Способи та технології активізації пізнавальної діяльності дитини
Вчитель обирає такі способи та технології активізації пізнавальної діяльності учня, які створюють умови не лише для його життєдіяльності, але, спираючись на його здібності, нахили, інтереси, особистісні цінності, суб’єктивний досвід, потреби та можливості, спонукають до самопізнання, самовизначення та самореалізації, вироблення власного світогляду та життєвої позиції. В основу взаємодії з учнями в пізнавальній діяльності вчителю необхідно покласти наступні провідні принципи: гуманістичність, природовідповідність, науковість, творчість та базові підходи: самоврядування, співробітництва, особистісно включеної позиції, активності, діяльності, створення ситуації успіху, опори на життєвий досвід, дружніх стосунків, використання різних стратегій і форм взаємодії, систематичності оцінювання та самооцінювання, використання інноваційних технологій і їх інтеграції.
Організація пізнавальної діяльності учнів здійснюється на основі варіативності – різноманітності змісту, форм і методів (способів) пізнавальної діяльності.
Рефлексивна суб’єкт-суб’єктна взаємодія в пізнавальній діяльності відбувається на основі:
демократичного типу педагогічного управління;
стилю спілкування на основі захоплення спільною діяльністю та на основі дружніх стосунків;
моделей спілкування «Союз» і «Друг»;
прибудови поруч («Дорослий»);
суб’єкт-суб’єктних позицій;
особистісно включеного діалогічного спілкування;
рефлексивного управління;
емоційного, інтелектуального, психічного, діяльнісного, пізнавального тощо контактів.
Таким чином створюються умови для оволодіння знаннями на трьох рівнях: мотиваційному, когнітивному та операціональному. Крім того, переведенню знань у особистісний досвід учня сприяє концентроване навчання, яке запровадив у 70-ті роки ХХ століття Г. Ібрагімов, а у 80-ті – удосконалив М. Щетинін. Сутність концентрованого навчання ми покажемо схемою (див. рис.3.2):
Рис. 3.2 Модель концентрованого навчання
З’ясуємо особливості технологій навчання, побудованих на активізації пізнавальної діяльності дитини. Вони полягають у наступному:
учитель систематично створює проблемні ситуації, повідомляє дітям факти і організує їхню навчально-пізнавальну діяльність. На основі аналізу фактів діти самостійно роблять висновки і узагальнення, формулюють (за допомогою вчителя) визначення понять, правила, теореми, закони чи самостійно використовують відомі знання в новій ситуації (винаходять, планують, майструють, моделюють, проектують тощо) або ж художньо відображають дійсність (пишуть вірші, твори, малюють, грають тощо);
учитель систематично організовує самостійну роботу дітей, яка спрямована на засвоєння нових знань, умінь, повторення, закріплення, вироблення навичок. Діти самі здобувають нові знання, в них виробляються навички розумових дій і операцій, розвивається увага, творча уява, здогадка, виробляється здатність відкривати нові знання і знаходити нові способи дій шляхом висування гіпотез і їх обґрунтування;
дитині, перед тим як вивчити, треба зрозуміти, тому все приймає характер відкриття: треба шукати, знаходити теореми самій, осмислювати правила критично. Така навчальна діяльність призводить до змін у структурі мисленнєвої діяльності, специфікою якої стає вирішення навчальної проблеми шляхом роздумів, висування гіпотез, здогадки або ж поєднанням аналітичного і евристичного шляхів вирішення;
вся система методів спрямована на гармонійний духовний розвиток особистості, розвиток її пізнавальних потреб, на становлення інтелектуально активної особистості;
дитина вирішує нові для неї пізнавальні та практичні завдання і проблеми за допомогою вчителя;
поєднання проблемного викладання з проблемним учінням;
єдність навчання і виховання – виховуюче навчання, яке розвиває;
специфічна інтелектуальна діяльність дитини із засвоєння (самостійного) нових понять (усвідомленість, глибина, міцність знань, розвиток логіко-теоретичного і інтуїтивного мислення);
найбільш ефективний спосіб вироблення світогляду (розвивається критичне, творче, діалектичне мислення);
зв’язок навчання з життям – вітагенне навчання;
поєднання різноманітних типів і видів самостійних робіт учнів;
індивідуальний підхід;
динамічність навчання;
висока емоційна активність дітей;
забезпечення нового співвідношення індукції і дедукції та нового співвідношення репродуктивного і продуктивного, зокрема і творчого;
використання евристичних методик, прийомів створення ситуацій пошуку, мисленнєвої напруги, міркувань;
актуалізація природної цікавості, здогадки, допитливості дитини, спирання на них у навчальному процесі;
орієнтація дитини на оволодіння способами інтелектуальної діяльності у формі «м’яких» алгоритмів, які моделюють творчий процес, інтелектуальний пошук.
Особливої уваги, крім розглянутої технології концентрованого навчання, заслуговують способи розвитку пошукової активності учня та технології розвиваючого навчання. Потреба в них надзвичайно велика, тому що креативність людини з віком, на жаль, спадає. На це вказують результати досліджень П. Торренса: діти до 5-ти років дають до 90% оригінальних відповідей, до 7-ми років вже до 20%, дорослі – до 2%. Причин цьому багато, проте найчастіше – це звичка діяти за зразком, нормою, алгоритмом, інструкцією, вимогою, правилом, невміння чи то небажання мислити, догматичність життєвих установок. Про це яскраво свідчить вислів Джона М. Кейнса «Трудність полягає не у сприйнятті нових ідей, а у відмові від старих уявлень».
Саме тому так важливо вчителю стимулювати пізнавальну діяльність учнів, використовуючи прийоми та способи її активізації. Звернімося до них, спираючись на зауваження В. Бєлінського: «Розум дається людині для того, щоб вона розумно жила, а не для того тільки, щоб вона бачила, що вона нерозумно живе».
Технологія розвитку пошукової активності дитини передбачає:
Вибір змісту навчального матеріалу (його новизна, наукова, теоретична і практична цінність, зв’язок із сучасністю, досвідом дитини, незвичайність фактів або їх протиріччя).
Використання методів і прийомів, які стимулюють самостійність розумової діяльності дитини. Серед них Г. Щукіна називає створення ситуацій, у яких дитина може:
захищати свою думку, наводити на її захист аргументи, докази, використовувати набуті знання;
задавати питання вчителю, товаришам, з’ясовувати незрозуміле, заглиблюватися у пізнання;
рецензувати відповіді товаришів, твори, інші творчі роботи, вносити певні корективи, давати поради;
ділитись своїми знаннями з іншими;
допомагати товаришам долати труднощі, пояснювати їм незрозуміле;
виконувати завдання-максимум, розраховані на читання літератури, першоджерел, на тривалі спостереження;
спонукати дітей знаходити не одне рішення, а декілька самостійних;
практикувати вільний вибір завдань, переважно пошукових, творчих;
створювати ситуації самоперевірки, самоаналізу особистих пізнавальних і практичних дій;
займатися різноманітною діяльністю, включаючи до пізнання аспекти праці, гри, художньої, суспільної тощо діяльності.
Створення умов для порівняння з використанням наочності (наочність тільки тоді має педагогічну цінність, коли вона активна).
Використання різних форм навчання, проведення нестандартних уроків (уроки-турніри, уроки-аукціони, уроки-подорожі, уроки-диспути тощо).
Використання парної, групової, колективної та індивідуальної роботи.
Використання у навчанні цікавого.
Використання пізнавальної гри, конкурсів, олімпіад, конференцій, які спонукають дітей до розумового змагання, напруження інтелектуальних сил.
Створення у навчанні ситуації вибору. Дидактичний вибір передбачає активні інтелектуальні й вольові дії суб’єкта (аналіз, співставлення, прийняття рішення тощо), спрямовані на визначення переваг однієї з альтернатив у змісті навчального матеріалу, формах і методах організації навчально-пізнавальної діяльності з урахуванням своїх потреб, цілей, інтересів, можливостей.
Створення ситуацій успіху. Людина, якщо її праця не завершується успіхом, починає втрачати віру в свої можливості.
Забезпечення адекватної системи оцінювання результатів навчання, розвиток захоплень дітей.
Наведемо приклади:
Технологія розвитку пошукової активності учнів (за В. Шаталовим):
ніколи і жодний матеріал не повторюється хоча б двічі однаково;
розгалужений відкритий набір прийомів розв’язання задач, виконання вправ, лабораторних робіт;
організація самоврядування у класі;
набір правил оцінювання на засадах принципу «відкритих перспектив»;
набір прийомів і способів використання опорних конспектів.
Урок – життя (за Є. Ільїним):
урок – це людинотворчий процес;
урок – це спілкування, а не просто робота;
урок – це мистецтво, а не лише навчальне заняття;
урок – це життя, а не години у розкладі;
урок – це своєрідний одноактний спектакль із декількома діями, співтворчість двох моралістів – письменника і вчителя;
урок – це не аргументи і факти, а відкриття життя;
урок – це спільна діяльність учителя і учня на творчій основі, духовній рівності і міжособистісному спілкуванні.
Мета вчителя – допомогти особистості повірити у свої сили, пробудити в ній найкращі якості особистості, підвести до висот гуманізму і громадянськості.
Технологія розвитку способів розумових дій (за В. Давидовим) полягає у тому, що:
Зміст навчання структурований на основі теоретичних знань, які виходять за межі чуттєвих уявлень, спираються на мисленнєві перетворення абстракцій, відображають внутрішні відношення і зв’язки. Вони утворюються шляхом генетичного аналізу ролі і функцій деяких загальних відношень усередині цілісної системи компонентів.
Основу системи теоретичних знань складають змістові узагальнення. Це можуть бути:
найбільш загальні поняття науки, що виражають глибинні причинно-наслідкові зв’язки та закономірності, фундаментальні генетично вихідні уявлення, категорії (число, слово, енергія, матерія тощо);
поняття, у яких виділені не зовнішні, предметно-конкретні ознаки, а внутрішні зв’язки (історичні, генетичні тощо);
теоретичні образи, що одержані шляхом мисленнєвих операцій з абстрактними об’єктами.
Змістове узагальнення – осягнення предмета не через його наочну зовнішню схожість з іншими, а через його скриті конкретні взаємозв’язки, через суперечливий шлях його внутрішнього розвитку.
За В. Давидовим способи розумових дій, способи мислення поділяються на розсудливі (емпіричні, що спираються на наочні образи) і розумні або діалектичні. Розсудливо-емпіричне мислення пов’язане з дослідженням природи самих понять, розкриває їх рух, розвиток. Сутність теоретичного мислення, за В. Давидовим, полягає в тому, що це особливий спосіб підходу людини до розуміння речей і подій шляхом аналізу умов їх походження і розвитку. Базою теоретичного мислення слугують мисленнєво ідеалізовані поняття. Відповідно виділяються способи розумових дій:
Змістовий аналіз – спосіб розумових дій, який являє собою виявлення генетично вихідної основи деякого цілісного об’єкта; він спрямований на пошук і виокремлення суттєвого відношення серед певних його особливостей.
Змістове абстрагування – спосіб розумових дій, який являє собою визначення вихідного загального відношення у даному матеріалі та формулювання його у знаково-символьній формі. Узагальнення – виділення суттєвих ознак у об’єктах і об’єднання об’єктів за цими ознаками, підведення їх під загальне поняття.
Теоретичне, змістове узагальнення – спосіб розумових дій, який здійснюється шляхом аналізу цілого, щоб відкрити його генетично вихідне, суттєве, загальне відношення як основу внутрішньої єдності цього цілого.
Сходження від абстрактного до конкретного – спосіб розумових дій, який являє собою використання змістового узагальнення як поняття високого рівня для наступного виведення інших, більш «конкретних» абстракцій. Сходження від абстрактного до конкретного є загальним принципом орієнтації дітей у всій різноманітності фактичного навчального матеріалу.
Змістова рефлексія – спосіб розумових дій, який являє собою пошук і розгляд суттєвих основ своїх власних мисленнєвих дій.
А також усім відомі способи розумових дій – порівняння, виокремлення головного, аналіз, синтез, міркування, узагальнення, застосування знань у нових умовах.
Цілеспрямована навчальна діяльність – особлива форма активності дитини, спрямована на зміну самої себе, як суб’єкта учіння. Ознаки цілеспрямованої навчальної діяльності:
наявність в учня внутрішніх пізнавальних мотивів, що йдуть від пізнавальних потреб. (Шукає відповідь на власне питання);
наявність мети свідомої самозміни (я це пізнаю, зрозумію, вирішу), розуміння і прийняття учнем навчальної мети;
позиція учня як повноцінного суб’єкта діяльності, що здійснює самостійно всі етапи: цілепокладання, планування, реалізацію мети і аналіз (оцінювання) результату;
спрямованість на засвоєння теоретичних знань, умінь і навичок, пошук і побудова основ дій, оволодіння загальними принципами вирішення завдань певного класу.
учень виконує роль дослідника-творця;
рефлексивний характер розгляду основ власної діяльності.
Досвід творчої рефлексії є базовим компонентом у становленні особистості.
Отже, усвідомімо, що:
розвиваюче навчання здійснюється як цілеспрямована навчальна діяльність, у якій учень свідомо ставить мету і завдання самозміни і творчо їх досягає;
розвиваюче навчання здійснюється шляхом проблематизації;
розвиваюче навчання здійснюється шляхом вирішення навчальних завдань;
розвиваюче навчання – це колективна мисленнєва діяльність – діалог, полілог, ділове спілкування дітей.
Позиція вчителя: до класу не з відповіддю (готові ЗУН), а з проблемним чи пізнавальним питанням, учитель веде до відомих йому цілей навчання, підтримує ініціативу учня у потрібному напрямку.
Позиція учня: суб’єкт пізнання; за ним закріпляється роль того, хто пізнає себе, світ навколо себе і виробляє продуктивні стосунки як із собою так і зі світом навколо себе (у спеціально організованих для цього умовах).
На завершення проаналізуймо слова мудрих людей:
«Майбутнє людини завжди у значній мірі створюється нею самою» (В.І. Вернадський).
«Природа так про все подбала, що скрізь ти знаходиш, чому вчитися» (Леонардо да Вінчі).