Післямова

Проведене дослідження показало, що художня інтерпретація, яка є нерозривно пов’язаною з побутовою та теоретичною, але жодним чином не зводиться до них, – є одним із провідних, навіть сутнісних феноменів сучасної культури. Процедури інтерпретації охоплюють усі системні соціокультурні та мистецькі зв’язки – міжтекстові, міжособистісні, міжкультурні, міжвидові, культурно-історичні тощо. Вихідним пунктом культур-герменевтики є або явища позахудожньої дійсності, або першотекст, який інколи може тлумачитися не як замкнений художній світ зі своїми законами, а як явище, належне до позахудожнього мікрокосму, яке може підлягати інтерпретації суто історичними методами (критика джерел тощо).

Задля знайдення несуперечливого визначення інтерпретації, в монографії зроблено огляд її основних концептуальних парадигм в історії культури та культурології. З’ясувалося, що її теоретичним вивченням займається низка гуманітарних наук, однак остаточної єдності щодо розуміння сутності цього феномена так і не було досягнуто. На нашу думку, цілісне розуміння інтерпретації як культурного та культуротворчого явища може бути вироблене саме культурологією, зокрема – культурологічною герменевтикою.

Культурологічна герменевтика, як новий напрям, що має забезпе-чити «розуміючий» підхід до різних форм та рівнів художньої інтерпретації, сполучає базис онтологічної герменевтики з досягненнями конкретних напрямів, адекватно зорієнтованих на аналіз твору та його позатекстового контексту. При цьому основними принципами є: 1) визнання багатошаровості твору, як і художньої культури в цілому, де «астратемний» підхід сполучає гнучкість постмодерністської ризоми з ціннісними орієнтирами класичної парадигми; 2) дослідження універ-салій культури та їхніх конкретних виявів у текстах; у т. ч. компара-тивний архетиповий аналіз першоджерела та його художньої інтерпретації як один із показників адекватності переосмислення історико-культурного першотексту.

Культурологічна герменевтика може набувати як теоретичної, так і художньої форми. Такою «мистецькою герменевтикою» є художня інтерпретація, сутність якої полягає в тлумаченні як окремого тексту з усіма його конкретними особливостями, так і загальнокультурних інваріантів.

Художня інтерпретація постає складним процесом, для аналізу якого слід враховувати такі показники, як: об’єкт інтерпретації, ступінь віддаленості від першоджерела, характер трансформацій і комунікативна мета. Лише врахування їх усіх дозволяє вирішувати питання про адекватність чи неадекватність прочитання культурного тексту.

Застосування такої методології дозолило виділити низку культурних феноменів, які досі не були визначені як окремі явища («міфос», цивілі-заційний, трансцивілізаційний і трансісторичний романи, постнео-романтизм), які залишалися маргіналізованими у вітчизняній гуманіта-ристиці (комікс як вид мистецтва), або ж досліджувалися у «дифузній» формі (парадигмальний твір, магістральний сюжет).

З’явилася можливість «відфільтрувати» занадто розширене тлумачення деяких термінів. Наприклад, невиправданим здається використання понять міф і неоміф для характеристики різнорідних явищ сучасної культури, або ж використання як синонімів понять архетип та архетиповий образ тощо. Більш ранжованим має бути підхід до популярної культури, яка, великою мірою, все ще продовжує розгля-датися як низькосортна опозиція елітарної культури, – чим вона вже давно не є.

Проведений аналіз показав, що художня інтерпретація є комплексним феноменом, який охоплює всі сфери людської культури. Її сутність полягає в єдності авторського розуміння та вираження, причому об’єктом тлумачення потенційно може бути все розмаїття культурних явищ, тоді як кінцевим результатом є художній твір різного ступеня оригінальності.

При цьому інтерпретація становить саму сутність культурного процесу, оскільки:

– є засобом інтеграції різних сфер культури (мистецтво, наука, філософія, релігія, міфологія тощо) та стає запорукою створення цілісного раціонально-емоційного образу світу, при цьому «художнє дослідження», проведене митцями, може випереджувати науково-теоретичні відкриття;

– забезпечує постійну інноваційну трансляцію традиції через звернення митців до етнонаціональних культурних інваріантів, а також до найзначніших мотивів у творчості попередників;

– є одним із найголовніших засобів міжкультурного спілкування як онтологічного чинника наявності складно структурованої, але єдиної культури людства, що включає досвід сучасних національних традицій і спадщину попередніх цивілізацій.

Художня інтерпретація займає виняткове місце в мистецтві ХХ – поч. ХХІ ст., яке великою мірою є пере-тлумаченням ключових тем, сюжетів та образів попередніх епох.

Як випливає з нашого дослідження, найбільш характерними рисами сучасної художньої інтерпретації є:

• тотальна інтертекстуальність культурного середовища, однак без «смерті автора» та розчинення твору, які є «центром» потенційно безкінечної астратеми;

• загальна «цитатність» і полістилістика сучасного мистецтва; застосування деяких постмодерністських «технологій» (зокрема, деконструкції) за межами власне постмодернізму;

• «нео-традиційність» як постмодерний підхід до давніх, інколи – архаїчних культурних шарів; тяжіння до інставрації як відновлення «загублених» сенсів;

• тенденція до ревізіонізму, який може набувати форму реконструкції первісних значень культурного феномена, а в крайніх випадках – набувати форму ресентименту як відторгнення ключових рис попередньої культурної парадигми;

• звернення до міфу в пошуках метаісторичних культурних інваріантів;

• помітне в різних видах і жанрах мистецтва тяжіння до «ейдетичного мімезису» як відображення архетипу, що може розглядатися як пошуки ресакралізації культури;

• активний розвиток культурних форм, «проміжних» між мистецтвом, наукою та філософією (сайєнс арт, філософський роман тощо);

• зростання значення імпліцитної філософської основи твору, наявність якої стає практично обов’язковою для сучасного мистецтва; залежність інтерпретації тієї само теми від такої світоглядної основи, відмінної у різних авторів;

• вибухоподібне зростання значення міжвидових транспозицій і синтетичних мистецтв, які разом створюють трансмедійну естетосферу;

• все більш активне звернення інтерпретаторів до парадигмальних творів художньої культури, які започатковують «віяло» нових форм;

• активізація транскультурних інтерпретацій, яка є одночасно результатом і чинником фізичної й інтелектуальної мобільності сучасних митців і реципієнтів та їхні настанови на герменевтичне (в т. ч. – культур-герменевтичне) розуміння Іншого.

Таким чином, художня інтерпретація як культурний феномен є однією з двох базових форм (художня та теоретична) культурологічної герменевтики. Тому, на нашу думку, запропонований підхід, який тяжіє до взаємопрояснення цих двох форм, має науково-евристичний потенціал як для оцінки конкретних творів в історії та сьогоденні культури, так і для з’ясування принципів міжкультурного діалогу в постсучасному поліцентричному світі.