3. Циклічність розвитку глобалізації

Глобалізація як історичний процес відбувається як у глобальній, так і локальній ритмічності циклічно-хвилеподібного характеру. Сама ж проблема ритмічності історії є фундаментальною і не виключена з філософського і наукового диспуту. Це вічна проблема філософії, історії, глобальної історії й аналізу соціальної динаміки. Уява про циклічний розвиток суспільства зародилась ще у стародавній індійській і китайській філософії. Оригінальне застосування циклічно-хвильовий підхід одержав у сфері глобальної історії. Це — новий напрямок на стику історії і глобалістики, який інтенсивно розвивається останніми роками. Йдеться про глобальну динаміку розвитку Мегасоціуму як системи, як організму. Перехід від одного циклу до іншого означає піднесення на більш високий ступінь розвитку шляхом набуття нової якості, яка утворилась у ході попереднього циклу. Це виключає просте повторення одних і тих же циклів історичного розвитку й обумовлює якісне ускладнення глобальної історичної системи — Мегасоціуму. В результаті цикли або хвилі виникають не як випадкові коливання, а як форма і механізм глобального історичного розвитку. Тобто, цикли є кроками розвитку соціальної системи, результатом внутрішніх ритмів розвитку цивілізацій.

Сьогодні людство розраховує на те, що наука, техніка і соціальна організація, як і раніше у попередніх циклах, "витягне" світ із глобальної кризи, анулює різницю між бідними і багатими країнами. Пошуки виходу з цієї кризи непрості. По-перше, ніхто не має права закликати західний світ зупинитись у своєму розвитку. По-друге, західний світ не несе відповідальності за хаос у "периферійних" дер-Адже не глобалізація провокує етнічні конфлікти, зокрема, на африканському континенті. Винними в цьому є уряди більшості слаборозвинутих країн, передусім, через свої звички до паразитизму.

Усе це дає підстави країнам "центру" посилити позиції стосовно "периферії". Прийняти ж на себе відповідальність виправити ситуацію у країнах-невдахах означало б втручання у події, які там відбуваються. А це дало б підстави цим країнам списати свої невдачі на дії Заходу.

У цьому розумінні вже маємо гіркий досвід, насамперед, США в Афганістані, який може повторити досвід Ірану. В Ірані модернізація під диктування США породила не демократію, а жорсткий ісламський режим, який сьогодні кидає виклик цивілізованому світу, ігноруючи заклики MATATE.

Отже, вихід із становища — повне ігнорування "третього світу". Це сприятиме прагненню цього "третього світу" виправити становище власними силами через співробітництво з Заходом. У протилежному випадку може дійти до погіршення становища народів країн "третього світу", незнаного за часів колонізації.

Проте є надія, що повернення до минулого не станеться, і з часом країни "третього світу" самі вимагатимуть глобалізації. Але тоді умови входження у глобальні світові спільноти будуть значно жорсткішими, ніж сьогодні, як з об'єктивних, так і з суб'єктивних причин. Адже відомо, що звичайні (матеріальні) блага носять суто ринковий характер. Якщо одна країна спожила більше подібних благ, то інша — менше або взагалі нічого.

Проте існують неринкові способи формування групових суспільних інтересів. Наприклад, зовнішня і внутрішня безпека країни. Це — суспільне благо для всіх. Адже при цьому всі країни співтовариства користуються цими благами. Це ж стосується і галузі виробництва знань, особливо у сфері фундаментальної науки. Але при цьому знову ж таки виникає серйозна економічна проблема. Адже неможливо побудувати ринковий механізм щодо визначення того, скільки ресурсів потрібно виділяти одній чи іншій країні на виробництво відповідних благ. Отже, так чи інакше, в умовах глобалізації всі країни будуть користуватись тим рівнем безпеки, який складеться під впливом рішення більшості.

Нинішній цикл глобалізації характеризується сповільненням через посилення тероризму та інших негативних явищ. До того ж ріст безробіття, загострення політичної розбіжності між такими могутніми блоками, як ЄС і США, унеможливлюють прогрес подальшої лібералізації. Усе це може призвести до зниження рівня добробуту в усьому світі і, насамперед, у країнах, де значна кількість робочих місць залежить від світової торгівлі, світового ринку.

Зайнятий вирішенням неоднозначних проблем стратегічного й оперативного планування, масштабною перебудовою економіки, реалізацією нової схеми взаємовідносин країн і народів світ підійшов до межі, після якої явно викристалізовуються контури нової історичної епохи.

В умовах сучасного, більш інтенсивного, "наступу" глобалізації головною метою для України у зовнішньополітичному курсі є забезпечення миру шляхом розвитку багатосторонніх взаємовідносин з усіма державами світу. Ця мета повинна втілюватись як націоналізм відкритого типу, який визначає національне самовизначення інших народів (ліберальна демократія, демократичний націоналізм).

Характерною при цьому є циклічність реформ національної освіти. Йдеться про перехід від фаталістичної соціальної реальності традиційного типу до соціального конструювання глобалістської реальності на основі "великого проекту".

Суть попереднього демократичного проекту полягає у тому, щоб звести до мінімуму роль стартових умов: "кожний американський хлопчик може стати президентом", "кожен радянський хлопчик — космонавтом або академіком".

Тобто система освіти була механізмом, який ставив в центр націоналістські універсали модерну.

Сьогодні в умовах глобалізації йдеться про звільнення освітньої системи від рафінованих загальнокультурних і теоретичних "непотребів". Це й вимоги Болонського консенсусу — єдиний національний освітній простір. При цьому формуються дві нерівні освітні підсистеми: платна, привілейована, і безплатна — для більшості.

Сьогодні у високо розвинутих країнах у вказаних підсистемах різний набір предметів, різна технічна оснащеність, різні соціальні та професіональні перспективи. Усе це не може не вплинути на поглиблення розколу нації. Тому на цьому вищому антитезисному щаблі розвитку освіти залишається чимало питань без відповідей.

В Україні вся підготовча робота щодо приєднання до європейського освітнього простору здійснюється за спеціально розробленим планом. Завдяки реалізації цього плану досягнемо нового рівня конкурентоспроможності наших випускників і одночасно зможемо гармонізувати нашу освіту. Треба зробити так, щоб ми були зрозумілі Європі, а Європа була зрозуміла нам. Ті самі елементи уніфікації, які є в документах Болонського процесу, потрібно так вписати в практику освітньої діяльності, щоб не зашкодити вітчизняній освіті, зберегти елементи власних конкурентних переваг і збагатити їх кращими надбаннями світової практики, про що йдеться у окремому підрозділі.