§ 3. Душевно-духовна структура особистості

Описуючи душевно-духовну структуру особистості, М. В. Савчин зазначає, що психологічну сутність особистості з’ясовують за допомогою таких психологічних категорій як “індивід”, “індивідуальність”, “духовність” та ін. [20, c. 91], які були описані нами у попередньому параграфі. Конкретизуючи істотні ознаки, якості, властивості як людини розумної, так і людини духовної він подає таке визначення: “особистість – це психологічна, соціальна, моральна, духовна характеристика конкретної людини (розумові, емоційні, вольові та фізичні якості), що проявляються у зовнішній активності (зв’язки, стосунки зі світом, вплив на нього, реалізація цінностей, творчості, самоствердження, конкретні вчинки, дії, соціальні ролі, позиції, оцінки) і внутрішній самоактивності (усвідомлення себе у світі – образ світу, самоусвідомлення, самовизначення, саморегуляція, рефлексія, саморозвиток, самовиховання і самонавчання, осмислення своєї активності та життєвого шляху, переживання власної свободи та відповідальності, індивідуальності, самоцінності, само тотожності, само реалізованості, само творчості, діяльної самопобудови, тотожності духовного самопізнання), що мають суттєве значення для неї та її оточення” [20, c. 93–94]. Тут, як бачимо, описана душевно-духовна структура особистості людини.

Професор М. В. Савчин є виразником християнської духовності у психології, у чому можна переконатися читаючи його праці (див., напр., [19–21]). На відміну від душевно-духовної психології, у ноології особистості [5] ми конкретизуємо душевно-духовну структуру особистості і відокремлюємо (до певної міри) її душевну (природну) і духовну (надприродну) складові, пам’ятаючи, що заперечення надприродної складової людини у ХХ столітті стало катастрофічним для всього світу у багатьох історичних, соціальних і психологічних аспектах.

Серед сучасних парадигм психології М. В. Савчин виділяє, зокрема, духовну парадигму психології, ключовою особливістю якої є погляд на духовне як на вершинне і глибинне в особистості, що не зводиться до психічного. “Психологізм (прагнення звести вищі духовні переживання до психічних явищ) і раціоналізм недооцінюють духовне життя людини. У всіх духовних переживаннях людини психологізм намагається бачити лише функцію психіки, суб’єктивну психологічну даність, зводячи релігію до продукуючої причинності намірів або до сублімації інстинкту (З. Фройд)” [20, c. 37–38].

Духовна парадигма психології, яку розробляє професор М. В. Савчин як професійний психолог, є безумовно ноологічною парадигмою, а тому доречним буде процитувати іще один його ноологічний висновок: “Духовне, взаємодіючи із психічним, водночас незалежне від нього. Воно впливає на психічне, знижуючи рівні егоцентрації, пристрасності, залежності від матеріальних і тілесних, психічних (душевних) і соціальних потреб. Під його впливом психічні стани, властивості і процеси стають одухотвореними (не сміх, а тиха внутрішня духовна радість; не егоїстична спрямованість активного, а спрямованість на творення добра. Духовне очищує, гармонізує, заспокоює душевний світ людини, допомогає усвідомити свої проблеми, знайти способи їх розв’язання)” [20, c. 40].

Однак, відокремлення ноології від системи існуючого психологічного знання є принципово важливим. Інтуїтивно і водночас науково-конкретно у ноологічному підході до проблем педагогіки і психології нами був реалізований принцип ортогональності раціональної, наукової психології і ноології. Що це означає? Описуючи онтологію християнської психології, В. І. Слободчиков зазначає: “Именно в этой точке – точке самосознания психологии и различения систем знания – возникает вопрос о возможности христианской психологии. Важно, что в таком различении христианская психология не есть и не может быть еще одной – в ряду других – отраслью психологического знания. К горизонту традиционной, секулярной, рациональной психологии она ортогональна” [24, c. 94]. І коли В. І. Слободчиков описує сутності християнської психології, то врешті-решт ми отримуємо ноологію особистості. Наш автор зазначає: “Пространством христианской психологии является не многообразие психических феноменов, а человеческая реальность в своей целокупности, которая может обсуждаться и может быть понята… только в триединой интуиции о бытии человека; его творения, его падения и его спасения. Причем необходимо говорить о всех этих трех событиях как о реально продоложающихся в индивидуальной жизни каждого из нас” [24, c. 94].

І справді, ноологія грунтується на Одкровенні Божому про сутність людини, на розумінні людини як образа і подоби Божої, на духовному досвіді багатьох поколінь християн усього світу. Духовний досвід є найвеличнішою реальністю у житті людства. І в цьому досвіді проявляється божественне й небесне в людині. А тому наявність ноосфери людини є очевидною для всіх тих, хто живе духовним життям, прагне до нього, вчиться ноологічним морально-духовним нормам і принципам.

Ноологія наголошує на тому, що найперше й найважливіше у з’ясуванні сутності людини як образа і подоби Божої, для пізнання й розуміння християнської духовності, – це осягнути принципову відмінність між “духом” і “душею”. Але не дивлячись на те, що розрізнення душевного й духовного у людському єстві сягає сивої давнини, у сучасній психології особистості ігнорують, по суті, цим розрізненням.

Образ Божий в людині – це насамперед наша духовність, а не наша матеріально-фізична тілесність, чи навіть тілесно-душевне наше єство. Адам став живою вічною істотою як образ і подоба Божа. Божа подібність в Адамі визначається динамікою його ноосфери, пошкодженою в результаті катастрофічного гріхопадіння наших прабатьків.

До Першого приходу Христа на Землю образ Божий в людині залишався затьмареним. Але Господь наш Ісус Христос, пострадавши за людей (за все людство), своєю відкупною Жертвою відновив образ Божий в людині. І тепер кожному з нас дарується можливість цього відновлення вірою в Ісуса Христа - Сина Людського і Сина Божого за благодаттю Святого Духа. Кожна людина Землі має можливість прийняти плоди Христової перемоги над гріхом і смертю, відновити затьмарений образ Божий у собі і повернути втрачену подобу Божу.

Отже, ноологія будується на тричленному розумінні людини як істоти духовної, душевної і тілесної. Християнське віровчення наголошує на тому, що дух людини був створений Богом таким, щоб вона могла спілкуватися зі своїм Творцем – Отцем Небесним. І виявляється, що дух здатний пізнавати Бога і наближатися до Нього через наші смислотворчі, творчо-пізнавальні ноологічні здатності, такі як уява-інтуїція-розум, віра-совість-воля і любов-радість-надія.

Не даючи логічного визначення поняття дух, ми, однак, можемо описувати атрибутивні характеристики (ознаки) духа і духовності людської особистості. Ми тілько що виписали дев’ять цілісних, нерозкладуваних на якісь більш фундаментальні елементи атрибути духа і духовності людини. Ознаками духа є творчо-вольова, смислотворча спрямованість та активність, творчий порив до осягнення Божественної Істини-Блага-Краси, до спілкування з Богом та з невидимим духовним світом.

У філософії духа часто спостерігається нерозрізнення душі й духа, душевного і духовного в єстві людини. Але нам треба навчитися розрізняти душевне й духовне. Можна сказати, що дух є вища якість людини, дух є істина і смисл душі. Для духа є характерними істини, смисли, свобода, творчість, мужність, мудрість тощо. Дух вносить цілісність, єдність, смислотворчий зв’язок у тілесно-душевне життя людини. Можна навіть виразитися так, що душа є щось більш часткове, а дух є цілісним та універсальним. І саме в дусі долається суперечність між частковим та універсальним, між особистісним та надособистісним, між соціальним та індивідуальним.

§ 4. “Я–концепція” як динамічна