Розділ 2. Управління діалогічною взаємодією у навчально-виховному процесі
«Говори мало, слухай багато, думай ще більше»
«Щоб дати учню іскринку світла, вчитель повинен увібрати в себе Сонце»
Народна мудрість
«Знайти бажання – значить знайти джерело енергії для дії»
В. Ковальов
Сутність діалогічної взаємодії у навчально-виховному процесі.
Управління суб’єкт-суб’єктною (S-S) взаємодією.
Тактики педагогічної підтримки дітей у діалогічній взаємодії.
Опорні поняття: вплив, взаємодія, діалогічна взаємодія, суб’єкт-суб’єктна взаємодія, відкритість, «доторкання до особистості», дія (діяння), духовне спілкування, вчитель, учень, школа, педагогічна підтримка, тактики педагогічної підтримки: «Захист», «Допомога», «Сприяння», «Взаємодія».
1. Сутність діалогічної взаємодії у навчально-виховному процесі
Процеси,
які сьогодні відбуваються у світі, а
саме гуманізації, демократизації,
глобалізації, зумовили поступову зміну
традиційної системи навчання в особистісно
орієнтовану, традиційні методи замінюються
інноваційними, які передбачають зміщення
акцентів у навчальній діяльності, її
спрямування на діалогічну взаємодію.
Саме тому сьогодні освітній
заклад розглядається як простір
життєдіяльності, причому радісної,
успішної, щасливої.
Відповідно, у центрі цього простору
життєдіяльності знаходиться особистість
(як учителя, так і учня) – її потреби,
бажання, інтереси, а головне – можливості.
Це зумовило необхідність змінити
концептуальний підхід до ролі та взаємин
у системі «учитель → учень» (S → O)
на «особистість
особистість» (S
S), коли учень сприймається як особистість
і стає активним учасником власного
розвитку. Традиційний зв’язок
«учитель → учень» змінюється на
«суб’єкт
суб’єкт»,
де особливого значення набуває залучення
учня у пізнавальний процес, повне
оволодіння знаннями, у дослідницьку
діяльність тощо. Цінною є взаємодія між
вчителем та учнями, у якій він може
виконувати функцію консультанта,
помічника, координатора, а також
підтримувати і стимулювати їхні дії.
Отже, зробімо деякі узагальнення, щоб краще усвідомити сутність діалогічної взаємодії:
Система освіти створюється для людини, функціонує і розвивається в її інтересах, слугує гармонійному духовному розвитку особистості і в ідеалі її призначення – допомогти людині бути здоровою, успішною та щасливою.
Пріоритетними завданнями сучасної освіти є: навчати навчатися, навчати працювати, навчати співіснувати, навчати жити.
Навчати навчатися – це завдання полягає у виробленні вміння здобувати, оволодівати та оперувати найрізноманітнішою інформацією.
Навчати працювати – це завдання має на меті вироблення здатності ефективно оволодівати способами та засобами діяльності, вміння знаходити найдоцільніші шляхи вирішення проблем і завдань у життєдіяльності та професійній діяльності, співпрацювати в організації чи групі, бути компетентним.
Навчати співіснувати – завдання полягає у розвитку вмінь налагоджувати соціальні, дружні, родинні стосунки, розвитку емпатії, соціальної перцепції, загальної та особистісної культури.
Навчати жити – завдання спрямоване на становлення в особистості власного світогляду, життєвої позиції, життєвого світу, розвиток саногенного мислення, що допомагає осмислено бачити особистісний сенс життя, прагнути до духовного розвитку, бути відповідальною за себе, усвідомлювати відповідальність за долю людства.
За своєю сутністю, навчанню повертається його природне призначення – виховувати, розвивати. Звернімося до досвіду К. Ушинського, який, стверджуючи призначення навчання вихованню дитини саме засобами навчання, задавав питання: «Для чого вчити історію, мову та все різноманіття наук, якщо це учіння не змусить нас полюбити ідею та істину більше, ніж гроші, карти та вино, і ставити духовні насолоди вище тілесних, духовні достоїнства вище випадкових переваг?».
Давно відома істина – кожна хвилина спілкування вчителя з учнем повинна духовно збагачувати кожного. Але чому? Традиційна педагогіка ще й донині досить міцно утримує свої позиції, відстоюючи пріоритет ЗУН у навчанні. Проте, дослідження Ш. Амонашвілі першорядної сутності змісту понять «учитель», «учень», «урок», «школа» дозволяє осмислити сутність взаємодії у навчально-виховному процесі. Слово «школа» (лат. скале) – первісне семантичне значення цього слова означає скелясті сходи, сходинки яких ведуть нагору. Поняття це має релігійно-духовне походження і в ньому мислиться становлення, вдосконалення, сходження духовності людини. «Школа (скале) – це скелясті, тяжкі сходинки сходження, піднесення душі, котрі потребують сили волі, ретельності, відданості, вони вчать кувати порядок з хаосу». А носієм скале є вчитель, тобто вчитель і є школа, школа в ньому, а не поза ним. Школа розуміється також як «Будинок радості» (грецьк.), але це не заперечує складності сходження, адже щиру радість можна відчути лише долаючи труднощі при сходженні.
У сучасному значенні школи втрачена суть духовності й радості, «школа» стала назвою навчального закладу, який дає ЗУН. Знання значущі у становленні особистості, усе ж слід зауважити, що якості знань, цінність ідей, думок і діяльності людини, які виникають на основі знань, зумовлюються не лише істинністю самих знань, але й їх духовною насиченістю, особистісним ставленням людини до знань. Усі розуміють, що для суспільства вкрай небезпечно давати аморальній, бездуховній, безсердечній, злій людині сучасні знання про закони природи, психіки і Всесвіту.
Суть змісту понять «Учитель» і «Учень», як з’ясував Ш. Амонашвілі, укладено у їхньому спільному ядрі – УЧ, що, у свою чергу, несе в собі два начала: У та Ч. Перше начало У означає: Ура, Світло, Логос, Слово, Життя, Любов, Бог. Друге ж начало Ч слід розуміти як Чоло, Дух. Отже, поняття «Вчитель» має таку значеннєву основу: Дух, що творить, випромінює, віддає, дарує світло, життя (сенс життя), любов, знання, мудрість. Відповідно, поняття «Учень» означає: Дух, що шукає, приймає світло, життя (сенс життя), любов, знання, мудрість.
Виходячи з цілісності суті Вчитель-Учень, усієї взаємозалежності єдності, укладеній у ній, дамо визначення місії вчителя й поняття «Вчитель»:
Місія Вчителя – створити сприятливі умови для духовного сходження особистості учня, виживання людства і процвітання життя на землі.
Учитель – професіонал, педагогічна діяльність якого спрямована на створення сприятливих умов для духовного сходження особистості учня, реалізацію вищих цілей людства заради еволюції.
Осмислення сутності цих понять дозволяє усвідомити:
учитель не слуга суспільства, хоча задовольняє його запити, він прагне допомогти становленню гармонійної духовної особистості, яка випереджає суспільство і здатна вести його за собою – вона творить себе і світ навколо себе – це Благородна людина;
учитель не слуга держави, хоча дотримується її законів, він прагне допомогти становленню громадянина з державним мисленням, здатного брати на себе відповідальність за участь у державотворенні, сприяти прогресу;
учитель не провідник ідеології якої-небудь партії, яких-небудь догм, він несе учням свою вищу ідеологію, що спрямована на служіння Батьківщині, людству, еволюції через самореалізацію у життєдіяльності;
провідна мета вчителя – створити сприятливі умови для розвитку в учневі гармонійної шляхетної людини, духовної за своєю суттю, шляхом її самореалізації в життєдіяльності.
Зміст провідної мети реалізується в наступних цілях:
розвиток і становлення пізнавальних сил кожного, зокрема учня, вчителя, шляхом самопізнання та підвищення рівня його пізнавальної активності;
забезпечення творчого засвоєння учнем знань на трьох рівнях: мотиваційному, когнітивному, операціональному шляхом залучення його в різні види діяльності.
Для виконання своєї місії, досягнення провідної мети і цілей, учителя повинні наповнювати:
щира повага і відкритість до кожного учня;
почуття відповідальності за долю кожного учня;
прагнення зрозуміти кожного учня;
усвідомлення педагогічних аксіом і прагнення їм відповідати, а саме таким:
особистість виховується особистістю;
благородна людина виховується благородною людиною;
любов виховується любов’ю;
доброта породжує доброту;
сердечність породжується сердечністю.
Саме такий шлях до власної особистості та до відкриття своїх педагогічних можливостей. Учителя постійно супроводжують у його педагогічній діяльності вічні істини заповідей:
Шукай і знайдеш.
Проси і дано буде.
Стукай і відчинять.
Отже, лише те, що має сам учитель, він може віддати учням, подарувати їм, поділитися з ними у рефлексивній діалогічній суб’єкт-суб’єктній взаємодії.
У навчанні обов’язково відбувається взаємодія між двома або більшою кількістю людей (учнів). Взаємодія – взаємозв’язок, взаємна підтримка двох людей. Вона може бути чисто механічною – ситуація «питання-відповідь», а може бути діалогічною. Така взаємодія реалізується завдяки спілкуванню – діалогу. Діалог – вид спілкування, який дає можливість для самовираження кожному його учаснику. Діалог – це не просто «розмова двох», це інше мислення, якісно інші стосунки: повага до співрозмовника, точне дотримання меж свободи («Моя свобода махати руками закінчується там, де починається ніс мого співрозмовника»); вміння знаходити аргументи і використовувати їх, досягаючи мети; культура спілкування. Враховуючи специфіку педагогічної взаємодії, спираємося на поняття «педагогічна діалогічна взаємодія» – цілеспрямована рефлексивна суб’єкт-суб’єктна взаємодія вчителя з учнями, яка спрямована на обмін смислами. По суті своїй це спілкування від серця до серця, від Душі до Душі, яке надає можливість для самовираження кожному. Саме таке спілкування описував у своєму досвіді В. Сухомлинський і стверджував, що воно є найпродуктивнішим. Нажаль, у більшості сучасних освітніх закладах продовжує домінувати функціонально-рольове, ділове спілкування.
У зв’язку із тим, що розвиток учня відбувається у діяльності і здійснюється завдяки їй, вона знаходиться у центрі педагогічної діяльності і є її об’єктом. Проте сам момент залучення учня у діяльність, що потребує чималих зусиль, фізичних чи духовних, досить проблематичний, бо значною мірою залежить від характеру стосунків між учителем і учнем. Педагогічна взаємодія, як вважає Н. Щуркова, фактор успішності діяльності учня, відповідно, причина, що зумовлює рівень його розвитку завдяки цій взаємодії.
Взаємодія зумовлена характером впливу (дії = діяння) вчителя на учня. Діяння (дія, вплив) – той короткий момент операційної акції, що здійснює одна людина на іншу найрізноманітнішими засобами: власним психофізичним апаратом (голосом, мімікою, жестами, поставою тощо), а також діями, вчинками, словами, діяльністю тощо. Відповідна дія (реакція) здійснюється так само, продовжуючи тональність і зміст вихідної дії. «Акція-реакція» – психічна основа будь-якої сукупності взаємних дій чи їх системи. Звернімося до педагогічного досвіду: згадаємо Сократа з його методикою бесіди – «Сократівська бесіда»; згадаємо Й.Г. Песталоцці та його м’які доторкання до дитини; широка палітра педагогічних дій А. Макаренка, Я. Корчака, В. Сухомлинського, Ш. Амонашвілі та ін.
Дія вчителя – вихідна основа взаємодії з учнями, і характер педагогічної дії в значній мірі зумовлює характер відповідної дії учня; саме тому для вчителя – це одиниця його взаємодії з учнями. Отже, чим складніша і тонша духовна конституція учня, тим витонченішими повинні стати форми діяння, базуючись на психічних механізмах. Це може бути в тому випадку, коли вчитель прагне розвивати в учня здатність бути суб’єктом власного життя, а в іншому випадку вчитель обмежується методиками пригнічення, залякування, підкупу, висміювання, наказу, контролю тощо.
Педагогічна дія (діяння) містить у собі:
ставлення до довкілля, саме той ціннісний вектор, за яким спрямовується увага учня вчителем. Тим самим воно збуджує в учня відповідне ціннісне ставлення, а тому зумовлює змістовність зворотної взаємодії учня з об’єктами довкілля. Саме тому дія вчителя відіграє роль фактора зв’язків, що зумовлюють ставлення учня до світу;
модель взаємовідносин, що пропонуються учневі, як деякої синкретичної єдності двох суб’єктів, їх нероздільність і цілісність у запланованій діяльності – це обіцяє учневі успіх і впевненість у його спроможності виконати заплановане, а позиція співдружності з дорослим піднімає його у власних очах;
породження адекватної діяльності учня (тому що характер педагогічної дії визначає суть наступної взаємодії з учителем), тобто характер його взаємодії зі світом, що виконує роль основного фактору особистісного розвитку учня.
Дія (діяння) вчителя – окремий операційний акт, звернений до учня в загальному контексті взаємодії з ним. Це елементарна одиниця наступної взаємодії. Важливо зрозуміти, що там, де немає педагогічно обґрунтованої дії, не створюється педагогічно доцільна взаємодія. З’ясуємо, що значить «обґрунтована дія». Це те, що усвідомлено вчителем з погляду функціональності: чого саме хоче вчитель у цей момент і чого потребує учень, що саме зараз було б важливо для активної творчої діяльності учня та встановлення особистісного ставлення до довкілля та подій у ньому відповідно загальної стратегічної педагогічної мети та можливостей і потреб учня.
Зробімо узагальнення. Педагогічній дії (діянню) як професійному феномену притаманні специфічні структурні характеристики. Виокремимо загальні серед них, а саме:
дія вчителя безпосередньо визначає позиційні стосунки вчителя та учнів;
дія вчителя є проекцією якості проживання ставлень до об’єкта діяльності та взаємовідносин учителя та учнів;
дія вчителя має потенціальну силу коректувати сприятливість, зміст і форму взаємодії з учнями, а тому коректувати хід життєдіяльності учня «тут і зараз».
Відповідно, саме дія буде визначати наслідок педагогічних зусиль учителя та педагогічної діалогічної взаємодії зокрема. Саме тому так важливе «доторкання до особистості» – тонка якісна сторона впливу вчителя на учня: гуманістичне ставлення до людини; визнання унікальності особистості та сприяння її розвитку; визнання самоцінності людини, піклування про кожного і його особистісний розвиток на основі врахування індивідуальних його особливостей і надання йому свободи вибору в певній ситуації; вчитель не шукає способів покарання, але осмислює способи м’якого коректування поведінки учня, розуміючи її причини.