3. Витрати виробництва і прибуток фірми.

Прибуток – найістотніший стимул підприємницької діяльності. Перш ніж розраховувати на прибуток, фірма повинна купити економічні ресурси (фактори виробництва) і здійснити певні витрати.

Витрати є вартістю вхідних факторів, залучених до виготовлення продукції фірми. З огляду на обмеженість ресурсів, використання будь-якого ресурсу для виробництва певного товару усуває можливість його використання у виробництві іншого товару.

Розрізняють економічні і бухгалтерські витрати.

Економічні витрати – це платежі, потрібні для отримання і використання ресурсів, тобто дохід, який фірма повинна забезпечити постачальникам ресурсів, щоб не допустити їх альтернативного використання.

Економічні витрати є сумою явних і неявних витрат.

Явні (бухгалтерські, зовнішні) витрати – це грошові платежі фірми зовнішнім постачальникам ресурсів за усі придбані на ринках ресурси: матеріали, сировину, паливо, працю. У складі явних витрат виділяють матеріальні витрати, витрати на оплату праці, амортизацію основного капіталу, відрахування на соціальні заходи та ін. Цей поділ витрат використовують для складання кошторису витрат на виробництво – це планового розрахунку витрат на всі потреби підприємства за певний проміжок часу.

Неявні (внутрішні) витрати – це неоплачувані фірмою витрати, зумовлені залученням до процесу виробництва тих економічних ресурсів, які є власністю підприємства. Неявні витрати визначають як суму грошових доходів, які підприємство могло б отримувати за найкращого альтернативного застосування цих власних ресурсів.

Економічні витрати поділяють на короткострокові та довго­строкові, які здійснюють відповідно у короткостроковому і довгостроковому періодах.

Довгостроковий період – це період, коли всі ресурси, які вводяться і технологію можна замінити (період протягом якого фірма здійснює реорганізацію, модернізацію і розширення своєї діяльності).

Короткоcтроковий період – це такий відрізок часу, протягом якого виробничі можливості фірми залишаються незмінні (верстати, обладнання тощо). Цей період достатній лише для того, щоб змінити ступінь інтенсивності використання фондів.

У короткостроковому періоді виокремлюють постійні та змінні витрати.

Постійні витрати – це витрати, величина яких за короткий час не залежить від випуску продукції. Вони мають місце навіть тоді, коли продукція зовсім не випускається. До них відносять процент на кредит, амортизація, орендна плата, витрати на капітальний ремонт, сплата податків і страхових внесків, адміністративні витрати.

Змінні витрати – це витрати виробництва, які залежать від випуску продукції і змінюються залежно від збільшення або зменшення обсягу виробництва. До них належать витрати на сировину, на енергоресурси, на паливно-мастильні матеріали та на зарплату.

Сума постійних і змінних витрат утворює загальні (повні, сукупні) витрати виробництва. Загальні витрати – це сума грошових виплат на виробництво певного обсягу продукції.

Середні загальні витрати – це величина витрат, що припадає на одиницю випуску продукції.

Середні загальні витрати підприємства порівнюють з ринковою ціною одиниці даного товару. Якщо вони нижчі від ринкової ціни, фірма одержує прибуток з кожної реалізованої одиниці товару.

Додаткові витрати на виробництво кожної додаткової одиниці товару називаються граничними витратами, тобто це відношення приросту загальних витрат до приросту кількості продукції. .

Знання своїх витрат виробництва фірмі потрібне, щоб визначити величину прибутку. Прибуток є метою і рушійним мотивом підприємницької діяльності і узагальнювальним показником господарювання фірм.

Згадані відмінності між явними та економічними витратами зумовлюють використання різних показників прибутків.

Бухгалтерський прибуток визначається як різниця між загальним виторгом фірми (добуток ціни одиниці товару на кількість проданих одиниць) та її явними витратами.

З погляду економістів важливішим є економічний прибуток – різниця між загальним виторгом фірми та її економічними витратами.

Інакше кажучи, економічний прибуток дорівнює різниці бухгалтерського прибутку і неявних витрат.

До складу неявних витрат входить нормальний прибуток – мінімальний дохід, який має заробити підприємець, щоб залишитися у своєму бізнесі. Тобто навіть якщо економічний прибуток фірми за деякий період дорівнюватиме нулеві, фірма залишатиметься у бізнесі, оскільки отримає за цей час нормальний прибуток. Якщо ж нормальний прибуток не буде забезпечено, підприємець переорієнтує свої зусилля на інший вид діяльності.

Якість роботи під­приємства характеризується відносним показником рентабельністю.

Рентабельність підприємства визначають відношенням суми прибутку до середньорічної вартості основних виробничих та оборотних засобів і виражають у відсотках.

Ефективність виробництва окремих виробів визначається показ­ником рентабельності продукції, який визначається відношен­ням прибутку до витрат виробництва.

Економічний прибуток

Внутрішні (неявні) витрати (у т.ч. нормальний прибуток)

Зовнішні (бухгалтерські, явні) витрати

Сторінка про Україну. Середній клас в Україні

Процес ринкової трансформації економіки в Україні супроводжується глибинними змінами у соціально-класовій структурі суспільства. Сьогодні науковці перебувають в активному пошуку теоретичних схем, які дали б змогу не лише аналізувати поточні зміни, але і прогнозувати подальше структурування українського суспільства. Такі схеми, очевидно, повинні містити категорію “середній клас”.

У більшості країн з розвиненою економікою середній клас охоплює понад 60% населення і виконує важливі економічні функції. У цивілізованому світі середній клас виступає основним внутрішнім інвестором держави; сплачуючи податки, він формує фінансову основу діяльності влади і виступає гарантом реалізації державних соціальних програм; водночас, забезпечуючи широкий попит на споживчі блага, створює базу для масового виробництва, сприяє створенню нових робочих місць і економічному зростанню.

Сьогодні існують різні концепції визначення середнього класу, які можна об’єднати у межах двох базових напрямів. Згідно з “об’єктивним” підходом, індивідів відносять до середнього класу за низкою об’єктивних показників, тоді як “суб’єктивний” підхід виходить із суб’єктивних відчуттів людей чи наявності певних рис у їхній свідомості. Трьома основними групами критеріїв, які беруть до уваги, є матеріальні (обсяги поточних доходів і видатків, володіння майном, зокрема нерухомим, схильність до нагромадження), освітньо-кваліфікаційні (рівень освіти та знань, соціальний статус) і психологічні (самоідентифікація, відчуття приналежності до певного прошарку суспільства).

У країнах з розвиненою економікою усі згадані критерії взаємозв’язані, оскільки вищий дохід і рівень споживання нерозривно пов’язані з якісною освітою і кваліфікацією, а також відповідним статусом людини в суспільстві та її самоідентифікацією. Проте в Україні ситуація є помітно іншою.

В українському суспільстві середній клас представляють, передовсім, дрібні та середні підприємці, державні урядовці середньої ланки, старші офіцери армії і силових служб, висококваліфіковані менеджери та фахівці технічного і гуманітарного профілю, що працюють як у приватних, так і на державних підприємствах та організаціях. Натомість лікарів, освітян, науковців та інженерів у значній більшості за матеріальним критерієм не можна віднести до середнього класу. По суті, в сучасному українському суспільстві носії знань і фахової кваліфікації за своїм соціально-економічним становищем опинилися на нижчих щаблях соціальної структури.

За даними відомого вітчизняного соціолога Є.Головахи, у 2005–2007 роках до середнього класу в Україні можна було віднести 20–25% населення, передовсім за суб’єктивним критерієм. Водночас з урахуванням об’єктивних критеріїв цей показник знижувався до 11%.

Збільшення чисельності середнього класу в Україні означає розширення прошарку людей, які мають достатній освітній, культурний та економічний потенціал і претендують на виконання відповідних функцій. За різними оцінками, до 40–45% українських громадян володіють потенційними можливостями входження до середнього класу – мають належну освіту та професійну підготовку, бажання працювати і самостійно, без сподівань на допомогу держави, забезпечити прийнятний рівень життя собі і своїй родині.

Бурхливий розвиток споживчого кредитування в Україні у 2005–2008 роках сприяв поступовому зростанню частки населення, яке відчувало себе представниками середнього класу. Проте розгортання восени 2008 р. фінансово-економічної кризи докорінно змінило ситуацію. Кількість українців, які відносили себе до середнього класу вже у четвертому кварталі 2008 р. зменшилася до 10%, проти 14% трьома місяцями раніше. З погляду частини фахівців, нинішня криза матиме вкрай негативні наслідки для процесу формування в Україні повноцінного середнього класу.

Менеджмент і маркетинг у підприємницькій діяльності

Управлінська діяльність набула особливої ваги від початку XX століття, коли відбулося масове відокремлення функцій управління від власності.

Теорію управління у різних сферах людської діяльності, яка опирається на розвиток ринкових відносин і ринкову інфра­струк­ту­ру, називають менеджментом. Відповідно менеджер – це особа, яка цілеспрямовано управляє, керує соціально-економічними процесами, організовує бізнес, вивчає ринок, добре знає його кон’юнктуру і поведінку суб’єктів на ньому, спрямовує виробничу чи іншу діяльність на задоволення потреб споживачів.

Менеджмент використовує три основні інструменти впливу на людей: ієрархію (поділ на вищі й нижчі посади, суворий порядок підлеглості нижчих за посадою або чином осіб вищим), організаційну культуру (використання вироблених і визнаних суспільством моральних, етичних, естетичних цінностей та правових норм поведінки) і ринок.

Управління здійснюють через поєднання різних видів діяльності, які називають функціями. Під функціями мене­джменту розуміють чітко окреслені завдання, які розв’язують у процесі управління організацією.

Сучасна наука і практика різних країн виокремлюють різну кількість функцій підприємницького менеджменту. Поширеною є амери­канська класифікація. Згідно з нею зміст управління розкривається у здійсненні таких функцій як планування, організація, мотивація і контроль.

Планування – це сукупність методів, що забезпечує спрямованість зусиль усього колективу на досягнення спільної мети; двома його видами є стратегічне планування і планування реалізації стратегії.

Організація – процес створення структури підприємства, тобто його підрозділів, розподіл функцій та повноважень, забезпечення руху інформації. Мотивація – це процес вироблення і використання стимулів для ефективної взаємодії працівників, спрямованих на досягнення особистих цілей або цілей організації. Контроль – перевірка відповідності функціонування під­приємств, підрозділів чи окремих працівників встановленим стандартам і вимогам.

Продуктом управління (менеджменту) є управлінське рішення, яке має містити: формулювання проблеми, визначення критеріїв та обмежень, з’ясування альтернатив, здійснення вибору. Щоб виробляти правильні управлінські рішення, сучасний менеджер мусить володіти основними теоріями управління, вміти творчо застосовувати їх на практиці. Він має володіти концептуальністю мислення (бачити діяльність організації загалом); оперативністю і гнучкістю мислення; широким світоглядом і фаховою компетентністю; вмінням організувати людей, бути лідером; вмінням передати свої ідеї; комунікабельністю.

Підприємницька діяльність передбачає, що вироблений про­дукт має бути доведений до кінцевого споживача, має бути проданий. Ефективній організації продажу виробленого продукту допомагає маркетинг. Маркетинг – це процес планування і втілення задуму, ціноутворення, просування і реалізації ідей, товарів, послуг через обмін, який задовольняє цілі окремих осіб та організацій.

Зміст маркетингу, його головну мету і вимоги розкривають його функції:

- аналітична (полягає у вивченні ринкової системи чинників, які впливають на стан ринку і визначають попит споживачів);

- структуризація ринку, його сегментація (на основі аналітичних даних здійснюється структуризація ринку, поділ його на групи чи сегменти);

- організаційно-виробнича (передбачає адаптацію виробництва до потреб споживачів);

- цінова (дає змогу здійснювати цінову політику, викорис­товувати різні підходи до проблем ціноутворення, щоб встановити оптимальні ціни);

- збутова (дає змогу вибрати найраціональніші шляхи і методи реалізації товарів і добитися максимального збуту).

Щоб добитися бажаної реакції цільового ринку, компанії-виробники використовують найрізноманітніші засоби та інстру­менти, які разом формують комплекс маркетингу. Популярною сьогодні є класифікація маркетингових інструментів за чотирьома напрямами: продукт, ціна, місце, просування.

Сучасне підприємницьке середовище надзвичайно мінливе. Нові технології, глобалізація і дерегулювання приводять до радикальних змін на ринках. Споживачі очікують постійного підвищення якості товарів і послуг. Вони отримують інформацію про стан товарного ринку з Інтернету й інших джерел, що дає змогу більш усвідомлено підходити до придбання товарів. Виробники відчувають на собі дедалі більший вплив національних і міжнародних торгових марок, що ускладнює товарний рух (через бажання надати максимальні послуги та зменшення прибутків). Це стимулює пошук і впро­вадження нових маркетингових прийомів.