Література

1. Амонашвили Ш. А. Здраствуйте, дети!: пособие для учителя / Ш. А. Амонашвили. — 2-е изд. — М. : Просвещение, 1988. — 208 с.

2. Бех І. Д. Виховання особистості: наук. видання / Іван Дмитрович Бех. — К. : Либідь, 2006. — 272 с.

3. Зязюн І. А. Педагогіка добра: ідеали і реалії: наук.-метод. посіб. / Іван Андрійович Зязюн. — К. : МАУП, 2000. — 312 с.

4. Педагогічна майстерність : підручник / І. А. Зязюн, Л. В. Крамущекно, І. Ф. Кривонос та ін.; За заг. ред. І. А. Зязюна. — К. : Вища шк., 1997. — 349 с.

5. Сейко Н. А. Доброчинність у сфері освіти України (ХІХ – поч. ХХ ст.) : монографія / Наталія Андріївна Сейко. — Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2006. — 488 с.

6. Франко І. Я. Борис Граб / Іван Якович Франко // Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Художні твори. Томи 1-25. — Київ : Вид-во “Наукова думка”, 1978. — Т. 18. — С. 177—190.

7. Франко І. Я. Великі діяння пана Бобринського / Іван Якович Франко // Педагогічні статті та висловлювання. Упорядник О. Г. Дзеверін. — Київ : Державне учбово-пед. вид-во “Радянська школа”, 1960. — С. 210—217.

8. Франко І. Я. Вольні сонети / Іван Якович Франко / Твори : в 3 т. — К. : Наукова думка, 1991. — Т. 1. — С. 81—89.

9. Франко І. Я. З Статті “Емерик Турчинський”: Посмертний спогад / Іван Якович Франко // Педагогічні статті та висловлювання. Упорядник О. Г. Дзеверін. — Київ : Державне учбово-пед. вид-во “Радянська школа”, 1960. — С. 207.

10. Франко І. Я. “Звістки з Галіції. Симптоми розкладу в Галицькій суспільності” / Іван Якович Франко // Педагогічні статті та висловлювання. Упорядник О. Г. Дзеверін. — Київ : Державне учбово-пед. вид-во “Радянська школа”, 1960. — С. 25—27.

11. Франко І. Я. Олівець / Іван Якович Франко // Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Художні твори. Томи 1-25. — Київ : Вид-во “Наукова думка”, 1978. — С. 72—84.

12. Франко І. Я. Отець-гуморист / Іван Якович Франко // Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Художні твори. Томи 1-25. — Київ : Вид-во “Наукова думка”, 1978. — С. 288—315.

13. Франко І. Я. На старі теми / Іван Якович Франко // Твори: в 3 т. — К. : Наук. думка, 1991. — Т. 1. — С. 286—298.

14. Франко І. Я. Наші народні школи і їх потреби / Іван Якович Франко // Педагогічні статті та висловлювання. Упорядник О. Г. Дзеверін. — Київ : Державне учбово-пед. вид-во “Радянська школа”, 1960. — С. 191—196.

15. Франко І. Я. Ученицька бібліотека в Дрогобичі / Іван Якович Франко // Педагогічні статті та висловлювання. Упорядник О. Г. Дзеверін. — Київ : Державне учбово-пед. вид-во “Радянська школа”, 1960. — С. 32—36.

16. Франко І. Я. Учитель / Іван Якович Франко // Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Художні твори. Томи 1-25. — Київ : Вид-во “Наукова думка”, 1978. — Т. 24. — С. 65—122.

17. Homplewicz J. Etyka pedagogiczna: Podrecznik dla studentow pedagogiki / J. Homplewicz. — Rzeszow: wydawnictwo Wyzszej Szkoly pedagogicznej w Rzeszowie, 1996. — 219 s.

Патріотизм у творчій спадщині Бориса Грінченка

Постанова проблеми. Історичний досвід засвідчує: суспільний розвиток не може відбуватися результативно без особистостей, які підпорядковують своє життя інтересам Батьківщини. Емоційно-вольове, інтелектуальне ставлення до Вітчизни, своєї нації, народу, вияв якого спостерігаємо у прагненні, готовності служити їм і захищати від ворогів акумулюється у ємкому слові – “патріотизм”. Патріотизм як стан радісної любові і напруженої творчості виражає духовний стан людини, він є яскравим показником, демонстрацією того, наскільки індивід усвідомлює себе в духовному досвіді нації. У цьому аспекті виникнення патріотизму уможливлюється лише на засадах автономії, свободи духа. Гетерономія тут може нашкодити і призвести до удаваного патріотизму, до фарисейства і симуляції. Якщо ж людина вільно обирає шлях служіння своєму народові, то вона відчуває внутрішню радість і щастя, як це відчували справжні борці за волю і свободу українського народу. Серед великої когорти справжніх українських патріотів вирізняється ім’я письменника, етнографа, педагога, культурно-громадського діяча – Бориса Грінченка. За роки життя та й по своїй смерті (перша половина 20-х років ХХ ст.) він був піднесений українськими діячами “на недосяжну висоту”, зазначав О. І. Білецький. Але скоро ортодоксами сталінської доби “був перетворений не тільки в нікчемність, а й у нікчемність шкідливу і, по суті, перестав існувати як явище української літератури” [1, с. 591]. Вчорашній “учитель життя”, “пророк”, “апостол”, “левит храму України”, в кінці 20-х – на початку 30-х років нараз постав перед громадськістю у зловорожому поличчі. Постаралися не лише Сталін, Бухарін, постаралися “свої патріоти” – В. Коряк, Л. Смілянський, С. Рудниченко та багато ін., яких не вартувало б навіть згадувати поряд із постаттю Б. Грінченка, але маємо пам’ятати і тих лжепатріотів, які вислужувалися перед можновладцями радянської доби, лизали їм черевики, аби спасти власну шкіру.

Які б лихі дні і години не переживав Борис Грінченко, він ніколи не втрачав людської гідності, честі, бо був справжнім велетом духа, великим патріотом українського народу.

Метою статті є висвітлення позиції Бориса Грінченка щодо розуміння сутності і змісту патріотизму.

Основний виклад матеріалу. Дослідженню творчої спадщини Бориса Грінченка присвятили свої праці такі вчені: Л. Барабан, О. Білецький, М. Грінченко, В. Дорошенко, М. Драгоманов, А. Животенко-Піанків, С. Кіраль, М. Коцюбинський, М. Кравченко, Н. Левчик, Л. Українка, І. Липа, О. Огоновський, Б. Пастух, А. Погрібний, П. Пономарьов, В. Статєєва, І. Франко, А. Хомутенко, В. Яременко та ін. У своїх працях вчені піддають аналізу літературну, фольклорно-етнографічну, педагогічно-просвітницьку, громадсько-культурну діяльність Бориса Грінченка, висвітлюють його внесок у розвиток української і світової культури. На основі вивчення доробку мислителя, можна без перебільшення сказати, що всі вони пройняті великою любов’ю до рідного краю, співчуттям і вболіванням за життя трудящої людини. На яких же засадах Борис Грінченко вибудовував своє розуміння патріотизму, як духовного феномену? До таких засад передусім слід віднести: національну самосвідомість і самопізнання; напружену й послідовну працю на благо народу; єдність і солідарність усіх верств населення; вироблення волі в особистості і народних мас у боротьбі проти зовнішніх і внутрішніх ворогів; створення належних умов для вільного економічного й соціо-культурного розвитку особистості і суспільства.

Національна самосвідомість і самопізнання. Для Бориса Грінченка доконалим є той факт, що справжній патріотизм людини базується на її самосвідомості і самопізнанні, її духовному “Я”. Кожний народ виношує й здійснює у своїй історії душевно-духовні акти особливої національної будови, які надають всій її культурі своєрідний характер. Життя живого народного духу повинно пізнаватися й усвідомлюватися особистістю. Там де цього немає – немає сенсу говорити і про справжній патріотизм. Борис Грінченко постійно викристалізовує цю думку і з болем зазначає, що багато з-поміж українців ще не виробили в собі прагнення, потреби до самопізнання і самосвідомості [5, с. 55]. Саме через це у нас так мало зроблено досі. Саме через це у нас хороші починання закінчуються здебільшого нічим. Людина із низьким рівнем самосвідомості, національної ідентичності здатна до нещирості: на словах вона може заявляти про свій патріотизм, а насправді його не мати. Таких лжепатріотів Борис Грінченко викривав і осміював. Надзвичайно влучно поет пише про це у вірші “Українець”:

Він українець – це запевне,

Бо хвалить сало й галушки

Та ще вишиванії дома

Бере він на ніч сорочки.

…Мужицтво кинувши, герой наш

На “місце тепле” десь засів,

І хоч накази часто пише,

Щоб в шори брали мужиків,

Але ж він каже: “Україну

Люблю я так, як і любив”.

Він галушки і досі хвалить

І “Кобзаря” бере читать,

І напідпитку починає

Слова вкраїнськії вживать [2, с. 82-83].

Справжній патріотизм поет змальовує у баладах і поемах: “Смерть отаманова”, “Матільда Аграманте”, “Лесь, преславний гайдамака”, “Перша жінка” та ін. Як наказ звучать його слова:

Друзі кохані! Про світ самий дбати

Будемо ми без упину:

Тільки тоді зможем щастя зазнати,

Світ як осяє країну.

…Друзі кохані! І душу, і тіло

Даймо за край свій єдиний,

Кожнеє слово хай буде в нас діло

Задля своєї країни! [2, с. 50-51].

Напружена й послідовна праця на благо народу – ця думка повсякчас домінує у творах Бориса Грінченка. А головне – своєю діяльністю, всім своїм життям він подає приклад такої праці. За свої сорок сім років життя Борис Грінченко підготував чотиритомне видання словника української мови, написав і видав драми і комедії, численні оповідання і поезії, зібрав і видав етнографічні матеріали в Чернігівській і сусідній губерніях (3 т.), написав ґрунтовні твори про культуру й освіту українського народу, здійснив значну кількість перекладів творів зарубіжних авторів, очолював журнал “Громадська думка” (згодом “Рада”), співпрацював у журналі “Нова громада”. Борис Грінченко є одним із засновників “Братства тарасівців”, української радикальної партії, у 1905-07 рр. він очолював Всеукраїнську учительську спілку, у 1906-09 рр. був головою товариства “Просвіта”. Про нього недаремно друзі говорили, що він більше працював, ніж жив. Власне така патріотична праця давала йому моральне право робити докір тим, хто виявляє лінивство, дармоїдство, не переймається народними справами. Праця, активність, дієвість – це святий обов’язок патріота.

Я зрікся мрій. Поважний і спокійний,

Собі сказав: мені не треба їх.

Повинність – ось той владар добродійний,

Що збереже мене від мук і лих.

…О скільки гір нам розкопати треба,

Засипати безодень скільки нам,

Розвіять хмар з насупленого неба,

Зорать обліг, посіять хліб людям!

О скільки сліз повинні ми утерти,

О скільки пут повинні розітнуть!

Скількох слабих одрятувать од смерті,

Скільком сліпим їх очі повернуть!

І поруч з сим – солодкії зітхання,

Поезія банально-любих втіх?

Ні, хочу я борні і досягання,

Ні, хочу діл поважних і міцних [2, с. 67].

Борис Грінченко гнівно і пристрасно критикує українську інтелігенцію за її байдужість до загальноукраїнських справ. Значна її кількість страждає на бездіяльність, обмежується розмовами про справи, але нічого не робить сама. Інтелігенція бачить, що світ спаскуджений, продажний, але нічого не робить, щоб зробити його моральним, справедливим. У листі до вчителя Д. Пісочинця він пише, що “Будемо йти своїм шляхом і орати свої ниву, занехаявши думку про тих падлюк, котрі тільки вміють балакати, а самі сидять, позгортавши руки. Та хай їм цур! Вони вже мені обридли ці паскудні дармоїди рідної землі, котрі роблять тільки зубами та дурним язиком” [4, с. 13-14]. В іншому місці Борис Грінченко пише: “Та не таке б ще горе було, якби ся інтелігенція була іншою. Ми саме кажемо про її недбале лінивство та про недбалість до гуртової роботи. Серед сієї інтелігенції, як дужі дуби високі серед молодого тонкого молодняку, визначаються то там, то інде лицарські постаті невтомних та щирих борців за рідний край. Сі працюють, б’ються з усієї сили, і тільки їх великодушним учинкам мусимо дякувати за все те, що вже маємо. Загал же більше любить балакати, ніж робити… Обставини тяжкі, се правда, але вони стають ще тяжчими з того, що всі ці добродії сими балаканнями тільки й виявляють свій патріотизм” [ , с. 41-42].

Життєве кредо Бориса Грінченка однозначне й зрозуміле: якщо ти патріот не на словах, а на ділі, то:

…Працюй, борись, аж поки буде сила,

І всіх людей до праці закликай! [2, с. 49].

Єдність і солідарність усіх верств населення, на думку Бориса Грінченка, є однією із головних підвалин патріотизму. Людина, що вистраждала свій шлях до патріотизму має поєднати свою індивідуальну душу подібністю і близькістю з іншими душами єдиного національного лона. Ці подібність і близькість призводять до того, що люди взаємопов’язуються глибинним тяжінням, яке заставляє їх дорожити спільним життям, влаштовувати його й удосконалювати його організацію. Подібність в духовному житті непомітно веде до інтенсивного спілкування і взаємодії, а це, своєю чергою, породжує і нові творчі зусилля, і нові успіхи, і нові уподібнення. Патріотична єдність, на думку Бориса Грінченка, буде більш тісною і міцнішою тоді, коли народ взаємопов’язаний не лише цілісністю території і кліматом, не лише державною владою і законами, а й духовною спільністю. Натомість якраз єдності, солідарності не вистачає українцям, про що з глибокою тривогою Борис Грінченко пише: “Сумно, сумно стане тому хто подивиться тепер по нашій Україні! Вся країна розбилася на два виразні табори – панів та мужиків, інтелігенцію та народ. Першими іменами звуть сі табори мужики, а другими – пани.

Розрізнило їх багато речей: і соціальні обставини, і економічні, і просвітні. І правами, і заможністю, і просвітою (хоча здебільшого тільки поверховною) відрізнився пан од мужика. Та додається ще одна річ, і ся річ розрізняє їх украй: пан зрікся своєї національності.

Еге, пан забув, або не хоче пам’ятати, що він – українець. Він одкидає від себе все українське, часом силкується навіть виявити себе більше москалем, ніж самі москалі, а мову свою зневажає як жаргон. Пани її не хочуть знати, а коли й знають дещо, то випадком, без власного бажання” [5, с. 37].

Далі Б. Грінченко зазначає, що мужикові, заклопотаному щоденними проблемами про своє власне існування немає як думати про національні питання. Історії своєї він не знає та й не може знати, бо наші інтелігенти-патріоти так і не спромоглися її написати. Мужик іноді забуває, якої він нації, та й що таке нація взагалі, коли скрізь чує, що він мужик, хам, хахол. Отже він думає, що в нашому краї живуть не українці, а мужики і пани. Мужики роблять мужицьку роботу, одягаються і говорять по-мужичому. Пани роблять панську роботу, одягаються і говорять по-панському.

Що з цього виходить? Те, що мужик переймає у пана поверховність і такі речі, як розпуста, зарозумілість тощо. А проте, власне, і не в панів він це переймає, а в їх лакеїв та куховарок. Тому зявляється цілий суспільний шар: перевертні. Що ж робить інтелігенція в цей час? – запитує Борис Грінченко, – і відповідає: “Три речі: або нічого не робить, а тільки “заживляє життя”, або змосковлює народ, або, в ліпшому випадкові, згорне руки й каже зітхаючи: нічого не вдієш – так уже нам судилося: москалями статися” [5, с. 38]. Є лише одиниці-патріоти, які своїми лицарськими змаганнями підняли вгору наш досі затоптаний національний стяг. Це від них Україна-Русь мусить сподіватися добра. Але і поміж ними мало справжнього єднання, взаєморозуміння, солідарності. А це надзвичайно шкодить справі національної ідентичності, самоствердження.

Вироблення волі в особистості і народних масах до боротьби проти зовнішніх і внутрішніх ворогів. Борис Грінченко яскраво ілюструє, що не лише почуття, розум, мислення важливі для утвердження патріотизму в людині. Важливу роль тут відіграють воля і характер. Найтиповішими формами волі є дія, вчинок. Якщо мислення орієнтує людину в об’єктивній дійсності, почуття оцінює її відповідно до нашого “Я”, то воля переробляє її відповідно до наших потреб. Отже, воля є складним процесом, що характеризується передусім свідомою цілеспрямованістю, тобто усвідомленням конкретної мети, до якої прагне людина, застосовуючи ті чи інші дії або засоби. У листі до сестер Аполінарії та Анни Борис Грінченко писав: “…Життя – не весінній день і не політ з квітки на квітку. Життя – боротьба. І тому необхідно приготувати себе до боротьби. І потім ще: боротися можна і за хороше і за погане. Тих, хто бореться за хороше і приніс цим людству користь, люди згадують з вдячністю і любов’ю. Тих, хто боровся за погане, історія або забуває, або засуджує, навіть проклинає, якщо вони зробили велике зло. Тому необхідно зважувати, за що боротися. І відповідно з цим виховувати свої сили…” [3, с. 12].

Звісна річ, мета людини-патріота має бути благородною, духовно наповненою і спрямованою на загальне благо народу. Щастя, наголошує Борис Грінченко, “дурно не дається”, за нього треба боротися. Тому поет категорично заявляє:

Всі з зітханнями, жалями

Озиваються до неба…

Гетьте к бісу з плаксіями!

Нам борців, нам діла треба!

В іншому місці поет свою думку формулює у такий спосіб:

…Де багато – ще не сила,

Дужість міряй не лічбою:

Перевага там, де сміла

Сила духу в правім бою.

…Як той дуб, ти гордо стій:

Хай ні зради, ні догани,

Ані муки, ні кайдани

Дух зломить не зможуть твій [2, с. 76].

Як відомо, Бориса Грінченка не зламали тяжкі удари долі, його любов до рідного краю, народу, сила духа, були справжніми і незламними. Натомість, навіть із його найближчого оточення не всі залишилися вірними своїм ідеалам, прагненням. Яскравий приклад – Христина Алчевська. Як відомо, видатний освітянин, педагог – Христина Алчевська зробила багато для поширення просвітницького руху в Україні. Навіть в особистому житті Бориса Грінченка Христина Алчевська відіграла помітну роль, адже під її керівництвом він учителював у приватній школі, створеній просвітителькою.

Доти, доки Христина Алчевська залишалася на позиціях українства Борис Грінченко її всіляко підтримував. Але коли вона зреклася свого рідного краю і стала змоскалювати українців, Борис Грінченко виступив із гострим засудженням її дій. Обурення Бориса Грінченка було цілком зрозумілим, оскільки в діях Х. Алчевської він вбачав ренегатство, зраду українським інтересам, прислужництво можновладцям, врешті – це є виявом деморалізації народу. Отже, на думку Бориса Грінченка, “…пані Алчевська і вкраїнський патріотизм живуть не на одній вулиці” [5, с. 41].

Позиція Бориса Грінченка є осудливою і щодо інших діячів української культури, літератури. Зокрема, пошановуючи поетичні обдарування І. Котляревського, він піддає гострій критиці автора “Енеїди” і “Наталки Полтавки” за його “Оду до князя Куракіна”. Мислитель не може збагнути, як міг Іван Котляревський з погляду свого українського патріотизму вславляти князя Куракіна за те, що той “стрічками скручен”, що на ньому, “мов на чуду, де не глянеш – все хрести”, що “нельзя зглянуть очима на жупан (його) за звіздами, як на сонце серед дня”, що “від стрічок шия гнеться”, “що іззаду ключ товчеться”? Як він міг назвати сього урядовця “паном і батьком” українському народові і прохати його “багацько панувати” над сим народом?” [5, с. 57].

Такими незрозумілими для Бориса Грінченка постають: Квітка, який, з одного боку, намагався піднімати українську літературу, а з іншого – залицяється до московщини, тому він є не менш палким російсько-московським, ніж українським патріотом; Гулак-Артемовський і Стороженко, які прославляють “московських ребят”; П. Куліш, який доводив моральну необхідність злиття в одну державу південного російського племені із північним, виливав бруд на Т. Шевченка, П. Сагайдачного, співав гімни російським можновладцям та ін.

Дуже прикро, говорить Борис Грінченко, що такі московські вакханалії чинять найбільш відомі українські інтелігенти, письменники. А все це відбувається тому, що “в тодішньому вкраїнському діячеві сиділо дві душі: одна українська, а друга – російська. Українську душу йому дав рід, почування любові до рідного краю, любові до своєї мови, до свого народу; російську душу давало йому російське життя, російська урядова служба, бюрократична прихильність до ласки, яку виявляло російське начальство. Ото його, тодішнього інтелігента, і тягло і туди, і сюди – і до рідного краю, і до “Станіслава на шию”; хотілося і рідному краю послужити, і того, від кого “Станіслав” той залежить, не прогнівити” [5, с. 60]. Отже, не всім вистачало духа волі, моральної стійкості, незламності у боротьбі за справу нації, народу.

Борис Грінченко звертає увагу і на такий аспект проблеми: не всі справжні достойники, патріоти України гідно вшановуються народом (С. Руданський, О. Потебня, М. Шашкевич та ін.). народ має шанувати своїх подвижників, героїв, інакше він залишається рабом:

Народ-герой – героїв появляє,

Шануючи, він їх вінцем вінчає:

Високий дух високість признає.

А раб-народ, як є герой у його –

Він на борця величного свойого

Грязь кидає, його камінням б’є [2, с. 75].

Думка мислителя є однозначною: треба шанувати своє рідне, підносити його, треба готувати кожну індивідуальність і маси загалом до волі, до боротьби за свої самоствердження і незалежність.

Створення належних умов для вільного економічного й соціо-культурного розвитку особистості і суспільства.

Патріотизм, на думку Бориса Грінченка, є явищем не лише індивідуальним, а й суспільним. Людина живе і працює у певному соціальному середовищі, яке так чи інакше впливає на її поведінку, відносини тощо. Патріотизм особистості і суспільства діалектично взаємопов’язані між собою. З одного боку – індивід, у якого розвинене почуття патріотизму всіляко сприяє розвитку суспільства, його економічному і соціо-культурному поступу, з іншого боку – гуманістичні, демократичні відносини, що панують у суспільстві допомагають особистості виявити патріотизм на індивідуальному рівні. На думку Бориса Грінченка, ніщо так не заважає формуванню високопатріотичних почуттів як несправедливість відносин між багатими і бідними, брак гідності у одних і других, погорда, зарозумілість багатих і приниженість бідних. Коли утворюється безодня між різними соціальними станами, тоді суспільство стоїть на межі загибелі. Таку позицію Бориса Грінченка високо оцінив І. Франко, який писав: “Без сумніву, перше в нинішню добу в сій Компанії – не вже письменників, а справдішніх борців за українське слово – перше місце по пильності, по таланту, витривалій працьовитості і різнорідності інтересів духовних треба признати д. Чайченкові (псевдонім Б. Грінченка). Чоловік, як сказано хорий, котрий надто мусить заробляти на хліб для себе і сім’ї, він проте засипає мало що не всі наші видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними і популярно-науковими, працює без віддиху, шле до цензури рукопис за рукописсю, не зражуєсь ніякими невдачами ані критикою, часто неприхильною, а у всьому, що пише, проявляє побіч знання мови української також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності…” [6, с. 19]. Недосконалість української суспільності найбільше дошкуляла Борису Грінченку, оскільки вона часто-густо спотворювала людське в людині, деформувала почуття гідності і честі, почуття патріотизму. Тому педагог вважав, що виховувати патріотизм треба ще з дитячих літ. І хоча дитина може ще не усвідомлювати своєї любові до Батьківщини, але крок за кроком треба її готувати до цієї свідомості. Для цього існує цілий арсенал засобів: це і казка, й оповідання, і притчі, і приказки, це і пісня, і танець, це молитва й мова і т. ін.

Сьогодні, як ніколи нам потрібно виховувати справжніх патріотів України. З цією метою варто розробити загальнонаціональну програму патріотичного виховання молоді, де чітко були б визначені мета, завдання, принципи нові технології виховання. У програмі також мали б знайти чільне місце питання глобалізації, загальнолюдські й національні цінності. Безумовно, що глобалізаційні процеси не можуть заперечувати етнічну ідентифікацію особистості, особливості її вияву і т. ін.

На основі викладеного можна зробити такі висновки:

1. Творча спадщина видатного педагога, письменника, мислителя Бориса Грінченка є актуальною і сьогодні, а тому може слугувати потужною методологічною основою в аспекті аналізу сутності і змісту патріотизму, форм його вияву.

2. Патріотизм, як духовний феномен, Борис Грінченко вибудовував на засадах: національної самосвідомості і самопізнання; напруженої праці на благо народу; єдності і солідарності усіх верств населення; вироблення волі в особистості і народних масах у боротьбі проти зовнішніх і внутрішніх ворогів; створення належних умов для вільного економічного й соціо-культурного розвитку особистості і суспільства.

3. Сучасний стан розвитку суспільства потребує нових підходів у справі патріотичного виховання молоді, зокрема розробки загальнонаціональної програми виховання.

Література:

1. Білецький О. Борис Грінченко // Зібр. праць: У 5 т. – Київ: Наукова думка, 1965. – Т. 2. – 571 с.

2. Грінченко Б. Д. Твори в двох томах / Б. Д. Грінченко / Т. 1. Поетичні твори. Оповідання. Повісті. – Київ: Наукова думка, 1990. – 640 с.

3. Грінченко Б. Д. Із листів до сестер Аполінарії та Анни (1891-1893) // Б. Д. Грінченко. До тих, що зостануться. Вибрані твори: Для серед. та ст. шк. віку / Упоряд., передм. та примітки В. В. Яременка. – К.: Веселка, 1993. – с. 12-13.

4. Грінченко Б. Д. До вчителя Д. Пісочинця, сестриного чоловіка (1893) / Б. Д. Грінченко. До тих, що зостануться: Вибрані твори: Для серед. та ст. шк. віку / Упоряд., передм. та примітки В. В. Яременка. – К.: Веселка, 1993. – с. 13-14.

5. Діалоги про українську національну справу: Б. Грінченко – М. Драгоманов. / Джерела з історії суспільно-політичного руху в Україні ХІХ – поч.. ХХ ст. / – Київ: Київська книжкова друкарня наукової книги, 1994. – 224 с.

6. Франко І. / І. Франко / Наше літературне житє в 1892 р. // Зоря. – Львів, 1893. – Ч. 1. – С. 15-18.

Психолого-педагогічні ідеї адмірала Степана Осиповича Макарова

Історичний екскурс. Степан Осипович Макаров – видатний російський флотоводець і вчений, віце-адмірал, винахідник, народився на Україні 8 січня 1849 р. у м. Миколаєві. Після закінчення морського училища (1865) служив на кораблях Тихоокеанського, Балтійського, Чорноморського флотів. Вперше у світі в російському флоті застосував в морському бою торпеду. Здійснив два навколосвітні плавання. Вивчав гідрологію протоки Босфор, вперше розкривши закономірності ходу поверхневих і глибинних течій у цій протоці. Провів великі океанографічні дослідження в Тихому океані. В кінці 90-х років ХІХ ст. С. Макаров висунув ідею активного плавання серед арктичних криг, розробив проект криголама “Єрмак”, брав активну участь у його будівництві та випробуванні. З 24 лютого 1904 р. – командувач Тихоокеанського флоту. Загинув під час вибуху броненосця “Петропавлівськ”, що підірвався на японській міні. Автор понад 50 великих наукових праць із різноманітних галузей військово-морської справи та океанографії [7, с.401; 1, с.233]. На окрему увагу заслуговують психолого-педагогічні ідеї С. О. Макарова, які, на наше переконання, не втратили своєї актуальності і сьогодні.

Метою статті є аналіз психолого-педагогічної спадщини С. Макарова і її використання у сучасному навчально-виховному процесі.

Творчу спадщину і життєдіяльність С. О. Макарова досліджували вчені різних поколінь від кінця ХІХ ст. до цього часу. Аналіз внеску видатного флотоводця і вченого у розвиток військово-морської справи здійснили: Л. Безкровний, П. Биков, З. Бутаков, Ф. Врангель, Л. Єремеєв, К. Житков, А. Крилов, А. Лур’є, К. Осипов, Б. Островський, Ю. Пантєлєєв, А. Попов, В. Семенов, А. Сорокін, В. Шмідт, В. Шулейкін та ін.

Теоретик і практик морської справи Степан Осипович Макаров сформулював точно і коротко керівну ідею для кожного воїна: “Пам’ятай війну!”. Військові дії на морі вимагають від матроса і офіцера особливої підготовки. Офіцер повинен добре знати не лише будову корабля, його тактико-технічні дані, а й бездоганно володіти теорією і практикою ведення бойових дій на морі, вміти керувати кораблем, а передусім – його особовим складом. Морському офіцеру потрібні знання наук математики, фізики, хімії, астрономії, географії, історії військової справи, морської тактики і стратегії тощо. Водночас вчений доводить, що офіцеру потрібні глибокі знання із психології, педагогіки, етики, оскільки вони дозволяють правильно впливати на дії, поведінку особового складу корабля. С. Макаров один із перших серед військових вчених запропонував викладання у військових закладах предмету “Військова психологія”. На закиди, які йому робилися, що нібито-то назва предмету “військова психологія” є неправильною, оскільки існує лише одна психологія, як наука, а принципи і зміст її достатньо добре обґрунтовані, С. Макаров відповідав своїм опонентам так: “З думкою про те, що психологія одна, неможливо не погодитися, але й інші науки, наприклад, астрономія, географія, медицина також є цілісними науками, натомість ми бачимо, що практично ніхто не заперечує “морської астрономії”, яка розглядає способи і прийоми, необхідні для моряків; “військової географії”, яка надає географічні дані для з’ясування військових операцій минулого і майбутнього; “судової медицини”…і т. ін. Подібних прикладів можна навести багато, а тому ми не бачимо причин, чому б не могла існувати “військова психологія”, яка дає військовій справі надзвичайно цінні настанови. Військова справа потребує цих настанов. Значення загальної психології, як науки, від введення “військової психології” жодним чином не зменшиться” [4, с.244].

Далі С. О. Макаров підкреслює, що військова психологія допомагає офіцерові вивчати морально-психологічний стан моряків, їх якісні характеристики, їх духовне життя тощо. Вчений наводить думку теоретика і практика військової справи, генерала Лєєра який з цього приводу писав: “Моральному елементу належить велике місце на війні. Він, не піддається вазі й виміру, важко підпорядковується теоретичному дослідженню, і все-таки надзвичайною помилкою було б, хоча в далекому майбутньому заперечувати можливість обґрунтування законів, на основі яких відбувається робота розуму і серця при військовій обстановці, інакше кажучи – можливість військової психології. Що ж стосується ілюзій, утопія може перетворитися в факт завтра; справедливість цього підтверджується найкращим чином історією” [ , с.25].

В іншому місці, зазначає С. Макаров, генерал Лєєр висловлює слушну думку стосовно того, що військове мистецтво є найтруднішим і найскладнішим серед мистецтв, тому, що у всіх інших мистецтвах (живописі, скульптурі) митці мають справу з мертвими елементами, а військове мистецтво має справу з живою людиною як головним засобом війни.

Військова психологія покликана вивчати не лише характер, темперамент, розумові і вольові якості особистості воїна, а й стан духу цілого екіпажу корабля, міжособистісні відносини, рівень спілкування і взаємодії між членами екіпажу тощо.

С. О. Макаров усвідомлював, що на шляху створення цієї науки багато невідомого, недослідженого. Вчений дотримувався погляду, згідно з яким військова психологія повинна вивчати духовно-душевні аспекти війни. Причому, на його думку, продуктивними тут можуть бути два основні напрями:

по-перше, варто досліджувати зміни в діяльності і у властивостях людини, які відбуваються у ній під впливом обставин, ситуацій війни;

по-друге, слід вивчати самі явища війни, беручи кожне із цих явищ, як щось органічно ціле; наприклад, дослідження того внутрішнього процесу, який стає наявним в бою у кожній із воюючих сторін. Перший рід досліджень можна назвати психологією особистості воїна, другий – психологією військового колективу. Очевидно, що такий поділ можна вважати умовним і лише тимчасово прийнятим виключно для зручності дослідження. Дії воїнів надзвичайно тісно між собою психічно взаємопов’язані і досить владно одна одну зумовлюють, щоб можна було зробити в галузі психології особистості воїна якісь узагальнені висновки, не рахуючись із законами психології військового колективу.

Тому психологія особистості воїна повинна розглядатися лише як допоміжний розділ військової психології, яка в головній своїй частині не може бути чимось іншим, як психологією колективу. С. Макаров доводить, що морально-психологічні, духовно-душевні процеси, які вивчає військова психологія тісно взаємопов’язані з матеріальними. Наприклад, наявність нових засобів військової боротьби підвищує дух армії, яка ними володіє і понижує дух противника; не менший морально-психологічний ефект здійснює і чисельна перевага тощо. Зазначимо, що С. Макарову як і багатьом іншим полководцям, флотоводцям не вдалося уникнути помилки, які вважали, що на війні головну роль відіграє духовний елемент. Це простежується практично на всіх сторінках його ґрунтовної праці “Питання морської тактики і підготовки офіцерів”, де автор часто цитує Петра Великого, О. Суворова, Б. Наполеона, Г. Нельсона та ін., які однозначно стояли на цій же позиції. Результатом такої помилки стало те, що російський флот у матеріальному відношенні виявився значно слабшим, ніж японський, і це не могло не відбитися на ході російсько-японської війни 1904-1905 рр. Хоча це менше всього можна поставити в вину великому флотоводцю.

Адмірал С. О. Макаров застосовуючи принцип особистісно-діяльнісного підходу розпочинає свої міркування з аналізу психології особистості воїна. Вчений намагається обґрунтувати сутнісні психічні відмінності в діяльності рядових матросів, їх командирів, а також видатних полководців, флотоводців, при цьому наголошує: ті командири і начальники, які добре володіли не лише військовим мистецтвом, а передусім добре розуміли душу солдата, матроса мали успіх в бою, перемагали ворога з меншими втратами, їх поважали і любили. Для більшої переконливості своєї думки С. О. Макаров подає порівняльну характеристику полководцям і флотоводцям у такому взаємозв’язку: О. Суворов, Г. Нельсон, Б. Наполеон. Свій вибір він пояснює так: “Суворов є близьким нам тому, що зрозумів дух росіянина і вмів із цієї цілісної і багатої натури створити армію велетнів, які здивували всю Європу. Наполеона ми будемо розглядати як вищу геніальну особистість у військовій справі, а Нельсона – в морській ” [4, с.28]. І далі зазначає, що Суворов і Наполеон – сухопутні полководці, а тому більше уваги у дослідженні буде надано Нельсону.

Генералісимус О. Суворов пріоритет у підготовці військ до бою надавав швидкості і натиску, наскрізним атакам, вмінням і навичкам вести бій, гартуванню волі до перемоги. Його кредо: нічого, крім наступального духу; в поході – швидкість, в атаках – блискавичність; атакувати першим і т. ін. Ці його настанови завжди виконувались бездоганно і переможно. Підготовка до бою здійснюється в мирний час у ситуації найбільш наближеній до бою. Саме так виховується стійкість, рішучість, долається страх тощо. О. Суворов з цього приводу любив повторювати: “Важко у навчанні – легко в бою!” “Навчання – світло!” “Неуцтво – темнота!”. Щоб підняти дух воїнів він часто-густо вдавався до гіперболізації, апелював до почуття патріотизму, виховання обв’язку, вселяв віру в перемогу і словом і ділом. У своїй “Науці перемагати” полководець писав: “Може змінюватися зброя, а разом з нею і форми дії, які діють зброєю, але серце, яке приводить ці руки в рух, вічно залишаться тими ж самими” [4, с.32].

Б. Наполеон також у здобутті перемоги першість віддавав добре підготовленим офіцерам і солдатам. При цьому не лише суто професійна підготовка вважалася визначальною, а головним чином – духом всієї армії. Згадуючи на острові св. Олени різноманітні умови ведення війни, він писав: треба говорити боягузам, що вони хоробрі, якщо бажаємо, щоб вони такими стали. Більшість оточуючих вважали Наполеона деспотом з непохитною волею, який умів всіх заставити собі підпорядковуватися. Здавалось би такій людині не було необхідності вивчати засоби, як здійснювати вплив на окрему особистість і на маси людей. Насправді він був добрим психологом і для досягнення цілей застосовував різноманітні засоби, щоб піднести дух армії. Наполеон ніколи не говорив своїм військам, що супротивник слабкий, а доводив, що ворог сильний, проте він не вистоїть проти французької армії. Коли треба було когось висміяти – висміював, треба було улестити – улещував, треба було знести нахабність – зносив і т. ін. Наприклад, коли Наполеон сказав маршалу Массені, що той найбільший розбійник і грабіжник у світі, він відповів: “Після Вас, сір”, і імператор це “проковтнув”. У найбільш відповідальні хвилини Наполеон користувався навіюванням, причому цей прийом полководець використовував з акторським умінням, діяв на маси через одиниці. Назвати за прізвищем вояка, який знаходиться серед тисяч; запитати чи не за таку-то справу він отримав орден, знаючи наперед, що саме за неї, і т. ін. – усе це налаштовувало на довіру, на небайдуже ставлення імператора і полководця до кожної особистості. З іншого боку, Б. Наполеон здійснював психічну атаку на супротивника. Перед тим, як дати вирішальний бій, він утримував ворога 11-12 годин перед загрозою загибелі, і цим підривав його фізичні і морально-психологічні сили. Потім сідав верхи на коня і на чолі військ кидався на противника. Це викликало піднесення і непохитну віру французьких військ у неодмінну перемогу, і викликало почуття неминучої поразки у ворогів.

Аналізуючи перемоги і духовний потенціал адмірала Г. Нельсона, С. Макаров також доводить, що для цього флотоводця головним була якість особового складу кораблів. Переписка Г. Нельсона з адміралами, офіцерами свідчить, що він жодного разу не поскаржився на своїх підлеглих: усі екіпажі, ескадри, для нього є прекрасними, відданими справі, командувачу і вітчизні. Щодо виховання й освіти морських офіцерів, то він підкреслював, що не можна бути хорошим морським офіцером, не поєднуючи в собі практичних знань матроса і благородних звичок джентльмена. І тому, коли йому ставили питання щодо цього, то він радив молодим людям, які бажали служити на морі, після уроків навігації і французької мови займатися уроками танців [4, с.45].

Як Г. Нельсон розумів перемогу? На його переконання, перемога лише тоді принесе бажані результати, коли вона є повною, у противному випадку вона буде лише тимчасовим успіхом. Для цього потрібний дисциплінований флот, сформований єдиний військовий організм. Г. Нельсон прагнув того, щоб у всьому флоті, між всіма моряками, вимушеними воювати під одним прапором, панували взаємна любов, довіра і підтримка. Будучи неймовірно зайнятим, серед найбільш критичних обставин, він завжди вмів знаходити час вникати в найменші конфліктні ситуації, розв’язувати психологічні протистояння, несумісності. Сміливість і рішучість, самовідданість і героїзм завжди ним підтримувалися, і сам особисто Г. Нельсон виявляв ці якості у бою.

Аналіз міркувань С. О. Макарова щодо військової діяльності О. Суворова, Б. Наполеона і Г. Нельсона засвідчує: усі вони діяли за умов надзвичайної небезпеки. Ситуація небезпеки може негативно позначитися на психологічному стані особистості, зокрема вона породжує внутрішню тривогу, страх і трепет, які треба побороти в собі і в своїх підлеглих. Почуття страху є надто різноманітним і багатовимірним. Почуття страху рядового матроса є відмінним від почуття страху начальника, який керує морським боєм. І страх начальника, який особисто керує у безпосередній близькості від супротивника боєм, є відмінним від страху начальника, який на відстані, часто поза сферою фізичної небезпеки керує боєм.

До цього ще додається чинник неймовірної фізичної напруги і втомлюваності. А як відомо, фізіологічний вплив втомлюваності на психіку людини є аналогічним дії страху: він притупляє, а то й паралізує почуття, розум, волю. За умов постійної втомлюваності воїн може стати байдужим навіть до свого власного життя. У матроса і начальника також різна втомлюваність. У матроса вона може бути суто фізичною; у начальника – розумовою, душевною. Це, наприклад, душевні переживання начальника за загиблих у бою людей, за честь корабля, за свою власну честь і т. ін.

Гострі враження, або тривале перебування в умовах інтенсивної небезпеки так сильно деформують психіку у деяких воїнів, що їх психічний спротив не витримує, і вони стають не воїнами, а пацієнтами психіатричних лікувальних закладів. Так, наприклад, за час російсько-японської війни 1904-1905 рр. психічно ненормальних, що не мали фізичних поранень, але, які пройшли через Харбінський психіатричний госпіталь, було близько 3.000 осіб [3, с.161].

Тому мудрий генералісимус О. Суворов за найменшої можливості створював умови для відпочинку військ. С. О. Макаров наводить цікаву настанову полководця про те, як колона має йти на спочинок і зніматися з нього: “Не зупиняйся, гуляй, грай, співай пісні, бий барабан, музика звучи, десяток відломав! Перший взвод знімай вітри (ранець) лягай! За ним другий взвод, і так взвод за взводом, перший останніх не чекай!.. Так піднімайся взвод за взводом, щоб останні між тим відпочивали!” [4, с.37-38].

Отже, коли воїну є можливість відпочити, то нехай він відпочине, набереться сили для бою, не можна його діймати непотрібною муштрою. Цієї ж думки дотримувались і Б. Наполеон, і Г. Нельсон.

Узагальнюючи, С. О. Макаров пише, що головні якості, якими має володіти командувач флотом такі:

1) характер, до якого також відноситься хоробрість і урівноваженість; 2) розум; 3) оковимір (вміння побачити і правильно оцінити обставини); 4) знання; 5) здоров’я; 6)справедливість.

Якості, якими повинен володіти матрос:

1) здоров’я і виносливість; 2) звичка до дисципліни; 3) звичка до моря; 4) сміливість; 5) знання. Всі інші посади вимагають і одних й інших якостей, адже кожному приходиться керувати одними і підпорядковуватися іншим. Завдання військового виховання полягає саме в тому, щоб сформувати у всіх воїнів перераховані вище якості [4, с.73-74].

С. О. Макаров послідовно доводив, що сучасна війна стала більш складною не лише в смислі науковості, розвитку техніки, але також і в силу можливості більшого управління психічною стороною подій. Тому він наголошує на необхідності наукового обґрунтування питань, пов’язаних із психологією військового колективу. Діючі армія і флот є міцно організованим колективом, який повністю підпорядкований особистостям командувачів у субординаційному порядку. Але крім того, він підпорядковується законам і принципам військової психології. У військовому колективі функціонують не лише субординаційні, а й координаційні відносини, вони залежать від симпатій і антипатій, міжособистісного спілкування, зв’язків, що характеризуються, як правило, непорушною єдністю, дружбою, щирістю, гуманністю. С. О. Макаров констатує: екіпаж корабля – одна сім’я, де кожний готовий негайно прийти на допомогу. “…Взаємодопомога на флоті полягає саме в тому, щоби кожний був упевненим у тому, що у всіх кутках битви всі дружно б’ються і повні бажання розбити супротивника” [4, с.184].

Наполягаючи на необхідності вивчення психології військового колективу офіцерами, С. О. Макаров доводив, що знання основних її положень дасть можливість їм правильно формувати колективи, підтримувати у підлеглих бойовий дух, морально-психічну енергію. Офіцери повинні знати найтонші риси характеру своїх підлеглих, зважати на особливості темпераменту, враховувати їх потреби тощо. “Настанов про те, як підтримувати моральну енергію і піднімати дух в екіпажах військових кораблів могли б полягати у багатьох порадах, а між тим люди настільки різні за складом свого розуму і характеру, що одна й та сама порада стає непридатною для двох різних осіб. Одного слід стримувати, іншого треба заохочувати і лише обом не варто заважати” [4, с.26]. З цього останнього яскраво видно, що С. О. Макаров покладався на самостійний розсуд військовослужбовця, його кмітливість, творчість та ініціативу.

Зазначимо, що курсу “Військової психології” за часів життєдіяльності С. Макарова так і не було. Лише у 1919 р. генерал Герасимов видав посібник “Досвід військової психології”. Були намагання перед Першою світовою війною викладати загальну психологію в Імператорській військовій академії, але ці намагання не мали успіху, і курс був призупинений. До питання викладання названого курсу повернулися вже в радянські часи.

Значної уваги С. О. Макаров приділяв розвитку військово-морської педагогіки. На його думку, ця наука має переслідувати головним чином військові цілі. “Треба готувати офіцерів і нижчі чини потрібні для війни. Всі інші умови є другорядними; треба здійснювати загальний розвиток, але в жодному випадку не на шкоду головній задачі” [4, с.66]. Військово-морська педагогіка повинна виховувати у моряка сміливість, уміння правильно оцінювати ситуацію і кмітливість. Педагогіка має “дослуховуватися” не лише до військової психології, а й тактики, тоді молоді люди, які закінчили курс навчання будуть відповідати умовам морського бою, а це і є головним завданням. Військова педагогіка здатна виконати це завдання, якщо буде керуватися принципом єдності навчання і виховання.

Навчання і виховання – єдине ціле, вважав видатний адмірал і педагог. Кращою школою для підготовки справжнього, відважного моряка є море. Саме під час походів відбувається підготовка особового складу корабля до війни. В тяжких умовах гартується тіло і дух кожного члену екіпажу, виховується почуття обов’язку і відповідальності, відпрацьовується взаємодія команд тощо. “Треба пам’ятати, – писав С. О. Макаров, – що якою б не була різноманітність в наших мирних вправах, вона ніколи не зрівняється з тим, що нас чекає у воєнний час. Чи можемо ми розраховувати на вміння забивати пробоїни, ставити бони або ремонтувати ушкодження в перегородках, парових трубах, якщо ми ніколи не вправлялися ні в забиванні пробоїн, ні в постановці бонів, ні у ремонті парових труб в мирний час!” [4, с. 93]. Отже важливим принципом навчання є принцип єдності теорії і практики.

Під час навчання морській справі і підготовці до бою, зазначав С. О. Макаров, треба уникати такої ситуації, щоб умови мирного часу були пріоритетними. Особливої уваги заслуговує вивчення кожним моряком свого корабля, його тактико-технічних даних: можливостей маневрування, дальності стрільби, можливостей боротьби за живучість тощо. Причому це має відбуватися систематично і послідовно, що є неодмінним принципом педагогіки. Виховний вплив на людину, вважав С. О. Макаров, починається у своїй сім’ї: “Своє перше виховання кожна людина отримує від своєї матері, і те, що западає в душу дитини у ранньому віці, залишається в ній на все життя” [4, с. 74]. Флотоводець із тривогою писав про те, що народи звикли до мирного часу і військова доблесть починає занепадати. Це є дуже небезпечним явищем. “Ніхто не може бути пророком в політиці, але було б необережно думати, що велике переселення народів більше не може повторитися, а якщо почнеться рух жовтої раси зі сходу на захід, то ми перші повинні будемо своїми грудьми зупинити цей потік. Розсудливість вимагає готуватися до таких подій, і ця підготовка не може принести жодної шкоди; вона лише внесе в масу те, чого так багато було у римлян під час їх панування і відсутність чого призвело до падіння цієї всесвітньої імперії” [4, с. 75]. Вважаємо, що ця думка С. О. Макарова є особливо актуальною сьогодні, адже не секрет, що нині далеко не кожна сім’я, не кожна мати дбає про виховання почуття мужності, честі і гідності, патріотизму й обов’язку у своєї дитини стосовно необхідності захисту держави. Але ще більший закид у цьому відношенні можна зробити уряду, Верховній Раді й особисто Президентові України, які не лише не дбають належним чином про сім’ю, а й Збройні Сили України, а це означає, і про державу в цілому. Позитивний вплив на виховання особистості мають народні казки. С. О. Макаров нагадує признання О. С. Пушкіна про те, що перша іскра поезії запала в його душу із казок няні. І далі пише: “Мало на якому кораблі не знайдеться казкаря, який протягом трьохлітнього дальнього плавання майже щоденно розповідає своїм товаришам все нові і нові казки. Очевидно в народі є якась сила, що зберігає древні оповідання про битви і богатирів, і ніхто не буде заперечувати, що оповідання ці впливають так чи інакше на моральну сторону людини. Бажано, щоб ті із оповідань, які підносять дух військової доблесті, не переводилися” [4, с. 76].

Сприяє вихованню і добре організована шкільна освіта. Будучи головним командиром Кронштадтського порту і військовим губернатором міста Кронштадт С. О. Макаров часто відвідував місцеву чоловічу гімназію, реальне училище або спеціальні навчальні заклади – морське інженерне училище, мінний офіцерський клас, фельдшерську школу. Часто в морських зборах читав лекції. З його ініціативи у Кронштадті були засновані портова технічна школа, вечірні класи для робітників пароплавного заводу і три школи для їх дітей. У царині освіти і виховання С. О. Макаров стояв на позиції відомого генерала і педагога М. І. Драгомирова, який ставив питання таким чином: чому не потрібно навчати? На наш погляд, це дуже правильна постановка питання. І сьогодні учень, як ніколи, є перевантаженим в школі. Багато чого вивчається зайвого, із значною мірою дублювання тощо. “Всі викладачі схильні розширювати свої курси, і потрібно, щоб чиясь стримуюча рука клала своє Veto, щоб учителі не робили довгих пояснень тим предметам, які на практиці, в плаванні, в сто разів легше засвоїти, ніж за книгами і кресленням. Потрібно навчати в школі лише тому, чому незручно навчатися на службі” [4, с. 76]. Характеризуючи тип справжнього учителя С. О. Макаров резюмує: “Чим кращий педагог, отже людина, що вміє працювати з юнаками, тим менше він подібний на той тип, який називається хвацьким моряком або сміливим механіком, тоді як цим власне типам і повинен був би молодий юнак наслідувати” [4, с. 77]. Важливо, наголошує далі флотоводець, щоб кожний знав, що після закінчення школи не закінчується навчання, воно є неперервним. Отже, педагог застосовує принцип неперервності у навчанні і вихованні. Офіцер, який не бажає йти назад, повинен навчатися, мислити і працювати. Тому таким необхідним у самозростанні офіцера, матроса є самоосвіта і самовиховання. Сам адмірал С. Макаров був яскравим прикладом постійного самоудосконалення, будучи всебічно освіченою людиною. Цей факт засвідчує, що С. О. Макаров у своїй діяльності керувався принципом самоосвіти і самовиховання. Читати молодій людині потрібно більше першоджерел, особливо творів загальновизнаних авторів. Слід також належним чином вивчати історію військового і військово-морського мистецтв. Корисно навчатися із життєвого досвіду полководців, флотоводців. Чужий досвід має бути добре переосмисленим і задіяним на практиці.

На основі викладеного можна зробити такі висновки:

1. Видатний російський флотоводець С. О. Макаров зробив значний внесок у розвиток військово-морського мистецтва, морської тактики, кораблебудування, удосконалення і використання військово-морської зброї під час війни.

2. Значною заслугою С. О. Макарова є обґрунтування необхідності викладання курсу “Військова психологія” у підготовці морського офіцера.

3. Ціннісними у творчій спадщині адмірала С. О. Макарова залишаються питання військово-морської педагогіки, основні положення якої вчений розвивав на гуманістичних засадах, застосовуючи принципи: особистісного підходу у навчанні і вихованні особового складу; єдності навчання і виховання; теорії і практики; систематичності і послідовності; неперервності; самоосвіти і самовиховання тощо.

4. Високий морально-психологічний стан особового складу, на думку С. О. Макарова, є головною запорукою, як на морі, так і на суші.

5. Психолого-педагогічна спадщина С. О. Макарова залишається актуальною і сьогодні, і може бути творчо використана у процесі виховання воїнів.

Література

1. Военно-морской словарь. С. О. Макаров / Гл. ред. В. Н. Чернавин. – М.: Воениздат, 1989. – 511 с.

2. Врангель Ф. Ф. Вице-адмирал С. О. Макаров. Биографический очерк / Ф. Ф. Врангель / В 2-х ч. Ч. 1. – Спб.: Изд. Главн. Морского штаба, 1911. – 317 с.

3. Дрейлинг Р. Военная психология как наука / Р. Дрейлинг / Душа армии. – М.: Военный университет, Независимый военно-научный центр “Отечество и воин”, Русский путь, 1997. – С. 156-166.

4. Макаров С. О. Вопросы морской тактики и подготовки офицеров. – М.: Военно-морское издательство НКВМФ Союза ССР, 1943. – 264 С.

5. Островский Б. Степан Осипович Макаров / Б. Островский. – Ленинград: “Молодая гвардия”, 1951. – 430 с.

6. Пантелеев Ю. А. Выдающийся русский флотоводец С. О. Макаров / Ю. А. Пантелеев / Русское военно-морское искусство. Сборник статей. Отв. ред. Р. Н. Мордвинов. – М.: Военно-морское издательство Военно-мор. Мин-ва Союза ССР, 1951. – С.283-299.

7. Українська радянська енциклопедія. Макаров С. О.  / у 13 т. Т. 8. / Гол. ред. М. П. Бажан. – К.: Головна ред. УРЕ, 1962. – 576 С.