28. Історичне значення Великої Хартії Вільностей 1215 року

Велика Хартія Вільностей 1215 року не стала програмним документом законом уряду Іоанна Безземельного. Юридичну силу вона мала лише кілька місяців (у серпні папа римський, що помирився з Іоанном, анулював її своєю буллою) У 1216 р Іоанн помер, не виконавши обіцянок. Ряд баронів, залишаючись вірними королю, відкрито ігнорували хартію, не відмовляючись, правда, від записаних у ній прав і привілеїв. Сумніви у визнанні хартії як діючого джерела права зумовили потребу періодичного підтвердження. Перше таке підтвердження відбулося у 1216 р від імені малолітнього Генріха ІІІ. Друге перевидання документа відбулося у 1217 р (до варіанту 1216 р біли внесені деякі зміни). Останнє перевидання хартії відбулося у 1255 р. Однак в силу сумнівів у її законності була знову підтвердження королем після досягнення ним повноліття в 1237 р. Ще раз текст хартії був визнаний і проведений через парламент Едуардом І у 1297 р. У цьому акті було проголошено, що ніякі податки, пільги і збори не будуть надаватися і стягуватися без волі і спільної згоди архієпископів, єпископів, графів, баронів, міщан та інших вільних людей країни.

Далі хартія постійно модифікувалась, її зміст тлумачився і змінювався відповідно до нових історичних умов. Особливу увагу привертала ст. 39. Між 1331 і 1363 рр. парламент багато разів інтерпретував цю статтю, надавши їй маже сучасного звучання. Так, «законний вирок рівних» отримав трактування «судова процедура з участю суду присяжних»; термін «закон країни» набув вигляду «належної правової процедури»; слова «ні одна вільна людина» були спочатку замінені словом «ніхто», а потім словами «ні одна людина, до якого б стану вона не належала».

Доля хартії продемонструвала безперспективність баронських претензій і незворотність процесу державної централізації Англії. З політичних інститутів, передбачених хартією, утвердилася тільки Велика рада королівства, яка з середини XII ст. стала часто іменуватися парламентом, хоча тоді вона не була ще ні становим, ні представницьким органом.

Положення Великої хартії вільностей набули особливого політичного значення в період підготовки і проведення революцій середини XVII ст. в Англії. Вона стала головним аргументом таких революційних документів як «Петиція про право! 1628 р., Велика ремонстрація 1641 р., як «великий аргумент» прав людини, як перший в Англії акт конституційного значення.

29. Основні тенденції розвитку європейського права у новий час

Новий час – період в історії людства, що слідує за середньовіччям та хронологічно охоплює події XVI – XIX ст., а його межами вважається відкриття Колумбом Америки та Першу Світову Війну.

Поняття «нового часу» з’явилося в європейській історико-філософській думці в епоху відродження, коли італійські гуманісти XV ст. поділяли історію на Стародавню, Середню і Нову.

У Франції історики новий час називають зазвичай весь період після Великої Французької революції сучасною історією. У Британській історичній літературі поряд з терміном «нова історія» вживається термін «сучасна історія», або «недавня історія». Американські вчені за вихідний пункт нового часу зазвичай вважають Велике Географічне Відкриття, а особливо відкриття Америки (1492 рік).

Право нового часу виникає в результаті революцій, метою яких було скасування середньовічних обмежень станового поділу населення і створення простору для особистої ініціативи.

Право стає правом нового типу, оскільки побудоване на якісно-нових принципах, які забезпечують його нові якості. Ці принципи були зафіксовані у основоположних документах цих революцій, таких як – декларація незалежності, біль про права, декларація прав людини і громадянина. Принципами були законність, рівність і свобода.

Закони, які були прийняті після революції, поширювалися на всю територію країни.

В епоху нового часу майже всі відносини між людьми будувалися на договірних відносинах.

Передумовою будь-якого договору була юридична рівність вільних людей та загальна правоздатність.

Свободи стають основою суспільного устрою, без неможливий розвиток ініціативи творчих підприємств. Основою свободи стає власність. Поряд із загальними принципами кожна держава має свою національну систему права зі своїми особливостями.