Семінарське заняття № 6. Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій

(4 год.)

Теоретичні питання:

1. Приєднання українських земель до складу Російської та Австрійської імперій.

2. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської та австрійської імперій.

3. Розвиток національного руху на українських землях.

4. Культурні здобутки України у складі Російської та Австрійської імперій.

Основні поняття (в додаток до лекційних матеріалів):

Азовське козацьке військо — українське військове формування, створене 1828 російським урядом. Спершу складалося з 1500 козаків Задунайської Січі на чолі з кошовим отаманом Йосипом Гладким

Бюрократизація (від фр. «панування канцелярії») — посилення ролі чиновників, за допомогою яких уряди Австрійської та Російської імперій управляли населенням, позбавляючи його будь-яких елементів самоврядування.

Валуєвський циркуляр — таємне розпорядження рос. уряду від 20 липня 1863 р. про заборону друкування книг українською мовою. Автором був міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв, відомий своєю заявою, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може».

Головна руська рада — перша українська політична організація у Галичині. Створена 2 травня 1848 р. у Львові під час революції в Австрійській імперії для захисту прав українського населення. ГРР вимагала поділити Галичину на дві окремі адміністративні одиниці — українську і польську; об'єднати українські землі (Галичину, Буковину і Закарпаття) в одну провінцію; викладання у школах і видання урядових розпоряджень вести українською мовою. Була розпущена 1851 р.

Громади — організації української інтелігенції у другій половині ХІХ - на поч. XX ст., які вели національно-культурну та громадсько-політичну діяльність. Існували таємно в Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Херсоні та ін. українських містах.

Демографічний бум (демографічний вибух; від гр. «народ» і «пишу, креслю, зображую», а також англ. «гуркіт, шум») — стрімке зростання кількості населення. Характерний для України в другій половині XIX ст.

Емський указ (Емський акт) — розпорядження російського уряду, спрямоване на придушення української культури, підписаний російським імператором Олександром II 18(30) травня 1876 р. у м. Емсі (Німеччина). Доповнював основні положення Валуєвського циркуляру 1863 р. Земства — всестанові органи місцевого самоврядування у Рос. імперії, виникли згідно із земською рефор­мою 1864. До 1911 не поширювалися на Правобережну Україну.

«Зоря галицька» — перша українська щотижнева газета, яка виходила з 1848 до 1857 у Львові. До 1851 була органом Гол. руської ради. Проголошувала ідеї окремішності та єдності українського народу. З 1851 перейшла на москвофільські позиції, у 1853 перетворена на журнал. 1857 перестала виходити через фінансові труднощі.

«Історія русів» — найвизначніший історичний твір в Україні наприкінці XVIII — на поч. XIX ст. Вперше опублікував у Москві 1846 р. О. Бодянський.

Класицизм (від лат. «зразковий, взірцевий») — один з основних напрямів у розвитку європейської культури, звертання до античності, як до зразка, дотримання твердих норм і правил, глибокий виховний зміст творів (XVII — перша половина XX ст.). Своєрідно переосмислене класичне (давньогрецьке та давньоримське) мистецтво.

Лібералізм (від лат. «вільний») — політична й ідеологічна течія, яка обстоює свободу підприємництва, парламентський лад, демократичні права і свободи особи.

Кооперація (від лат. «той, що співробітничає) — добровільне об'єднання людей, які на пайових засадах спільно займаються певним видом господарської діяльності.

Малоросійство — комплекс провінціалізму серед частини українського громадства, зумовлений тривалим перебуванням України у складі Російської імперії. Знаходить свій вияв у байдужому, а то й негативному ставленні до українських національно-державних традицій та прагнень, а часто й активній підтримці російської культури та великодержавницької політики.

Малоросійське товариство — українська таємна політична організація у Наддніпрянській Україні в першій половині 20-х рр. XIX ст. Організатор і керівник — В. Лукашевич, мета — політична незалежність України.

Міська дума — виборний розпорядчий орган міського самоврядування в Російській імперії. Заснована 1785 р. «Жалуваною грамотою містам» на засадах станового представництва.

Модернізація (від фр. «оновлення, осучаснення») — оновлення, удосконалення, надання будь-чому сучасного вигляду, переробка відповідно до сучасних вимог.

Недоїмки — борг селян перед державою; несплачені вчасно у повному обсязі податки чи ін. обов'язкові платежі.

Освічений абсолютизм (від укр. «освіта» і лат. «необмежений») — політика ряду європейських монархічно-абсолютистських держав у другій половині XVIII ст., зумовлена ідеологією Просвітництва. Знайшла свій вияв у проведенні реформ з метою модернізації суспільних відносин (ліквідація станових привілеїв, обмеження кріпосної залежності селян, поширення освіти, звуження впливу церкви тощо). Щодо українських земель політику освіченого здійснювали правителі Австрійської імперії Марія-Терезія і Йосиф II.

Радикалізм (від лат. «корінний») — 1) обстоювання і вжиття крайніх, рішучих методів і дій у розв'язанні будь-яких питань, насамперед політичне прагнення докорінних змін; 2) політична течія, прихильники якої силовими методами вимагали рішучого проведення демократичних реформ.

Сервітути (від лат. «підпорядкованість, повинність») — обмежене право користування чужою власністю, переважно землею. На правах сервітути в Україні селяни користувалися спільно з поміщиками лісами, луками, пасо­виськами та ін.

Слов'янський з'їзд (Слов'янський конгрес) — перший з'їзд представників слов'янських національних рухів Австрійської імперії, який відбувся 2-12 червня 1848 р. у Празі. Ставив за мету скоординувати і об'єднати зусилля слов'янських народів, землі яких входили до складу Австрійської монархії, для захисту національних інтересів перед небезпекою пангерманізму.

Собор руських учених — перший з'їзд діячів української освіти, науки та культури Галичини, який відбувся 19 – 25 жовтня 1848 у Львові. Скликаний за ініціативою письменника М. Устияновича та заступника голови Головної руської ради І. Борисикевича з метою об'єднання зусиль української інтелігенції для підвищення освітнього рівня народу.

Товариство об'єднаних слов'ян — таємна політична організація, заснована на поч. 1823 у Новограді-Волинському (тепер Житомирська обл.) братами А. і П. Борисовими та Ю. Люблінським. До його складу входили понад 50 офіцерів російських військ ТОС ставило за мету звільнення слов'янських народів від деспотизму й іноземного панування, встановлення республіканського ладу та їхнє об'єднання у федеративний союз. Соціальна програма передбачала скасування кріпацтва. Українців і білорусів зараховували до «русского» народу. Члени ТОС мали намір досягти мети шляхом збройного повстання.

Цензура (від лат. «суворе судження, вимоглива критика») — державний нагляд, контроль за змістом публікацій друкованих видань, видовищ, театр, вистав, кінофільмів, радіо- і телевізійних передач тощо спеціально створеними установами; недопущення чи обмеження поширення ідей, інформації, що вважаються невигідними, небажаними або шкідливими для суспільства, такими, що підривають політичні, соціально-економічні засади держави.

Чернігівського полку повстання — збройний виступ проти царизму в Україні 29 грудня 1825 р. — 3 січня 1826 р. (10-15 січня 1826 р.). Виступ готувався Південним товариством декабристів.

«Холерні бунти» — масові виступи селян Закарпаття у 1810-1815 рр. і 1831 р., приводом до яких стали обмеження (карантин, заборона пересування), запроваджені у зв'язку з епідемією холери. Під впливом цих заворушень угорський уряд 1836 р. скасував частину другорядних натуральних повинностей, а також дещо обмежив права поміщиків щодо селян. Але збереглися усі найважчі повинності селян, було підтверджено право поміщиків на володіння землями.

Хлопоманство (від польського «селянин») — народницько-культурна течія української інтелігенції у Правобережній Україні в 1850-60-х рр., яка прагнула до зближення з народом. Цей рух виник серед студентів Київського університету, які походили з полонізованих шляхетських родин (В. Антонович, П. Житецький, К. Михальчук, Б. Познанський, Т. Рильський, П. Чубинський). Хлопомани відкидали революційні методи боротьби і своєю єдиною метою розголошували просвіту народу, діяли чітко в межах закону.

Шовінізм (від прізвища вояка наполеонівської армії Ніколя Шовена) — політика, що полягає у войовничій проповіді національної винятковості, «обраності» одних і цькування інших націй, розпалюванні національної ворожнечі й ненависті.

Практичне творче завдання:

Підготовка матеріалів до дискусії на тему: «Україна у складі Російської та Австрійської імперій: переваги та недоліки».

«Круглий стіл» на тему: «Національний рух на українських землях: регіональні особливості»

Дискусія на тему: «Кирило-Мефодіївське товариство»: здобутки і прорахунки»

Теми есе та презентацій:

1. Культурний розвиток українських земель у складі Російської імперії.

2. Реформи Марії Терезії та Йосипа ІІ.

3. Розвиток національного руху (на вибір курсанта).

4. Відміна кріпосного права: процес та наслідки.

5. Т.Г. Шевченко – значення в історії.

6. Кирило-Мефодіївське товариство: історія діяльності та значення в історії.

7. Діяльність «Руської Трійці»

8. Леся Українка – видатна письменниця України.

9. М.В. Гоголь – суперечлива постать в історії.

Питання для самоперевірки:

1. Охарактеризуйте особливості розділу України між Російською та Австрійською імперією.

2. Які особливості соціально-економічного розвитку українських земель у складі Російської імперії?

3. Як відбувалася відміна кріпосного права на території України у складі Російської імперії?

4. Дайте характеристику соціально-економічного розвитку українських земель у складі Австрійської імперії.

5. Яким чином відбувалася відміна кріпосного права на Україні у складі Австрійської імперії?

6. Визначте особливості національного руху на українських землях.

7. Дайте характеристику культурного розвитку України у ХІХ ст.

Цільові навчальні завдання:

1. Порівняйте становище українських земель у складі Російської та Австрійської імперій. Як ви вважаєте, чи були інші шляхи розвитку України?

2. Доведіть, що національні рухи на українських землях у ХІХ ст. стали закономірним явищем.

3. Яка історична цінність Кирило-Мефодіївського товариства?

Короткі методичні вказівки. План-конспект відповіді

Перше питання передбачає розгляд передумов та процесу приєднання українських земель до двох імперій. На початок XIX ст. більшість українських земель входили до складу Російської імперії.

Слобожанщина — XVI ст., наслідок приєднання земель, що були під впливом татар;

Лівобережна Україна, Запоріжжя — середина XVII ст., результат українсько-московських домовленостей;

Південна Україна — друга половина XVIII ст., підсумок російсько-турецьких війн;

Правобережна Україна — кінець XVIII ст., наслідок другого і третього поділів Речі Посполитої.

Адміністративно-територіальний поділ українських земель.

Більшість у дев'яти губерніях: Полтавська, Чернігівська, Харківська — на Лівобережжі та Слобожанщині,

Волинська, Подільська, Київська — на Правобережжі,

Катеринославська, Херсонська, Таврійська — в Південній (Степовій) Україні.

Частина суцільно заселених українцями земель опинилася поза межами цих губерній. Українцями були заселені великі райони Кубані (земля війська Чорноморського), області Війська Донського, Воронезької, Курської, Орловської, Гродненської, Мінської, Могилевської, Люблінської, Седлецької, Бессарабської губерній (була приєднана після російсько-турецької війни 1806-1812 рр. за Бухарестським миром).

Наступна російсько-турецька війна 1828-1829 рр. відбувалася поблизу території України, тому російська влада максимально використовувала її матеріальні та людські ресурси (як і у попередній війні). Під час війни на бік Росії перейшла частина козаків-задунайців на чолі з кошовим отаманом І. Гладким. Задунайська Січ перестала існувати, було створено Азовське козаче військо, згодом переселене на Кубань.

1812 р. — російсько-французька війна, основні події якої відбувалися поза межами України. Українці на заклик російського імператора створювали земські та козачі полки, що після війни були розформовані.

Отже, адміністративно-територіальний поділ у Російській імперії не враховував географію національного розселення. Наприкінці XVIII ст. українці на цій території становили 89 % населення, а через 100 років — 72,6 % внаслідок антиукраїнської міграційної політики Російської імперії.

Галичина в 1772 р. відійшла до Австрії внаслідок першого поділу Польщі, туди ж у 1774 р. — Буковина. Закарпаття ще раніше належало Угорщині, а вона—теж входила до складу Австрійської імперії.

Адміністративно-територіальний поділ західноукраїнських земель. Фактично Закарпаття управлялося з Буди (Будапешта) Угорщиною — Братиславське намісництво Угорського королівства. Буковина у 1787 р. була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй знову було надано статус окремої провінції (краю). Інші українські землі були об'єднані разом з польськими у «Королівство Галичини і Лодомерії». На соціальній драбині західноукраїнського суспільства українці займали найнижчий щабель.

Австрійці застали в Галичині необмежену владу польської шляхти, відсутність промисловості та торгівлі, великих міст і нормальних шляхів сполучення, бід­ність неосвіченого, закріпаченого населення. Тому австрійська влада у 70-80-х рр. XVIII ст. проводила реформи, це припало на часи імператриці Марії-Терезії (1740-1780 рр.) та її сина Йосифа II (1780-1790 рр.).

У другому питанні слід більш детально охарактеризувати соціально-економічний розвиток українських земель у складі двох імперій. наприкінці XVIII – у ХІХ ст.

Економічне становище українських земель у складі Російської імперії.

• економіка Наддніпрянщини протягом усього XIX ст. зберігала аграрний характер;

• зростання попиту на продукти харчування в Європі стимулювало розвиток сільського господарства;

• утягування Наддніпрянщини в систему світової торгівлі;

• використання вільнонайманої робочої сили набуло найбільших масштабів у Південній Україні;

• на Правобережжі переважала примусова праця селян-кріпаків, посилення визиску селян, зріст панщини;

• перетворення примусової праці на перешкоду для подальшої індустріалізації, уповільнення темпів розви­тку економіки, що змушувало правлячі кола шукати шляхи реформування застарілих виробничих відносин;

• у 30-х рр. XIX ст. в Наддніпрянщині розпочався промисловий переворот (промислова революція).

Отже, господарська система України, яка ґрунтувалася на кріпосництві, увійшла в смугу кризи, з якої вона так і не вийшла до скасування кріпацтва.

На зміну мануфактурі приходить фабрика (завод), в якій ручну працю змінює машинна. Перехід до машинного виробництва називають промисловим переворотом. Від 30-х рр. XIX ст. кількість фабрик стала збільшуватися такими темпами, що можна було вже говорити про початок промислового перевороту. Візитною карткою тогочасної української промисловості стало передусім цукроваріння.

Отже, зворотною стороною кризи кріпосницької системи було зародження ринкових відносин, бурхливе зростання кількості промислових підприємств, збільшення ролі вільнонайманої праці, виникнення нових галузей промисловості.

Українські міста заселялися переважно мігрантами, цьому сприяв політичний курс російського царизму. Характер торгівлі свідчив про економічну експлуатацію України. Адже в неї було все для власного виробництва товарів, що завозилися з Росії. Визначне місце належало в Україні у зовнішній торгівлі Російської імперії. Основне місце в експорті займав хліб, який продавали через чорноморські порти: Одесу, Миколаїв, Херсон. Отже, зародження і розвиток ринкових відносин супроводжувалися зростанням міського населення, пожвавленням внутрішньої торгівлі, розширенням зовнішньої торгівлі через південні порти.

Економіка була деформованою, українці становили меншість у містах — це справило негативний вплив на дальший соціально-економічний і політичний розвиток України.

Економічний розвиток, соціальні відносини. Товарні відносини поступово проникали в поміщицьке господарство. Найенергійніше втягувалися в товарно-грошові відносини великі землевласники. Але на перешкоді раціоналізації (вдосконалення) стояла кріпосницька система.

Розклад кріпосницької системи супроводжувався обезземеленням селян. Частина бідноти, не знайшовши роботи вдома, змушена була шукати заняття в далеких промислах. Почали виділятися заможні селяни. З селян-кріпаків вийшли купці та промисловці-мільйонери Яхненки, Симиренки. Козаком за походженням був родоначальник династії цукрозаводчиків Артем Терещенко.

Економічне становище України в середині XIX ст. характеризувалося стрімким розпадом кріпосницьких відносин і формуванням ринкових. Гостру кризу в економічному та суспільно-політичному житті посилила невдала для Росії Кримська війна 1853-1856 рр. Посилився суспільно-політичний рух за проведення реформи кріпосницької системи. Ставало очевидним, що кріпосне право необхідно скасувати. Щоб не допустити масових селянських бунтів царизм змушений був вибрати шлях реформ.

Реформи 60-70-х рр. XIX ст. і процеси модернізації в Україні. Основний зміст реформ, особливості проведення реформ на українських землях. 19 лютого 1861 р. імператор Олександр II підписав «Положення про селян» і Маніфест. Скасування кріпосного права (селянська реформа):

• особиста залежність селянина від поміщика була скасована;

• селяни здобули ряд громадянських прав — особистих і майнових (вступати в шлюб, на службу, навчання, займатися промислами, розпоряджатися своїм майном, торгувати, укладати договори тощо);

• селяни залишалися «нижчим станом», аж до 1904 р. не були звільнені від фізичних покарань;

• якщо селянин до реформи користувався більшою кількістю землі, ніж тепер мав право отримати у власність, то різницю в нього забирали (відрізали). Ці землі так і називали — відрізки. У Лівобережній і Південній Україні відрізали майже третину загальної площі селянського землекористування, на Пра­вобережжі — додали;

• до укладення викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасовозобов'язаними і за користування наділами змушені були виконувати старі повинності — оброк чи панщину. Ця категорія була ліквідована лише через 20 років. Питання про викуп цілком залежало від поміщика;

• протягом 49 років селяни повинні були повертати державі її позику з відсотками;

• у 1866 р. була проведена реформа державних селян, до яких перейшли значні земельні масиви.

Отже, реформа була непослідовною, половинчастою, зберігала поміщицьке землеволодіння, сприяла обезземеленню селянства, аграрному перенаселенню, але все ж вона формувала нестанову приватну власність на землю, стимулювала розвиток підприємництва, сприяла становленню ринку робочої сили, створила умови для швидкого економічного поступу, який прийшов досить швидко.

У 1864 р. була проведена судова реформа:

• суд став відкритим, судочинство відбувалося за участю сторін, рішення приймали присяжні засідателі;

• обвинувачені отримали право захисту, змагальність судочинства між адвокатом і прокурором;

• деяка нерівність у судах залишилася, окремі — для військових і духівництва, для селян — фізичні покарання. Проте в цілому судова реформа виявилася найбільш послідовно демократичною.

У тому ж році була проведена земська реформа:

• передбачала запровадження місцевого (земського) самоврядування. У губерніях і повітах створювалися виборні земські управи. Членів земств обирали від усіх станів населення;

• земства отримали право займатися господарськими (статистика, лісництва) і культурними (школи) питаннями. Великі їхні заслуги у налагодженні системи охорони здоров'я. Земці брали участь як у за­гальнодемократичному, так і національному русі. Не мали політичних повноважень;

• земства до 1911 р. не були поширені на Правобережжі.

Міська реформа:

• з 1870 р. — перехід і до міського самоврядування, створення міських дум, які обирали міську управу;

• займалися благоустроєм міст (освітлення, соціальні питання, шляхи тощо), під контролем губернатора.

Освітня реформа:

• з 1864 р. запроваджувалася єдина система початкової освіти, навчання в народних училищах;

• середню освіту здобували в класичних (давали ґрунтовну гуманітарну освіту і право вступу до університету) і реальних (давали природничо-математичну освіту, можливість вступу до технічного вишу) гімназіях;

• відновлення автономії університетів у навчальних справах, дозвіл вищої освіти для жіноцтва на курсах.

Військова реформа:

• у 1874 р. було запроваджено перехід до загальної військової повинності чоловіків віком від 20 років;

• замість 25 років служби при рекрутських наборах перебування в армії скорочувалося до 6-7 років;

• термін служби значно зменшувався для тих, хто мав освіту, ріст кількості військових навчальних за­кладів.

Проведені також фінансова (1860 — 1864 рр.) та цензурна (1865 р.) реформи.

Наслідки реформ 1860-1870-х рр.

• скасування кріпосного права відкрило перспективу утвердження ринкового господарства, товарного капіталістичного виробництва, хоча збереглися феодальні пережитки (поміщицьке землеволодіння);

• інші реформи адміністративно-політичного управління також були позитивним явищем, але вони не зачіпали основ політичного ладу (збереження самодержавної влади);

• відбулася певна демократизація суспільства, закріплено громадянські права населення;

• закладено основу для переходу Російської імперії до буржуазно-представницького устрою;

• здійснюючи реформи, російський імперський уряд мало зважав на місцеві та національні особливості.

Наслідки промислового перевороту. У 80-х рр. XIX ст. остаточно завершився промисловий переворот:

• значно збільшився приплив іноземного капіталу, який прискорював розвиток окремих галузей, але з України викачувалися великі кошти.

• формування українського індустріального району, який включав такі промислові центри загальноімперського значення: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний. Нікопольський марганцевий;

• тут спостерігалося значне промислове піднесення, інші ж галузі стояли на місці, за винятком сільсько­господарського і транспортного машинобудування;

• створення цілої системи залізниць;

• формування нових соціальних верств.

Зміни в соціальному складі населення в другій половині XIX ст. В умовах ринкової економіки з'являються нові соціальні групи. Посилюється суспільна роль підприємців (буржуазії) та найманих робітників (пролетаріату). Ці соціальні верстви в Україні були багатонаціональними за складом. Для пролетаріату характерно: високий ступінь концентрації, низькі зарплати, значний рівень згуртованості.

Українське селянство неохоче залишало сільське господарство і приходило до незвичної для нього роботи в промисловості. Воно залишалося найчисленнішим, поділялося на куркулів (заможних), середняків і бідняків.

Відставав і національний капітал, джерела формування — дворянство, заможні селяни, купці, лихварі, чумаки.

Процеси модернізації.

Після реформи 1861 р. Наддніпрянська Україна переживала період бурхливого економічного зростання. Але прогресували тільки ті галузі промисловості, які не мали відповідних природних умов у Росії (цукрова), або ті, що постачали сировину та напівфабрикати для російської індустрії (металургія, кам'яновугільна промисловість). Україна була колонією «європейського» типу — промислово розвинутою, яку позбавляють не стільки ресурсів, скільки капіталу і потенційних прибутків.

В Україні виділялися чотири великих центри: Одеса, Київ, Харків і Катеринослав. Після реформи 1861 р. швидко зростають обсяги торгівлі. В зовнішній торгівлі Україні належало провідне місце у хлібному експорті.

Зростання попиту на хліб разом з появою мережі залізниць перетворило на район торговельного зернового господарства Південну Україну.

Потужне цукробурякове виробництво розвинулось на Правобережжі. Все активнішу роль у сільськогосподарському виробництві почали відігравати заможні селяни. Формувався новий тип селянина-фермера, який, поєднуючи талант хлібороба з важкою працею, ставав співтворцем нової ери.

В Україні відбувався демографічний вибух, який загострював земельну проблему (аграрне перенаселення). Історична драма України полягала в тому, що її селяни були не готові до життя в місті. Тому, вирушаючи з дому в пошуках кращої долі, вони обминали українські міста, а згодні були переселятися навіть на окраїни Російської імперії, де були вільні землі. А тим часом міста в Україні заселялися вихідцями з російських сіл.

У пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імперії. Розвиток української промисловості характеризувався швидшими порівняно із загальноімперськими темпами розвитку; високим рівнем концентрації виробництва; значним впливом іноземного капіталу; побудовою промислових об'єктів на принципі незавершеності тощо.

Соціально-економічне становище українських земель у складі Австро-Угорщини.

• аграрна реформа — селяни були звільнені від особистої залежності й визначено розмір панщини (до 30 днів на рік), заборона застосування тілесних покарань, надання селянам деяких громадянських прав;

• адміністративна реформа — Королівство Галичини та Лодомерії поділено на округи, очолювані старостами, у селах влада належала мандаторам, містами управляли магістрати, згодом — міські ради, найвищим представницьким органом краю став сейм, де провідні позиції посідала польська шляхта, центр — Львів;

• освітня реформа — відновлення у Львові замість закритої єзуїтської академії в 1784 р. університету, при ньому до 1809 р. діяв Руський інститут, де на філософському і богословському факультетах навчалися українці. Запроваджено початкові і середні школи. У початкових школах навчання мало проводитися рідною мовою;

• релігійна реформа — католицька, протестантська та греко-католицька церкви були зрівняні в правах. Заборона примушувати греко-католиків змінювати віру, рівні права при прийнятті на державну служ­бу, зрівняння євреїв у правах з іншими народами імперії.

Наслідки реформ:

• позитивний вплив на політичну модернізацію краю;

• посилення німецького впливу, українці, як і раніше, усунуті від участі в управлінні;

• у той час, коли Йосиф II ліквідовував найогидніші вияви кріпацтва, Катерина II запроваджувала його для мільйонів українських селян, позитивні зміни в становищі селян і греко-католицької церкви;

• поширення серед селян і греко-католицького духівництва прихильного ставлення до Габсбургів.

Наслідки політики Австрійської імперії щодо західноукраїнських земель.

Реформи позитивно позначилися на господарському житті Західної України, але вони були не настільки глибокими, щоб суттєво змінити ситуацію.

Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, з яким було пов'язане життя майже всього населення. Початок промислового перевороту в німецьких і чеських провінціях Австрії дуже негативно вплинув на галицьку промисловість.

Загалом західноукраїнські землі перетворювалися на аграрний придаток вказаних провінцій Австрії. Українцями управляли іноземці: в Галичині — польська шляхта, на Буковині — румунські бояри, в Закарпатті — угорські пани.

Форми соціального протесту населення.

Відповіддю на посилення кріпацтва в західноукраїнських землях Австрійської імперії (причини антикрі­посницького руху) стали виступи селян. Масові заворушення спалахнули на Буковині в 1843-1844 рр. під про­водом Л. Кобилиці та в 1846 р. у Галичині.

Традиційною формою відкритої збройної боротьби у Прикарпатті був рух опришків, особливо поширений у 1810-1825 рр. Найбільшу популярність серед їхніх ватажків мав М. Штолюк.

У Закарпатті в 1810-1815 і 1831 рр. відбулися так звані «холерні бунти».

Значення антикріпосницького руху — свідчив про збереження волелюбності українського народу, спри­чинив певне послаблення гноблення українського населення.

Особливості соціально-економічного розвитку західноукраїнських земель у другій половині XIX ст. Після поразки революції 1848 р. в Австрійській імперії прийшло десятиліття реакційного правління. У 60-х рр. XIX ст. в державі стали назрівати політичні реформи. У 1868 р. унітарна Австрійська імперія перетворилася у двоїсту Австро-Угорську імперію, конституційну монархію. Деякі зміни відбулися й у становищі західноукраїнських земель. Галичина отримала обмежену автономію. Ще у 1861 р. у Львові розпочав свою роботу Галицький обласний сейм. Внутрішнє самоврядування було надане і Буковині, проте доступ українців до Буковинського сейму був дуже обмежений. Австрійська влада продовжувала на землях Західної України політику «поділяй і владарюй». Закарпаття ще більше віддалилося від Галичини та Буковини, оскільки стало частиною Угорщини і ніякого самоврядування не отримало, а управлялося з Будапешта.

Українські землі продовжували залишатися слаборозвинутими задвірками Австро-Угорщини;

• великих підприємств було мало, промисловий переворот затягувався (до середини 80-х рр. XIX ст.);

• основною причиною промислового застою краю був імпорт промислових виробів з більш розвинутих західних провінцій Австрії, в експорті 90 % становила сировина;

• західноукраїнська промисловість не отримувала податкових пільг, на відміну від центральних районів імперії, не могла витримати конкуренції й почала занепадати;

• краще розвивалися ті галузі, які не мали конкуренції в імперії (борошномельна, лісопереробна, нафтова, солеварна, спиртогорілчана). Вони переважно зосереджувалися на виробництві й первинній обробці сировини;

• провідні галузі — під впливом збільшення попиту на нафтопродукти розвивався Дрогобицько-Бориславський нафтовий район, Західна Україна давала 64 % видобутку солі в імперії, лісопильне виробництво;

• переважання у великій і середній промисловості іноземного капіталу;

• першою залізницею в Україні стала лінія Львів — Перемишль (1861 р.), яка з'єднала українські землі із Заходом держави. Згодом Львів отримав сполучення з українськими землями, що входили до складу Російської імперії. Будівництво залізниць лише незначною мірою сприяло розвитку промисловості;

• більшість трудових ресурсів краю зайнята в сільському господарстві, переважали поміщицькі латифундії;

• сільське господарство розвивалося по-ринковому: у великих господарствах працювали вільнонаймані робітники, активніше стала застосовуватися техніка, поглиблювалася спеціалізація районів.

Отже, Західна Україна залишалася внутрішньою колонією Австро-Угорської імперії.

Зміни в соціальному складі населення:

• майнове розшарування селянства — 5 % багатих господарств і 80 % бідняцьких, решта — середняки;

• поява пролетаріату ( понад половина працює на дрібних — до п'яти робітників — підприємствах);

• майже повна відсутність української буржуазії.

Причини трудової еміграції українців:

• малоземелля і безземелля, демографічний бум, аграрне перенаселення, пошуки порятунку від голоду;

• слабкість місцевої промисловості, злиденні заробітки або їх повна відсутність;

• тягар національного гноблення і політичного безправ'я.

Наприкінці XIX ст. почалася масова еміграція — переселення до Канади, США, Бразилії та інших країн. Трудова міграція охопила понад 250 тис. осіб з Галичини та Буковини, 170 тис. — із Закарпаття.

Зародження і розвиток кооперативного руху:

• західноукраїнська інтелігенція намагалася поліпшити долю селянства та міської бідноти, залучаючи їх до кооперативного руху. Кооперація покликана була забезпечити сприяння незаможним, зокрема, захистити їх від лихварства, що набуло масового характеру, допомогти купувати землю та реманент, збувати продукцію, організовували хати-читальні, освітні курси тощо. Спочатку цим займалося товариство «Просвіта»;

• організувати спеціалізовані кооперативи зумів В. Нагірний, який у 1883 р. організував перший споживчий кооператив «Народна торгівля». До цього він 10 років вивчав досвід швейцарських кооперативів;

• рух швидко поширювався. Є. Олесницький у 1899 р. організував товариство «Сільський господар», покликане навчати селян сучасних методів господарювання;

• поява перших українських банків, ще одна важлива економічна установа з'явилася в 1895 р. у Львові — страхова компанія «Дністер», яка незабаром мала понад 200 тис. клієнтів.

У третьому питанні необхідно розглянути основні напрямки національного руху, його причини і перебіг.

У суспільно-політичному житті Наддніпрянської України було кілька течій. Українська течія суспільно-політичного руху з'явилася відразу ж після ліквідації автономії. У Новгороді-Сіверському існував патріотичний гурток, до якого входила колишня козацька старшина. У 1787 р. групу автономістів очо­лив Василь Капніст. 1791 р. він з братом їздив до Берліна, де мав зустріч з королівським канцлером, обговорювалося питання щодо можливої допомоги Пруссії у випадку повстання в Україні.

Українці поступово сприймають поняття «нація» і «національна ідея». З цих творів починається українське національне відродження, тобто процес пробудження і формування самосвідомості народу, який проявляється у розвитку його духовної культури, прагненні відтворити власне історичне минуле, захисті мови.

Наприкінці XVIII ст. в Україну прийшов ще один різновид суспільного руху — масонство. Серед українських масонів поширювалися ідеї слов'янської федерації, у якій українці були б рівними серед рівних, і навіть державності України. Основний наголос на національні проблеми України робила полтавська масонська ложа «Любов до істини» (1818-1819 рр.), до якої належав І. Котляревський. На її базі у 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство», лідером якого був Василь Лукашевич, автор «Катехізису автономіста». Воно справило помітний вплив на пробудження національної свідомості української інтелігенції.

Початок національного відродження. Українська національна ідея — це усвідомлення самими українцями себе як окремого народу з власною історією, своїми політичними, економічними і культурними запитами, власним поглядом на майбутнє України. На початку XIX ст. цю ідею сприймали одиниці. У 40-х рр. XIX ст. вона поширюється серед різночинців, найвидатнішим серед яких був Тарас Шевченко. Саме вони створили Кирило-Мефодіївське братство (1846-1847 рр.), увійшло 12 осіб, зокрема М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак. Значний вплив на братство мав Т. Шевченко.

Програмні засади Кирило-Мефодіївського братства. Програмні положення викладені М. Костомаровим у «Книзі буття українського народу» і «Статуті слов'янського братства св. Кирила і Мефодія»:

• національна ідея — створення слов'янської спілки християнських республік, історичне покликання України: підняти інших слов'ян на боротьбу за національне відродження в усіх сферах життя;

• християнська ідея — можливість перебудувати все суспільне життя на основі християнських ідеалів;

• соціальна ідея — ліквідація кріпацтва та станової нерівності, здійснення демократичних свобод.

Діяльність Кирило-Мефодіївського братства:

• поширення своїх програмних документів і творів Т. Шевченка;

• пропаганда волелюбних ідей у Київському університеті, інших навчальних закладах;

• розробка проекту широкої мережі українських навчальних закладів, видання українських книг;

• створення П. Кулішем першої української абетки — «кулішівки»;

• налагодження зв'язків з іншими революціонерами Російської імперії та за її кордонами.

Члени братства були арештовані й покарані, особливо жорстоко — Т. Шевченко.

Значення діяльності Кирило-Мефодіївського товариства:

• справила величезний вплив на дальший розвиток українського національного руху;

• перша спроба різночинної інтелігенції вдатися до політичної боротьби, розробка широкої політичної програми, яка стала прикладом для їхніх наступників, спроба поєднання української національної ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами та ідеєю слов'янської єдності;

• єдина організація, що категорично відкидала насильство як засіб досягнення своєї мети;

• принципово важливим було те, що товариство стало самостійним політичним формуванням, яке не підпорядковувалося і не повторювало політичних настанов жодної із загальноросійських суспільних течій.

Поширення в Україні російського та польського суспільних рухів. Прикладом загальноросійського руху є діяльність декабристів. В Україні діяли Південне товариство (1821-1825 рр.) і «Товариство об'єднаних слов'ян» (1823-1825 рр.), які у 1825 р. об'єдналися.

Програма «Південного товариства» «Руська правда», автор П. Пестель:

• Російська імперія мала перетворитися на унітарну республіку з однопалатним парламентом, скасування кріпацтва, відмова в праві на самовизначення українському та всім іншим народам імперії, крім польського.

«Товариство об'єднаних слов'ян», «Правила», «Клятвена обіцянка» братів А. і П. Борисових:

• визволення всіх слов'янських народів від самодержавства, установлення демократичного ладу та об'єднання їх у федерацію, але створення окремої Української держави як члена федерації не передбачалося.

«Північне товариство» в Петербурзі, Конституція Н. Муравйова:

• Росія мала стати конституційною монархією з федеративним устроєм, 14 штатів, три з яких — Чорноморський, Український і Бузький (Одеса, Харків, Київ) — створювалися на території України.

29 грудня 1825 р. — 3 січня 1826 р. відбулося повстання Чернігівського полку, виступ придушено. Рух за російською назвою місяця — «декабрь» — отримав назву декабристського.

Деяка частина українців брала участь у польському повстанні 1830-1831 рр. Польська шляхта українських земель у своїй масі висловлювала готовність до повстання й сподівалася залучити до своїх дій українське селян­ство. Однак при цьому польське панство не захотіло дати кріпакам волю, і ті не підтримали шляхту. Поразка поляків спричинила ослаблення їхніх позицій на Правобережжі.

Отже, в першій половині XIX ст. українці вже мали власний суспільно-політичний рух, а в російському і польському брали незначну участь.

Проте, Україна продовжувала залишатися ареною визвольної боротьби поляків, які сподівалися на участь у їхній боротьбі населення Правобережжя, не обіцяючи йому відновлення української державності. Молода інтелігенція цього краю почала заперечувати польські шовіністичні твердження, намагалась бути ближчою до народу. Поляки погордливо називали їх «хлопоманами», лідером їх був Володимир Антонович. Польське національно-визвольне повстання 1863-1864 рр. знову не викликало масової підтримки населення Правобережної України. Поразка повстання істотно ослабила польські позиції на Наддніпрянщині, можливості українського визвольного руху зростали. Але він ще був не готовий порушувати питання про відродження державності. Стара козацько-старшинська еліта була втрачена, нова формувалася повільно.

Розвиток громадівського руху. Організаційною формою українського руху 60-90-х рр. XIX ст. були напівлегальні непартійні об'єднання, які називали громадами. Перша з них виникла в 1859 р. у Петербурзі. Її духовне життя помітно пожвавилося з приїздом туди колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема Т. Шевченка. Значним успіхом громади було видання першого українського журналу «Основа» (1861- 1862 рр., видавці Василь Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров).

Центром громадівського руху в Україні став Київ, очолив його В. Антонович, мета — підвищити культурно-освітній рівень українського народу шляхом поширення шкіл і друкування книг.

Діяльність:

• започаткування видання української преси — «Основа» у Петербурзі, «Чєрніґовскій лісток» (Л. Глібов);

• збирання коштів на видання української літератури, створення українських підручників;

• організація недільних і щоденних шкіл для дорослих;

• поширення літературних творів Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка та інших.

Політика російського царизму щодо України. Активізація українського руху викликала урядову реакцію. Таємним Валуєвським циркуляром 1863 р. (П. Валуєв — міністр внутрішніх справ) проголошено:

• окремої «малоросійської мови не було, немає й бути не може»;

• заборонено освіту, друк шкільних, наукових і релігійних видань українською мовою;

• дозволено видання лише української художньої літератури.

Цей документ був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися з діяльності невеликої кількості інтелігентів на масове явище.

Наприкінці 60-х рр. XIX ст. громади поступово відновлюють свою роботу, створена «Стара громада».

Діяльність «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (з 1873 р., перший голова — Г. Ґалаґан, діловий керівник — Павло Чубинський:

• збирання етнографічних, фольклорних, історичних, економічних матеріалів з багатьох сіл і міст України;

• видання дев'яти томів «Записок» зібраного матеріалу, збірку українських історичних пісень;

• організовано і проведено III Археологічний з'їзд у Києві (1874 р.).

Друкованим органом громади стала газета «Кієвскій телеграф». Громадівці заклали основи української науки, обґрунтували самобутність українського народу, підвели український рух до політичної стадії.

1876 р. — Емський указ імператора Александра II:

• заборона друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до музичних нот;

• заборона ставити українські театральні вистави та влаштовувати концерти з українськими піснями;

• заборона ввозити українську літературу з-за кордону без спеціального дозволу;

• заборона перекладів українською мовою, викладання в початкових школах;

• вилучення українських книг зі шкільних бібліотек, вислання деяких українських діячів.

Невдовзі було закрито «Південно-Західний відділ Російського географічного товариства». Один з найвідоміших громадівців Михайло Драгоманов виїхав за кордон. 1878 р. він у Женеві організував видання українського журналу «Громада» (до 1882 р.). Як політичний мислитель, М. Драгоманов проповідував перебудову Росії на принципах федерації. Він став першим, хто виніс проблему українства, зокрема переслідування української мови, на ширшу міжнародну арену. Своєю працею М. Драгоманов зробив для пробудження українців більше, ніж будь-хто в цей час.

У 70-80-х рр. XIX ст. відбувається радикалізація громадівської молоді. Наслідком цього була поява на початку 90-х рр. таємної організації Братство тарасівців. Біля її витоків стояли Іван Липа, Микола Міхновський, Борис Грінченко. Воно оформилося на зустрічі в Каневі на могилі Т. Шевченка. Найбільший успіх тарасівці мали в Харкові. Ця група увійшла в історію як перша самостійницька організація в Наддніпрянській Україні. Організація припинила існування в 1893 р.

Частина українців (Андрій Желябов, Олександр Михайлов, Микола Кибальчич) брала участь у загальноросійському визвольному русі, який у 70-80-х рр. називають народницьким. Він мало цікавився національно-визвольними прагненнями поневолених Росією народів. Народники України в 1875 р. об'єдналися в гурток «Південних бунтарів». їхні практичні дії для втілення своїх задумів у життя одержали назву «Чигиринська змова», яка у 1877 р. була розкрита. Народницькі організації згодом перейшли до політичного терору, а на початку 80-х рр. XIX ст. були розгромлені. Характерно, що пріоритетом загальноросійських рухів була боротьба за соціальне визволення, а український рух основний акцент робив на національне визволення.

Отже, український національно-визвольний рух вступив у новий період — етап політичної боротьби.

Внаслідок імператорських реформ у Західній Україні виросла суспільна верства, яка виявилася в змозі очолити національне відродження у краї. Нею стали греко-католицькі священики. І. Могильницький у Перемишлі в 1816 р. створив освітнє товариство галицьких греко-католицьких священиків. Це місто стало осередком першої хвилі відродження під покровительством єпископа М. Левицького. У 30-х рр. XIX ст. центр українського відродження в Галичині перемістився до Львова.

Діяльність «Руської трійці». Переломною подією в історії національного відродження стала діяльність «Руської трійці» (1833-1837 рр.), до якої належали молоді студенти богослов'я М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький. Головною постаттю був М. Шашкевич, який у 1836 р. виголосив першу публічну промову українською мовою в музеї духовної семінарії перед духівництвом і запрошеними гостями, інші дії:

• збирання українського народного фольклору;

• підтримка використання української мови у побуті інтелігенції;

• підготовка М. Шашкевичем першої української «Читанки» (1836 р., сам термін належить Шашкевичу);

• підготовка до друку збірки поезій народною мовою, у якій виразно звучав заклик до єднання народу, до національного пробудження. В 1837 р. цю збірку (альманах) під назвою «Русалка Дністрова» вдалося видати у Буді (Будапешті). Фактично альманах став політичним маніфестом українського національного руху, основні ідеї — визнання єдності українського народу, пропаганда ідеї власної державності, уславлення народних борців за національне визволення.

Очолило український рух греко-католицьке духовенство — єдина освічена соціальна група українців, яка не була зденаціоналізована.

Перебіг національного руху в Галичині під час революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії. У 1848 р. європейські народи повстали проти режиму самовладдя монархів, вимагали демократії, політичної рівноправності всіх класів і станів. Активними учасниками революції стали українці Галичини, Буковини та Закарпаття. 15 березня 1848 р. австрійський цісар Фердинанд І проголосив конституцію. У Галичині вже в квітні 1848 р. відбулося скасування панщини (селянська реформа), раніше, ніж в інших провінціях імперії (у Буковині — в серпні 1848 р., а в Закарпатті — аж у 1853 р.). За скасування панщини поміщики отримали грошові відшкодування від держави і звільнення від низки податків.

Діяльність Головної руської ради. Галицькі поляки першими скористалися демократичними свободами, проголошеними революцією. Вони організували в Львові Центральну раду народову. У відповідь на дії поляків українська інтелігенція 2 травня 1848 р. заснувала у Львові свій орган — Головну руську раду, яка мала відстоювати інтереси українського населення Галичини. Це була перша політична організація українців у Галичині. Програмні вимоги:

• викладання в школах та видання урядових розпоряджень вести українською мовою;

• забезпечення для українців рівних можливостей обіймати урядові посади:

• запровадження української мови у діловодстві краю;

• об'єднання українських земель Австрійської імперії в одну провінцію;

• поділ Галичини на дві окремі адміністративні одиниці: східну — українську і західну — польську.

• Заходи Головної руської ради (ГРР):

• ініціатор видання першої газети, друкованої українською народною мовою — «Зорі Галицької»;

• затвердила рішення про створення «Галицько-руської матиці», яка мала відати організацією видання дешевих підручників і книг для народу українською мовою;

• відкриття у Львові Народного дому з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом;

• створення близько 50-ти місцевих рад у містах і селах;

• перше використання національної символіки — жовто-блакитного прапора і герба із зображенням золотого лева на синьому тлі (герб Галицько-Волинського князівства);

• участь у роботі Слов'янського з'їзду (червень 1848 р., Прага), ухвалення рішення про рівноправність української мови у школах і державних установах, рівність всіх національностей і віросповідань;

• уперше заявлено про національну єдність галичан і українців Наддніпрянщини;

• у Львівському університеті наприкінці року влада відкрила кафедру української мови та літератури, першим завідувачем якої став Я. Головацький;

• 19 жовтня 1848 р. Собор руських учених у Львові окреслив широку програму організації української науки та народної освіти, схвалив єдину граматику української мови, заявив про впровадження рідної мови в усі школи;

• організація української національної гвардії, а на Закарпатті — Народної самооборони і гірських стрільців.

Ще 10 липня 1848 р. у Відні розпочав роботу загальноімперський парламент. Інтереси українців представляли 39 депутатів, з них 27 були селянами. Вони запропонували парламентові розглянути питання про національно-територіальний поділ Галичини. Уряд пообіцяв це зробити, але до самого розпаду цієї держави обіцянка не була виконана. Парламент було розпущено у березні 1849 р.

1-2 листопада 1848 р. у Львові відбулося повстання, в якому брали участь польська й українська націона­льна гвардія (розпущені після нього), студентство, міська біднота. Було придушено, в місті запровадили стан облоги. Селянське повстання на Буковині (1848-1850 рр.) очолював відомий селянський ватажок Л. Кобилиця, який був депутатом австрійського парламенту. Рух там набув найбільшого розмаху, але після арешту керівника був придушений. На західноукраїнські землі прийшла урядова реакція. Влітку 1851 р влада заборонила діяльність Головної руської ради.

Значення подій 1848-1849 рр.:

• скасування панщини і початок запровадження в життя засад конституційного правління;

• визнання існування в Галичині українського народу з власними національними потребами;

• виникнення першої в XIX ст. української політичної організації (ГРР), захисника прав українців;

• уперше українці сформулювали власні політичні програми й усвідомили себе єдиним народом;

• західні українці досягли суттєвих результатів порівняно з іншими народами імперії.

• після революції 1848 р. у центрі суспільно-політичного життя Західної України стояло національне питання;

• Австрійська влада в Галичині використовувала українсько-польське протистояння;

• польська мова стала мовою освіти й управління (1869 р.);

• австрійська влада не переслідувала українські просвітницькі організації та видавництва;

• офіційно проголошено міжнаціональну рівноправність в освіті, управлінні та судах;

• українці отримали право обирати й бути обраними до Австрійського парламенту. Галицького сейму.

Основні течії суспільно-політичного руху (москвофіли та народовці):

Частина галицької інтелігенції, селянства почала шукати порятунку від полонізації в орієнтації на Російську імперію. Так у другій половині 60-х рр. XIX ст. оформилася течія, яка отримала назву «москвофільство».

Її діячі:

• вірили в керівну роль Росії у житті всього слов'янства, хотіли приєднання до Росії;

• заперечували існування окремої української нації, а значить — непотрібність власної держави;

• відмовляли українцям у праві на національну мову.

1870 р. «москвофіли» заснували політичну організацію — Руську раду, створили потужну видавничу базу.

Поширення ідей, які спотворювали національну свідомість і не відповідали інтересам українського народу, сприяли денаціоналізації австро-угорським урядом українців Галичини, Буковини і Закарпаття.

Національна течія активізувалася на початку 60-х рр. XIX ст. і проявилася в русі народовців, серед керівників якого був В. Шашкевич, син лідера «Руської трійці». Вони орієнтувалися не на російського царя, а на український народ, присвятили себе служінню йому, тому й отримали свою назву. Народовство мало багато спільного з українофілами Наддніпрянщини. Поступово діячі цього напряму стали провідною силою в українському таборі й наприкінці 80-х рр. XIX ст. відтіснили «москвофілів» на другий план:

• єдність усіх українських земель, об'єднання їх у єдину державу, розвиток єдиної української мови;

• визнання галицьких русинів українцями, пробудження їхньої національної свідомості.

Діяльність народовців проявлялася в двох формах:

• пропаганда національних і культурно-освітніх ідей у пресі (особливо важливим було видання щоденної газети «Діло», яка існувала аж до 1939 р., а також журналів «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка»);

• пропаганда національних ідей через створювані народовцями різні товариства, гуртки, культурно-освітні заклади тощо (наприклад, 1861 р. у Львові було засновано «Руську бесіду», а в 1864 р. — її театр, перший український професійний театр).

1868 р. — створення у Львові товариства «Просвіта», перший голова — композитор А. Вахнянин.

Діяльність культурно-освітнього товариства «Просвіта»:

• видання української літератури, проведення літературних вечорів і лекцій;

• організація читалень, наприкінці XIX ст. мало у своєму розпорядженні понад 800 читалень, через які народ долучався до кращих надбань літератури, знайомився з передовими методами ведення сільського господарства;

• фінансування діяльності кооперативів, за сприяння «Просвіти» створені найвідоміші кооперативи.

Важливе значення для розвитку української мови та літератури мало створення у Львові 1873 р.

Літературне товариство імені Т. Шевченка (від 1892 р. — Наукове товариство ім. Т. Шевченка), перетворившись на своєрідну національну академію наук, особливо в часи керівництва ним Михайла Грушевського (1897-1913 рр.). Він з 1894 р. очолював щойно відкриту кафедру історії У країни у Львівському університеті.

На початку 90-х рр. XIX ст. в Галичині під тиском влади відбулося деяке зближення позицій частини українських і польських політичних діячів, що отримало назву «нова ера». Зміст політики:

• надання українцям певної кількості місць в Австрійському парламенті та Галицькому сеймі;

• відкриття трьох українських гімназій, кафедри української історії у Львівському університеті;

• Літературне товариство ім. Т. Шевченка перетворене на НТШ, частково фінансоване державою;

• розширено сферу використання української мови в державних установах, доступ українцям до посад;

• створення ощадного товариства «Дністер» для українського населення;

• українському фонетичному правописові надано статус офіційного й запроваджено в шкільні підручники.

Тривала «нова ера» лише до 1894 р., оскільки лише частина передбачених в угоді заходів була виконана.

З'явилася народовська течія і на Буковині. Найвідомішими її представниками стали члени «Буковинської

трійці» — Юрій Федькович, Сидір і Григорій Воробкевичі. Лідер цієї групи Ю. Федькович був визначним пись­менником, з 1885 р. він видавав газету «Буковина». З кінця XIX ст. буковинське політичне життя розвивалося вже одностайно з галицьким. Серед усього західноукраїнського населення найтяжчим було економічне та національне становище закарпатських русинів. Сильний угорський тиск змушував їх шукати допомоги ззовні. Тому в національному русі Закарпаття панувала москвофільська течія.

Політизація національного руху й утворення перших політичних партій: РУРП, УНДП. Під впливом М. Драгоманова частина молодих українських діячів звертається до соціалізму. Так виникає радикальна течія українського руху. Це активізувало рух у цілому, виникло усвідомлення необхідності об'єднання зусиль. У 1885 р. народовцями була створена Народна рада, яка стала прообразом політичної партії.

У 1890 р. була створена перша українська політична партія — Русько-Українська радикальна партія (РУРП), засновниками і керівниками якої були Іван Франко, Михайло Павлик, Є. Левицький. Питання про

автономію як програмну мету РУРП викликало в партії гостру дискусію. Один з молодих членів партії Юліан Бачинський опублікував брошуру «Україна уярмлена», в якій доводив історичну необхідність здобуття Україною повної незалежності. На підтримку ідеї самостійності України виступив І. Франко. Поступово вона стала основною в західноукраїнському національно-визвольному русі.

Інші цілі: економічні реформи з метою поліпшення життя трудівників, установлення демократичних прав і свобод, піднесення національної свідомості українців, як максимум — перемога соціалізму, парламентські методи.

У 1899 р. в Галичині виникло ще дві партії — Українська національно-демократична партія (УНДП) і Українська соціал-демократична партія (УСДП). УНДП швидко стала найпопулярнішою партією в Західній Україні, до неї увійшла частина колишніх радикалів (І. Франко), лідерами були Ю. Романчук, К. Левицький:

• створення єдиної української національної провінції Австро-Угорщини з власним сеймом і адміністрацією;

• програма-максимум — соборна і незалежна Україна, боротьба за неї парламентськими методами;

• УСДП керували Микола Ганкевич, Семен Вітик та інші.

Партія прагнула досягти соціалізму через реформи, легальні парламентські методи боротьби. Отже, український національно-визвольний рух приходив до усвідомлення необхідності боротьби за власну самостійну державу.

Четверте питання розкриває особливості культурного розвитку українських земель у складі двох імперій.

Умови та особливості розвитку культури кінця XVIII — першої половини XIX ст.:

• негативний вплив відсутності власної державності, національне гноблення та імперські кордони, що ігнорували українську етнічну територію;

• русифікація та культурна асиміляція українців, що здійснювалися в Росії насильницькими методами;

• на західноукраїнських землях відбувалося онімечування, що поєднувалося з полонізацією Галичини, румунізацією Буковини та мадяризацією Закарпаття;

• культурний розвиток на Галичині та Закарпатті був пов'язаний з діяльністю греко-католицької церкви.

Причини культурних зрушень у першій половині XIX ст.:

• потреба у кваліфікованих кадрах для промисловості, сільського господарства і торгівлі;

• початок українського національного відродження;

• вплив передових західноєвропейських ідей.

Національне відродження. Перш ніж остаточно відійти у небуття, козацька еліта спромоглася на цілу низку яскравих історичних, літературно-художніх і публіцистичних творів. Найвизначнішим трактатом на початку XIX ст. була «Історія Русів», яку історик Олександр Оглоблин назвав «Декларацією прав української нації.., вічною книгою України». Ця книга лише у 1846 р. була видана Осипом Бодянським. Найвизначнішим літературним твором стала «Енеїда» І. Котляревського. З опублікуванням її першої частини в 1798 р. починається українське національне відродження, тобто процес пробудження формування самосвідомості наро­ду, який проявляється в розвиткові його духовної культури, прагненні відтворити власне історичне минуле,

Відкриття університетів. Під тиском громадськості створювалися нові вищі освітні заклади.

1805 р. — відкриття університету в Харкові, ініціатор — В. Каразин.

1817 р. — закриття Києво-Могилянської академії, 1834 р. — відкриття університету в Києві. Першим його ректором був визначний учений М. Максимович. З 1784 р. працював університет у Львові.

Зміни в освіті. У Російській імперії царський уряд нав'язував в Україні таку систему освіти, яка повинна була задовольнити потреби держави в освічених кадрах, але одночасно знищувала національну свідомість українців, насаджувала почуття меншовартості, створювала уяву про провідну роль росіян у житті української нації.

На середину XIX ст. одна школа припадала на 9,5 тис., а один учень — на 188 жителів. Це було значно менше, ніж у попередньому столітті. Початкову освіту давали двокласні парафіяльні школи, повітові училища; середню — гімназії, де навчання було платним, діяло 19 закладів, 4 тис. учнів, а також приватні пансіони.

Крім університетів, іншим типом вищих навчальних закладів були ліцеї, яких у Наддніпрянщині було три: Волинський ліцей (Кременець, 1819 р.), відкритий на базі гімназії вищих наук (1805 р.), ліцей імені Ришельє в Одесі (1817 р.), Ніжинський ліцей (1832 р.), відкритий на базі гімназії вищих наук (1820 р.).

На українських землях Австрійської імперії було дещо більше початкових шкіл (навчалося 14 % дітей шкільного віку, у сільських парафіяльних школах навчання велося українською мовою), 18 гімназій (8 — Галичина, 9 — Закарпаття, 1 — Буковина), Чернівецький ліцей. Незважаючи на всі утиски української мови ситуація з нею в системі освіти Західної України була кращою, ніж у Наддніпрянській.

Творчі здобутки видатних вітчизняних науковців. Значних успіхів в Україні досягли природничі й точні науки. На першу половину XIX ст. припала діяльність видатних математиків М. Остроградського і Т. Осиповського. Справжнім ученим-енциклопедистом — від історії до ботаніки — був М. Максимович. Великою популярністю серед сучасників користувалася «Історія Малоросії» М. Маркевича. Наприкінці першої половини XIX ст. з'явилися перші історичні дослідження М. Костомарова, який згодом став автором багатьох важливих праць з історії козацької України.

Основні явища і процеси розвитку культури цього періоду. У цей час почалося збирання і публікації творів народної поезії. Один з перших українських фольклорних збірників М. Цертелєва під назвою «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень» вийшов 1819 р. в Петербурзі. Згодом кілька збірок народних пісень видав М. Максимович. Центром збирання історичних документів, фольклору, старожитностей став Харківський університет. Усна народна творчість справила значний вплив на становлення нової літератури.

Характерним явищем культури періоду став романтизм. Він відображав розчарування в ідеалах Просвітництва, прагнув безмежної свободи, удосконалення й оновлення, стверджував неповторність людської особистості, охопив усі сфери тогочасного духовного життя, відкрив шлях для дальшого розвитку культури.

Розвиток літератури, мистецтва. «Батьком» нової української літератури вважається І. Котляревський («Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Поряд з ним розкрився талант байкарів П. Гулака-Артемовського (працював у Харківському університеті, деякий час — ректор) і Є. Гребінки (випускник Ніжинського ліцею). Одним з перших українських прозаїків був Григорій Квітка-Основ'яненко (повісті «Маруся», «Пан Халявський», «Конотопська відьма», «Сердешна Оксана», п'єси «Дворянські вибори», «Сватання на Гончарівці»). У 40-х рр. XIX ст. з'явилися перші історичні повісті Пантелеймона Куліша. Поетичний образ України змалював на сторінках своїх книг Микола Гоголь (випускник Ніжинського ліцею, автор збірок «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», особливе місце посідає повість «Тарас Бульба»), Формування нової української літератури завершилося у геніальній творчості Тараса Шевченка. Вже перша поетична збірка «Кобзар» (1840 р.) показала світові силу українського слова, його здатність передати почуття, думи, прагнення і надії свого народу. Видатним майстром поет постає у творах «Гайдамаки», «І мертвим, і живим...», «Кавказ», «Єретик», «Сон», «Заповіт» і багато інших. У творчості Т. Шевченка знайшли відображення найболючіші проблеми життя українців і України. Боротьба проти соціальної несправедливості тісно перепліталася у творчості письменника з протидією національному гнобленню українського народу. Цим він різко виділявся не лише серед попередників, а й серед сучасників. Пророк і геній Т. Шевченко сказав про українців, їхнє минуле, сучасне і майбутнє більше, ніж усі його попередники разом узяті. Поет підняв українську мову та літературу на такий рівень досконалості, який дав змогу дійти висновку: народ, який породив такого генія, не може зникнути.

Творчі здобутки видатних вітчизняних митців. Театр. Центрами мистецтва цього часу стали Харків і Полтава, де зародився український професійний театр. Директором і режисером Харківського театру був Г. Квітка-Основ'яненко, у складі трупи виділявся М. Щепкін. Він же разом з І. Котляревським очолив Полтавський театр (1818-1821 рр.), який посідає видатне місце в історії українського театрального мистецтва. Найбільший успіх у глядачів мали п'єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. Котляревського, а також «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» (автор Г. Квітка-Основ'яненко), «Назар Стодоля» Т. Шевченка.

Музика. Найпоширенішим народним інструментальним ансамблем того часу були троїсті музики (скрипка, цимбали, бубон). Народ висунув зі свого середовища визначних кобзарів Андрія Шута, Федора Гриценка (Холодного), Івана Крюковського. Особливо виділявся кобзар Остап Вересай. Музичне життя зосереджувалося переважно в Києві, Харкові, Одесі, Львові. Композитор Йосип Витвицький написав музичний твір «Україна». Алойз Єдлічка тривалий час працював на Полтавщині. Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Галичині був Михайло Вербицький.

Архітектура. Посідала дедалі важливіше місце у зв'язку зі зростанням міст, панував класичний стиль. У Києві 30 років працював архітектором Андрій Меленський, за проектами якого збудовано церкву-мавзолей на Аскольдовій могилі, перший у місті театр. Інші визначні споруди (будівля Київського університету, 1837-1843 рр., Інститут шляхетних дівчат) зведені за планами В. Беретгі. Кілька чудових об'єктів збудовані в Одесі: театр у дусі античної архітектури, Потьомкінські сходи, Воронцовський палац (архітектор Франц Боффо), пам'ятник градоначальникові Ришельє (скульптор Іван Мартос), який став символом міста. Прекрасний палац споруджений у маєтку Григорія Ґалаґана в селі Сокиринці на Чернігівщині (архітектор Павло Дубровський). Декоративно-пейзажний парк «Софіївка» в Умані (майстри Іван Заремба, Людвіг де Метцель) здобув своєю красою світову славу. Визначними архітектурними спорудами на заході України виділявся Львів, де збудували ратушу на площі Ринок з високою вежею і годинником, будинок театру.

Живопис. У галузі портретного малярства продовжував працювати В. Боровиковський. Значний внесок у цю галузь зробив Василь Тропінін («Дівчина з Поділля», 1804-1807 рр.), Іван Сошенко. Але найвищим досяг­ненням українського мистецтва першої половини XIX ст. стала творчість Т. Шевченка; він написав понад 130 портретів («Автопортрет», 1840 р., «Катерина», 1842 р.), створив серію перших в українській графіці офортів «Мальовнича Україна» на історичну тематику (1844 р.).

Отже, у складних умовах бездержавності український народ не лише зберіг свою культуру, а й домігся її сходження на новий рівень.

Основні культурні явища, процеси другої половини XIX — початку XX ст. Піднесення української культури. Умови розвитку культури:

• буржуазні реформи в імперіях створили кращі умови для культурного розвитку;

• завершення промислового перевороту зміцнило матеріальну базу, стимулювало розвиток освіти й науки;

• значна роль підприємців-меценатів, що виділяли суттєві кошти на розвиток культури;

• народницька ідеологія спрямувала увагу інтелігенції на селянство, сприяла вивченню проблем етнографії, мови, фольклору. Національний рух об'єднував культуру в обох імперіях.

Освіта. Після реформи 1864 р. мережа закладів початкової освіти значно розширилася (початкові народні училища). Велику роль у поширенні освіти відіграли земства. І все ж на 1897 р. читати вміли лише 20 % населення України, які були старші за 10 років, серед власне українців таких було 13 %. Навчання відбувалося російською мовою, яку багато учнів не розуміло. Сільські громади на кінець XIX ст. ставили вимогу навчати дітей національною мовою. У системі позашкільної освіти певну роль відіграли недільні школи.

У Західній Україні 1869 р. була проведена шкільна реформа, що встановлювала обов'язкове початкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. Але на 1890 р. письменною була лише третина населення. Великим позитивом було те, що австро-угорський уряд дозволяв викладання українською мовою в школах. У 1881 р. було створене «Руське педагогічне товариство», яке перейняло від «Просвіти» піклування про шкільні справи.

Середню освіту в Наддніпрянській Україні здобували в класичних гімназіях, (гуманітарний ухил і давали право вступу в університети), а також реальних училищах (більшої уваги приділяли природничо-математичним дисциплінам, після їх закінчення можна було вступати до політехнічних, технологічних інститутів).

Вищу освіту давали університети Києва, Харкова, Львова. У 1865 р. відкриття Новоросійського університету в Одесі, 1875 р. — у Чернівцях. З відкриттям у Києві 1878 р. жіночих курсів зароджується вища жіноча освіта. З'являються вищі спеціальні навчальні заклади для підготовки спеціалістів з різних галузей промисловості та духовної сфери (Львівський і Київський політехнічні інститути, Харківський технологічний, ветеринарний інститути тощо). Отже, стан справ з освітою на заході України, зокрема початковою, був помітно кращим. Особливо помітною стає різниця між Наддніпрянською та Західною Україною, коли порівнювати ситуацію з навчанням рідною мовою. Під владою Росії такі навчальні заклади взагалі були відсутні.

Розвиток науки. Творчі здобутки видатних вітчизняних науковців. У цей час в Україні працювало чимало видатних учених-природознавців. Ілля Мечников відкрив явище фагоцитозу, разом з М. Гамалією створив в Одесі першу в Російській імперії й другу в світі бактеріологічну станцію, згодом переїхав до Парижа і став там першим лауреатом Нобелівської премії, який походив з України. Іван Пулюй відкрив випромінювання, за що в 1901 р. В. Рентген, оскільки першим опублікував матеріали, отримав щойно засновану Нобелівську премію з фізики. І. Пулюй разом з П. Кулішем та Іваном Нечуй-Левицьким перші переклали українською мовою з староєврейської Псалтир і з грецької — Євангеліє. О. Ляпунов посідав провідне місце в розробці проблем стійкості та рівноваги механічних систем. Д. Заболотний брав участь у боротьбі з чумою, холерою та іншими інфекційними хворобами далеко за межами країни, за що був нагороджений багатьма іноземними нагородами. Видатним авіатором, який першим запропонував побудувати авіаносець був Л. Мацієвич. Гірничий інженер Л. Лутугін створив геологічну карту Донбасу. Велику роль у розвитку металургії відіграли відкриті С. Реформатським хімічні реакції металоорганічного синтезу. Велика заслуга у вивченні мінеральних багатств України належить Володимирові Вернадському.

Великий вплив на розвиток історичної науки справив Володимир Антонович. Його найкращим учнем був Михайло Грушевський, який розпочав видавати свою найбільшу працю 10-томну «Історію України-Русі». М. Костомаров був засновником народницького напряму української історіографії. Тритомна «Історія запорізьких козаків» Дмитра Яворницького звернула увагу широких читацьких мас своїм багатющим матеріалом і новими підходами. З Харковом пов'язана діяльність іншого визначного історика Д. Багалія. Широкою популярністю користувалися праці з історії України Олександри Єфименко. Великий авторитет мали мовознавчі праці О. Потебні. Письменник і громадський діяч Борис Грінченко видав чотиритомний «Словник української мови», який і досі має великий авторитет. Агатангел Кримський довів український характер мови давнього Києва, а також був видатним сходознавцем, вільно володів понад 60-ма мовами. Видатним українським антропологом, археологом, етнографом і фольклористом був Ф. Вовк.

Розвиток літератури. Умови для розвитку української літератури та мистецтва були вкрай несприятливі, особливо у Наддніпрянській Україні. Але українські письменники говорили зрозумілою народові мовою, оповідали про добре відоме йому, були порадниками. Творчість Т. Шевченка дала потужний поштовх розвиткові українського художнього слова. Видатним явищем була діяльність П. Куліша, зокрема його перший національний історичний роман «Чорна рада». Реалізм у художній прозі був започаткований Марією Вілінською, яка писала під псевдонімом Марко Вовчок. Першою соціальною повістю вважається її «Інститутка». У «Народних оповіданнях» письменниця засуджувала кріпосницький лад. Соціально-психологічними мотивами позначена творчість І. Нечуй-Левицького («Кайдашева сім'я», «Микола Джеря») та Панаса Мирного («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»), Видатних здобутків у літературі досягла Леся Українка (поезія, драматичні поеми «Бояриня», «Лісова пісня», «Оргія», «У пущі», «Камінний господар»). Літературна і наукова спадщина Івана Франка становить близько 5 тис. різноманітних праць. Він відзначився і в поезії («Каменярі», «Не пора», збірка «Зів'яле листя», поема «Мойсей»), і в прозі («Перехресні стежки»), і в драмі («Украдене щастя»), і в перекладах, і в наукових працях.

Українські письменники сприймають нові мистецькі течії (модернізм, одним з перших почав писати твори цього напряму поет М. Вороний). Своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тому, що він став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Пошуками нових шляхів виділявся Михайло Коцюбинський («Тіні забутих предків»). Манеру Василя Стефаника характеризує психологізм, сувора простота викладу, стислість (новели «Новина», «Камінний хрест»). Одним з найпопулярніших письменників того часу був Володимир Винниченко, який обрав реалістичний напрям (оповідання «Краса і сила», «Солдатики», роман «Чесність з собою», п'єси «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Гріх»). У поезії значних висот досяг Олександр Олесь (Кандиба).

Творчі здобутки видатних вітчизняних митців. Розвиток театрального мистецтва. Процес становлення професійного театру. Величезних здобутків досягла українська драматургія. Популярними п'єсами, які роками не сходили і не сходять з театральних підмостків, відзначилися Михайло Старицький («Не судилося», «За двома зайцями», «Маруся Богуславка»), Марко Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса осі виїсть», «Глитай, або ж Павук») і особливо Іван Карпенко-Карий («Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Сава Чалий», «Хазяїн», «Суєта»). У 1882 р. з ініціативи М. Кропивницького в Єлисаветграді почала працювати перша українська професійна трупа, він був режисером і актором. М. Старицький став директором української трупи, до якої входили видатні українські актори, корифеї театру Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька. У 1906 р. М. Садовський у Полтаві створив перший український стаціонарний професійний театр, який у 1907 р. переїхав до Києва.

Розвиток музичного мистецтва. Значний вплив на розвиток музичного мистецтва справила творчість Семена Гулака-Артемовського. Його опера «Запорожець за Дунаєм» поклала початок новій українській опері. Генієм української музики став Микола Лисенко, який підніс українське музичне мистецтво на небувало високий рівень. Він створив низку опер: «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», «Наталка Полтавка», перші дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький». Народні пісні в обробці М. Лисенка, Миколи Леонтовича, Станіслава Людкевича, Кирила Стеценка все ширше використовували професійні співаки та хорові колективи. Найкращою співачкою тогочасного світу музична критика називала Соломію Крушельницьку — за красу чистого та сильного голосу (сопрано) і визначні акторські здібності. У її репертуарі було близько 60 опер, голос С. Крушельницької чули найкращі оперні театри світу. У 1862-1863 рр., було написано твір, який став національним, а тепер державним гімном України — «Ще не вмерла України...». Авторами його були поет, вчений-фольклорист П. Чубинський і композитор М. Вербицький.

Архітектура. Розмах будівництва внаслідок зростання чисельності населення міст, потреба в нових приміщеннях дала поштовх для розвитку архітектури. За участю Олександра Беретті в Києві було збудовано Володимирський собор (1862-1896 рр.), спроектовано ряд будинків на Володимирській вулиці. Архітектор Павло Альошин спланував будинок Педагогічного музею, в якому згодом перебувала Українська Центральна Рада. Юліан Захаревич спроектував будинок Львівського політехнічного інституту. Поширюється український стиль, виразником якого був Василь Кричевський. Найвдаліше він втілився в будинкові Полтавського губернського земства. Видатними архітектурними пам'ятками є будинок з химерами в Києві (1902-1903 рр., архітектор В. Городецький), (будівля оперного театру в Одесі, 1883-1887 рр., архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер), будинок резиденції митрополита Буковини в Чернівцях (1864-1873 рр., архітектор Й. Главка, нині — приміщення Чернівецького університету), будівля оперного театру в Києві (1901 р., архітектор В. Шретер, тепер — Національна опера України) та інші.

Розвиток образотворчого мистецтва. Нові риси з'явилися у скульптурному мистецтві. Леонід Позен створив композиції «Переселенці», «Запорожець у розвідці», пам'ятник І. Котляревському в Полтаві. Високим мистецьким рівнем вирізняється пам'ятник Б. Хмельницькому в Києві Михайла Микешина (1888 р.).

Визначне місце в українському мистецтві належить живописові. Одним з найяскравіших майстрів побутового жанру був Микола Пимоненко, який майже не відходив від тем сільського життя («Святочне ворожіння», «Сінокіс», «Весілля в Київській губернії»). Значний внесок у розвиток побутового жанру зробили Киріяк Костанді («Гуси», «В люди (На заробітки)», «Старенькі») і Корнило Устиянович («Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела»). Знаменитою є картина Миколи Ярошенка «Всюди життя». Видатними представниками портретного живопису були Іван Труш і Олександр Мурашко. Майстром українського краєвиду називають Архипа Куїнджі («Ранок на Дніпрі», «Українська ніч», «Вечір на Україні», «Місячна ніч на Дніпрі»), Вершиною пейзажного живопису стала творчість Сергія Васильківського («Ранок», «Отара в степу», «Степ на Україні», «На Харківщині»), Класичною є картина І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1878-1891 рр.).

Українські підприємці-благодійники. Діяльність меценатів і їхній вплив на розвиток культури. Поступ української культури був пов'язаний з діяльністю деяких підприємців, таких, як родини Терещенків, зокрема Микола Терещенко, Симиренків (Платон, Левко), Ханенків (Богдан, Варвара, засновники музею), які були відомими меценатами, віддавали значні кошти на будівництво й утримання закладів освіти, культури, охорони здоров'я, матеріально допомагали діячам української культури. Традиції меценатства наприкінці XIX — на початку XX ст. підтримував Євген Чикаленко, який величезну частку своїх коштів надав на благодійні потреби, допоміг дуже багатьом діячам української культури.

Церковне життя. У житті кожного народу релігія та церква відіграють важливу роль. Православна церква стала на Наддніпрянщині знаряддям підкорення українського народу. На Київському митрополичому престолі уже в XIX ст. не було жодного українця. На початку XX ст. українці добилися деяких послаблень, наприклад, у 1906 р. було видано Біблію українською мовою. Але ці локальні перемоги не міняли суті справи. Відірваність офіційної церкви від запитів народу сприяло поширенню в Україні різних релігійних сект. Протилежну роль відігравала церква в Галичині. їй належить видатне місце у національному відродженні на західноукраїнських землях. Особливо зросла роль Української греко-католицької церкви, коли її в 1900 р. очолив митрополит Андрій Шептицький. На Буковині церква була під сильним румунським впливом. На Закарпатті греко-католицька церква була опорою українства. У православній церкві Буковини та Наддніпрянщини були священики нижчої ланки, які намагалися її відродити як національну.

Отже, українська культура в другій половині XIX — на початку XX ст. успішно розвивалася, продовжувала духовні пошуки народу попередньої доби, незважаючи на численні перешкоди, завойовувала світове визнання.

Основні дати (в додаток до лекційного матеріалу)

1781 р. — Ліквідація полкового територіально-адміністративного поділу на Лівобережжі.

1783 р. — Приєднання Кримського ханства до Росії. Царський указ про закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні.

1783 р. — Заснування Севастополя.

1788 р. — Формування Чорноморського козацького війська.

1825, 25 грудня — Повстання Чернігівського полку. Взяття Василькова.

1828 р. — Повернення запорізьких козаків з Туреччини. Утворення Азовського війська.

1837 р. — «Руська трійця» видала в Будапешті літературний альманах «Русалка Дністрова».

1846 р. — Видання в Москві «Історії русів».

1848 р. — Створення першої української політичної організації — Головної Руської Ради у Львові. Ліквідація панщини в Східній Галичині і Буковині.

1851 р. — Розпуск Головної Руської Ради.

1861, січень — 1862 р. — Видання в Петербурзі щомісячного громадсько-політичного і літературного журналу українською мовою «Основа».

1873 р. — Заснування літературного товариства ім. Т.Шевченка у Львові.

1875 р.— Заснування Чернівецького університету.

1876 р. — Олександр II підписав Емський указ, що забороняв видавати та ввозити з-за кордону літературу українською мовою.

1885 p.— Заснування Народної Ради у Львові.

1891 — 1898 — Діяльність «Братства тарасівців» — першої української політичної організації, що стояла на засадах самостійності України.

1899 р. — Утворення Української національно-демократичної та Української соціал-демократичної партій в Галичині.

1900 р. — Заснування в Східній Галичині перших військово-патріотичних організацій «Січ» з ініціативи К. Трильовського.

1903 р. — Видання у Відні «Біблії» українською мовою.

Література:

1. Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Академ-видав, 2005. – 688 с.

2. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до ХХІ століття: Навч. посібник. - Харків: Одісей, 2001. – 480 с.

3. Дещинський Л.Є. Міжнародні відносини України: історія і сучасність: Ч.І. - Львів: Бескид Біт, 2002. – 224 с.

4. Видатні постаті в історії України (IX - XIX ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети / В. І. Гусєв, О. Г. Сокирко, В. Г. Червінський. - К: Вища школа, 2002. - 359 с.

5. Історія України: навчально-методичний посібник для семінарських занять / В. М. Литвин, А. Г. Слюсаренко, В. Ф. Колесник та ін.; за ред. В. М Литвина. - К: Знання - Прес, 2006. - 460 с.