолютної більшості населення, зокрема молоді. У молодіжному середовищі існує своєрідний духовно-ідей­ний вакуум, пов’язаний із кризою минулої системи соціальних цінностей і недостатнім освоєнням нового соціально-духовного стану. Відсутність обґрунтованого соціального ідеалу не лише породжує духовну апатію, але й зменшує загальну соціальну активність молоді в державі, гальмує вияв її творчості. Відбувається різке скорочення її участі у громадських формах життя. Традиційна мережа культурно-освітніх і дозвіллєвих закладів, що формувала певний рівень культури молоді, не відповідаючи новим потребам нового покоління, переживає різку кризу, тому значна частина молоді відійшла від користування її послугами.

Зниження інтересу молоді до книги, мистецтва, змістовного дозвілля, культури загалом спричиняє зростання споживацьких настроїв, передусім орієнтованих на швидке збагачення і сферу розваг. Не дивно, що це сприяє втраті таких людських ноологічних якостей, як честь, совість, гуманізм. Ціннісні орієнтації певної чистини молоді все більше концентруються навколо меркантилізму, егоцентризму.

Це пояснюється не лише суто економічними інтересами молодих людей, а тим, що недостатньо ефективно працює, а в багатьох випадках знижується рівень інфраструктури, яка створювалася в Україні десятиріччями. Постійне відвідування молоддю закладів і установ культури, спорту, відпочинку зменшилося за останні роки в десятки разів через відсутність належних умов для духовного розвитку. Спостерігається дегуманізація мистецтва, засилля масової культури низького ґатунку, що призводить до руйнації гуманістичних цінностей і естетизації, до поширення зла. І це в той час, коли духовне відродження й утвердження незалежної держави неможливі без духовної творчості молоді.

4. Суперечність між декларованими і гарантованими можливостями вияву духовної творчості. Проблема духовної творчості в умовах незалежної України знаходить відображення у низці документів загальнодержавного значення, зокрема у Конституції України та ін. Проте у більшості випадків реальні можливості реалізації цих документів відсутні, що зумовлює і похідну суперечність між можливостями творчого розвитку особи і слабким використанням цих можливостей у розбудові демократичного суспільства.

5. Суперечність між загальними потребами розвитку духовної творчості особистості й недостатнім науково-методологічним і методичним забезпеченням. Ця суперечність є наслідком концептуальних положень і підходів ідеології колишньої тоталітарної держави щодо першорядності суспільного порівняно з особистісним, підпорядкування людини науково-технічному прогресу, примату засобів над метою, символу над дійсністю, техніки над людиною та її духовністю.

Особливо ці технократичні риси почали виявлятися у 80-х рр. ХХ ст., коли нарощування виробництва не було пов’язане з реальними потребами людей, а людина ставала лише засобом для досягнення стратегічних господарських цілей як “людський фактор” економіки.

Науково-методичне забезпечення обґрунтованості проблеми духовної творчості вимагає, передусім, визначення якостей, особливостей особистості як суб’єкта творчості.

Таким чином, усе викладене дає підстави для висновку про те, що духовна творчість – це неперехідна соціокультурна цінність індивіда і суспільства. Її реальний вияв, становлення і функціонування відбуваються за умов соціально-економічної, духовної свободи, і за цих умов вона здатна бути важливим засобом розвитку як особистості, так і суспільства в цілому.

1. Бердяев Н. А. Самопознание (Опыт философской автобиографии). – М.: Книга, 1991. – 446 с.

2. Бердяев Н. А. Философия свободы. Смысл творчества. – М.: Правда, 1989. – 607с.

3. Бахтіярова С.А. Азбука саморозуміння. Реверсивний психоаналіз. – К.: ТОВ “Росава” ЛТД, 2002. – 440 с.

4. Васянович Г.П. Педагогічна етика: Навчально-методичний посібник.- Львів: Норма, 2005.- 343 с.

5. Васянович Г. П., Онищенко В. Д. Ноологія особистості: Навчальний посібник для студентів і викладачів. – Львів: Сполом, 2007. – 217 с.

6. Зеньковский В. В. Основы христианской философии. – М.: Канон, 1997. – 560 с.

7. Копець Л. В. Психологія особистості: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – 2-ге вид.– К.:Вид. дім «Києво-Могилянська академія»,2008. –458 с.

8. Козелецкий Ю. Человек многомерный (психологическое эссе): Пер. с пол. –К.: Лыбидь, 1991. – 288 с.

9. Кримський С. Б. Заклики духовності ХХI століття. – К.: «КМ Академія», 2003. – 32 с.

10. Ничипоров Б. В. Введение в христианскую психологію. –М.: Школа-Пресс, 1994. – 192 с.

11. Онищенко В. Д. Філософія духа і духовного пізнання: Християнсько-філософська ноологія. – Львів: Логос, 1998. – 338 с.

12. Онищенко В. Д. Філософсько-педагогічна ноологія / В. Д. Онищенко // Педагогіка і психологія професійної освіти.–1998. –№. 5.– С. 30—40.

13. Основи психології: Навч. посіб. для студентів вищих навч. закладів / А.І. Веракіс, Ю.І. Завалевський, К.М. Левківський. – Х.– К.–ТОВ “Р. И.Ф.”, 2005. – 416 с.

14. Психологія. З викладом основ психології релігії: Пер. з пол. – Львів: Свічадо, 1998.- 320 с.

15. Психологія: Підручник / Ю. Л. Трофімов, В. В. Рибалка, П. А. Гончарук та ін.; за ред. Ю. Л. Трофімова. – К.: Либідь, 1999. – 558 с.

16. Романовський О.Г. Філософія досягнення успіху. Психологічний аспект: Підручник / О.Г. Романовський, В.Є. Михайличенко. – Харків: НТУ “ХПІ”, 2007. – 592 с.

17. Роменець В. А., Маноха І. П. Історія психології ХХ століття. – К.: Либідь, 2003. – 992 с.

18. Роменець В. А. Психологія творчості: Навч. посібник. 3–тє вид. –К.: Либідь, 2004. – 288 с.

19. Савчин М. В. Духовний потенціал людини. Монографія. – Вид-во «Плай» Прикарпатського університету, 2001. – 203 с.

20. Савчин М. В. Загальна психологія: навч. посіб. / М. В. Савчин. – К.: Академвидав, 2011. – 464 с.

21. Савчин М.В. Психологічний аналіз проблеми моральної свідомості та самосвідомості особистості // Педагогіка і психолгія професійної освіти. – 2005.- № 4.- С. 115-131.

22. Свідзинський А. В. Самоорганізація і культура. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. – 288 с.

23. Слободчиков В. И. Психология 21 века: пророчества и прогнозы // Вопросы психологии.- 2000.- № 2.- С. 17-18.

24. Слободчиков В. И. Христианская психология в системе психологического знания // Психология. Журнал Высшей школы экономики. – 2007. – Т. 4, № 2. – С. 90–97.

25. Соловьев В. С. Оправдание добра: Нравственная философия. – М.: Республика, 1996. – 479 с.

26. Столяренко О. Б. Психологія особистості. Навч. посіб. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 280 с.

27. Франкл В. Человек в поисках смысла: Сборник: Пер. с англ.. – М.: Прогресс, 1990. – 368 с.