2. Підприємство (фірма) як суб’єкт ринкової економіки. Види підприємств

У сучасній ринковій економіці основним суб’єктом є фірма, яка може охоплювати і окреме підприємство, і цілу їх групу.

Найважливішими ознаками, що характеризують підприємство (фірму) як первинну одиницю національної економіки, є економічна відособленість і економічна самостійність.

Економічна відособленість означає, що все майно підприємства є його відособленою власністю, тобто підприємство володіє певними ресурсами, користується ними (заміщує витрати за рахунок власних коштів) і розпоряджається цим майном, привласнюючи результати виробництва. Економічна відособленість виражає суть підприємства як окремого товаровиробника в межах національної чи навіть глобальної економіки і забезпечує йому можливість будувати свої стосунки з іншими фірмами на основі ринкових засад, через обмін.

Економічна самостійність характеризує підприємство як юридичну особу, що здатна впливати на організацію своєї діяльності, і має свої: статут, баланс, розрахунковий рахунок, печатку, товарний знак, право укладати угоди з іншими економічними суб’єктами.

У ринковій економіці всі підприємства – виробничі і торго­вельні, побутові і транспортні, науково-дослідні та фінансові – функціонують у формі фірм.

Підприємство, як таке, не є юридичною особою. Нею є фірма. Поняття “фірма” вживають задля виокремлення суб’єктів прав власності щодо конкретного підприємства. У ринковій економіці термін “фірма” віддзеркалює правовий стан (правову форму) підприємства. Більшість фірм має тільки одне підприємство, інші управляють декількома, а інколи й багатьма.

Підприємства за розмірами поділяють на великі, середні та малі. Основними критеріями такого поділу є величина капіталу, кількість працівників та обсяг виробництва.

1. Великі підприємства забезпечують виробництво масової продукції за стабільним асортиментом.

Перевагами великих підприємств є: кращі технологічні та фінансові можливості для використання досягнень НТП; економія від масштабу виробництва; кращі умови для ефективного використання ресурсів (зниження матеріало-, фондо- і трудомісткості); переваги у сфері обігу; вони стійкі та стабільніші за інші форми підприємств.

Недоліками великих підприємств є: негнучкість і неспроможність швидко оновлювати продукцію; вони вимагають великих капіталовкладень і тривалого часу для створення; потребують великої кількості робочої сили, що породжує низку соціальних, транспортних, житлових та інших проблем; мають громіздку і часто неефективну систему управління; стають монополіями.

2. Середні підприємства зосереджують виробництво невеликої номенклатури виробів. Водночас вони чутливіші до змін ринкової ситуації і швидше реагують на них, швидше впроваджують новації НТП у виробництво. Середні підприємства забезпечують конкурентні умови (середовище) для великих під­приємств, прагнуть зайняти свою нішу в певних сегментах ринку, однак дуже часто поглинаються великими підприємствами.

3. Малі підприємства – це найчисельніша група підприємств. Вони виконують важливі функції, зокрема оперативно реагують на кон’юнктурні коливання ринку, забезпечують атмосферу конкуренції, сприятливе середовище для підприємництва та ініціативи, створюють нові робочі місця, насичують ринок товарами та послугами відповідно до нових потреб, сприяють ослабленню монополізму, є основою для формування середнього класу, чутливі до інноваційної діяльності.

Законодавчо малі підприємства визначають за чисельністю зайнятих на них працівників з урахуванням специфіки галузей та видів вироб­ництва. В Україні малими (незалежно від форми власності) визнають підприємства, в яких чисельність працівників не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції за фінансовий рік не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро.

Основні організаційно-правові форми підприємств.

Залежно від форми власності виокремлюють такі правові форми підприємств: приватні, колективні, державні.

У межах приватної власності основними правовими формами організації справи є:

- одноосібне володіння (індивідуальне підприємство, власна справа)

- партнерство (товариство)

- корпорація (акціонерне товариство).

Найдавнішою формою ведення господарки є індивідуальне підприємство.

1. Індивідуальне підприємство є власністю однієї особи, суб’єкта, що самостійно веде справу, організовує, працює, веде бухгалтерію, управляє, повністю відповідає за ризик і отримує увесь дохід. Інакше кажучи, індивідуальне підприємство – це самостійне ведення бізнесу у власних інтересах.

Перевагами індивідуальних підприємств є: економічна свобода дій (вибір сфери діяльності, обсягів виробництва, способів використання доходу), оперативність і гнучкість, безпосередня зацікавленість в ефективній діяльності, низькі організаційні витрати.

Недоліки одноосібного володіння: обмежені фінансові можливості; проблеми з отриманням кредитів і відповідно з оновленням виробництва та застосуванням здобутків НТП; зосередження в руках однієї особи функцій виробництва, управ­ління і реалізації, що ускладнює життя, часто призводить до прийняття помилкових рішень, а навіть банкрутств.

Індивідуальні підприємства найбільш поширені в ринковій економіці і водночас найменш стійкі. Вони масово виникають і масово банкрутують.

2. Партнерство (товариство) ґрунту­ється на об’єднанні майна (паїв) різних власників (фізичних чи юридичних осіб) з відповідним розподілом прав та обов’язків залежно від величини внеску до статутного фонду.

Вирізняють такі різновиди партнерства:

- повні (товариства з необмеженою відповідальністю);

- товариства з обмеженою відповідальністю (ТзОВ);

- змішані (командитні).

1). Повне товариство – це об’єднання фізичних або юридичних осіб, що зберігають самос­тійність, але несуть солідарну від­по­ві­да­льність за діяльність то­вариства не тільки своїми паями, але й влас­ним майном.

Повні товариства характерні для сфер діяльності, де переважає інтелек­туаль­на праця і де невеликі фірми надають професійні послуги (адво­ка­ту­ра, меди­цина, аудиторство).

2). Члени товариства з обмеженою відповідальністю відповідають за діяльність підприємства тільки в межах своїх паїв у статутному фонді.

Ця форма товариства поширена, оскільки менш ризикова для підприємця. ТзОВ розповсюджені в будівництві, роз­робленні природних ресурсів, операціях з нерухомістю, посеред­ницькій діяльності тощо.

3). Командитні товариства об’єднують дійсних членів, які несуть повну відповідаль­ність за зобов’язаннями товариства, а також членів-вкладників, відповідальність яких обмежується тільки їхніми внесками в капітал товариства. Право голосу мають тільки дійсні члени товариства.

Частка товариств у ринковій економіці невелика, але вони мають низку переваг порівняно з індивідуальними підприємствами: вищі фінансові можливості (ефект об’єднання); більше довіри в банків, а отже, легший доступ до кредитів; зниження ризику банкрутства; вищу ефективність управління внаслідок розподілу функціо­нальних обов’язків між партнерами.

Недоліком товариств є розбіжності у поглядах та інтересах партнерів, що ускладнює ухвалення узгоджених управлінських рішень і вироблення єдиної стратегії, а також можливість загострення суперечностей між партнерами.

3. Провідною організаційно-правовою формою підприємства в сучасних умовах є корпорація.

Корпорація (акціонерне товариство, АТ) – це правова форма підприємства, юридично відокремлена від конкретних осіб, що нею володіють. Капітал корпорації формується у грошовій формі і ділиться на однакові (за номіналом) паї у вигляді акцій. Власник акцій є співвласником корпорації, має право на участь в управлінні нею і на дохід у вигляді дивідендів. Реально ж рішення ухвалюють акціонери, які володіють контрольним пакетом акцій (теоретично – це 50%+1 акція). Корпорація є авто­ном­ною юридичною особою.

До переваг корпорацій відносять: покращення умов залучення фінансових ресурсів (через продаж акцій), полегшення доступу до кредитів, зменшення ризику банкрутства, ефективність управління і маркетингу.

Натомість недоліками корпорацій вважають: значні затрати і труднощі зі створенням та припиненням діяльності, складність організаційної структури управління та його бюрократизація, подвійне оподаткування.

У сучасній економіці набули поширення об’єднання підприємств, такі як картелі, синдикати, трести, концерни, конгломерати.

Картель – це угода між підприємствами, які виробляють споріднену (однорідну) продукцію, щодо про­ведення узгодженої політики в галузі цін, квот виробництва, розподілу ринків збуту, обміну патентами, ліцензіями.

Синдикат – об’єднання підприємств, які виробляють однорідну продукцію, для спільної її реалізації. Учасники угоди зберігають виробничу самостійність, але втрачають збутову – вся виготовлена продукція надходить до єдиної спільної структури, яка й займається її реалізацією. Доходи розподіляють пропорційно до частки виробництва кожного з учасників синдикату.

Трест – форма об’єднання, за якої його учасники повністю втрачають не тільки збутову, але й виробничу самостійність. Трест виступає юридичною особою і несе повну від­повідаль­ність усім своїм майном за результати діяльності всіх учасників об’єднання. Частку кожного учасника тресту визначає пакет акцій, відповідно до якого розподіляють і доходи.

Концерн – об’єднання підприємств різних галузей (про­мислових, фінансових, торговельних), які формально незалежні, але підпорядковані фінансовому контролю керуючої фірми – холдинговій компанії, яка і відповідає за всю госпо­дарсько-фінансову діяльність підприємств концерну (у межах пакетів акцій кожного з них).

Конгломерат – об’єднання підприємств різних, часто не споріднених галузей. Конгломерати виникають через диверсифікацію (про­никнення) в інші галузі задля забезпечення стабільності. Для них характерні відсутність галузевого ядра, незмінність пропонованих ринку товарів і послуг, провідна роль банків та інших фінансово-кредитних інститутів.

Найвищою формою об’єднання підприємств є фінансово-промислові групи (ФПГ). Це – об’єднання великих промислових фірм з банківськими структурами, кожний з учасників якого функціонує самостійно і розв’язує власні завдання, але у разі потреби залучається до виконання якогось великого проекту. Координатором у ФПГ може бути промислова фірма або банківська структура. Упродовж короткого проміжку часу ФПГ можуть акумулювати значні фінансові ресурси.

Сторінка про Україну. Великі фінансово-промислові групи в Україні

В Україні сформувалася низка потужних фінансово-промислових груп (ФПГ), які справляють вирішальний вплив не тільки на економічні, але, значною мірою, і на політичні процеси в країні.

Українські фінансово-промислові групи – це складні організовані утворення. Кожна з них представляє не лише консолідований промисловий і фінансовий капітал, але й політичні, інформаційні та соціальні активи певного кола громадян. Здебільшого до складу вітчизняних ФПГ входить економічне ядро у вигляді великих промислових підприємств; банк; засоби масової інформації, які забезпечують медіа-підтримку; політична партія чи група, покликана репрезентувати інтереси ФПГ у владі, благодійні фонди та організації. Характерна особливість вітчизняних фінансово-промислових груп полягає у тому, що їх “представляють” також найсильніші в країні футбольні клуби.

Упродовж декількох останніх років у середовищі ФПГ відбулися достатньо серйозні зміни. Одні з них дуже динамічно розвивалися, вплив інших помітно зменшився. Напередодні початку глобальної фінансової та економічної кризи найпотужнішими в Україні були такі групи:

1) Група “Систем Кепітел Менеджмент” Р.Ахметова (Донецьк), на яку припадало 5,95% ВВП України. Активи групи знаходяться переважно в Україні, проте окремі підприємства розташовані також в Італії, Великобританії і Болгарії. Діяльність СКМ різноманітна: гірничо-металургійний бізнес, електроенергетика, фінанси, телекомунікації, медіа й нерухомість. Левова частка доходу групи припадає на металургію (“Метінвестхолдинг” – 77% обсягів продажу) та енергетику (ДПЕК – 19%). З-поміж найвідоміших активів СКМ можна згадати Азовсталь, Єнакіївський металургійний завод, Авдіївський коксохім, Центральний і Північний ГЗК, Павлоградвугілля, шахту “Комсомолець Донбасу”, машинобудівні заводи в Харкові, Дружківці і Слов’янську, Фарлеп-Інвест, Астеліт тощо; Перший український міжнародний банк, Донгорбанк, СК “Аска”; ФК “Шахтар”.

Група демонструє стійкість під час кризи, що пояснюють значною диверсифікацією активів групи та вертикальною інтеграцією металургійного бізнесу.

2) Група “Приват” І.Коломойського та Г.Боголюбова (Дніпропетровськ), 3% ВВП України: Укрнафта (43% акцій), НПЗ “Нафтохімік Прикарпаття”, НВК “Галичина”, гірничозбагачувальні комбінати, заводи феросплавів тощо; Приватбанк; ФК “Дніпро”.

3) Група “Індустріальний Союз Донбасу” С.Тарути та В.Гайдука (Донецьк), 2,5% ВВП України: Алчевський металургійний комбінат, Дніпровський металургійний комбінат ім. Дзержинського, Дніпропетровський трубний завод, Алчевський коксохім; ФК “Металург” Донецьк.

4) Група К.Жеваго, 2,4% ВВП України: Полтавський ГЗК, Автокраз, Росава; банк “Фінанси і кредит”.

5) Група В.Пінчука (Дніпропетровськ), 2% ВВП України: трубопрокатні заводи у Нижнбодніпровську, Нікополі, Новомосковську, Нікопольський завод феросплавів; телеканали (ICTV, СТБ, “Новий”).

Зазначмо ще декілька особливостей вітчизняних фінансово-промислових груп. Основою принаймні більшої частини з них став союз великого бізнесу і політики. Фінансовими донорами українських ФПГ на етапі їх енергійного розвитку стали активи в енергетиці та гірничо-металургійному комплексі, оскільки вітчизняні банки були не в змозі забезпечити їм достатні обсяги грошових ресурсів.

Наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років українські фінансово-промислові групи були зацікавлені у жорсткій авторитарній владі, контролюючи левову частку економіки, державну владу та медіа-ресурси. Натомість значна частина фахівців погоджується з твердженням, що сьогодні більшість вітчизняних ФПГ зацікавлена у сильному парламентаризмі і слабкому та рівновіддаленому від усіх груп президентові.

Найпоширенішою організаційною формою підприємств, що виникли на основі кооперативної (колективної) власності, є кооперативи.

Кооперативи – це об’єднання громадян з метою спільного виробництва (виробнича кооперація), збуту продукції (збутова кооперація), закупівлі та споживання товарів, послуг (споживча кооперація), будівництва та експлуатації житла (житлова кооперація).

Характерними рисами кооперативних підприємств є економічна самостійність і самоуправління, членство на засадах пайових внесків, особиста участь у розв’язанні господарських питань, а також необмежена відповідальність.

Перевагами кооперативної форми підприємств є: простота створення, вступу та виходу з кооперативу; рівноправність членів у розв’язанні господарських питань; розподіл доходів пропорційно до трудової участі та пайового внеску. Основний недолік – обмеженість економічної свободи через потребу узгоджувати інтереси членів кооперативу.

У розвиненому ринковому господарстві підприємницька діяльність може здійснюватися на основі державної власності.

Державні підприємства – це підприємства, власником яких є держава.

За директивно-планової економіки державне підприємство було єдиною організаційно-правовою формою. Практика роздержавлення і приватизації державних під­приємств в Україні витворила низку проміжних (перехідних) форм підприємств, зокрема так звані колективні та орендні.

Колективні підприємства функціонують на основі власності асоціацій працівників, яка виникає в результаті переходу всього майна державного підприємства (через безоплатну передачу або викуп) у власність трудового колективу підприємства. Усі його працівники беруть участь в управлінні колективним майном та розподілі доходів. Частка працівника у доходах визначається його трудовим внеском у створенні майна колективного підприємства.

Орендні підприємства ґрунтуються на договірному, терміновому володінні виробничим капіталом, продукцією і доходами. За оренди суб’єкт власності та суб’єкт господарювання не збігаються.

Орендні підприємства можуть бути проміжною формою в перетворенні державних підприємств в акціонерне, кооперативне, колективне, приватне або інший вид підприємства.

Інноваційні форми підприємницької діяльності

Венчурні фірми – це інноваційні підприємства, діяльність яких спрямованана на реалізацію ризикових проектів у сфері наукомісткого виробництва для отримання нових продуктів, послуг і технологій з метою присвоєння макси­мального прибутку. Венчурні компанії бувають малі або середні, за організаційно-правовим статусом – це партнерства (товариства).

Створення венчурних фірм передбачає наявність трьох суб’єктів: носіїв ідей (науковців, інженерів), висококваліфікованих фахівців-менеджерів, інституційних інвесторів (інвестиційні банки, пенсійні фонди, страхові компанії тощо). У центрі створення венчурної фірми лежить наукова або інженерна ідея, яка за допомогою належного фінансування та високопрофесійного менеджменту має забезпечити високі прибутки.

Технопарки (як форма венчурного під­при­ємництва) – науково-виробничі центри на основі університетів; як форма самоорганізації творчого потенціалу людей, так званого “класу інтелектуалів”.

Лізинг – модифікована форма довгострокової оренди, де орендодавачем є лізингова компанія.

Лізингова фірма – спеціалізована фінансова (банківська чи небанківська) інституція, яка, на прохання орендаря, купує потрібне обладнання чи нерухоме майно, щоб передати його в оренду на попередньо узгоджений термін за відповідну оплату. Із закінченням терміну оренди користувач (орендар) може або повернути об’єкт оренди, або подовжити термін його оренди, або викупити його за залишковою вартістю.

Лізинг поєднує елементи оренди та кредиту і є своєрідним способом фінансування інвестицій, який не вимагає від орендарів великих разових вкладень.

Інжиніринг – це система надання послуг фірмою-консультантом фірмі-клієнтові в будівельній справі, спорудженні промислових та інших об’єктів. Франчайзинг полягає у тому, що головна фірма (франчайзор) передає малим і середнім підприємствам-операторам (франчайзі) виняткове право на продаж її товарів чи послуг під торговельною маркою компанії-франчайзора.

Для отримання прав фірма-оператор (франчайзі) робить початковий внесок на користь головної компанії, а потім сплачує щомісячні внески.

Франчайзинговий пакет містить повну систему ведення бізнесу.

Франчайзинг є найпоширенішою формою інтеграції малого і великого бізнесу в галузі збуту: у ресторанному бізнесі, на станціях технічного обслу­говування, у сфері туризму, роздрібній торгівлі, дизайнерських і бізнесових послугах.

Сторінка про Україну. Розвиток лізингу в Україні

Важливу роль у стимулюванні залучення інвестицій для придбання нових та оновлення наявних виробничих фондів сьогодні відіграє лізинг. Скажімо, в країнах-учасниках Організації економічного співробітництва та розвитку на лізинг припадає 15–30% всіх інвестицій в основні фонди, а в країнах, що розвиваються – до 15%. Лізингове фінансування дає змогу підприємству придбати необхідне устаткування на умовах поступової сплати коштів – за рахунок грошових потоків, отриманих від його використання. Застосування лізингу у діяльності підприємств допомагає вирішити проблеми ліквідності та нестачі капіталу, надає можливість реконструювати виробництво, запровадити сучасну техніку і технологію та зекономити кошти на інші потреби.

В Україні лізинговий ринок розвивається повільно. Незважаючи на великий потенційний попит (за різними оцінками, у межах 12–15 млрд. дол. США), обсяги лізингового фінансування господарської діяльності ще на початку 2000-х років були зовсім невеликими, а попит на лізингові послуги задовольнявся лише на 10%. Значною мірою це зумовлювалося відсутністю належної законодавчої бази для розвитку лізингу. У період 2004–2007 років портфель лізингових угод збільшився з 86 млн. дол. США до 3.8 млрд. дол., а частка лізингу в інвестиціях в основні засоби зросла з 1,15% до 8,8%.

Недосконалість законодавства і досі сповільнює розвиток як українських лізингових компаній, так і міжнародного лізингу, негативно впливає на договірні відносини між суб’єктами лізингу під час розв’язання конкретних правових спорів. Іншими системними перешкодами для розвитку фінансового лізингу є несформованість державної політики щодо розвитку лізингу; несприятлива система оподаткування лізингових операцій; висока вартість лізингових послуг; недостатня обізнаність підприємців із лізинговим механізмом отримання кредиту тощо.

Фінансово-економічна криза, нестабільність політичної ситуації, погіршення доступу до кредитних ресурсів і зниження платоспроможності підприємств є сьогодні ключовими чинниками, які негативно впливають на розвиток лізингового ринку. За результатами трьох кварталів 2008 р. вартість чинних лізингових угод становила 29,5 млрд. грн. Різке скорочення обсягів фінансування в IV кварталі зменшило лізинговий портфель на 1 млрд. грн. Натомість частка лізингу у структурі капітальних інвестицій може невдовзі зрости з огляду на обмеження обсягів банківського кредитування.

За станом на кінець першого кварталу 2009 р. на лізинговому ринку України працювало 211 юридичних осіб-лізингодавців та 32 фінансові компанії, що надають послуги фінансового лізингу. Водночас абсолютну більшість обсягу послуг фінансового лізингу надають юридичні особи- суб’єкти господарювання, які не є фінансовими компаніями. Протягом І кварталу 2009 р. укладено 569 договорів фінансового лізингу на суму майже 830 млн. грн. Вартість об’єктів лізингу становила понад 978 млн. грн., а вартість чинних лізингових угод – 28,16 млрд. грн. Найбільшими споживачами лізингових послуг залишалися транспортна галузь (майже 52% усіх договорів), будівництво (14,8%), сільське господарство (13,2%), сфера послуг (6,2%). Основними об’єктами лізингу за договорами, чинними на кінець І кварталу 2009 р., були транспортні засоби, техніка, машини і устаткування для сільського господарства.

Водночас у І кварталі 2009 р., порівняно з І кварталом 2008 р., помітних змін зазнали джерела фінансування лізингових операцій: суттєво зменшилася частка позичкових коштів (для юридичних осіб – з 83,5% до 57,9%, для фінансових компаній – зі 100% до 75,8%), натомість зросла частка власних коштів (для юридичних осіб – з 16,5% до 42,1%; для фінансових компаній – з нуля до 24,2%). Зменшення обсягів фінансування і платоспроможного попиту знизило загальну вартість укладених лізингових угод і скоротило терміни лізингового кредитування.

Динамічному розвитку фінансового лізингу в Україні сприятиме внесення змін та доповнень до законодавства з метою запровадження єдиної концепції лізингу; розробка державної програми підтримки лізингу; зниження вартості кредитних ресурсів; реформування податкового законодавства у сфері амортизації. За цих умов лізингове фінансування набагато ефективніше сприятиме залученню інвестицій, використанню сучасних технологій та устаткування, зростанню обсягів виробництва та активізації підприємництва.