2. Основні умови організації навчання у співробітництві
Із утвердженням в Україні ринкових відносин, в основі яких лежить конкуренція їх суб’єктів, якісна освіта стала ототожнюватися з конкурентоспроможністю людини. Проте відомо, що конкуренція – стратегія взаємодії, що зумовлює особливий вид боротьби між окремими суб’єктами за досягнення власних цілей. Отже, конкуренція передбачає суперництво – загострене змагання індивідів. У зв’язку з цим іде активне обговорення ідеї створення конкурентного середовища в освітніх закладах. Водночас український народ споконвіку вирізнявся з поміж інших народів своїм гуманізмом, схильністю до свободи і співробітництва.
Сьогодні варто усвідомити найголовніше – кожна людина має право бути собою, тому їй не потрібно порівнювати себе з іншими, доводити комусь, що вона краща, заздрити тому, хто досяг більшого. Кожен має право на власну самореалізацію та на власне життя, саме тому так важливо навчитися доцільно поєднувати активність із самодостатністю.
Радимо прислухатися до мудрих слів: Справжня освіта не буде вчити Вас змагатися; вона буде вчити Вас співробітничати. Вона не буде вчити Вас боротися та прагнути до першості. Вона буде вчити Вас бути творчими, люблячими, не порівнюючи себе з іншими. Вона не буде вчити Вас тому, що Ви зможете бути щасливими, тільки досягнувши першості… У спробах досягти першості Вам доведеться пережити стільки страждань, що до того часу, як Ви її досягнете, страждання ввійде у звичку… Справжня освіта не буде вчити Вас прагнути до першості, вона буде вчити Вас насолоджуватися всім, щоб Ви не робили, і не заради результату, а заради самої дії. Так само як танцюрист, художник, митець або музикант.
Підкреслимо ще й те, що співробітництво передбачає рефлексивну суб’єкт-суб’єктну взаємодію, в якій першочергову роль відіграє відкритість:
учителя до діалогічної взаємодії з учнем, яка передбачає суб’єкт-суб’єктні психічні позиції обох сторін;
культури і суспільства, яка виявляється у прагненні вчителя змінити на краще дійсність, дослідити проблеми та обрати оптимальні способи їх вирішення;
свого «Я», власного внутрішнього світу, тобто організація такого освітнього (навчального) середовища, яке б сприяло розвитку «Образу Я».
Звернімо увагу на те, що, якщо в будь-якій ситуації взаємодія буде позбавлена щирості та відданості вчителя, то її не можна вважати рефлексивною. Головна особливість взаємодії вчителя з учнями – постійне відображення почуттів і думок учнів, створення умов для вироблення їхнього ставлення до об’єктів життя чи наукових фактів. При цьому учні знаходяться у позиції активних учасників пошуків і знахідок, обговорень і дискусій, що сприяє поглибленню їхніх знань, допомагає їх коректувати, виправляти помилки, спонукає до самопізнання та самореалізації. Проте, насправді сенс взаємодії у співробітництві набагато глибший. Учитель і учні не лише впливають один на одного, не лише обмінюються смислами, не лише упорядковують відносини між собою та ставлення до об’єктів діяльності – всі ці компоненти ще не визначають самої суті. А сутність у тому, що у співробітництві кожна людина (і учитель, і учень) реалізує свою людяність, свою індивідуальність і неповторність, тобто виробляє власний спосіб життєдіяльності – особистісну культуру. Отже, у співробітництві, взаємодіючи з учителем і однокласниками, учень оволодіває вмінням жити серед людей, розуміти інших, співпереживати, співчувати, допомагати іншим, турбуватися про інших і брати на себе відповідальність.
Ми виокремили вже дві умови – спрямованість на співробітництво як учителя, так і учня; відкритість і щирість у стосунках учителя з учнями. Ще однією умовою організації навчання у співробітництві є віра дитини в себе.
Згадаймо, всі вчителі-гуманісти хотіли зробити дитину щасливою, щоб вона ще у шкільні роки відчувала себе щасливою. В. Сухомлинський виявив, що для цього потрібно, щоб дитина справлялася зі своєю життєвою справою, щоб її не лаяли у школі, щоб не відчувала себе неповноцінною, а бачила: всі вчаться і я вчуся, отримую хороші оцінки. Вона хоче радісно йти до школи і радісно повертатися додому. Жах у тому, що сучасні діти перестають вірити у себе, тому що їх іноді принижують учителі, ними нехтують інші діти і тому вони відчувають себе нещасними. В. Сухомлинський усвідомив просту річ: щасливою дитина стає тоді, коли вона справляється зі своїми шкільними справами.
Ми нагадаємо знаменитий парадокс В. Сухомлинського. Він стверджував: «Щоб дитина добре вчилася, необхідно, щоб вона добре вчилася». Співробітництво дозволяє кожному учню, відповідно до можливостей і потреб, добре вчитися, саме тому він задоволений і успішний, відчуває себе щасливим та радісним.
А тепер спробуємо подивитися на навчальну діяльність дітей педагогічним поглядом, щоб зрозуміти, як управляти нею, організовуючи співробітництво з дітьми.
Вихідною умовою співробітництва у навчанні є наявність суб’єкта та об’єкта діяльності, бо зв’язок «суб’єкт-об’єкт» – один із проявів загальної амбівалентності світу. Адже, діяльність для того і організується вчителем, щоб завдяки пізнавальній чи пошуковій активності учень вступав у продуктивну взаємодію із різноманітними об’єктами світу та взаємодіяв з ними як носій власної свідомості, власної волі та певного ставлення. Саме в цьому випадку співробітництво відкриває учневі свободу вибору, вияву автономного «Я», і це «Я» збагачується усвідомленням власної автономності та відокремленості.
Теоретичне бачення вчителем суб’єкта та об’єкта діяльності у співробітництві стає умовою розвитку учня.
І навпаки: там, де вчитель теоретично не підготовлений, він не може зрозуміти, чому різноманітні заходи та справи, які він з дітьми робить, аж ніяк не сприяють ні фізичному, ні духовному сходженню дітей.
Професійне утруднення у визначенні смислу діяльності полягає в виокремленні центрального об’єкту діяльності, в яку залучаються учні. Сама праця з виготовлення красивої речі може бути позбавлена будь-якого ставлення до краси і бути сповнена меркантильним ставленням. Проте як тільки виділений об’єкт діяльності, визначено і виявлено до нього ставлення, так миттєво діяльність наповнюється певним смислом. Саджання дерев набуває значущості як форма виявлення турботи про життя людей, як форма виявлення любові до навчального закладу або як форма ставлення до свого «Я», що залишає свій слід на Землі. Зрозуміло, якщо вчитель не бачить об’єкт діяльності, сенсу в ній немає. Безглузда діяльність не може відігравати ролі розвиваючого фактору, а робота вчителя з учнями втрачає кваліфікацію педагогічної діяльності.
Виокремлення об’єкта діяльності учнів набуває, таким чином, ролі вирішального моменту навчально-виховного процесу: саме цей момент зумовить змістовне наповнення діяльності та якість змісту. Практична діяльність учителя значно змінюється, як тільки розкривається для нього вся значущість об’єкта діяльності та розгортається методика презентації учням такого центрального об’єкта. В. Мясищев із цього приводу писав: «У системі відносин людини до дійсності з виключною переконаністю виступає домінуюча та все визначаюча роль ставлення до людей».
Об’єкт діяльності завжди вище безпосередньо предмету дій, тому що у ньому, цьому об’єкті, вчителю вдається визначити та розкрити для учнів приховану від поверхневого погляду цінність життя: якщо запрошення послухати музику ґрунтується на презентації об’єкта «музична різноманітність людської мови» – мотивом стає «навчитися спілкуванню засобами музики», але якщо об’єктом святкового «класного чаю» виявилися ласощі, то мотивом буде «поїдання ласощів у найбільшій кількості», як би це не засмучувало вчителя.
Зрозуміло, з психологічного погляду, тут ми маємо справу з мотивацією – тим предметом у свідомості суб’єкта, що виконує роль рушійної сили активності. Мотив і є психічний механізм забезпечення змістовності діяльності учнів, тому з психологічного погляду неможна кваліфікувати будь-яку активність як елемент розвитку, не з’ясувавши характер мотивації.
Мотивація – рушійна сила навчання. Давайте разом з’ясуємо чому. Мотивація – спонукання до чого-небудь. Учитель може спонукати учнів до певної діяльності або вони спонукають до цієї діяльності себе самі і тоді йдеться про самомотивацію. Самомотивацію нині розглядають як частину соціального інтелекту людини. Його визначає те, наскільки людина швидко адаптується у ситуації швидких перетворень, чи може проявити себе у суспільстві, наскільки вона емоційно чутлива до змін у поведінці співрозмовника. Мотивів існує багато: мені це цікаво; у цьому полягає моє самовираження; для мене це певний етап зростання; так я набуваю певного досвіду тощо.
По суті, існує два види мотивації: мотивація уникнення невдачі й мотивація досягнення успіху. Саме вона багато що визначає в поведінці людини. Якщо людина уникає невдач, то її основний життєвий принцип – «Як би чого не вийшло». В усіх ситуаціях, що відбуваються, вона вбачає для себе небезпеку й про всяк випадок не робить жодних дій. Будь-яку ситуацію у житті така людина сприймає як проблему, причому часто неподоланну, тому шукає причину, чому вона нічого не робить. Людина, налаштована на досягнення успіху, бачить у кожній ситуації нові можливості. Вона осмислює їх і розуміє: для того, щоб чогось досягти, потрібно діяти та набувати практичного досвіду, нехай навіть негативного. Людина не сприймає його як невдачу, мотивуючи себе тим, що негативний результат – теж результат, і рухається далі. Вона усвідомлює, що результат показав її можливості на даний момент, і ще наполегливіше працює, вдосконалюючи себе.
Людські мотивації постійно змінюються, тому що мотиви дуже міцно пов’язані з потребами. Потреба – необхідність людини у будь-чому. Згадаймо відому всім піраміду потреб (Піраміду Маслоу):
біологічні (фізіологічні) потреби;
потреби у безпеці;
потреби в дружбі, належності до групи;
потреби у досягненні, визнанні;
потреби у самовираженні (самоактуалізації).
Зробімо підсумок: потреба породжує мотив, а мотив – мету. Досягнення мети – це не що інше, як задоволення потреби. Отже, потреба визначає мету, а сприяє цьому мотивація, тобто модель поведінки, яку обирає людина заради досягнення мети. Усвідомлення причинно-наслідкових зв’язків дозволяє зрозуміти, що мотиви управляють діями людей, а саме:
коли у людини є потреба і бажання, вона шукає спосіб його задоволення;
коли у людини немає потреби й бажання, вона шукає причину, чому вона нічого не робить;
коли у людини є бажання, в неї з’являється енергія бажання, яку вона і витрачає на його задоволення;
коли у людини нема бажання, але вона себе примушує щось робити, витрачається її життєва енергія і людина зморюється або починає хворіти.
Відповідно, вчителю важливо не примушувати дитину вчитися, а створювати сприятливі умови для стимулювання її потреби та бажання пізнавати, розвиватися, самореалізовуватися тощо.
Варто зупинитися на мотивації самовдосконалення як учителя, так і учня. Оскільки вдосконалення є шляхом розвитку себе як яскравої гармонійної особистості, то, як зазначав Л. Толстой, прагнення до самовдосконалення вже тому властиве людині, що, якщо вона відверта, ніколи не може бути задоволена собою.
Спонукають людину до самовдосконалення три обставини:
наявність у людини потреби у самоповазі й у схваленні іншими, у соціальному престижі;
неузгодженість в образах свого «Я»: «Я ідеальне» і «Я реальне»;
самооцінка й самоставлення, яке виникає на цій основі.
Відповідно розрізняють моральне, інтелектуальне й фізичне самовдосконалення. Моральне самовдосконалення пов’язують із самовихованням, інтелектуальне – із самоосвітою, фізичне – із саморозвитком. Дослідники стверджують, що відсутність одного із компонентів спонук перешкоджає виникненню мотивації самовдосконалення. Так стверджують прихильники традиційної освіти. Якщо ж спиратися на те, що людина – біопсихосоціальна істота, то і вдосконалювати треба природовідповідно – дбати про здоров’я і красу тіла; про власну психіку з усією гамою процесів, які там відбуваються, заради психічного здоров’я та розвитку високих почуттів; про розвиток свідомості, щоб на основі власної життєвої позиції творити свій власний життєвий світ і виробляти продуктивні стосунки з іншими та самореалізовуватися у життєдіяльності. Саме тому виокремимо найбільш типові мотиватори (настанови), що охоплюють три сфери ставлення (до себе, до Світу, до сенсу життя) та показують, заради чого людина може прагнути до самовдосконалення. Ці мотиватори вчитель використовує у співробітництві з учнями, спонукаючи їх до самовдосконалення:
мотиватори, що пов’язані зі ставленням до себе:
заради позитивного ставлення людей («щоб до мене ставилися з повагою»);
заради вдосконалення («щоб удосконалювати себе»);
заради самореалізації тощо.
мотиватори, що охоплюють ставлення до Світу:
заради гармонії з природою, суспільством, Космосом («щоб добре ставитися до людей», «щоб жити у гармонії з природою»);
заради альтруїзму («хочу робити добро людям»).
мотиватори, що стосуються сенсу життя:
заради матеріального добробуту («щоб мати матеріальні блага»);
заради комфортного життя («щоб легше жити»);
заради уникнення неприємностей («у мене своя доля»);
заради духовного розвитку («удосконалюючи себе, я удосконалюю світ»).
У зв’язку з цим стає зрозумілим, що вчитель завжди повинен бути майстром мотивації у взаємодії з учнями. Мотивуючи спільну діяльність, учитель:
підтримує добрі (продуктивні) стосунки між усіма учасниками взаємодії;
підбадьорює учнів, коли вони стикаються із труднощами;
підтримує продуктивний зворотний зв’язок;
піклується про різноманітність методів організації взаємодії;
привчає учнів до пізнавальної діяльності на творчому та пошуковому рівнях пізнавальної активності, розвиваючи їхню наполегливість, силу волі, цілеспрямованість;
заохочує виконання завдань підвищеної складності;
учить чітко визначати мету, завдання, способи виконання, критерії оцінювання;
розвиває почуття обов’язку, відповідальності;
учить бути вимогливим перш за все до себе.
Здійснюючи мотивацію, вчитель може використовувати й такі прийоми:
використовує дитячу цікавість – робить вивчення предмету особистою справою учня;
«вплітає» в канву уроку ефект загадковості – використовує ребуси, кросворди, загадки, проблемні ситуації тощо;
ставить під сумнів доступну учням логіку пояснення – демонструє суперечності у навчальному матеріалі.
Усвідомімо те, що працювати й любити свою роботу вчителю, так само як учитися і любити пізнавати учню – речі дуже різні. Саме тому і вчителю, і учню важливо знаходити спонуку, викликати в себе потребу та бажання перш ніж братися за виконання будь-якої роботи.
Існують прийоми управління власною мотивацією, серед них виокремимо наступні:
свідомий вибір – свідомо зробити вибір найбільш вдалого варіанта вирішення проблеми;
позитивне мислення – навчитися у будь-якій ситуації бачити позитивне (життя – це не те, що з нами відбувається, а те, як ми до цього ставимося);
чітка мета – ставити перед собою реальні цілі і конкретні завдання;
дружня підтримка – просити підтримки та допомоги у своїх однодумців і авторитетних для себе людей.
Отже, ціннісно-орієнтована діяльність учнів – це наслідок професійно-педагогічного інструментування об’єкта цієї діяльності вчителем.
Спробуймо схематично продемонструвати з цих позицій діяльність, яку організовує вчитель (див. рис. 1).
Рис. 5.1 Схема організації вчителем спільної діяльності з учнем
Зробімо наголос на початковому моменті діяльності і її завершальному моменті, які дозволять констатувати продуктивність того, що відбулося. Набуття особистісного сенсу в співробітництві відбувається безперечно, тому що, по-перше, спільна діяльність передбачає збагачення кожного учасника новими мотивами та сенсами, а, по-друге, роль, запропонована кожному учаснику, передбачає його напружене духовне зусилля для осмислення того, що відбувається.
Перший етап, що відкриває учням цінність чи значущість об’єкта, і останній етап, коли народжується в особистісній структурі кожного учня сенс об’єкта для власного життя, а значить, відбувається привласнення цінності особистістю – вимагають високої управлінської майстерності і професіоналізму вчителя.
Безумовно, важливо назвати професійні операції, які використовує вчитель у момент презентації учням об’єкта діяльності, ось вони (за Н. Щурковою):
виділити з усіх складних ситуацій реального повсякденного життя певний об’єкт, взаємодія з яким суттєво впливає на життєдіяльність («постійно і повсякчасно відчуваю труднощі, які заважають щастю мого життя»);
звернути увагу на проблематичність взаємодії всіх людей із певним об’єктом і запропонувати знайти для себе хоча б часткове вирішення проблеми («всі страждають, бо не вміють вирішити проблему»);
змоделювати майбутню потребу в певному об’єкті з погляду бажаного життя («завтра – воно наближається так швидко – нам це знадобиться»);
співвіднести обставини поточного життя з бажаним образом тих самих обставин («та якби було інакше, якби було добре»);
вказати учням на невідому їм сферу життя та об’єкт, який людство за невідомою дітям причиною відносить до цінностей і викликати інтерес чи для початку – зацікавленість («чомусь людство цінує це, а ми чомусь живемо без цього. Хотілося б з’ясувати, чому»).
Зрощування суб’єкта в учневі відбувається не у момент якоїсь особливої діяльності, а під впливом спеціально інструментованих ситуацій діяльності будь-якого виду.
Тепер, надамо педагогічну характеристику діяльності учнів у співробітництві:
Осмислення учнями власної активності → вияв учнем як суб’єктом діяльності особистісної значущості того, що він робить «тут і зараз» → особистісний сенс («навіщо мені особисто це потрібно робити»).
Творча основа діяльності учнів → діяльність, спрямована на творення, а не на руйнування та знищення → здатність до творення («діяльність стає активною формою вираження ставлення» за А.Н. Лєонтьєвим).
Сувора необхідність виявляти та оцінювати дуальний педагогічний результат будь-якої діяльності учнів:
предметний – конкретний продукт діяльності (вивчив вірш);
ставлення – система соціальних відношень учня до світу (проживання реального ставлення «тут і зараз»).
Необхідність забезпечувати педагогічно організовану діяльність учнів простою і зрозумілою інструкцією, яка показує легкий доцільний спосіб досягнення мети чи задуму.
Завдяки досвіду і його узагальненню в діяльності учня, у його свідомості складається певний образ життя людини серед інших людей → спосіб життя людини (загальнолюдська культура).
Відповідно, в основі організації співробітництва вчителя з учнями у навчально-виховному процесі лежить установлення міцного логічного зв’язку: суб’єкт → об’єкт → діяльність. І це відбувається завдяки збудженню мотиваційного механізму психічної структури особистості та забезпечує змістове наповнення діяльності та її розвиваючий потенціал.
Діяльність, у яку вчитель залучає дітей – завжди проблема життя, яку необхідно вирішити дітям, так, щоб те, що зробить кожна дитина у цій діяльності, ставало співбуттям її життя, значущою частиною та досвідом власного життя.
Тепер з’ясуймо функції вчителя в управлінні співробітництвом:
виявлення проблеми життя → учнів необхідно навчити побачити проблему життя в його потоці, зміні подій → розкриття за конкретним загального, за щоденним – вічного, за предметно-речовим – абстрактного → це веде до осмислення учнем сутності життя, людського зокрема;
розвиток життєво важливих умінь учнів, які дозволяють їм вирішувати проблеми власного життя самостійно → навчає учнів учитися, жити, налагоджувати стосунки, виробляти позицію життєтворення, саногенне мислення, власний спосіб життя → особистісну культуру;
організація радісної, успішної, щасливої життєдіяльності кожного учня → створити сприятливі умови, щоб учні реалізували свої внутрішні потреби – прагнення до розвитку, дорослішання, свободи.
Підсумовуючи, звернімо увагу на те, що діяльність, яку організовує вчитель, розширює палітру факторів радості, успіху, щастя, а отже, сприяє розвитку здатності кожного учня бути щасливим у своїй життєдіяльності. Щастя життя зовсім не в тому, щоб позбавитися від проблем, напруги, стресів, труднощів. Щастя життя у самому житті, якщо воно наповнюється активною взаємодією людини зі світом, духовним смислом і ціннісним змістом. Місія ж учителя – сприяти радості, успіху, щастю дітей, з якими він взаємодіє.
Пам’ятаймо: «Життя – це не те, що з нами відбувається, а те, як ми до цього ставимося. Наше ставлення – це пензлик, яким ми розфарбовуємо життя у ті кольори, які самі обираємо!»
Та усвідомимо стародавню китайську приказку: «Дай мені рибу, і я буду ситим цілий день, навчи мене ловити рибу, і я буду ситим усе життя».
Усе сказане приводить нас до головної думки – навчання повинно бути розумним – це навчання самоорганізації. Дитині важливо навчатися самостійно (індивідуально чи в групі), учитель же створює для цього сприятливі умови, надає допомогу, спрямовує, саме тому вчитель не вчить, а допомагає вчитися.
Отже, одне з головних завдань учителя – навчити учнів доцільної самоорганізації – вмінню дитини без систематичного зовнішнього контролю, без допомоги та стимулювання вчителя, самостійно та доцільно організовувати свою життєдіяльність та навчання, реалізуючи власні цілі, можливості та потреби.