1 Поняття эвропейське право Термін «європейське право» вживають частіше всього в трьох значеннях.  1. Найчастіше їм іменують сукупність національних правових систем європейських держав.  2. Термін «європейське право» використовується також для позначення тієї частини міжнародно-правових норм, за допомогою яких регулюються відносини між європейськими державами в самих різних областях.  3. Також термін «європейське право» використовується для позначення сукупності правових норм, що регулюють взаємовідносини, що складаються в рамках європейських інтеграційних об'єднань, в рамках Європейських співтовариств і Європейського Союзу. При цьому важливо відзначити, що право Співтовариств та право Європейського Союзу - багато в чому збігаються, але ідентичні поняття.  Поряд з терміном «європейське право» у літературі для позначення того самого поняття використовуються й інші терміни. Найчастіше говорять «право Європейського Співтовариства». Цей термін цілком правомірний, коли мова йде про ту частину норм європейського права, які нерозривно пов'язані з Європейським Співтовариством, і володіє в силу цього правовим режимом і властивостями.  Спочатку «європейське право» об'єднує дві основні складові. Ними виступаю, з одного боку, правові норми, що мають своїм джерелом міжнародно-правові за своєю природою акти, з іншого боку - правові норми, джерелом яких є акти, які видаються інститутами ЄС (Європейського Союзу). Інакше кажучи, правова система ЄС є результатом як міжнаціонального співробітництва, так і формалізованої наднаціональної активності.  2. Предмет історії європейського права Європейське право - нове явище у світі. Воно виникло і склалося в другій половині XX ст. буквально на очах тих, що живуть нині людей і тому не може конкурувати не тільки з традиційними галузями права, такими, як громадянське чи конституційне право, відомими ще з часів Давнього Риму, але і з появою значно пізніше. Європа і весь світ тривалий час розвивалися, не відчуваючи потреби в праві, яке сьогодні називається європейським.  Вік, безумовно, має для права чимале значення. Він, насамперед, свідчить про те, що дане право не історична випадковість, а закономірне відображення об'єктивних потреб часу. Вік права - це також сертифікат перевірки практикою, випробування на стійкість і тривалість. Зрілість і досвід приходять до права, як правило, з роками, десятиліттями і навіть століттями. Вік права тим самим говорить і про те, що у нього накопичений потенціал на майбутнє.  Європейське право, однак, не потребує знижки на молодість. Вже сьогодні воно відповідає найсуворішим вимогам, що пред'являються до будь-якого праву - старим чи новим. Європейське право характеризується передовими підходами до регулювання свого предмета, отработанностью інститутів та окремих норм, їх взаємної узгодженістю і, - що слід особливо підкреслити, - ефективністю. Воно вносить багато нового і цікавого в теорію і практику сучасної юриспруденції.  Європейське право є одночасно як продуктом, так і інструментом інтеграції, що розгорнулася в Західній Європі. Сьогодні інтеграцію взагалі, аекономічну інтеграцію в особливості, називають велінням часу, знову відкритим законом історії. Інтеграція стала мало не головною ідеєю, стрижнем програм багатьох політичних партій і громадських рухів, привабливим гаслом, навколо якого збирають своїх прихильників сучасні лідери. Ставлення до інтеграції часто зумовлює повороти в зовнішній і внутрішній політиці держав, істотно впливає на долі народів. Зрозуміло тому, що про проблеми інтеграції міркують, сперечаються не тільки фахівці, теоретики і практики, а й мільйони простих громадян. І, - що дужехарактерне, - інтерес до проблем інтеграції не слабшає, а навпаки, зростає. 3 історичні єтапи розвитку Європейскього права ------------

4 Джерела права стародавньої Греції Основними джерелами знань про державу і право Стародавньої Греції є твори давньогрецьких авторів Плутарха, Фукідіда, Геродота, Арістотеля, а також дійшли до нас пам’ятників закондавства і судових рішень. Найбільш розвинену правову систему в Стародавній Греції мали Афіни Найдававнішим джерелом права в Афінах був звичай. У 621 р. до н.е з’являється писане право у вигляді Законів Драконта. Це було виликою перемогою демосу, тому що за традицією тлумачення звичаєвого права належало аристократії і призводило до частих зловживань, а запис діючих норм права дозволили обмежити свавілля в тлумаченні юридичних правил. Драконт включив до законів ряд істотних положень, я кі відображали нову соціально-економічну ситуацію. 5. Основні риси афінського права

Афінське право являє собою найбільш розвинуту в Стародавній Греції систему рабовласницького права.

Як і в інших містах-державах, найстарішим джерелом права був звичай. З кінця VП ст. до н. е. основним джерелом права стає законотворча діяльність верховних органів держави, хоча правові звичаї продовжують відігравати важливу роль.

Широка законодавча діяльність пов’язана з іменем Драконта і Солона. Закони, які приписують Драконту, відносяться до 621 року нашої ери. Не виключено, що Драконт був особою міфічною. До нас закони Драконта не дійшли. Але з повідомлень стародавніх авторів ми знаємо, що ці закони були дуже жорстокими. Так, смертною карою каралися не тільки святотатство і навмисне вбивство, але й крадіжка овочів, бездіяльність. Характерно, що такий пережиток родового устрою, як кровна помста, був заборонений.

Законодавство Солона, що відноситься до 594 року до н. е. торкалося широкого кола питань, пов’язаних з організацією державно-правових відносин (майнова реформа, закріплення приватної власності на землю та ін.).

Афінське право розрізняло зобов’язання з договорів та зобов’язання із завдання шкоди. Найбільш важливі договори укладались, як правило, у письмовій формі. Серед договорів важливе місце займали купівля-продаж, що поширювалась у зв’язку з великим розвитком торгівлі як у самій Греції, так із сусідніми країнами, майновий найом рухомості та нерухомості, позики.

Безшлюбність у Афінах морально засуджувалась. Шлюб укладався через договір між нареченими та главою сім’ї нареченої. Наречений був зобов’язаний заплатити за наречену, придане нареченій давалося не в усіх випадках. Мати декілька жінок заборонялося. Після одруження жінка знаходилася як під владою батька, так і під владою чоловіка. Становище її було принизливе. Розлучення для чоловіка було зовсім вільним, для жінки цей процес був досить ускладненим. Влада над дітьми до часів Солона була майже необмеженою. Діти були зобов’язані підкорюватись батькові. Батько міг продати дітей у рабство. З часів Солона ця влада послабла, але залишилась досить значною. Якщо діти не підкорялись своєму батькові, то він міг позбавити свого сина спадщини, а дочку видати заміж за своїм бажанням.

Державними злочинами вважалися зрада державі, обман народу, образа богів, внесення протизаконних пропозицій на розгляд народних зборів. За законом 410 р. до н. е. кожний, хто намагався скинути демократію в Афінах, оголошувався поза законом і його можна було безкарно вбити. Релігійні злочини також каралися смертю. Визначення покарання залежало від важкості злочину, а також таких характеристик, як приготування, замах, підбурювання. При покаранні смертною карою засудженому пропонували самому виконувати вирок за допомогою самогубства (отрута, меч, шворка). Найважчим покаранням було позбавлення політичних і громадянських прав (атімія). Застосовувалось також обмеження громадянських прав, конфіскація майна, штраф. В’язниця була лише місцем попереднього утримання до винесення судового вироку.

Афінське право виступало знаряддям класової держави у формі рабовласницької демократичної республіки. Саме цією обставиною пояснюються всі його характерні ознаки та особливості.

Афінське право розрізняло злочини проти особистих інтересів. Але межа між ними була часто умовною. Як у першому, так і у другому випадку звинувачення висувалося або самим потерпілим, або громадянами, що вважали себе зацікавленими в притягненні до відповідальності винного.

Найтяжчими злочинами вважалися державна зрада, обман народу, внесення протизаконних пропозицій у народних зборах, образа богів, крадіжка храмового майна. Найбільш тяжкі злочини (зрада, навмисне вбивство) каралися смертельним вироком. Злодія-рецедивіста віддавали у рабство. 6. Особливості права Спарти

Основним джерелом права Спарти був звичай. Про закони народних зборів мало що відомо, хоча такі, цілком ймовірно, до 6 ст. до н.е. ще не застосовувалися. Яких-небудь кодексів до нас не дійшло. Про ті чи інші норми цивільного і карного права ми довідаємося з творів грецьких істориків Геродота, Фукідіда, Плутарха й ін. Узагалі ж у силу відсталого характеру спартанської економіки правова системи Спарти була розвинута, значно менше, ніж в Афінах. Усією сукупністю цивільних політичних прав користалася порівняно

нечисленна група спартанців (спартіатів), що жили в місті Спарта. Юридично спартанці вважалися рівними один одному. "Рівність" спартанців пояснюється необхідністю триматися постійно в бойовій готовності, військовим табором перед особою рабів і залежних перієків. Характерною рисою суспільного ладу були спільні трапези (сісістії), участь яких було обов'язковим і було показником приналежності до спартанського громадянства.

Збереження сісістій мало на меті підтримати і зберегти військову дисципліну. Сподівалися, що "воїн не залишить свого товариша по столу".

У Спарті в VI-V ст. до н.е. не існувало приватної власності на землю в тому виді, у якому вона існувала при розвинутій античній власності. і, у якому вона існувала при розвинутій античній власності.

Юридично верховним власником усієї землі вважалася держава. Земля належала всьому класу вільних рабовласників спартіатам.

Окремим громадянам з моменту їх народження держава надавала земельні ділянки, що оброблялися ілотами. Наділ (клер) вважався сімейним, його єдність підтримувалося тим, що після смерті власника він переходив у спадщину старшому брату. Молодші ж залишалися на ділянці і продовжували

господарювати.

Купівля-продаж землі, так само як дарування, вважалися незаконними. Однак з часом наділи стали дробитися, почалася концентрація землі в руках у окремих власників. Близько 400 р. до н.е. ефор Епітадей провів закон (ретру), по якому хоча і заборонялася купівля-продаж землі, але зате дозволялося дарування і вільний заповіт.

Родина і шлюб у Спарті носили риси архаїчності. Хоча в класовому суспільстві існує моногамна форма шлюбу, але в Спарті утримався (у виді пережитку групового шлюбу), так званий "парний шлюб".

У Спарті сама держава регулювала шлюбні відносини. З метою одержання гарного потомства займалися навіть підбором подружніх пар. Кожен спартанець по досягненні визначеного віку зобов'язаний був женитися.

Органи державної влади карали не тільки за безшлюбність, але і за пізніше вступ у шлюб і за дурний шлюб. Приймалися міри і проти бездітних шлюбів.

7. Джерела римського права Джерелами римського права визнаються загальнообов'язкові форми вираження правових норм, прийнятих спеціальним органом (наприклад, сенатом ) або посадовою особою (наприклад, претором) в Стародавньому Римі. Римське право розрізняло кілька видів джерел: 1) звичайне право - сукупність загальнообов'язкових, певних правил поведінки, що склалися в Стародавньому Римі у зв'язку з їх неодноразовим застосуванням. Звичаї не є формально визначеними джерелом права, так як вони не зафіксовані в жодному офіційному акті. Розрізняють звичаї предків (mores maiorum), звичайну практику (usus), звичаї жерців (commentarii pontificum), звичаї магістратів (commentarii magistratuum). Звичаї були альтернативою інших більш важливих джерел права, допомагали втілювати в життя закони та інші джерела права. Звичаї застосовувалися лише в тому випадку, коли інші джерела права (закони) Не регулювали дані правовідносини; 2) закони (leges) - основне втілення римського писаного права, акти, прийняті спеціально обраними для цих цілей особами (магістратами). Види законів: а) закони, порушення яких тягне визнання угоди недійсною (lex perfecta); б) закони, порушення яких не тягне визнання угоди недійсною, але породжує невигідні наслідки (lex minus quam perfecta), в) закони, невиконання яких не тягне за собою покарання винного (lex imperfecta), 3) плебісцити - аюи, прийняті на зборах плебеїв без участі сенаторів. Вони приймалися Народними зборами і попередньо не обговорювалися в сенаті. Джерелами права були едикти магістратів, коментарі юристів. Джерела римського права: 1) написи на каменях, деревах, стінах. У другій половині XIX в. такі написи були опубліковані в Зводі латинських написів (Corpus inscriptionum latinarum); 2) Закони XII таблиць - звід законів Стародавнього Риму, який у вигляді мідних багатогранних дощок був виставлений на міській площі. Закони XII таблиць складалися з кількох розділів: про виклик до суду, про вершении позовів, одолговом рабстві, про порядок манципації при угодах, про заповіт і сімейні справи, про користування земельною ділянкою, про крадіжки, особисте образі, про кримінальні покарання, про порядок похорону і церемоній, про публічних справах в місті і про неіспрашіва-ванні привілеїв; 3) кодифікація імператора Юстиніана-Corpus Iuris civilis (Звід цивільного права); 4 ) твору римських юристів і ораторів: Тита Лівія, Амміана Марцеллина, Цицерона. 8. Основні етапи історії римського права Найбільш загальної та зручною для навчальних цілей представляється наступна периодизация історії римського права.  1. Найдавніший період (VI - середина III ст. До н.е.). Римське право цього періоду характеризується ще полісної замкнутість, архаїчність, нерозвиненістю і сакральним характером основних інститутів.  2. Класичний період (середина III ст. До н.е. - кінець III ст. Н.е.). Саме протягом цього періоду римське право поступово звільняється від залишків патриархального і релігійності і перетворюється в світську юридичну систему, характеризується вищої ступенем розроблена не тільки рабовладельческом, але й інших універсальних людських відносин. Досконалість цієї правової системи знаходить своє вираження і в юриспруденції, що дала світові зразки глибокого правового аналізу та філігранної юридичної техніки.  3. Постклассіческій період (IV-VI ст.). У цей час у зв'язку з розкладання рабовладельческом суспільства та державності римське право практично перестає розвиватися, несе на собі печатку загального економічного і політичної кризи. Зміни в римському праві даного періоду пов'язані головним чином з його систематизацією та поступовим пристосуванням до формуються новим феодальних відносин, що відбувається, однак, уже в східній частині Римської імперії (Візантії).  Для більш глибокого вивчення історії римського права, а також для спеціальних наукових цілей розроблені і більш деталізовані схеми периодизации. Так, багато хто вчені слідом за архаїчних періодом виділяють в якості особливого етапу історії римського права предклассіческій період (III - I ст. До н.е.).

9 Закони Дванадцяти таблиць Закони Дванадцяти таблиць (лат. duodecim tabularum) 451—449 до н. е. — кодифікація державного закону від народу (lex publica) у Стародавньому Римі. Закони Дванадцяти таблиць були створені спеціальною комісією з 10 осіб (decemviri legibus scribundis) і регулювали практично усі галузі життя (в юридичному плані — дії/події, що мали місце повсякчас).

закони були прийняті Народними зборами в два етапи. Першим етапом в 451 році до н. е. було прийнято 10 таблиць, а в наступному — 450 р. до н. е. — ще дві. Метою законів було послабити протистояння патриціїв і плебеїв за допомогою імплементації у традиційний аграрний порядок рівного для всіх приватного і кримінального права. Найбільш значимий факт — впровадження грошей (ais) у поширеній на той час формі — мідних монет, які зважувались і відповідно до маси мали свій номінал.

Нинішній текст «Законів» є реконструкцією, заснованою на звичаєвій організації тогочасного суспільства. Проте він є основою (і першою писемною згадкою, що не дійшла до наших днів), на яку посилались правові діячі Стародавнього Риму, розвиваючи і доповнюючи юридичну думку в подальшому.

Причини їхньої появи: до середини V ст. до н. е. плебеї в боротьбі з патриціями домоглися певних успіхів (плебс порівняно з громадянами Риму мав обмежені права). У 451, за переказами, під тиском плебсу була обрана комісія з десяти чоловік для запису законів (decemviri legibus scribundis). Вона складалася з видатних патриціїв і була наділена широкими повноваженнями. Децемвіри користувалися надзвичайною владою. Цього року не обирали консулів і народних трибунів. Протягом першого року кодифікаційна робота не закінчилась, і наступного року обрали іншу комісію, що також складалася з десяти осіб, але п'ятеро з них були плебеями. Інші децемвіри представлені у переказах узурпаторами, що діяли не тільки проти плебеїв, але й проти патриціїв. Це призвело до другого вигнання (сецессії) плебеїв з Риму. Безпосереднім мотивом переказ вважає спробу децемвіра Аппія Клавдія незаконно позбавити свободи дочку плебея Віргінію. Лише втручання впливових громадян запобігло спалаху міжусобної війни. У 449 р. до н. е. між ворогуючими станами був укладений урочистий мир. Були відновлені магістратури, що раніше існували і підтверджені права плебеїв, передусім закон про провокації (jus provocationis), за яким кожен громадянин міг апелювати до Народних зборів на несправедливе рішення магістрату (вищої посадової особи). Записані децемвірами закони були опубліковані для загального ві́дома.

Таблиці I–III — процесуальне право (I — запрошення на процес, II — види позовів та скарг, III — виконавче право).

Таблиця IV — сімейне право (визнання батьківства, купівля-продаж дітей).

Таблиця V — спадкове право (заповіт, спадковість, визначення законного порядку спадкоємців).

Таблиця VI — зобов'язальне право (договір, купівля-продаж, позика, кредит і кредитні ставки, купівля і втрата рухомого та нерухомого майна).

Таблиця VII — право сусідське.

Таблиці VIII–IX — кримінальне право (чаклунство, що шкодить; умисне тілесне пошкодження, крадіжка, обман клієнтів, зрада).

Таблиця Х — сакральне право.

Таблиці XI–XII — різне (наприклад, заборона шлюбу між патриціями та плебеями, забезпечення боргу, крадіжка, підробка речей).

10. Кодифікація Юстиніана

• Ко́декс Юстиніа́на (лат. Codex Iustiniani) — частина законодавчої компіляції Юстиніана; містить в собі імператорські конституції, що увійшли до кодексів Грегоріана, Гермогеніана і Феодосія, зберегли силу до Юстиніана, доповнені пізнішими новелами і видозмінені згідно з потребами часу.

• Необхідність у підготовці Кодексу була пов'язана з великим числом старих розпоряджень, що втратили усяку практичну ціну, але включених до старих Кодексів. Комісія, призначена в лютому 528, повинна була виробити новий Кодекс, маючи на увазі лише сучасні їй практичні потреби. Комісії було надано право не тільки робити скорочення (викреслювати введення, звернення, завершальні слова і т. д.) в конституціях, але і викидати все віджиле або відмінене пізнішими узаконеннями; виправляти текст, уточнювати його, змінювати і доповнювати, сполучати багато конституцій в одну і т. д.

• Величезна праця складання Юстиніанівського зводу виконувалась під керівництвом видатного юриста того часу Трибоніану в декілька прийомів і в порівняно короткий термін.

• Юстиніан у лютому 528 р. призначив комісію з десяти осіб, серед яких був і згаданий Трибуніану. Через рік комісія закінчила свою роботу і в квітні 529 р. був обнародуваний Кодекс Юстиніана і тим самим анульовані попередні кодекси.

• Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12 книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді законів), а титули - на параграфи. Книга 1 містить конституції, які торкаються церковного права, джерел права і різних імператорських чиновників; книги 2-8 - цивільне право; книга 9 - кримінальне право; книги 10-12 - положення про державне управління. У середині титулу розміщені окремі конституції у хронологічному порядку.

• Систематизувавши конституції, Юстиніан приймає рішення упорядкувати юридичну літературу. З цією метою в грудні 530 р. була створена нова комісія, в складі якої працювали представники правових шкіл Константинополя, Беріте та інших міст. Комісія мала досить складне завдання: треба було зібрати всі твори класичних юристів, зробити з них витяги і все застаріле вилучити, замінивши новим, а всі розбіжності усунути. Ц Уся зібрана юридична література була переглянута, систематизована і зведена в єдине ціле. У грудні 533 р. цей величезний звід одержав назву Дигести, або Пандекти, був опублікований і вступив у дію.

• Водночас з роботою над укладенням Дигестів під загальним керівництвом Трибоніану професорами Теофілом і Доротеєм був укладений переважно для навчальних цілей офіційний елементарний підручник цивільного права, який отримав назву Інституції. У листопаді 533 р. Інституції були санкціоновані і вступили в дію.

• Головним джерелом Інституцій був однойменний твір римського юриста Гая, побудований за принципом поділу права на три групи: 1) про осіб; 2) про речі; 3) про форми права.

11. Салічна правда

• Салі́чна пра́вда або «Салічний Закон» (Lex Salica) — збірник записів звичаєвого права салічних (приморських) франків. Цей збірник є найважливішим джерелом для вивчення господарського життя і суспільного ладу франків доби Меровінгів, а частково і Каролінгів.

• Джерелом права у франків до «Салічної правди» були звичаї, постанови франкських королів законодавчого характеру (капітулярії). Завойоване франками населення Галлії жило за римським правом.

• Салічна правда , як і інші подібні до неї германські «варварські правди» не являє собою систематизованого зводу законів або кодексу, який має охоплювати абсолютно всі сторони суспільного життя і викладатись у формі загальних постанов. Положення її не носять характеру загальних юридичних норм, а є фіксованим переліком правових конкретних звичаїв і відповідним їм покарань, головно, у вигляді різних грошових штрафів. Здебільшого її статті присвячені злочинам проти особи і майна. Ці статті встановлюють покарання за крадіжку свиней, рогатої худоби, коней, собак, рабів, за підпал, ламання загорож. Салічна правда передбачала суворі покарання, великі штрафи (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження.

• «Салічна правда» — це судебник, що складається з конкретних судових випадків (казусів), які в результаті багаторазових повторів перетворилися на судовий звичай. Однак ця конкретність, детальний опис різних сторін повсякденного життя франків надають творові найбільшої наукової привабливості як історичному джерелу.

• За своєю структурою «Салічна правда» досить складний документ, що зберігся у кількох редакціях, послідовність яких не така зрозуміла, як, наприклад, у вестготських законах. Текст «Салічної правди», на думку переважної кількості дослідників, був складений і записаний латинською мовою в останні роки правління франкського короля Хлодвіга, очевидно між 507 і 511 роками.

• Первісний текст не дійшов до наших днів. Рукописи, що збереглися, частково є копіями (більш або менш видозміненими) зниклого оригіналу, частково — переробками, кампіляціями, іноді скороченими, іноді, навпаки, значно розширеними. Переважно ці рукописи належать до VIII або IX століття. Дослідники здійснили кілька спроб реконструювати втрачений оригінал, однак всі вони є спірними. Наявні варіанти тексту «Салічної правди», як правило, поділяють на п'ять основних груп, що мають різну кількість рукописів.

• Перша група складається з чотирьох найдавніших списків, що дійшли до нас (Паризький рукопис із Національної бібліотеки, № 4404; Вольфенбюттельський рукопис; Мюнхенський рукопис; Паризький рукопис з Національної бібліотеки, № 9653), кожний з яких містить 65 титулів. Для них характерна варварська латина і примітки на салічному наріччі франкського діалекту (так звана мальберська глоса), іноді надзвичайно перекрученому переписувачами. Вважається, що найдавніший і найповніший список «Салічної правди» зберігся у рукописі Паризької Національної бібліотеки, № 4404.

• Друга група представлена лише двома рукописами з Паризької Національної бібліотеки, № 18237 і № 4403, що належать до початку IX століття і також мають кожний по 65 титулів і мальберзьку глосу. Будучи в цілому кампіляціями першої групи, вони містять і деякі доповнення, що відображають, зокрема, поширення серед франків християнства (сліди деяких нових християнських обрядів і звичаїв).

• Третю групу становлять дев'ять більш обширних рукописів, що є кампіляцією і доповненням до рукописів другої групи. Кількість титулів у них — до 100. Три рукописи, а саме: рукопис з університетської бібліотеки Монпельє 764 року; Паризький — із Національної бібліотеки, № 4627; Сент-галленський 793 року, — мають мальберзьку глосу, решта (шість) — не мають.

• До четвертої групи належить лише один рукопис — Heroldina (за ім'ям німецького вченого XVI століття Герольда, який вперше опублікував його 1557 року в Базелі). Твір датовано IX століттям. Він близький до рукописів останньої — п'ятої групи.

• П'ята група, так звана Емендата (Emendata), найбільш чисельна, створена за часів правління Карла Великого та його синів, — це буквально виправлені або покращені, тобто відредаговані рукописи. Їх збереглося найбільше — близько 50 примірників. Переважно вони складаються із 70 титулів, без мальберзької глоси. Текст Емендати значно очищений від германізмів і більш літературний, аніж інші варіанти рукописів, перекладений також на франкський діалект. У IX столітті тільки Еменданта мала силу закону.

• Як уже зазаначалося, наймовірнішим часом виникнення «Салічної правди» (у її найдавнішій редакції) є 507–511 роки. Потім, як і до інших германських правд, до неї додалися шість нових законів (капітуляріїв), виданими меровінзькими королями, частково є додатками, частково з поправками окремих статей.