Література

1. Васянович Г. П. Біблійні мотиви: Поезія / Григорій Петрович Васянович. — Львів, 2012. — 120 с.

2. Ильин И. А. Путь к очевидности / Иван Александрович Ильин. — М. : Республика, 1993. — 431 с.

3. Кадемія М. Ю. Інформаційно-комунікаційні технології навчання : термінологічний словник / Майя Юхимівна Кадемія. — Львів : Вид-во “Сполом”, 2009. — 260 с.

4. Коломієць А. М. Інформаційна культура вчителя початкових класів : монографія / Алла Миколаївна Коломієць. — Вінниця : Видавництво Діло, 2008. — 379 с.

5. Куликовская И. Э. Воспитание отношения к информации в системе предшкольного образования / И. Э. Куликовская, А. Е. Куликовский. — Педагогика. — 2009. — № 9. — С. 44—51.

6. Невмержицька О. В. Розважальні програми центральних каналів телебачення України як чинник морального виховання підлітків / Олена Василівна Невмержицька // Дисертація на здоб. н. ступ. канд. пед. наук зі спец. 13.00.07 – теорія та методика виховання. — Дрогобицький держ. пед. ун-т імені Івана Франка. — Дрогобич, 2006. — 248 с.

7. Ожегов С. И. Смысл / С. И. Ожегов // Словарь Русского языка : 70 000 слов / Под ред. Н. Ю. Шведовой. — 22-е изд., стер. — М. : Рус. яз., 1990. — С. 735.

8. Сыманюк Э. Э. Профессионально обусловленные деструкции педагогов / Э. Э. Сыманюк. — Мир психологии. — 2004. — № 3. — С. 202—207.

9. Философская энциклопедия. Гл. ред. Ф. В. Константинов. В 5-ти т. Т. 5. Сигнальные системы – Яшты. — М. : Изд-во “Советская энциклопедия”, 1970. — С. 38.

10. Франкл В. Человек в поисках смысла: Сборник : Пер. с англ. и нем. / В. Франкл / Общ. ред. Л. Я. Гозмана и Д. А. Леонтьева; вст. ст. Д. А. Леонтьева. — М. : Прогресс, 1990. — 368 с.

11. Ясперс К. Смысл и назначение истории / Карл Ясперс ; пер. с нем. — М. : Политиздат, 1991. — 527 с.

12. Frankl V. E. Psychotherapy and existentialism / V. E. Frankl. — N. Y. : Simon and Schuster, 1967. — P. 63.

Педагог і його роль у навчально-виховному процесі

Ці ємкі слова “педагог”, “учитель”, справді наповнені великим смислом і змістом. Свого часу батько видатного полководця Олександра Македонського казав: “Дякую тобі Боже, що ти дав мені такого сина як Олександр, але вдвічі тобі дякую за те, що Ти дав йому такого Учителя, як Арістотель”. Видатний український поет і мислитель Іван Франко сформулював цю думку у більш широкому форматі, коли виголосив: “Учителем школа стоїть!”. І це дійсно так. Без педагога, учителя ніколи не відбулися б ні лікар, ні економіст, ні політик, ні вчений, ні офіцер, ні генерал… І певною мірою правильно було б сказати: який педагог, така й держава, така її обороноздатність. Педагог (грец. paidagogos, від pais – дитина і ado – веду, виховую) – особа, яка виконує навчально-виховну роботу. Ця робота здійснюється передусім під час навчального процесу. Навчальний процес можна коротко охарактеризувати як систему організації навчально-виховної діяльності, в основі якої – органічна єдність і взаємозв’язок викладання й учіння. Вона спрямована на досягнення цілей навчання і виховання. Визначається навчальними планами, навчальними програмами, а також планами виховної роботи відповідних навчальних закладів, включає всі види навчальних занять (лекції, семінари, тренінги, практику та ін.) й позааудиторну роботу курсантів, студентів. Навчальний процес у кожному навчальному закладі має свої специфічні особливості й організується до його типу й профілю, до форми навчання, а також до системи навчання.

Зазначимо, що найкращі навчальні плани і програми можуть залишатися слабко реалізованими, або й зовсім нереалізованими, якщо до їх впровадження не буде готовим педагог. Сучасний педагог повинен мати професійну підготовку, яка б дозволила йому забезпечити на належному рівні принаймні такі головні складові навчально-виховного процесу: а) суто навчальний аспект; б) виховний; в) науково-методичний; г) науково-дослідницький.

Що стосується суто навчального процесу, то він вимагає від викладача належних знань не лише свого предмету, а й суміжних предметів й особливо знань з педагогіки і психології. Велика біда полягає в тому, що значна частина викладачів технічних кафедр не мають належної підготовки у цьому сенсі. Викладач, який не набув знань із психології і педагогіки ніколи не буде відповідати вимогам сучасного навчально-виховного процесу, практиці, потребам самого життя. Він буде не науково, а інтуїтивно навчати всьому, але не головному – не тому, що потрібно майбутньому фахівцю. Натомість зміни в освіті, знаннях зросли неймовірно. Змінилась сама формула освітнього процесу. Якшо класичними були формулювання: “Знання – сила”, “Знання на все життя”, то сьогодні тенденція зовсім інша. Вчені її формулюють у такий спосіб: “Пізнанння – сила”, “Освіта через все життя”. Такий підхід вимагає від педагога не лише постійно здобувати, “прирощувати знання” для себе (Ломоносов), самоудосконалюватися, а передусім навчити студента самостійно здобувати знання, навчити вмінню віднайти головне у нестримному накопиченні обсягу знань. Знання, що здобуваються у базовій професійній освіті й самоосвіті, стимулюють мислення, покращують розуміння і стимулюють творчу майстерність, діяльність майбутнього фахівця. Крім цього, розв’язуючи навчальні і практичні задачі, студенти вчаться у справжнього педагога формулювати певні гіпотези, створювати для себе самих евристичні правила й оператори мислення, ті чи інші дослідницькі процедури й алгоритми. Особливого значення у цьому творчо-вольовому і смислотвірно-пізнавальному процесі мають ті проблеми, які допускають множину ймовірних і цікавих рішень. при цьому стимулюється творчо-пізнавальне мислення, розвивається професійна кмітливість і творча фантазія. У дидактичному аспекті тут спрацьовує принцип ролі чисто вербального, формально-логічного засвоєння знань і зростає, інтенсифікується тріадна активність: творчість, майстерність, діяльність. У цьому процесі навчання збільшується значущість інформації у вияві: “Я знаю, як” у порівнянні з інформацією типу: “Я знаю, що”. Тут більше уваги приділяється інтенсифікації уяви, інтуїції, розуму, виробленню розуміння, уміння, мислення у своїй професійній сфері. У відповідності з принципами педагогічної когнітології і педагогічної евристики знання здобувається і засвоюється не для відтворення на іспитах, а для того, щоб використати його у процесі розв’язання конкретних життєвих, військово-професійних задач. Завдяки цьому індивідуальна система розвитку професіоналізму стає творчо-діяльною, творчо-продуктивною, оперативною системою.

Варто зазначити й наступне: визначальними показниками професійної майстерності особистості педагога є його особистісні характеристики, які сприяють успішній актуалізації професійних знань, умінь, навичок у процесі виконання професійних завдань та забезпечують подальший гармонійний розвиток фахівця. Однією із таких характеристик є, наприклад, професійна ідентичність як вираження професійної самосвідомості особистості, її педагогічної культури, етики. Ця професійна ідентичність є складовою професійної Я-концепції особистості, яка відображає єдність її професійного менталітету та майстерності, про що так переконливо і змістовно пише дійсний член Національної академії педагогічних наук України, доктор педагогічних наук, професор, академік, перший Міністр освіти і науки незалежної України – Іван Зязюн. Професійна Я-концепція у навчально-виховному процесі, на думку видатного вченого, визначається саме тим, на якому рівні він формує професійно важливі якості майбутнього фахівця (у нашому випадку – фахівця військової сфери).

Виховний аспект діяльності педагога у навчальному процесі визначається передусім усвідомленням ним головного положення: виховання особистості майбутнього фахівця найбільш продуктивно здійснюється через зміст навчального предмета. Отже, саме змістова наповненість предмета розкриває надзвичайно потужні можливості духовно-морального, громадянсько-патріотичного, естетичного виховання. Цю ідею послідовно проводили в життя такі вітчизняні педагоги, мислителі й культурно-освітні діячі, як К. Д. Ушинський, О. В. Духнович, Б. Д. Грінченко, І. Я. Франко, В. О. Сухомлинський та ін. Вони стверджували: якщо педагог володіє необхідною сумою знань і є небайдужим до своїх вихованців, то він зможе у процесі викладання будь-якого предмета знайти виховний аспект. Звичайно, дуже важливо, яким змістом сьогодні наповнені предмети соціально-гуманітарного циклу, оскільки саме вони покликані формувати науковий світогляд майбутнього офіцера, його ідеали, такі доброчесності, як совість, справедливість, чесність і гідність, обов’язок і відповідальність тощо.

Але не тільки. Справжній викладач спеціального предмета знайде місце і можливість у процесі викладання тієї чи іншої теми заняття підсилити його цікавими розповідями про героїзм, мужність, наших воїнів-співвітчизників, наголосить на таких військових доблестях, як стійкість, самовідданість, саможертва, взаємовиручка, дружба тощо. Процес виховання передбачає врахування вимог принципів природовідповідності й культуровідповідності, які щільно пов’язані з індивідуальними задатками особистості, а також національними чинниками розвитку людини. При цьому важливо, щоб послідовно витримувався принцип педагогічної взаємодії, співпраці, довіри, гуманізму. Свого часу І. Франко писав:

Гуманним будь, і хай твоя гуманність

Пливе з криниці чистої любові…

Важко уявити собі педагога, який не любив би своїх вихованців. Прикладів неформальної любови достатньо: це і Й. Песталоцці, і А. Макаренко, і В. Сухомлинський, який написав славнозвісну працю “Серце віддаю дітям”, і Я. Корчак, який міг уникнути смерті, але пішов разом із своїми учнями у фашистську катівню…

Незаперечно, що процес виховання має бути послідовним, ненав’язливим, до нього має залучатися весь викладацький й адміністративний склад. Надто важливо у цьому процесі спонукати майбутнього фахівця до самовиховання, самоудосконалення.

Науково-методичний аспект. Педагог постійно повинен працювати над підвищенням свого науково-методичного рівня. По-перше, він має добре усвідомити, що методика викладання – це наука, вона є осереддям навчально-виховного процесу. Головне завдання методики як науки – вибрати з відповідних галузей знань доступні для студентів положення, які слід увести до навчального предмета чи курсу, обґрунтувати необхідність їх вивчення, визначити засоби і методи навчання, які забезпечать їх засвоєння. Завдання методики в узагальненому вигляді містить три основні компоненти: для чого навчати ? чого навчати? як навчати?

По-друге, педагог має добре розуміти, яке значення має його предмет, курс для загального культурного розвитку студентів, виявлення шляхів і способів формування у них відповідної професійної культури та ознайомлення з притаманними їй формами життєдіяльності. На цьому наголошуємо ще й тому, що далеко не у всьому знання людини є визначальними: головне, щоб людина залишалася людиною, незалежно від того, яку посаду вона обіймає. На жаль, багатьом людям з вищою освітою, навіть деяким педагогам бракує не стільки знань, скільки культури, педагогічної етики. Ще одне важливе, на нашу думку, зауваження: методика не може розглядатися чисто з утилітарного погляду. Вона має обґрунтовувати й будувати педагогічні процеси, виробляти нові педагогічні технології навчання, в яких реалізовувалася б мета і принципи нашої освітньої системи, допомагати викладачеві в його повсякденній творчій діяльності, а також сприяти курсантові, студенту оволодівати обраною професією.

Науково-дослідницький аспект діяльності педагога передбачає організацію і проведення досліджень, спрямованих на удосконалення навчально-виховного процесу, здійснення експериментальної роботи та впровадження отриманих результатів у педагогічну теорію і практику, залучення курсантів, студентів до науково-дослідної роботи тощо. Надто важливо, щоб педагог сам добре володів методологією дослідження, теоретичними й практичними методами досліджень, тоді він зможе навчити цьому своїх вихованців. Сучасна наука обґрунтувала значну кількість таких методів. До теоретичних методів дослідження вчені відносять такі: ідеалізації, формалізації, історичний і логічний, аксіоматичний, моделювання, контент-аналізу, кваліметрії та ін. До емпіричних методів зараховують: опитування, спостереження, порівняння, вимірювання, узагальнення, експеримент, метод експертних оцінок та ін.

Педагог має допомогти студенту добре визначитися із науковою темою, метою, об’єктом, предметом, завданнями дослідження тощо. Відомий український педагог Г. Ващенко постійно наголошував на тому, що науково-дослідна робота є активною формою навчання, вона є важливим засобом самореалізації особистості.

Отже, на підставі викладеного можемо зробити висновок про те, що професійна діяльність педагога сьогодні є надзвичайно складною і різноманітною. Роль педагога є визначальною в організації і провадженні навчального процесу, покликаного підготувати компетентного фахівця нашої Батьківщини – України.

Розділ ІІІ

Проблеми виховання

особистості

Ноологія особистості^

Зміст статті

§ 1. Особистість як ноологічна категорія

§ 2. Особистість та її індивідуально-психологічні і ноологічні якості

§ 3. Душевно-духовна структура особистості

§ 4. “Я–концепція” як динамічна ноологічна структура особистості

§ 5. Моральна культура особистості (ноологічні контексти ідентифікації)

§ 6. Ноологія особистісної зустрічі–одкровення–спілкування

§ 7. Психологія і ноологія творчості

§ 1. Особистість як ноологічна категорія

Як стверджується у сучасному підручнику з психології, “Особистість є об’єктом вивчення різних наук – філософії, соціології, етики, біології, педагогіки, психології тощо… У психологічній науці не існує загальноприйнятого визначення природи особистості” [15, c. 76]. Однак, у наш час існує досить розгалужена психологія особистості, і навіть особлива наука, що вивчає проблеми особистості – персонологія (див., напр. [7, c. 9]). Ми не будемо зупинятися на численних визначеннях особистості, оскільки “єдиного загальновизнаного визначення особистості немає до сьогодні; цих визначень майже стільки, скільки психологів” [7, c. 14]. Значна увага різним психологічним теоріям особистості приділяється у сучасних підручниках з психології і психології особистості [7; 14; 15; 20; 26]. При цьому для нас важлими є ноологічні аспекти психологічних теорій особистості, як, наприклад, опис духовної особистості в теорії В. Джемса [15, c. 77], або ж концепція ноогенних, радше ноологічних неврозів у логотерапії В. Франкла [27, с. 26] (див. також [15, c. 93–94]) та ін. Зазначимо лише, що психологія особистості вивчає закономірності формування людини як суб’єкта життєтворчості; механізми, форми і методи інтегрування всіх психічних процесів, станів, властивостей індивіда у системну якість, що опосередковує його взаємодію через предметну діяльність, соціально значущі взаємини, процес соціалізації та ін.

У християнсько-філософській ноології [5; 11] ми розглядаємо особистість як ноологічну категорію, яка виражає душевно-духовну сутність людини – образ і подобу Божу.

Ноологія (від грецьк. noos – дух) визначається як християнсько-філософське вчення про дух і духовну сутність людини, про духовне пізнання, вчення про людину як образ і подобу Божу, про триєдність тіла-душі-духа людини. Образ Божий в людині – то образ Абсолютного Божого Буття. Духовна основа особистості людини полягає в тому, що все в людині споріднюється і об’єднується її ноосферою, тобто сферою богоподібного людського духа.

Ноологічні ідеали і норми – творчо-пізнавальні, смисло-творчі й творчо-вольові – взасадничують боголюдський характер християнської духовності. Ноологія трактує душевно-духовну сутність людини як її вищу, боголюдську природу. Саме ноосфера людини як її духовний центр, духовне осереддя єднає людину з Богом-Творцем. Духовна домінанта визначає розумовий, моральний та естетичний розвиток людини, той розвиток, який, власне, й формує боголюдську особистість. А це означає, що особистість як ноологічна сутність, як душевно-духовне єство людини не є нашим біологічним фактором, а предметом цілеспрямованого прагнення людини до боголюдської досконалості, до душевно-духовної трансформації; ця трансформація, ця самоактуалізація і самореалізація особистості розпочинається з малих літ в навчально-виховному процесі і продовжується все життя.

Як відомо, науки поділяються на фундаментальні і прикладні. Перші відзеркалюють ціннісно-смисловий аспект Істини-Блага-Краси, а другі – інструментально-алгоритмічний аспект практичної реалізації цієї Божественної Універсалії, тобто аспект духовно-практичного освоєння світу людиною. Ноологія як вчення про боголюдську духовність, про духовне життя і пізнання людини є фундаментальною наукою, яка до того ж має важливі прикладні аспекти, зокрема філософські і психолого-педагогічні. Ноологія, як і будь-яка наукова дисципліна має такі атрибути: об’єкт і предмет дослідження, основоположні ідеї і принципи, категоріальний апарат, теоретичні і практичні аспекти дослідження, систему завдань і методів дослідження тощо. Сьогодні ноологія як фундаментальна гуманітарна дисципліна перебуває на стадії становлення і володіє основними атрибутами як фундаментальної, так і прикладної науки. Дійсно, об’єктом дослідження ноології є людина як образ і подоба Божа, людина як духовна істота, людина як творчо-вольова і смислотворча особистість, що самоактуалізується і самореалізується в умовах того чи іншого суспільства.

Фундаментальними ноологічними здатностями людини є уява-інтуїція-розум, віра-совість-воля, любов-радість-надія. Ці здатності належать до інструментарію духовного життя-пізнання; це означає, що ноологія має сприяти творчо-пізнавальній, смисло-творчій і творчо-вольовій роботі інтелекту і почуттів; ця душевно-духовна робота має особливий синтетичний і синергетичний характер: вона здійснюється не якоюсь однією із перерахованих вище здатностей людини, а всім її тілесно-душевно-духовним єством; реалізувати цей могутній потенціал богоподібної людини є одним із головних завдань педагогіки духовності і духовного пізнання, яка розгортається в рамках філософсько-педагогічної ноології [12].

Християнсько-філософська ноологія і, зокрема, ноологія особистості охоплює досягнення сучасної світової та вітчизняної гуманістичної психології і педагогіки, педагогічної етики [4] та християнської психології духовності [10; 19], враховує важливі висновки психологів і педагогів про життєво важливу необхідність прийняття християнської парадигми духовності в культурно-освітньому просторі України.

Прогнозуючи розвиток психології у ХХІ столітті, доктор психологічних наук, член-кореспондент РАО, директор Інституту педагогічних інновацій В.І.Слободчиков стверджує: “Якщо Бог дозволить, то звичайно ж відбудеться зближення психології, мистецтва і релігії; уже тепер – хоча й обережно – це відбувається. Як не парадоксально, але саме релігійний, передусім християнський, погляд на людину може істотно допомогти, а багато в чому і забезпечити наукову психологію від швидкоплинного перетворення її у практичну магію, власне кажучи, у парапсихологію. Найголовніше, що нам треба пам’ятати: християнське вчення про людину – це цілісний погляд на неї, у всій її тотальності; це одночасне бачення людини в її походженні, сутності, бутті і призначенні. Стосовно такого осмислення всі інші погляди на людину (науковий, прагматичний, етичний, естетичний тощо) мають частковий, а тому й неістинний характер” [23, c. 18]. І справді, у наш час навіть “гуманістична психологія, що постала як заперечення наукової, зокрема природничо-наукової, почасти випустила базові, основні закономірності зі своєї уваги і не показала основного – як постає унікальне, заперечуючи загальне і всезагальне” [17, c. 825].

На такі питання шукав відповіді відомий український філософ С. Б. Кримський: “Тут і виникає ситуація, з якою в поширеному варіанті зіткнулась духовність ХХI століття. Виявилося, що в наш час виникають проблеми, які не мають розв’язання в загальній формі. Вони потребують індивідуального підходу та особистої відповідальності суб’єкта за прийняття рішень перед людьми і небесами” [9, c. 21]. Ноологія і, зокрема філософсько-педагогічна ноологія [12], розкривають особливості індивідуального підходу та особистої відповідальності на всіх рівнях нашого життя–пізнання. У цитованій праці [9] С. Б. Кримський якраз і закликає до прийняття засад і цінностей біблійно-християнської духовності.

Доречним буде процитувати важливий висновок цитованих вище істориків психологічної науки: “Спроби істориків психології показати «вищий» ступінь історичного руху психологічного знання засвідчили, що «самопсихологія» заходить у глухий кут суб’єктивізму, і тому постає нагальна потреба здолати «гуманізм» психології ХХ століття, заперечити саму гуманістичну психологію, знайшовши в її розколотості істинну сутність. Мова йде про те, щоб показати індивідуалізовану неповторність як таку, що є єдиними інструментом всезагальності буття” [17, c. 825]

Ноологія особистості спрямовується на навчально-виховний процес духовного творення неповторної особистості молодої людини. Становлення і розвиток духовного життя людини, творчо-вольова і смисло-творча боротьба її духа зі стихійними силами чуттєвої (тілесно-душевної) природи є метою життя-пізнання людини, її моральним та естетичним імперативом. Цей імператив визначається ідеєю особистого безсмертя душі – вічного збереження нею своєї самототожності та самоідентичності, своєї реальності як духовної особистості у поєднанні з Богом, у боголюдському синергетичному процесі життя-пізнання. Ці ідеї визначають потребу регламентувати життя і навчання людини у відповідності з ноологічним християнськими ідеалами і нормами. Культурно-освітній аспект ноології розкриває буття (життя–пізнання) людини, з одного боку, як культуру душевно-духовного єства людини, тобто морально-духовної, творчо-вольової і смисло-творчої її діяльності з метою власного духовного становлення та розвитку, а з іншого – навчально-виховну, морально-педагогічну діяльність – організацію відповідного способу життя і навчання, створення моделей поведінки, які відповідали б прийнятим ноологічним ідеалам і нормам.

Християнсько-філософська ноологія вивчає ноосферу людини, яка є образом і подобою Божою. Раціональна філософія розширює боголюдські атрибути, такі як розум і дух до певних абстрактних категорій колективного розуму, або ж колективного духовного розуму – ноосфери (напр., у розумінні В. І. Вернадського). Але справжній, творчий християнсько-філософський науковий раціоналізм завжди ґрунтувався на розумі й вірі духовної особистості. У цьому контексті ми приймаємо визначення ноосфери людини, запропоноване видатним вітчизняним філософом, психологом і педагогом о. В. Зеньківським, який писав так: “Але всередині психічної сфери – принаймні в людині – ми знаходимо дещо надпсихічне в тому розумінні, що тут відкривається нове буття, цілий новий світ. Це є “ноосфера”, як часто характеризують надпсихічний світ – світ думок, ідей, світ смислів. Цей світ фактично проявляється лише в середині психічної сфери, але він з неї не виводиться… Вище психічне життя (духовне життя, ноосфера) нам завжди дане в нерозривній єдностті з психічною тканиною. Чистої духовності, вільній від психічної тканини, ми в собі не знаходимо. Але якщо життя духа й проявляється лише всередині психічної сфери, то це життя все ж не від неї. Життя духа не є вивідним із психіки людини, тому що воно утворює особливий “поверх” буття”[6, с. 214-215]. Отже, психологія і ноологія вчать про дві різні сфери людини – сфери душі і духа.

Саме у такому смислі поняття “ноосфера” є основоположною категорією християнсько-філософської ноології [11]. Говорячи про ноосферу людини, ми маємо на увазі ноосферу особистості. У цьому контексті ноологія вчить про те, що дух завжди є конкретним і цілісним, тобто тут мова йде про дух суб’єктивний, особистісний, дух людський. Є також Святий Дух, також особистісний – одна із іпостасей Триєдиного Бога – Отця і Сина і Святого Духа.

А між цим, слово “дух” часто-густо вживають у знеособленому розумінні. Насамперед застосовують термін “дух” до найрізноманітніших колективів, починаючи від духа сім’ї й завершуючи духом народу, духом нації. Іноді йдеться про дух епохи, дух століття, дух капіталізму чи соціалізму, дух науки і, навіть, дух матеріалізму. У цьому всезагальному і метафоричному смислі “дух”, фактично, неадекватно вживається. При цьому категорія “дух” втрачає свої характерні ознаки. У наведених вище прикладах йдеться радше всього про енерго-інформаційну динаміку функціювання колективу, наслідування традиціям тощо. А тому застосування терміну “дух” до колективів, до ситуацій, до традицій і таке інше є завжди метафоричним. В автентичному ж смислі поняття “дух” треба брати до уваги, як особистісний, суб’єктивний дух.

Антропологічна тріада “дух-душа-тіло” свідчить нам про таїну людську і боголюдську. І цю таїну нам треба належним чином пізнавати й описувати. Людська особистість у своїй субстанційній формі духа-душі-тіла характеризується не лише біологічними проявами, не лише соціальною й психологічною своєю істотою, але й духовно-розумним, творчо-вольовим та смислотворчим суб’єктом. Людська особистість є буттям-пізнанням, є духовним суб’єктом, котрий наділений інтуїцією буття, інтуїцією божественного смислу буття. Ця інтуїція органічно входить в ноосферу людини, тобто в сферу її духа.

У ноологічному аспекті нас в першу чергу цікавлять питання виявлення духовності людини, її духовного пізнання і творчості, формування її духовності у навчально-виховному процесі тощо. Ноосфера характеризується окресленими вище духовно-пізнавальними здатностями: тріадами “уява-інтуїція-розум”, “віра-совість-воля”, “любов-радість-надія”. Цей категоріальний лад дозволяє цілісно описувати сутності філософії духа і духовного пізнання, описувати умови і можливості формування духовного світу особистості в навчально-виховному процесі тощо. Ноосфера людини – це та таїна божественної сутності людини, про яку нам свідчить Слово Боже – Біблія. Ноосфера людини – це її атрибут, тобто її невід’ємна якість, її фундаментальна сутність. Своєю добре відомою тілесністю і своєю ноосферою (сферою духа) ми об’єднуємо в собі природне і надприродне, земне і небесне. Образно кажучи, особистість є та сутність людського єства, котра стоїть перед Лицем Божим, перед невидимим духовним світом, перед іншими духовними істотами, які взаємодіють з людиною через її ноосферу.

Ноосфера є началом божественним в людині, є її надприродною сутністю. Цю вищу свою сутність, вищу інстанцію самості має кожна людина. Видатний християнський філософ С.Л.Франк писав, що навіть найпустіша і найнікчемніша у духовному відношенні людина має якесь відчуття значущої в собі, тобто духовної основи свого буття, якесь, хоча б дрімотне прагнення до нього. А тому будь-яка людська особистість, будь-яка духовна істота є первісною таїною, дивом, сутність якого не може бути вичерпаною жодними нашими раціональними поняттями й образами. На цій боголюдській основі і таїні грунтується благоговійне ставлення до людини. А тому всілякі спроби чисто раціонально описати, осягнути духовне буття є, часто-густо, спробами заперечення сутності людини як образу і подоби Божої. У всіляких таких спробах уже прихована можливість профанації, намагання обійти буттєвісну незбагненність духовності людини, осягнути на зразок пізнання предметів і сутностей природного світу, тобто осягнути чисто раціонально, формально-логічно. Але духовні сутності пізнаються через єднання в любові. Бог пізнається в єднанні і сопричасті в любові, а сама любов стає гносеологічним засобом пізнання божественного “Я”. При цьому, водночас, робить людське “Я” прозорим в його духовних глибинах. Отже, пізнання духовної сутності, духовної суб’єктивності не може бути здійснено такими засобами, якими пізнаються явища і речі світу природи. І тут проходить межа, що розділяє світ науки зі світом релігії та Одкровення Божого. Наука як понятійний раціонально-абстрактний метод пізнання наштовхується на нездоланні перепони, намагаючись пізнавати духовні суб’єкти і пояснювати їх як об’єкти.

Духовне буття, що дароване складній людській істоті, є предметом релігійної філософії і ноології. У цілісній ноосфері людини здійснюється, формується правильно зорієнтований вольовий та інтуїтивно-емоційний динамізм духовного суб’єкта. А тому нам потрібно ретельно аналізувати суть внутрішнього життя інтелекту і волі, здійснювати комунікацію розуму і любові, яка реалізується у ноосфері людини. А чисто психологічний аналіз не дозволяє належним чином виявити духовні особливості людини, динаміку її боголюдської ноосфери. Лише в ноологічному пізнанні по-справжньому відтворюється наше особистісне духовне “Я”, відтворюється через глибинну інтуїцію та уяву, через відкриття безодні дійсної духовної суб’єктивності. Духовний суб’єкт виступає при цьому як сутнісно живий, динамічний центр, творчо-вольової і смислотворчої активності й діяльності людини. Через свою ноосферу людина отримує і віддає, вчиться і пізнає за допомогою уяви-інтуїції-розуму, віри-совісті-волі, любові-радості-надіі.

Духовна особистість не є об’єкт, не є річ серед речей. Дух не є сукупністю фактів психічного життя людини. А тому не може бути завершеної психології особистості, як у цьому можна переконатися, читаючи навчальні курси з цієї дисципліни (див., напр., [7; 26]) Особистість в основі своїй є реалізацією в природному людському індивідуумі Божого задуму про нього. А тому особистість, радше духовна особистість, передбачає творчість і боротьбу за себе. Особистість є дух і тому вона протилежна речі й предметності, протилежна явищам природи. В особистості відкривається не світ речей та явищ, а світ конкретних живих людей, живих духовних істот. В особистості людини відкривається боголюдська сутність. Особистість вкорінена в безмежності духовного царства. Через свобідну творчо-вольову активність особистості здійснюється її боголюдяність й богоспілкування.

Водночас, людина живе у середовищі енерго-матеріально-інформаційних природних сил і сутностей. Ці сили, одначе, не можуть надати нашому існуванню глибинного, радше вічного смислу. Лише духовна свобода виводить нас за межі діяння природних і соціальних сил та чинників. У своїх же природних умовах людина отримує грунт, на якому вона виростає, долаючи земні перешкоди; все це породжує потребу у творчості та в духовному дерзанні (див. § 7).

Зростання особистості, її духовний розвиток реалізується у конкретних формах обмеженого в просторі і часі земного буття. І лише у боголюдському процесі, у самобутті і самовиявленні особистості людини Божественне Духовне споріднюється з конкретною формою людського обмеженого існування.

Отже, боголюдська всеєдність буття виявляється в одиничному, неповторному і своєрідному. Тому ніхто не може до останку реалізувати себе в жодному виявленні, в жодному спілкуванні. Завжди залишається щось незвідане, залишається ноологічна таїна. Причому залишається невимовною навіть для себе самого, чим воістину і визначається божественна самоцінність духовної особистості.

Розуміння духовної сутності людини, її творчості як духа-душі-тіла не є і не може бути результатом одного лише власного самоспостереження, простим усвідомленням своїх психічних станів та тілесно-душевних процесів. Це розуміння є результатом живого безпосереднього досвіду відчуття і діяння Духовного світу, живим знанням, пізнанням–життям і врешті-решт – безпосереднім Одкровенням Божим. Ноологія вчить, що у цій духовній настанові пізнаване нами своє духовне єство не дане нам як щось відмінне від нас самих, бо воно є злите, споріднене із самим життям. І наша думка народжується й діє із глибини самої духовної реальності, що відкривається у самій її стихії. Те, що ми відчуваємо як наше життя, немовби відкриває себе нам, відкриває нашій думці, сердечно-емоційним почуттям.

Пізнаючи самого себе, дух людський зустрічається з безумовною реальністю. І це знання (а не просто буденне існування) більш значуще для нас, ніж будь-які засвідчені наукою факти із проблем людинознавства, не кажучи вже про природознавство. Ця глибинна очевидність, суб’єктивно-духовна вірогідність такого пізнання є ноологічно самодостатньою (як про це свідчать життєописання численних християнських святих). Тому що у такому пізнанні нам розкривається особлива сфера духа. І ця сфера духовного досвіду не підлягає доведенням на зразок сутностей конкретних природничих наук (фізики, хімії, біології тощо). Тобто в собі ми відкриваємо інший, надприродний вимір свого буття, свого життя-пізнання. Це той вимір (ноологічний вимір), який є непрозорим за предметно-речовими настановами нашої свідомості.

Самоусвідомлення людського духа базується на морально-духовному почутті внутрішньої людини. Ми існуємо і знаємо, що існуємо, і любимо це наше існування, буття і знання. І ніхто не сумнівається в тому, що він реально живе, перебуває в бутті. Але нам іще треба знати, що від Духа – наша духовність, як від Сина – наша синовність Богові, і від Отця – наша творча особистість.

Духовне буття, як ми уже переконалися, є безпосереднє само-буття. І в цьому само-бутті відсутня протилежність суб’єкта й об’єкта. У дусі як само-бутті, а радше в ноосфері людини, реалізується спрямування назовні й усередину. Перше спрямування – це вихід до інших духовних суб’єктів; це також спрямування Зустрічі з Богом, з Божественним Ти і реалізація цієї Зустрічі в Одкровенні Божім людині; це також численні зустрічі та одкровення з людьми як духовними істотами (див. § 6). Одкровення знайомить мене –особистість – із спорідненою мені духовною реальністю. Спрямування ж усередину – це заглиблення власного, особистісного духа у боголюдську надприродну сутність.

Виходячи із християнського розуміння духовної особистості людини як безумовно цінного, самоцінного автономного суб’єкта, здатного за своєю свобідною вірою-совістю-волею наближатися до небесного, божественного єства, ми можемо констатувати імператив трансценденції людини – постійного виходу за свої природні і соціальні обумовленості. У рамках філософсько-педагогічної ноології [12] цей імператив трансформується у культурно-освітній принцип виховання і навчання: “від людини розумної до людини духовної”. А тому істинним шляхом для людини може бути лише шлях постійного духовно-вольового зусилля самоактуалізації і самореалізації себе як богоподібної істоти. Тобто ціллю, смислом людського існування-екзистенції-трансценденції, людського земного життя–пізнання є прагнення до тої досконалості, про яку Спаситель говорить нам: “Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Матвія. 5:48).

Духовна особистість як нове створіння в Ісусі Христі – Сині Божому – стає причасницею боголюдського життя і творчості. На цю нову істотність християнського, боголюдського життя–пізнання вказує апостол Петро, коли говорить: “…Ви стали учасниками Божої природи, уникнувши зіпсуття, утікаючи від пожадливого світового тління” (2 Петра, 1: 4). Людина як образ і подоба Божа, як морально-духовна істота, зростаючи у Христі за допомогою морально-духовних вчинків, розвивається та зростає в своєму боголюдському житті–пізнанні і досягає нового рівня богоподібності.

Як уже зазначалося вище, людина є творчо-вольовою і смисло-творчою особистістю. У ноологічному контексті ми доводимо, що вона є свобідною особистістю, здатною до духовно-розумного, морально-духовного та духовно-естетичного пізнання і самовизначення. Створення людини на образ і подобу Божу вказує на те, що вона є “кимось”. Дивовижне захоплення величчю людини ми знаходимо у Біблії, при звертанні псалмопівця до Бога-Творця: «Коли погляну на небо – діло рук Твоїх, на Місяць і зорі, які Ти поставив, то що є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, що Ти опікуєшся ним? Ти створив його мало чим меншим за ангелів, славою й честю увінчав його» (Пс., 8: 4-6). Навіть ці слова ще не вичерпують усього нашого Божого образу. Людина – це буття, яке постійно зростає, самозмінюється, відновлюється й відтворюється, прагне до Бога, до Царства Небесного, по-різному його собі уявляючи. Від початку свого існування на Землі людина підносила очі й руки догори, прагнучи, щоб Бог-Творець наш довершив її людськість та її божественність.

Отже, у відповідності з християнсько-філософською ноологією ми можемо стверджувати, що дух людини формує її тілесно-душевну цілісність. А тому тілесно-душевно-духовна особистість піднімається над своїм природно-космічним оточенням, реалізуючи трансценденцію. Духовна особистість не породжується родовим космічним процесом, навіть не народжується від батька й матері, а походить від Бога-Творця. По суті, людина є лише тоді справжньою особистістю, коли вона стала боголюдською особистістю. Свобода і незалежність людської особистості від об’єктивного світу природи й соціуму і є її боголюдскістю. Отже, особистість, радше духовна особистість формується не об’єктивним світом, а душевно-духовною суб’єктивністю, в якій прихована влада-сила-міць образа Божого.

Буттєвість людської особистості, її творчо-вольове життя-пізнання є безперервним процесом творення духовного світу особистості. Процес духовного перетворення починається з докорінною зміною свідомості людини і вимагає перебудови її душі і тіла, тобто її природної, земної сутності. Людська особистість має виробити конкретну установку своєї свідомості, свого мислення, своєї віри-совісті-волі у відношенні до своєї тілесно-душевної природи. Цій установці притаманна духовно-розумна, морально-духовна та духовна естетична динамічність. Ця динамічність виявляється у вимозі активності, дії у пізнанні своєї сутності і перетворення себе у відповідності з образом Божим. Духовна етичність (моральність) передбачає моральну оцінку себе, своїх вчинків, думок, дій у відповідності з духовно-християнськими ідеалами і нормами. Ця оцінка здійснюється силами віри-совісті-волі. Ключовим моментом установки свідомості християнина є інтенція спасіння.

Поняття спасіння відображає головну реакцію і спрямованість свідомості на природу людини, яка ушкоджена гріхом і вимагає зцілення. Установка, спрямованість свідомості на спасіння передбачає духовну активність людини у зміні свого буттєвого статусу. Ця ноологічна, а не психологічна установка, в такому своєму значені виступає як конкретна стратегія людського життя-пізнання.