3. Тактики педагогічної підтримки дітей у діалогічній взаємодії

Крім вибору стратегії у взаємодії важливо володіти тактикою педагогічної підтримки дитини. «Педагогіка підтримки» – це те, що виросло з традиційного виховання і водночас протистоїть йому. Педагогічна підтримка, поруч із навчанням і вихованням є самоцінною, самостійною (різновидом) управлінською діяльністю, спрямованою на створення сприятливих умов. Витоки теорії та практики педагогічної підтримки, яка тільки починає своє становлення, ви можете відшукати в досвіді педагогічної діяльності О. Газмана та його учнів і соратників.

Педагогічна підтримка не протистоїть навчанню та вихованню, вона доповнює їх: посилює їхню ефективність, оскільки служить «місточком» для виникнення самовиховання та позитивно мотивованого свідомого учіння. Для навчання й виховання важливо, щоб учень оволодів людською культурою, а для педагогічної підтримки – щоб учень навчився розуміти себе і управляти собою, був господарем і творцем власного життя. Сьогодні це вельми актуально, тому що вплив на свідомість і почуття учня збільшується, а жива взаємодія зменшується. В потоці інформації, в оточенні багатьох людей дитина все частіше залишається самотньою, оскільки ніхто не зважає на її думку, нікого вона здебільшого не цікавить, ні на що й ні на кого не впливає. Саме тому діти закриті перед дорослими. Їхня позиція – результат негативного досвіду – така: «Краще промовчати, ніж бути покараним чи висміяним іншими за власні думки, краще не потрапляти на очі, щоб не робити те, що змушують, а не хочеться». Дитина позбавлена можливості усвідомлювати, осмислювати своє життя, пробувати себе в ситуаціях свободи вибору – усвідомлювати і те, «що дають», і те, чого потребує і хоче.

Звернімося до умов, описаних К. Роджерсом, які полегшують реалізацію внутрішніх джерел зростання дитини:

• природність, справжність, щирість учителя у вияві своїх почуттів, думок, здатність його бути собою;

• тепле піклування, увага до учня, прийняття його таким, яким він є, повага до нього як до особистості, надання свободи вибору;

• емпатія, сенситивне розуміння, перцепція, співчуття, емоційний контакт із світом чуттєвого досвіду учня, співробітництво, сприяння і фасилітація.

Відповідно, метою педагогічної підтримки є становлення суб’єктної позиції учня. Це передбачає наявність розвиненої свідомості (завдяки осмисленню), здатної до самостійного вибору, наявність сили волі – механізму втримання та концентрації уваги, мобілізації зусиль, спрямованих на практичну діяльність, наявність уміння проектувати. Найшвидше такої мети можна досягти, коли учень потрапляє в проблемну ситуацію, яку сам оцінює як перешкоду. Ця перешкода привертає й утримує його увагу, викликає відповідні почуття і, саме головне, потребу її подолати. Учителю не потрібно мотивувати учня на діяльність, бо в нього є природна потреба, яка спонукає і викликає бажання діяти, щоб подолати проблему. Згодом, учень проблему не сприймає як перешкоду, а сприймає як можливість самореалізуватися, пізнати, досягти успіху, зрости, і в решті решт, отримати задоволення.

Мета педагогічної підтримки – становлення в свідомості учня уявлення про те, що для здобуття незалежності необхідно навчитися вирішувати особисті проблеми й розуміти, чому вони виникають. Тобто, займати рефлексивну позицію стосовно проблеми й на цій основі самостійно діяти, вирішуючи її. Отже, учень не просто спонтанно діє, а вчиться розмірковувати над тим:

• як і чому виникла ця проблема;

• що він хоче отримати у результаті своїх дій;

• наскільки це реально;

• що може зробити для здійснення бажаного;

• що заважає;

• як упоратися з цією перешкодою;

• як вплине те, що замислив, на оточуючих людей, які втягнуті в цю ситуацію;

• як вчинити, щоб, по можливості, не погіршити ситуацію.

Таке осмислення ситуації і своїх дій у ній допомагає учню узгодити свої «хочу» зі своїми «можу» чи «не можу» та знайти продуктивний спосіб організації власної поведінки.

Педагогічна підтримка спирається на природні потреби дитини, які через низку причин вона не може самостійно задовольнити. Тому їй необхідна допомога й підтримка іншої людини. Існує закономірність: Підтримка виявляє себе в ситуації виникнення проблеми у дитини, яку вчитель побачив (помітив) і при цьому усвідомив своє бажання (необхідність) допомогти їй.

Відповідно, педагогічна підтримка є відгуком учителя на проблему, яка є в учня. Учителю важливо не лише помітити, зуміти виявити існування самого факту утруднення у конкретного учня, але й зрозуміти, як він сам його бачить, розуміє, відчуває. Можливо, що учитель виявить, що в свідомості учня відсутня проблема як ситуація, в якій він сам має визначитися та відповідно діяти. А тому немає ніякої суб’єктної позиції, на яку вчитель міг би спиратися, підсилюючи шанси учня на успішне вирішення проблеми.

Розглянемо можливі позиції учасників педагогічної підтримки, а саме:

• учень займає страждальницько-вичікувальну позицію, жертва обставин, чекає, коли його поновлять у правах. Учитель – опікун, захисник прав учня;

• учень користувач, який використовує вчителя як опору в подоланні негативного стану. Він приймає допомогу, йде за вчителем, прагнучи отримати полегшення. Вчитель у ролі помічника-реабілітатора допомагає учневі впоратися з негативним станом;

• учень-суб’єкт і партнер, який бере активну участь у вирішенні проблеми, співорганізує свої дії з діями вчителя. Сам учитель – довірена особа, порадник, партнер, який сприяє учневі, спонукає його прагнення активно долати проблему.

Як бачимо, в перших двох позиціях «жертви» та «користувача» про активність учня може йтися хіба що стосовно його переживань з цього приводу та бажання скористатися допомогою вчителя. Лише в третій позиції – «суб’єкт і партнер» активність учня стає опорою для вчителя в його пошуках адекватної допомоги. У цьому випадку учень бачить в учителі порадника, тому відкривається перед ним, ділиться з ним своїми проблемами, переживаннями, сумнівами.

Постає важливе питання «Як учителю виявити необхідність своєї (присутності в ситуації учня) участі у вирішенні ситуації учня?» Для цього необхідно навчитися розрізняти:

• факт утруднення, який викликає в учня негативні емоції, тримає його у напрузі, факт може становити для нього певну загрозу;

• передумови, які вказують на можливість виникнення обставин, що становлять загрозу для учня;

• реальна ситуація, яку учень сприймає й переживає як проблему.

Але для чого? Якщо кожен із цих трьох випадків сприймати як конкретну ситуацію у житті учня, яка потребує від учителя ставлення та дій «тут і тепер», то взаємозв’язку між цими трьома випадками ви не виявите. Проте можна зайняти й іншу позицію: кожну ситуацію перевести в умови освіти. А для цього так організувати педагогічну підтримку, щоб поступово перевести учня з пасивної позиції «жертва» і «користувач» в активну. В цьому полягає смислова та діяльнісна динаміка педагогічної підтримки.

На практиці педагогічну підтримку принципово розділено на два етапи:

1. Організація умов, за яких учень має змогу змінювати своє ставлення до утруднення як до неприємного факту в житті (проблеми) на ставлення до нього як до можливості власного зростання (самоуправління, самореалізації, самоствердження тощо). Учитель виводить учня на усвідомлення значення суб’єктної позиції.

2. Сприяючи учневі у подоланні конкретної проблеми, учитель створює сприятливі умови для поповнення учнем способів організації власної поведінки, способів дій у власному досвіді вирішення проблемних ситуацій. Учитель не нав’язує учневі варіант дій, а створює умови, завдяки яким учень осмислює різноманітні варіанти та сам обирає необхідний йому.

Рух учня до самореалізації починається з питань до себе: «Чого я хочу?», «Що мені потрібно?», «Що я можу для реалізації свого бажання?», «Чого я не можу і чому?», «Що робитиму з собою чи зі своїм задумом?»

І тут на допомогу вчителю та учню приходять постулати, дотримання яких дозволяє не робити помилок, ефективно долати утруднення, досягати успіху. Наведемо деякі з них:

• Тобі потрібно, ти й роби.

• Не просять – не лізь.

• У проханні не відмовляй.

• Не обіцяй, якщо пообіцяв – виконай.

• Нікому не заважай.

• Не осуджуй, не критикуй.

• Не передавай інформацію, поки не зробив її своїм досвідом, навичкою, вмінням.

• Що вгорі – те й внизу, що в малому – те й у великому.

• Що ззовні, те й всередині.

• Ти непереможний, поки не визнав своєї поразки.

• Якщо в тебе є мета, є бажання – в тебе є потенціал для вирішення цієї проблеми.

• Ти найкраще вчиш тому, чому ти найбільше повинен навчитися сам.

Осмислімо закономірності, встановлені психологами, щоб зрозуміти, як допомогти учневі, а саме:

• коли людина бажає, вона шукає спосіб реалізації свого бажання, а коли не бажає – шукає причину, чому вона цього робити не буде;

• те, чого людина очікує від життя, у що вона вкладає свою енергію, те у результаті і отримує;

• японці говорять: «Неможливо змінити світ, але можна змінити себе»;

• англійці говорять: «У природи немає поганої погоди, у Вас просто невідповідний одяг».

І, дійсно, лише змінившись внутрішньо, можна вирішити свої проблеми, досягти успіху, змінити світ. Якщо забираєте у людини її проблеми, то вона перестає розвиватися (за В. Ковальовим).

Проблема для педагогічної підтримки – це особливий предмет, у якому співіснують минулий досвід учня, його нинішня ситуація та інтенції для її перетворення в майбутньому.

Вчитель, використовуючи ці унікальні особливості проблеми, створює учневі можливість змінити його ставлення до неї, зробивши її предметом перетворення, в наслідок чого учень змінює себе сам, спираючись на афірмації – позитивні настанови, позитивні твердження. Таким чином, учень виробляє позитивний спосіб мислення – саногенне мислення, стає впевненим у собі, самостійним, відносно незалежним, бо бере відповідальність за свої дії на себе. У нього розвивається свідомість, а потім і самосвідомість. Він творить себе і світ навколо себе, долаючи перешкоди, – оволодіває самоменеджментом.

Отже, зробімо узагальнення:

Педагогічна підтримка являє собою:

• дії, спрямовані на становлення суб’єктної позиції учня;

• дії вчителя в умовах проблемної ситуації учня;

• дії, що спираються на активність учня і слугують опорою для цієї активності, стимулюють її;

• дії, які створюють умови для самовизначення, самоствердження, самореалізації учня в конкретній життєвій ситуації, яку він переживає.

Педагогічна підтримка організується як:

• спільне обговорення й визначення з учнем його особистих інтересів і мети (за допомогою рефлексії, зіткнення його реальних «хочу» і спроби їх поєднати);

• вибір одного з варіантів цього «поєднання» як мета і спосіб майбутньої діяльності (самовизначення);

• обговорення умов, за яких треба здійснювати обраний варіант (можливе: перевизначення, тому повернення на 1 і 2 етапи; корекція; підтвердження правильності початкового вибору тощо);

• обговорення й планування необхідних дій для реалізації задуму (проектування, моделювання, складання програми дій тощо);

• угода (домовленість) про необхідні та можливі форми (способи) взаємодії в період реалізації задуму.

По суті, педагогічна підтримка реалізує потребу суспільства в становленні такої освіти, яка допоможе людині опанувати, освоїти механізми самовизначення, самоствердження, самореалізації, самотворення, самоменеджменту. Саме тому педагогічна підтримка – це сприяння розвитку можливостей, потреб, інтересів учня, знання того, чого він хоче і до чого прагне, допомога в усвідомленні учнем власних труднощів, ліній розвитку, можливостей, спонукання до пошуків і оволодіння способами дій, спрямованих на подолання власних труднощів.

Для того, щоб перевірити глибину осмислення суті педагогічної підтримки, дамо відповіді на питання: Що? Коли? Де? Як? Який результат?:

Що підтримується?	– Самість людини, її індивідуальність
Коли?	– В ситуаціях утруднення, проблеми
Де?	– В усій життєдіяльності
Як?	– Шлях – співробітництво, що сприяє, спонукає, допомагає, радить, співчуває, розуміє…
Який результат?	– Особистісний – самотворення, самосвідомість, самостійність; прагматичний – вирішення проблем, самостійне подолання перешкод.

З’ясувавши сутність і специфіку педагогічної підтримки як способу організації суб’єкт-суб’єктної взаємодії, важливо розібратися у тактиках педагогічної підтримки (за А. Русаковим, Н. Касіциною). Назви тактик – «Захист», «Допомога», «Сприяння» та «Взаємодія» – віддзеркалюють конкретний смисл, якого набуває педагогічна підтримка залежно від вирішуваного завдання.

Вчитель проектує й реалізує певну тактику відповідно до: характеру проблеми; обставин, які її створили; ставлення учня та оточуючих до цієї проблеми. Вирішуючи конкретну проблемну ситуацію, вчитель може використовувати одну з тактик, а може поєднувати декілька, залежно від мінливості ситуації, яка висуває нові завдання чи відкриває інші можливості. Вміння користуватися тактиками дозволяє вчителю бути гнучким і мобільним у взаємодії з учнем, стимулюючи його та сприяючи йому в пошуку способу вирішення проблеми. Звісно, кожна з тактик педагогічної підтримки потребує вміння вчителя займати певні позиції та здійснювати певні дії.

Перш ніж ознайомитися з цими тактиками, необхідно усвідомити, що ставлення вчителя до майбутнього випробування залежить і від того, чи бачить він у ньому свою проблему (учень створює проблеми вчителю, приносить неприємності), чи бачить перед собою учня, який має проблему і потребує уваги та допомоги. Вчитель, який концентрується на своїй проблемі, схильний робити ставку на відбір «потрібних» дітей до свого класу. Той, хто концентрується на бажанні допомогти учневі, починає діяти за логікою педагогічної підтримки. Педагогічна взаємодія пов’язана з побудовою людських стосунків – тому вчитель, який не вірить у саму можливість існування таких стосунків, стає джерелом особистих професійних проблем. Учитель, не вміючи чи не бажаючи переводити проблемні чи негативні ситуації в освітні, по суті, втрачає можливість для цілеспрямованої продуктивної суб’єкт-суб’єктної взаємодії. Отже, тактика педагогічної підтримки – це доцільні дії вчителя відповідно ситуації. яка склалася, спрямовані на становлення суб’єктної позиції учня.

Тепер з’ясуємо сутність і функції кожної названої тактики (за А. Русаковим, Н. Касіциною).

«Тактика захисту» – перша допомога «жертвам обставин».

Професійне кредо захисту: «Дитина не повинна залишатися жертвою обставин».

При цьому вчитель:

• за допомогою позиції «педагогічна адвокатура» захищає учня від негативних обставин, що блокують його активність і розвиток;

• за допомогою позиції «буфер» пом’якшує негативні обставини;

• розвиває в учня здатність позбуватися страху перед обставинами.

Захист необхідний, коли є загроза розвитку гідності учня, коли вона блокована «удаваною загрозою», але в першому випадку вчителю варто скористатися тактикою «Захист», а в другому – тактикою «Допомога». Він забезпечує той мінімум умов, завдяки яким може виникнути траєкторія самостійного просування учня. Захищаючи учня від обставин, учитель таким чином створює йому простір для самореалізації. Проте, щоб підтримати активність і самостійність учня, вчителю необхідно застосувати тактики: «Допомога», «Сприяння», «Взаємодія». Зрозуміло, перший крок учня від «жертви» до позиції «суб’єкта» обов’язково має бути успішним. Учень навчається не боятися себе, своєї слабкості, він перевіряє себе і переконується, що багато чого може, тому починає довіряти собі, вірити у себе.

«Тактика допомоги» – розблокування активності.

Професійне кредо допомоги: «Дитина багато може зробити для себе, якщо буде активною у вирішенні своєї проблеми. Треба допомогти їй переконатися в цьому».

«Тактика допомоги» розрахована на те, щоб:

• учень обов’язково почав діяти. Але для того, щоб він це зробив добровільно, йому необхідно відчути «смак успіху» – і про це повинен подбати вчитель;

• учневі важливо усвідомити – він багато чого може, треба лише спробувати подолати страх. Успіх першої спроби має бути гарантованим, щоб учень не зневірився в собі та людях. Учитель, надаючи допомогу, страхує дитину від цього;

• створити умови для розблокування учнем своєї активності шляхом «реабілітації» людей, а це, в свою чергу, стає умовою для його самореалізації;

• відновити в учня відчуття своєї значущості для інших людей, бо, якщо він не зустрічає у навчальному закладі людей, яким він насправді цікавий, важливий, потрібний, то з кожним днем учень втрачає можливість бути співпричетним до того, що відбувається. Тому учневі необхідно знайти себе серед інших.

Отже, у тактиці «Допомога» відбувається цілеспрямоване відновлення природної потреби учня – бути серед інших собою.

Щоб гнучко використовувати тактику «Допомога» необхідно враховувати наступне:

• її неможливо реалізувати, якщо вчитель не зуміє створити умов, що допомагають учневі віднайти свою спільність з іншими людьми;

• вона часто передбачає плавний перехід від педагогічної підтримки до виховної діяльності (створення сприятливих умов для виникнення та розвитку взаємодії між дітьми, їх стосунків).

«Тактика сприяння» – розвиток здатності робити свій вибір.

Професійне кредо сприяння: «Дитина, отримавши об’єктивну можливість обирати, має стати суб’єктом вибору».

Перехід до тактик «Сприяння» та «Взаємодія» як способу організації педагогічної підтримки можливий лише після того, як учень, завдяки захисту і допомозі, розблокує свою активність і стане вільним для пошуку і вибору.

Вчителя в тактиці «Сприяння» характеризує те, що він «не працює на майбутнє учня», «не визначає його майбутнє», він створює умови для того, щоб учень усвідомлено творив своє сьогодення та управляв собою та своєю життєдіяльністю, відповідно до своїх уявлень про власне майбутнє, не фантазував з приводу життя, а жив.

Вчитель сприяє учневі у подоланні страху перед невідомим. Він цілеспрямовано створює сприятливі умови для розвитку здатності робити свій вибір, сприяє розширенню суб’єктного досвіду учня.

Єдина і неодмінна вимога, яку вчитель утримує стосовно учня: «Ти завжди можеш здійснити вибір – спробуй повірити в себе!».

Отже, визначемо головні вимоги переходу вчителя до тактик «Сприяння» та «Взаємодія». Вони такі:

• учень об’єктивно та суб’єктивно не «жертва обставин»;

• учень має досить стабільний емоційний стан;

• учень має адекватну самооцінку.

Дуже часто дитина боїться сама приймати рішення і діяти. Чому? Вона не хоче чи не може? Якщо дитина сама знайде відповідь, значить, вона самовизначилася в проблемі.

Вчитель займає позицію «слухача», і «запитувача», навмисно уникаючи позиції «порадника» та «експерта». При цьому він:

• стримує бажання учня діяти негайно, залучаючи його в осмислення того, що він хоче і збирається зробити;

• постійно цікавиться його думкою та ставленням до того, що відбувається;

• спрощує конструкцію його відповідей до основного смислу того, що в них міститься, запитуючи при цьому: «Чи правильно я тебе зрозумів, ти сказав наступне…»;

• розширює можливості вибору шляхом «скидання» нових варіантів, невідомих учневі.

Вчитель займає позицію «рефлексивного дзеркала» учня:

• він часто, подібно до відлуння, відтворює формулювання учня, тим самим забезпечуючи можливість почути себе зі сторони («збоку»);

• він використовує інверсію (перестановку, перетворення) як засіб повернення учневі протиріч, що містяться в його намірах (у твердженнях, аргументації тощо), і залишилися непоміченими ним, або які не хотілося брати до уваги;

• він організовує зворотний зв’язок (відображення), використовуючи візуальну фіксацію положень, які висловлює учень (за допомогою простих схем «зображає» логіку висловлювань).

Учневі ж необхідно освоїти не лише можливість вибору та його культурні форми, але й навчитися усвідомлювати себе людиною, яка вільно й відповідально робить свій вибір.

Отже, освітня суть даної тактики полягає в тому, що учень:

• має можливість розширити свої уявлення про варіанти вибору;

• занурюється в ситуацію конструювання, аналізу та оцінювання можливого вибору;

• усвідомлює, аргументує підстави свого вибору;

• рефлексує і фіксує своє ставлення до цих підстав, враховуючи іншу думку з цьому приводу;

• пробує діяти, відповідно до свого вибору, домагаючись результату;

• аналізує отриманий результат, співвідносячи його з попередніми зусиллями та подіями;

• фіксує свою відповідальність за результат;

• отримує конкретний досвід розгорнутої діяльності щодо моделювання вибору;

• отримує досвід самопізнання, самоаналізу та проектної діяльності в умовах вибору.

Звернемо увагу на те, що тактики «Сприяння» та «Взаємодія» не можна застосовувати в екстремальних умовах.

«Тактика взаємодії» – дитина та вчитель у просторі домовленості.

Професійне кредо взаємодії: «Угода – це випробування свободою та відповідальністю».

Ця тактика спирається на розуміння того, що:

• дитина зростає – вона зростає не лише тому, що її навчають, але ще й тому, що вона сама активно вчиться всього-всього, чого сама хоче навчитися;

• діти поважають розумних дорослих, але їм дуже нудно з ними. Вони шукають дорослих, які можуть разом із ними жити, не заважаючи їм залишатися «самими собою», поважаючи й визнаючи їх самостійність;

• учитель завдяки взаємодії з учнем може допомогти йому вирішити життєву ситуацію, допомігши в тому, в чому дитина поки що не самодостатня; вчитель завдяки процедурам, що пов’язані з угодою, створює умови для оволодіння логікою пошуку та встановлення меж своєї свободи й відповідальності.

Отже, освітній ефект цієї тактики полягає в тому, що:

• учень набуває досвіду проектування взаємодії;

• учитель може продемонструвати учневі різні культурні способи, які допомагають йому й учню ставати успішними в їх спільній діяльності;

• у вчителя виникає унікальна ситуація безпосередньо «вживляти» в природну тканину розвитку ситуації культурні форми організації та управління нею;

• учень сам обирає собі партнера в угоді, тим самим бере на себе відповідальність про не порушення взятих під час спільного обговорення домовленостей.

Угода – це вибір щонайменше двох людей, побудований на розширенні одних можливостей і обмеженні інших (розширенні позицій та обмеженні амбіцій). Таке можливе лише при дотриманні декількох умов:

• якщо для вчителя та учня угода – це можливість об’єднати їхні інтереси та зусилля й спрямувати їх на вирішення проблем учня;

• якщо обоє бачать один в одному бажаних партнерів у взаємодії;

• якщо між ними існують щирі та відкриті стосунки;

• якщо вони готові до спільного дослідження проблеми;

• якщо об’єднаних зусиль учня та вчителя достатньо для вирішення проблеми.

Підсумовуючи викладене, звернімося ще раз до народної мудрості:

«Скажи мені – і я забуду. Покажи – і я запам’ятаю. Дозволь взяти участь – і я зрозумію». Додамо: навчуся і зроблю.

І усвідомімо: «Мудрий той, хто смисл свого життя пізнає розумом, серцем і любов’ю» (за С. Мухіним).