Брест-Литовський мир (країни Четверного Союзу: Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина та УНР, більшовицька Росія+ радянський уряд України).

1. Розпочалося перше пленарне засідання мирної конференції у Брест-Литовську – 28 грудня 1917 р.

2. Делегація України-УНР (В. Голубович, М. Левицький, М. Любинський, М. Полозов, О. Севрюк) була офіційно визнана повноправним учасником переговорного процесу – 29 грудня 1917 р.

3. Всеволод Олександрович Голубович (1885-1939 рр.) – голова мирної конференції у Брест-Литовську, син священика, за фахом – інженер шляхів сполучення, член РУП (з 1903 р.), член УПСР (українська партія соціалістів-революціонерів) (з 1912 р.), член Центральної Ради, голова Ради Народних Міністрів та міністр закордонних справ УНР. Засуджений у 1921 р. за членство у УПСР, у 1931 р. у справі т.зв. Українського національного центру. Помер на засланні.

4. Програма української делегації (УНР) складалася із програми-максимум та програми-мінімум. Програма-максимум: включення до складу УНР усіх західноукраїнських земель – Сх. Галичини, Закарпаття, Буковини, Підляшшя, Холмщини. Програма-мінімум: виокремлення західноукраїнських земель у коронний край з широкими автономними правами.

5. У складі російської делегації у переговорах приймала участь делегація радянського уряду України – 30 грудня 1917 р.

6. Мирний договір між УНР і країнами німецького блоку було підписано 26 січня 1918 р. (коли війська М. Муравйова захопили м. Київ). Підписана угода передбачала: визнання УНР незалежною рівноправною державою, виходила з Першої світової війни; Україна зобовпоставити до Німеччини й Австро-Угорщини протягом першої половини 1918 р. 60 млн. пудів¹ хліба, 2 750 пудів м’яса, багато картоплі, цукру й іншої сільськогосподарської продукції; Німеччина й Австро-Угорщина пообіцяли надати Україні необхідні їй сільськогосподарські машини, вугілля, сіль, інші товари; встановлення кордонів між УНР та Австро-Угорщиною по лінії Хотин-Гусятин-Збараж-Броди-Сокаль, майже вся Холмщина, Підляшшя поверталися УНР; відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, які заподіяла війна; взаємний обмін військовополоненими; взаємний обмін надлишками промислових та сільськогосподарських товарів; встановлення взаємних митних пільг та режиму найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні; налагодження дипломатичних відносин.

7. Любинський Микола Михайлович в березні-квітні 1918 р. – міністр закордонних справ УНР

Від імені Центральної Ради звернувся до німецької сторони з проханням «надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування» 17 лютого 1918 р. ²Центральна Рада розраховувала, що ця допомога цілком може обмежитися веденням на територію України 2-х дивізій, сформованих у Німеччині та Австро-Угорщині з військовополонених українців (майже 30 тис. осіб).

8. Німці не знайшли компромісного рішення з більшовиками і розпочали широкомасштабний наступ (німецький блок налічував 450-тис. військо)– 18 лютого 1918 р.

9. Німецький блок не бажав ризикувати та перетворювати договір з УНР на «світовий фарс і дурисвітство», тому німецький та айстро-у-горський уряди наполягали на введенні в Україну власних регулярних військ

10. З лютого до травня 1918 р. німецько-австрійські війська зайняли майже усю Україну та Крим.

11. Для Центральної Ради – це була піррова перемога³.

12. Був встановлений окупаційний режим німців на Україні, тому що, за німецькими даними, військо УНР того часу, налічувало лише «дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авнтюристів», тому й не могло контролювати ситуацію у всій Україні. Німці безконтрольно хазяйнували в окремих галузях господарства, видавали власні нормативні акти, що мали чинність в Україні тощо.

13. Німецьке командування розуміло, що Центральна Рада не може гарантувати централізованої влади, стабільних поставок продовольства, тому почало схилятися до пошуків встановлення альтернативної влади в Україні. Консерватизм німецького генералітету став підґрунтям для зближення німецької воєнної адміністрації та колишнього царського генерала П. Скоропадського.

Гетьманат П. Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.)

1. Скоропадський Павло Петрович (1873-1945 рр.) – походив із старовинного українського аристократичного роду, нащадок гетьмана Івана Скоропадського, перша мова – німецька, випускник Пажеського корпусу у Петербурзі (найпрестижніший військовий вищий навчальний заклад Російської імперії), на військовій службі з 1905 р., генерал-лейтенант, командувач 34-м армійським корпусом, у жовтні 1917 р. обраний отаманом Вільного козацтва, один із організаторів оборони України від наступу більшовицьких військ, у березні 1918 р. – організатор Української народної громади, яка відстоювала ідею сильної влади, звертався до Антанти за допомогою, в результаті 14 листопада 1918 р. гетьман проголосив федерацію Української держави з майбутньою не більшовицькою Росією для створення єдиного фронту боротьби з радянською владою. Це стало формальним приводом повстання проти гетьмана. 13 грудня 1918 р. в Києві була проголошена Директорія, 14 грудня 1918 р. гетьман виїхав до Швейцарії після підписання зречення, а згодом до Німеччини. Під час Другої світової війни сприяв звільненню українських військовополонених з німецьких концтаборів (з його ініціативи були звільненні лідери українських політичних партій і рухів: С. Бандера, А. Мельник, А. Левицькьий). Під час бомбардування у 1945 р. був тяжко поранений, внаслідок чого й помер.

2. 29 квітня 1918 р. на Конгресі хліборобів у м. Києві за підтримки німецького командування Центральну Раду було скинуто, а гетьманом України проголошено генерал-лейтенанта П. Скоропадського.

3. Замість унр було проголошено гетьманат, що дістав назву «Українська Держава».

4. Внутрішня політика гетьманського уряду:

• був сформований Кабінет міністрів із помірно-консервативних урядовців, військових, суспільних діячів. Головою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб, міністр закордонних справ – Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів – єдиний соціаліст, якого вдалося залучити до уряду), міністром освіти став відомий український політик М. Василенко, інші міністри належали до російських партій, переважно, були кадетами (конституційно-демократична партія)⁴;

• був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (старости, земські урядники, професійні урядовці, поліція тощо), але зміцнювався адміністративний апарат представниками старого чиновництва, здебільш русифікованого;

• пріоритетом у внутрішній політиці було земельне питання. У липні 1918 р. було розроблено «Проект загальних основ земельної реформи», який передбачав відновлення в гетьманаті поміщицького землеволодіння; збільшити кількість землевласників за рахунок наділення селян державними, удільними, а також викупленими у великих власників приватними землями. Землею за викуп наділялися «справжні хлібороби, які мали власні господарства» з робочою худобою і реманентом. Щодо лісових угідь, земельних ділянок у 140-200 дес. (а в деяких випадках і значно більше), то вони залишалися за власниками. Ця консервативна аграрна реформа відкидалася більшістю селянства. Негативно її сприйняли і великі землевласники;

• була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. чоловік. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні. Найбоєздатнішими підрозділами були Окрема запорізька дивізія, організована на базі Запорозького загону, Сердюцька дивізія, переформований після перевороту галицький полк Січових стрільців, Сірожупанна дивізія та інші з'єднання. Функції поліції і державної безпеки виконувала Державна варта. Гетьман зробив спробу відродити українське козацтво як окремий стан населення і резерв національної армії. 16 жовтня 1918 р. окремим Універсалом П. Скоропадський відновив козацтво в Чернігівській, Полтавській губерніях та на Слобожанщині. До козацтва записувалися не лише нащадки козаків, але й селяни, які взяли на себе зобов'язання щодо захисту прикордонних губерній України. Козаки кожної губернії складали Кіш з кошовим отаманом, який підлягав безпосередньо гетьману. В кожному Коші було декілька полків. Однак ці полки не було сформовано.

• була реформована банківська мережа, збалансовано державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи. Введена Радою національна грошова одиниця — гривня - виявилася досить стабільною;

• був відновлений залізничний рух завдяки відбудові залізничних колій, мостів, ремонту локомотивів;

• певна стабілізація відбувалася і в промисловості, але тут, як і в сільському господарстві, давалася взнаки непоступливість фабрикантів і заводчиків, яким власті повертали націоналізовані підприємства. Прикриваючись інтересами народного господарства, власники відкидали всі ті зміни у взаєминах з робітниками, які відбулися після Лютневої революції;

• у гетьманаті було обмежено демократичні права й свободи. Проводилася політика переслідування більшовиків, анархістів, представників інших лівих партій. Була обмежена свобода профспілкової діяльності, хазяї на свій розсуд визначали рівень заробітної плати. Відновлювалося дореволюційне законодавство про покарання за участь у страйках. Швидко збільшувалося безробіття, яке у липні 1918 р, досягло 200 тис. чол.;

• жорсткій цензурі було піддано газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

ВИСНОВОК: соціальна напруга в Україні не знижувалася.

• Найважливішими досягненнями характеризувалася національно-культурна політика:

А) була здійснена спроба українізації державного апарату й системи освіти: поряд із російськими гімназіями засновувалися українські, яких восени 1918 р. налічувалося 150; набув чинності закон про обов’язкове вивчення української мови, літератури, історії та географії України; відкрилися нові українські університети (у Києві, Кам’янець-Подільському); у російськомовних університетах – Київському, Харківському, Одеському – почали працювати кафедри української мови, літератури, історії, права;

Б) 24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія Наук першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін.. Президентом УАН було обрано В. Вернадського;

В) було організовано Національну бібліотеку, Національний архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керуванням П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса.