Розділ 3. Управління пізнавальною діяльністю дітей у навчально-виховному процесі

«З усіх народів першим буде той, який випередить інші

в галузі думки та розумової діяльності»

Л. Пастер

«Треба прагнути до багатомислення, а не до багатознайства»

Демокріт

«Праця підливає масло до лампади життя, а думка запалює її»

Д. Беллере

1. Специфіка управління природою дитини.

2. Організація пізнавальної діяльності дитини.

3. Способи та технології активізації пізнавальної діяльності дитини.

Опорні поняття: дитина, діяльність, пізнавальна діяльність, активність, пізнавальна активність, активізація; рушійні сили природи в дитині, стихійні пристрасті дитини: до розвитку, до дорослішання, до свободи; ідея, досвід.

1. Специфіка управління природою дитини

Поле педагогічної уваги вчителя – та сфера свідомості, де розміщується система головних професійних об’єктів, які вимагають його постійної уваги. Від того, наскільки системне та стійке таке розміщення об’єктів, залежить ефективність педагогічної діяльності. У професійній діяльності вчителя зміст поля педагогічної уваги відіграє надзвичайно важливу роль. Проте його не створюють обставини та власний педагогічний досвід сам по собі. Таке поле варто цілеспрямовано створювати. Вчитель, якщо він професіонал, створює своє поле педагогічної уваги у професійній діяльності. Що ж знаходиться в ньому?

А. Макаренко вважав, що головним об’єктом педагогічної уваги є ставлення. З’ясуймо, перш за все, як сприймати дитину. Згідно традиційного підходу дитина – пустий глечик, чиста дошка, шматок глини – матеріал, з якого вчитель робить те, що вважає за потрібне. Проте, сучасна гуманна педагогіка, заперечуючи таке ставлення до дитини, вважає, що гуманно-особистісний освітній процес повинен бути насичений педагогічним оптимізмом щодо кожного.

Слово «дитина» розуміється як «породжене нове буття», слово «діти» означає «діючі в істині», слово «хлоп’ята» (рос. «ребята» – прим. пер.) – «ті, хто несуть таємницю відродження буття». Так, стверджує Ш. Амонашвілі, перекладаються із санскриту ці слова. Вчитель вірить у те, що дитина все може і у неї вселяє цю впевненість. Він заохочує дітей прагнути до пізнання себе, світу навколо себе, до самовиховання та розвитку, до осмислення й усвідомлення фактів життя, вироблення власних ціннісних орієнтацій та життєвої позиції, ставлячи перед ними спільні та індивідуальні цілі.

Оптимізм учителя щодо дітей залежить від його сприйняття дитини. Ким є дитина для вчителя? Якщо дитина для нього лише учень, вихованець, який повинен засвоїти знання, уміння та навички й відповідно до вимог себе поводити, то вчитель і ставиться до нього так: жалість, брутальність, спроби позбутися тощо. Якщо ж учитель проймається педагогічною вірою, яка має міцну основу – фундаментальні припущення, аксіоматичні засади, що становлять предмет для багатьох духовно-філософських учень, то вчитель ставиться до дитини як до найвищої цінності – унікальної та неповторної. Суть цих учень розкривається в трьох постулатах віри вчителя у дитину (за Ш. Амонашвілі):

• Дитина – це явище, а не випадковість. Людина народжується для людини, люди потрібні один одному, тому що вони творять один одного і самих себе.

• Дитина несе в собі свою життєву місію, якій вона повинна служити. Це її служіння, її місія спрямовані на благо людей.

• Дитина несе в собі найбільшу енергію. Вона як мікрокосм виношує в собі могутність і безмежжя макросвіту і спрямована на осягнення цього світу. Ці устремління до одухотворення своєї сутності дитині притаманні споконвічно.

Отже, вчителю необхідно вірити в силу і міць дитини, інакше він не зможе організовувати оптимістичну, гуманну, рефлексивну взаємодію з нею. Чи знайде дитина себе у житті, чи зможе вона виявити свою особистісну диспозицію, чи не спотвориться її доля – усе це буде у значній мірі залежати від того, наскільки освітній процес відповідає її внутрішнім устремлінням. До такого висновку прийшов Ш. Амонашвілі.

Гуманно-особистісний освітній процес, і діалогічна взаємодія зокрема, організується на цілісності природи дитини. Важливо не враховувати особливості дитини, а брати до уваги рух цілісної природи в дитині. Дитина розвивається за законами природи, за її календарним планом. Природа рухається шляхом знаходження своєї унікальності й неповторності в особі кожної дитини, шляхом знаходження заданої їй форми й нарощування заданих ресурсів, олюднює і окультурює себе в ній. Цей рух відбувається завдяки силам, котрі Ш. Амонашвілі називає стихійними пристрастями, пояснюючи це тим, що вони «накидаються» на дитину зненацька і «захоплюють» її у «полон», вони є пристрастями тому, що сама дитина їх прагне, хоче бути ними захопленою і, знаходячись у полоні своїх пристрастей, почуває себе вільною. Саме рух стихійних пристрастей забезпечує виявлення природних багатств дитини.

З’ясуймо, що ж це за пристрасті. Перша пристрасть – це пристрасть до розвитку. Дитина не може не розвиватися – біологічно, психічно, соціально. «Стихійне» прагнення до розвитку є природним станом дитини: розвиток природних задатків (вроджених можливостей) відбувається шляхом подолання протиріч та труднощів. Дитина сама шукає у довкіллі труднощі аби подолати їх, адже лише за цих умов вона здатна довести свої природні можливості до відповідних їй меж. Цей могутній імпульс до розвитку охоплює дитину стихійно, чим і пояснюються її витівки – нерозумні, а найчастіше й небезпечні. Цим пояснюються також духовні та пізнавальні запити.

У чому ж полягає завдання управління? Воно полягає в тому, щоб створити сприятливі умови діалогічної взаємодії зі своїми предметно-просторовими морально-соціальними якостями, які дозволять дитині задовольнити свою пристрасть до розвитку. Відповідно, важливо не враховувати у взаємодії цей природний стан дитини, а виходячи з нього, створювати відповідні для становлення її багатогранної природи умови.

Ш. Амонашвілі підкреслює, що розвиток відбувається шляхом подолання труднощів – і це Закон природи. Ще понад дві тисячі років тому люди з’ясували, що труднощі – наші вчителі, бо, долаючи проблеми, людина розвивається. Отже, управління взаємодією полягає у тому, щоб в освітньому процесі, зокрема в пізнавальній діяльності, дитина постійно знаходилася перед необхідністю долати різноманітні труднощі, вирішувати проблеми і щоб вони узгоджувались з її індивідуальними можливостями.

Друга пристрасть – це пристрасть до дорослішання. Дитина народжується, щоб стати дорослою – облагородженою, духовною, знаючою та вмілою, здатною самореалізуватися. Саме тому діти грають у рольові ігри, де беруть на себе обов’язки дорослих. Пристрасть до дорослішання спочатку непомітно супроводжує пристрасть до розвитку, але поступово посилюється і починає впливати на всі сфери життя дитини. Дитинство, вважає Ш.О. Амонашвілі, не застиглий стан безтурботності, золота пора, коли ні про що не треба піклуватися (дбати). Сама природа не схиляє її до такої безтурботності. Справжнє дитинство – це складне, часом болісне дорослішання.

При посиленні імпульсів цієї пристрасті дитина починає шукати відповідні умови й середовище для її задоволення. Саме тому вона починає наслідувати зовнішні прояви життя дорослих (паління, брутальна поведінка тощо). Проте, зауважимо, поганим звичкам і впливу дорослих дитина піддається тоді, коли в її безпосередньому середовищі близьких вона не знаходить задоволення своєї природної пристрасті, перед якою, як перед стихією, одна вона безпорадна. Задоволення пристрасті до дорослішання відбувається у спілкуванні, в першу чергу з дорослими. Спілкуючись із однолітками, дитина не може повною мірою задовольнити цю потребу. Формула «Ти ще маленький» і відповідне їй ставлення до дитини суперечать основам гуманної педагогіки. Вона спрямовує на стосунки відповідні формулі «Ти ж дорослий…», що створює сприятливі умови для активного прояву та задоволення пристрасті до дорослішання.

Пристрасть до дорослішання – гарант того, що з дитини може відбутися морально і духовно чиста, розумово розвинута, свідома, з почуттям обов’язку та відповідальності, творча людина для суспільства. Проте умовою того, щоб гарант спрацював, є якість освітнього процесу. Саме тому висуваються вимоги до вчителів:

• спілкуватися на рівних (S   S взаємодія, прибудова поруч (Дорослий));

• постійно утверджувати у дитині особистість (давати можливість самій приймати рішення та діяти);

• виявляти довіру;

• доручати справи дорослих;

• використовувати стратегію співробітництва;

• покладати на дитину обов’язки;

• звертатися до дитини за співчуттям.

Звідси найважливіший принцип гуманно-особистісної педагогіки: з метою задоволення пристрасті до дорослішання створити такий освітній процес, який допоможе дитині почувати себе дорослою там, де вона ще дитина.

Третя пристрасть – це пристрасть до свободи. Дитина виявляє її з раннього дитинства, у різних формах і багатогранно. Пригадаймо, вже з 2‑3-річного віку вона намагається вислизнути з-під опіки дорослих і прагне затвердити свою самостійність – «Я сам!». Якщо дитина свою пристрасть до дорослішання затверджує у спілкуванні з дорослими і тому шукає дорослого, який задовольнить у ній цю потребу, то пристрасть до свободи вона шукає знову ж таки у спілкуванні з дорослим, однак шляхом віддалення від нього. Там дитина готова бути під впливом дорослого (пристрасть до дорослішання), тут же – намагається вийти з-під цього впливу (пристрасть до свободи), поводитися так, як їй хочеться, або навіть всупереч вимогам дорослих. Саме тому в управлінській діяльності необхідно пам’ятати, що вся понукальна, заборонна педагогіка, всі міри покарання призводять до негативного результату – пригнічення прагнень до дорослішання та до свободи.

Зрозуміло, що дітям не можна дозволяти все. Але важливо розуміти й те, що дітей не можна силувати і примушувати проти їхньої волі. Звичайно, влада та права дорослих допоможуть їм підкорити дитину своїм вимогам, навчити її не порушувати їхньої волі. Так виникло силове й авторитарне виховання у родині, авторитарний освітній процес у навчальному закладі, де більше примусу, ніж заохочень, більше заборон, аніж дозволу, більше конфліктів, ніж співробітництва й радощів.

Усвідомімо, що пристрасть до свободи є природний стан. Це природа продовжує у ній свій пошук, своє становлення, шукає можливості для прояву своєї багатоликості, для вдосконалення та розвитку. Це пустує не сама дитина, а природа в ній, готуючи свої сили для майбутніх звершень. Турбота дорослих про дитину, на жаль, скоріше спрямована не на сприяння цим зусиллям, а на пригальмовування природної пристрасті до свободи.

Пристрасть до свободи має свою унікальну властивість – це прагнення до вільної несвободи. Нажаль, вона залишається без педагогічного осмислення. Справа в тому, що свобода для дитини не мислиться як хаотична вседозволеність. Самі духовні та природні субстанції в дитині прагнуть до вільної несвободи. Згадаймо як поводить себе дитина у груповій рольовій грі: примусити її грати неможливо, проте, якщо вона залучається у гру, то вільно підкоряється правилам гри, вибравши собі певну роль. Це підтверджує, що дитина внутрішньо готова до вільної несвободи, до впорядкованої, узаконеної, суспільно дозволеної свободи, до звуження безвідповідального прояву інших своїх потреб.

Дитина набирає міць і енергію тією мірою, в якій вона переборює свої природні пристрасті й звільняється від них. Мудра допомога й підтримка вчителя грають у цьому процесі виняткову роль. Істина говорить про те, що природа дуальна, бо об’єднує протилежності, а пристрасть, опір, небезпека – це вчителі. Людина здобуває ту силу, яку переборола.

Існує ще одна об’єктивна закономірність навчально-виховного процесу – примус, адже від дитини не залежать ні зміст освіти, ні форми її організації, ні методи, ні загальний порядок в освітньому закладі. Це як правила рольової гри: їх необхідно прийняти, їм необхідно підкорятися. Примус збільшується в авторитарному педагогічному процесі, але в гуманно-особистісному – він може бути нівельованим, адже створюються умови для запрошення й задоволення, подальшого розвитку та становлення дитини. А пристрасть до свободи породжує принцип збереження за дитиною почуття вільного вибору.

Зробімо основні висновки:

• Основними рушійними силами у дитині є три її природні пристрасті: до розвитку, до дорослішання, до свободи.

• Головне завдання вчителя – створити сприятливі умови для задоволення дитиною своїх природних пристрастей, а саме: суб’єкт-суб’єктна рефлексивна взаємодія, діалогічне спілкування, розуміння потреб і можливостей дитини, співробітництво, віра та повага до неї, сприяння та допомога; створення безпечних умов.

• Кожна дитина – неповторна унікальна індивідуальність, тому важливо усвідомити: кожна дитина приходить у земне життя з певними природними задатками, власною сутністю. Можна сприяти становленню й розвитку цієї сутності, проте змінити її неможливо.