Психотерапевтична стратегія – це стратегія надання допомоги клієнту в продуктивних змінах особистості у випадках серйозних психологічних проблем, які не є проявами психічних захворювань:

5.1. Клінічно-орієнтована психотерапевтична стратегія діяльності – пом‘якшення або ліквідація наявних симптомів.

5.2. Особистісно-орієнтована психотерапевтична стратегія – допомога психолога клієнту у зміні свого ставлення до соціального оточення і до власної особистості:

• психодинамічна стратегія психотерапевтичної діяльності – допомога в усвідомленні клієнтом внутрішнього конфлікту за допомогою основного методу інтерпретації. Результатом психодинамічної діяльності є отримання нових знань про проходження внутрішньо особистісного конфлікту шляхом інсайту. Стратегія включає у себе наступні різновиди психоаналітичного підходу: класичний психоаналіз З.Фрейда, індивідуальна психологія А.Адлера; его-психологія А.Фрейд, Г.Хартмана, Д.Клейн (розглядає его як творчу адаптивну силу); неофрейдизм К. Хорні, Е.Фромм, Г.Саллівен (розглядає роль соціального середовища у формуванні особистості); теоретики об‘єктивних стосунків М.Клейн, О.Кернберг, Г.Кохут;

• екзистенційно-гуманістична стратегія психотерапевтичної діяльності – інтеграція адекватного цілісного «Я» і розширення просторів буття за допомогою основного методу: самоусвідомлення та особистісного зросту (Г.Олпорт, А Маслоу, К.Роджерс, В.Франкл). Стратегія включає у себе наступні різновиди екзистенційно-гуманістичного підходу: клієнт-центрована психотерапія, гештальттерапія, логотерапія, психодрама, екзистенціальна терапія, дзен-психотерапію;

• поведінкова стратегія психотерапевтичної діяльності – навчання новим способам адаптивної поведінки. Стратегія включає у себе наступні різновиди поведінкового підходу: нейролінгвістичне програмування (НЛП) Р. Бендлера та Д.Гріндера.

5.3. За формами психологічної роботи:

• стратегія групової психотерапевтичної роботи: раціональні Т-групи центровані на ведучому або центровані на учасниках; афективні групи центровані на керівнику (гештальтгрупи, групи тілесної терапії, психодрама, групи танцювальної терапії, групи терапії мистецтвом, групи зустрічей) та центровані на учасниках (Т-групи, групи зустрічей);

• стратегія індивідуальної психотерапевтичної роботи

5.4. Можна виділити такі три форми психотерапії, та відповідні їм стратегії психотерапевтичної діяльності, які в практичному використанні нерідко переплітаються, схрещуються або виеліміновуються [70,с.26.]:

1. Підтримувальну.

Стратегія підтримувальної терапії передбачає якнайшвидше приведення пацієнта до емоційної рівноваги рівноваги, усунення симптомів, підсилення існуючих захисних механізмів та створення й удосконалення нових. Підтримуюча стратегія може бути вживана як основа або як похідна мета у перевиховній та в реконструктивній терапіях. В підтримувальній терапії виконуються такі процедури:

• маніпуляції в оточенні;

• екстериоризація зацікавлень (в процесі екстеріоризації застосовують такі методи: професійне навчання; музична терапія; танці та ритмічні вправи; поезія та соціальна терапія);

• престижні сугестії;

• переконування та заповнювання.

2. Перевиховну.

Стратегія перевиховної терапії передбачає безпосередню модифікацію поведінки пацієнта за допомогою позитивної підтримки й доброзичливого ставлення терапевта до нього, з метою підвищення його життєвого потенціалу, модифікування цілей та пристосування до оточення. Це ремоделювання життєвого стилю за допомогою інтерпозиції психолога-терапевта між пацієнтом та його невротичною поведінкою, заміна негативної поведінки позитивною.

Біхевіористична стратегія – підвид перевиховної психотерапевтичної стратегії, послуговується гіпотезою, що всього, чого можна навчитися, можна й відучитися. Раціональною підставою такої стратегії служить теорія набування. Навички – це головний елемент дослідження в теорії набування, що з‘являються внаслідок асоціації між стимулом і реакцією. Сукупність таких навичок є основним складником структури особистості. Їх конфігурація є нестабільною і залежить від особливих подій, які відбулися в житті індивіда і є результатом внутрішніх стимулів.

Трансференційна стратегія – підвид перевиховної психотерапевтичної стратегії.

Позитивна стратегія роботи психолога з використанням техніки психоаналітичної терапії. Завдання психоаналізу – пошук та усунення репресованого психічного процесу. Терапія відшуковує причини захворювання, заглиблюється в умови, які сприяли розвиткові конфліктних або травматичних подій, через розуміння генези недуги та її належного усвідомлення [70,с. 81].

Трансформаційна стратегія – підвид перевиховної психотерапевтичної стратегії.

Аналітична терапія Юнга – це активний процес, діалог на особливі теми залежно від потреб клієнта. Завдання терапевта – привести клієнта в належне продуктивне та позитивне відношення з його «несвідомим» і збалансувати маскулінні та фемінінні компоненти психіки пацієнта. Терапевт входить в контакт зі здоровими аспектами пацієнта та активізує їх з метою досягнення самореалізації. Терапія вимагає трансформації самого психолога, усе, що відбувається з пацієнтом має відбутися і з психологом. Психолог є оздоровчим чинником. Він вивчає як архетипи вплітаються в життєвий стиль особистості пацієнта і гальмують його розвиток та самореалізацію [70,с.150].

Стратегія екзистенційної терапії – підвид перевиховної психотерапевтичної стратегії. Стратегія пошуку автентичності екзистента. Екзистувати – проектувати себе в майбутність. Психолог в екзистенцій ній терапії відчуває обо‘язок вказувати на все, що суперечить автентичності людини. Психолог знайомиться з історією пацієнта і сприймає її як намагання модифікації тотальної структури пацієнта в його світі. Також заглиблюється в переживання людини, особливо в критичні аспекти її переживань в теперішньому часі. Психотерапевт – провідник людини, яка застрягла в дорозі до своєї вершини, яка боїться і вперед іти і назад повернути. Тут важливо допомогти пацієнту зосередитися на своїх можливостях пацієнту, і психолог працює над проблемою пацієнта, як і сам пацієнт. Психотерапія – це процес відкриття нових структурних можливостей, для чого необхідно приймати людину в її цілісності, а особливо разом з її емоціями. У терапії тільки пацієнт вибирає собі мету та робить рішення. Метою терапії – є самопізнання та використання пацієнтом власного потенціалу.

3. Реконструктивну.

Стратегія реконструктивної терапії – передбачає реконструкцію особистості, якщо поведінка людини містить загрозу для неї і оточуючих, і вона компульсивно і несвідомо нехтує універсальними людськими життєвими цінностями. Важливим у реконструктивній психотерапевтичній стратегії є життєві цінності самого терапевта, у нього повинно переважати благо пацієнта та людства. В реконструктивній терапії терапевт для пацієнта служить «ідолом», з якого буде брати приклад (наслідувати) пацієнт у процесі реконструкції особистості – не залежно від того, чи бажав би цього терапевт чи ні.

Формування реконструктивної стратегії базується на теорії особистості Герберта Шпігеля базується на поглядах екзистенціального стилю, і стверджує, що людина тільки самостійно зобов‘язана робити вибір та приймати рішення про напрям та мету свого життєвого шляху та нести відповідальність щодо виконання. Психолог дає людині можливість реструктурування свого ставлення до самого себе, до оточуючих та до свого «космосу». Клієнт виконує ніби не чужу волю (психолога), а свою власну волю, яка випливає з його особистого бажання. Він вчиться нових думок, нових почуттів, нових композицій. [70,с. 438]. Підвиди реконструктивних стратегій: гіпносугестивна стратегія; стратегія самодопомоги; когнітивні реконструювання, або стратегія коректури понять.

Незалежно від того, які професійні завдання вирішує психолог, йому можуть бути притаманні такі основні типи творчих стратегій діяльності:

1. Науково-логічна стратегія діяльності.

2. Техніко-конструктивна.

3. Образно-художня стратегія діяльності.

4. Вербально-поетична стратегія діяльності.

5. Музично-рухова стратегія діяльності.

6. Практико-технологічна стратегія діяльності.

7. Ситуативна (спонтанна та поміркована) стратегія діяльності [159,с.223].

Професійна консультативна діяльність психолога передбачає оволодіння основними стратегіями психологічного впливу:

1. Стратегія імперативного впливу - вдала і ефективна в экстремальних ситуаціях, де необхідне прийняття оперативних і важливих рішень в умовах дефіциту часу, а також при регламентації ієрархічних стосунків між людьми в «закритих» організаціях і окремих субкультурах. Базується на об‘єктній моделі, або реактивній парадигмі, у відповідності до якої психіка і людина в цілому розглядається як пасивний об‘єкт впливу зовнішній умов і їх продукт.

2. Стратегія маніпулятивного впливу – з успіхом використовується в засобах масової інформації при формуванні суспільної думки, створенні реклами. Людині відводиться пасивна роль і втрачається унікальність сутності особистості. Базується на акціональному або суб‘єктному підході, який передбачає активність та індивідуальну вибірковість психічного відображення.

3. Стратегія розвиваючого впливу – найбільш ефективний метод педагогічних, психокорекційних впливів. Базується на суб‘єкт-суб‘єктному підході та на вірі в позитивний потенціал людини, в його можливість постійного розвитку і самовдосконалення, в його необмежені творчі здібності. Психологічною умовою реалізації такої стратегії впливу є діалог[133].

Важливо також виділити стратегії розуміння психологом клієнта під час проведення консультації [156], відповідно до 2-х значимих критеріїв: відмінність психологічних шкіл в розумінні психологічного консультування; особливості ціннісного потенціалу психолога, пов‘язані з особливостями перетворення смислової інформації.

Стратегії розуміння – спосіб перетворення смислової інформації у процесі спілкування психолога з клієнтом. Виділимо наступні види стратегій розуміння:

• Стратегія пояснення – перевага монологічних форм взаємодії з клієнтом, в яких психолог-консультант займає позицію «вчителя», демонструючи високу включеність в проблему клієнта (виявлення значень висловлювань і переживань клієнта)

• Стратегія інтерпретації – діалогічна взаємодія з клієнтом, в якій психолог вистає в якості «експерта», ведучий модус спілкування якого є трансляція його професіоналізму (створення смислу висловлювань і переживань кієнта)

• Стратегія діалогічного розуміння – організація внутрішнього діалогу з клієнтом, в якому психолог-консультант здійснює психологічний супровід переживань клієнта, займаючи позицію фасилітатора, використовуючи спосіб повернення сказаного клієнтом в найменш викривленій формі або використовуючи прийоми парадоксальної (провокуючої і зверхоцінкової) комунікації до кожного висловлювання клієнта (пошук смислу і переживань клієнта в процесі їх спільного дослідження). Розділяють три інтерактивні під стратегії:

  • роджеріанський варіант – угу-терапія, характерні діалогічні реконструюючі форми взаємодії, консультант переважно слухає, «повертаючи» і підтверджуючи сказане клієнтом;

  • реконструктивний варіант – психолог допомагає клієнту побудувати структурні взаємозв‘язки всередині його власної суб‘єктивної картини світу, «повертає» клієнту цілісні і структуровані враження – фрагменти картини світу;

  • парадоксальний варіант – психолог осміює буденні і професійні домагання, переживання і очікування учасників діалогу, переважають полілогічні і парадоксальні форми спілкування з клієнтом.

Стратегія пояснення найбільш притаманна психологам біхевіорального підходу. Стратегія передбачає оцінку і трансляцію клієнту значень його адекватних і неадекватних поведінкових шаблонів і уявлень.

Психоаналітичний підхід передбачає дослідження суб‘єктивних смислів клієнта та їх трансформацій за допомогою стратегій пояснення та інтерпретації.

Когнітивний підхід об‘єднує в собі прагнення до глибинного розуміння клієнта, що властиво психоаналізу, та описує і працює з уявленнями клієнта за допомогою стратегії інтерпретації і пояснення.

НЛП підхід здійснює дослідження суб‘єктивної картини світу клієнта, допомагаючи йому структурувати його власні уявлення, та співвіднести їх з його ж власною системою цінностей і способів розуміння себе і світу за допомогою реконструктивного варіанту стратегії діалогічного розуміння.

Екзистенційно-гуманістична психологія підкреслює різноманітність можливостей, що надають психологу-консультанту усі доступні і відомі йому стратегії розуміння іншої людини. Роль психолога – бути фасилітатором саморозуміння клієнта, використовує він стратегію діалогічного розуміння.

Основні характеристики психологів, що обирають ту чи іншу стратегію:

1. «Пояснюючі» психологи-консультанти частіше демонструють закриті та напівзакриті пози, у них спостерігається не конгруентність невербальної та вербальної поведінки, їх майже не цікавить смисл невербальної поведінки клієнта.

2. «Інтерпретуючі» працюють циклічно (ритмічно організовано) в декілька етапів, відбувається чергування відкритих-закритих поз і жестів, рухів наближення-віддалення від клієнта. «Інтерпретуючий» консультант характеризується або стриманістю невербальної поведінки, або ставляться до невербальної комунікації як до важливого компоненту міжособистісної взаємодії. Невербальні та вербальні компоненти поведінки психолога конгруентні або в парадоксально-орієнтованих варіантах консультування – демонстративно інконгруентні зі стійкими відкритими позами і жестами.

3. Основні стратегії діяльності психолога в освітньому закладі

Відповідно до основних напрямків розвитку психологічної служби та основних напрямів діяльності психологічної служби системи освіти, визначених В.Г.Панком [176,с.17]:

• просвітницька стратегія (стратегія підвищення психологічної культури) всіх учасників навчально-виховного процесу – учнів (студентів), вчителів (викладачів, вихователів), батьків, педагогічної громадськості;

• діагностична стратегія – стратегія соціально-психологічної діагностики – це вид професійної діяльності психолога, що являє собою моніторинг особистісного розвитку учнів (студентів), прогнозування змін освітньої ситуації розвитку учнів (студентів), прогнозування змін освітньої ситуації та визначення основних її тенденцій;

• проектувальна (прогностична) стратегія – складну взаємодію з представниками інших спеціальностей (в першу чергу педагогів) по прогнозуванню майбутньої ситуації і забезпечення в ній таких умов, які б забезпечували оптимальне протікання соціальної діяльності, і соціально-психологічну корекцію розвитку учнів (студентів) у навчально-виховному процесі;

• експертувальна стратегія – це вид професійної діяльності психолога, що являє собою оцінку психолого-педагогічних інновацій, методів і методик, оцінка ефективності впровадження програм і проектів;

• самовдосконалююча стратегія – це вид професійної діяльності психолога, що являє собою підвищення кваліфікації практичних психологів і соціальних педагогів, атестацію працівників служби;

• реабілітаційна стратегія – це вид професійної діяльності психолога, що являє собою соціально-психологічну і педагогічну допомогу та підтримку дітям і підліткам, які знаходяться у кризовій життєвій ситуації, соціально-незахищених дітей і дітей з особливими потребами;

• консультативна стратегія – це вид професійної діяльності психолога, що являє собою рішення корекційних задач (в самому широкому смислі) в складній ситуації, завдяки якій дитина, дорослий, група або організації адаптуватися до уже існуючих умов. Консультативно-методична допомога всім учасникам навчально-виховного процесу та керівникам освіти різних рівнів;

• корекційна стратегія – це вид професійної діяльності психолога, що являє собою усунення недоліків у розвитку особистості учнів та інших учасників навчально-виховного процесу за допомогою використання психологічних прийомів;

• терапевтична стратегія – це вид професійної діяльності психолога, що являє собою створення умов для повноцінного становлення особистості за допомогою системи медико-психологічних засобів;

Стратегія діяльності визначається стратегіальними тенденціями мислення практичного психолога та основними стратегічними принципами.

Виділимо основні принципи втілення стратегіально-системного підходу в професійній консультативній діяльності психолога:

1. Аксіологічний принцип як перспектива вивчення явищ з точки зору виявлення їх можливостей задовольняти потреби людини як найвищої цінності.

2. Принцип еврилогізації, що полягає у визнанні як провідної у професійному розвитку та самовираженні особистості продуктивної, творчої діяльності. Цей принцип надає можливості актуалізувати наявні знання, потрібні для розуміння нового завдання; спрямувати пошук на його розв’язання, винайти і застосувати технології досягнення поставленої мети, оцінити досягнуте і неодмінною реалізацією в конкретній професійній діяльності.

3. Принцип варіативності, завдяки якому психолог досягає максимального успіху через викриття власних моделей особистісно-професійного самозростання, найбільш ефективних для нього способів осягнення особистісної і професійної самореалізації.

4. Принцип ресурсності як використання сукупності об’єктивно існуючих умов і засобів, необхідних для реалізації потенційних можливостей суб’єкта. Особливого значення набуває виявлення та прогнозування зміни індивідуальних ресурсів кожного студента, що забезпечить реалізацію його власних можливостей.

Стратегіальні тенденції мислення проявляються відповідно до спрямованості розуму. Здатність та здібність гнучко змінювати стратегії діяльності, відповідно до вирішення нових професійних і творчих завдань – теж залежить від типу розумової діяльності [159, с.155]. Індивідуальний стиль розумової діяльності складається і функціонує, спираючись на якості особистості, її навчальний та професійний досвід. Виділяють загальні професійні типи (метатипи): творчий і нетворчий тип розуму [159].

Виділимо такі стратегії діяльності психолога, відповідно до типу мислення:

• творча стратегія діяльності – пов‘язаний з створенням нового в різних масштабах, і завдяки цьому типу розуму розвивається психологічна наука і практика;

• репродуктивна стратегія – схильність до копіювання, перенесення відомих конструкцій (структур) і функцій в нові умови. Це розум консервативний, інерційний, дублюючий, завдяки якому створюються типові проекти та реалізуються стандарти;

• раціональна стратегія – послідовно-логічна побудова діяльності;

• інтуїтивна стратегія – інсайтний підхід до вирішення професійних завдань психологом.

Види особистісних стратегій діяльності психолога, відповідно до спрямованості на ті чи інші смислові цінності життя [119, с.669-671]: пізнавальна, дослідницька; гуманістична; естетична; життєдіяльна; творча; почуттєва; ставленнєва.

Стратегіальні способи пошуку індивідуального стилю професійної діяльності: стратегіальний спосіб аналогізування; стратегіальний спосіб протиставлення; стратегіальний спосіб комбінування; універсальний стратегіальний спосіб; стратегіальний спосіб випадкових спроб і помилок, тобто спонтанним стратегіальним способом; власний, оригінальний стратегіальний спосіб.

Таким чином, стратегія діяльності – це цілеспрямоване формування індивідуального стилю, який обумовлюється психофізіологічними та особистісними факторами, тобто визначається системою особистісних властивостей. Особистісні стратегії діяльності формують особистісний стиль професійної діяльності психолога.

НЕ 2.3. ПСИХОДІАГНОСТИЧНА ТА ПСИХОКОРЕКЦІЙНА СТРАТЕГІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПСИХОЛОГА

ПЛАН

1. Поняття про діагностику

2. Історія становлення психодіагностики як виду психологічної допомоги

3. Психологічний діагноз

4. Етичні принципи психодіагностики

1. Поняття про діагностику

Психодіагностика походить від слів в перекладі з грецької мови „псюхе” – душа та „діагностикос” – «розпізнання». Під діагностикою розуміють розпізнання будь-чого (наприклад, хвороби в медицині, відхилення від норми в дефектології, причини неправильної роботи приладу в техніці тощо).

У психології психодіагностика виступає як своєрідна зв’язка між наукою і практикою, зокрема між диференційною психологією як наукою про індивідуальні психологічні відмінності та практикою постановки психологічного діагнозу. Поняття «психодіагностика» ввів у 1921 році Герман Роршах. Але як спеціальну дисципліну психології психодіагностику почали виокремлювати ще на початку ХХ ст. Вимірювання індивідуальних особливостей людини стало можливим завдяки виникненню в психології об’єктивних передумов.

Розрізняють чотири найбільш важливих джерела виникнення та розвитку психодіагностики: експериментальна психологія, диференційна психологія, прикладна психологія та тестологія.

В. А. Скребець (1999), узагальнюючи поняття «психодіагностика», визначає в ньому такі суттєві елементи:

1. Психодіагностика як один із видів діяльності практичного психолога являє собою процес розпізнання психічних особливостей людини з метою вирішення її проблем.

2. Психодіагностика як розпізнання – специфічний вид пізнавальної діяльності, але разом з тим відрізняється від метричного вимірювання та суто наукового дослідженя.

3. Психодіагностична діяльність має загальні риси з іншими видами діагностики, але разом з тим відрізняється специфікою проникнення в особливу категорію явищ, якою є психіка людини.

4. Психодіагностику можна віднести як до науки, так і до мистецтва на тій основі, що діагноз у ній базується як на методах наукового пізнання дійсності, логічному слідуванні з точно встановлених фактів, так і на досвіді, інтуїції практичного психолога.

5. Психодіагностика як наукова дисципліна є розділом практичної психології, який в оцінюванні та розумінні проблем, що виникають, використовує психологічні знання, закономірності формування та розвитку психіки.

6. Психодіагностичний процес у науковій його організації використовує суб’єкт дослідження, психологічні методики, взаємодію діагноста та досліджуваного (випробувального в психодіагностиці називають досліджуваним), психологічний діагноз.

В спеціальній літературі психодіагностика – це галузь психологічної науки і одночасно важлива форма психологічної практики, що пов’язана із розробкою та використанням різноманітних методів ропізнання індивідуальних психологічних особливостей людини.

Л. Ф. Бурлачук (2003) пропонує визначення психодіагностики таким чином – “це область психологічної науки, яка розробляє теорію, принципи, інструменти оцінки та вимірювання індивідуально-психологічних особливостей особистості”.

Як зазначає О. О. Бодальов (2000) системну будову психодіагностики, як інтегративної науково-технологічної дисципліни, для простоти образно можна уявити так: “голову” психодіагностики утворюють наукові теорії в галузі диференційної психології; “тулуб” психодіагностики формує репертуар конкретних методик (тестових і оціночних шкал); “ноги” – це математизована технологія конструювання тестів (психометрика); “руки” – це прикладні моделі і методи практичної психології (психолого-педагогічні теорії, професійний відбір, надання психологічної допомоги, тощо), які вказують на схему застосування психодіагностичних методик для вирішення конкретних завдань (діагностограм).

Сучасна психологічна діагностика визначається як психологічна дисципліна, яка розробляє методи виявлення та вивчення індивідуально-психологічних та індивідуально-психофізіологічних особливостей людини. Метою її є збір інформації про особливості людської психіки. Психодіагностика є також галузю психологічної практики, роботою психолога по виявленню різноманітних якостей, психічних та психофізіологічних особливостей, рис особистості.

Головна мета психодіагностики – це створення умов для проведення змістовної діагностико-розвивальної роботи, надання рекомендацій, проведення психокорекційних заходів.

Психодіагностику можна розглядати як цілісну систему, що складається із трьох підсистем: теорії, експерименту і практики.

У деяких дослідженнях вітчизняних та закордонних психологів відзначається необхідність розрізнення психодіагностики науково-дослідницької та науково-практичної. Науково-практична психодіагностика орієнтується на різні запити суспільної практики.

Слід визначити відмінність в самих завданнях діагностичної роботи психологів-дослідників та психологів-практиків. Якщо завдання перших встановити певні закономірності психічного розвитку, то мета других – відповісти на конкретне запитання, виявити причину певного психологічного явища.

У психодіагностиці необхідно вміти визначити психологічну проблему, правильно поставити запитання, одержати потрібну інформацію від третіх осіб, проаналізувати цю інформацію і сформулювати висновок. Л. С. Виготський попереджав, що дослідник повинен пам’ятати, що зважаючи на дані ознаки, симптоми, слід також визначити і вивчити певні особливості та характер процесу розвитку, який безпосередньо не спостерігається, але насправді лежить в основі всіх спостережень. Таким чином, у психодіагностиці завданням дослідника є не тільки встановлення відомих симптомів і перерахування або систематизація їх, а також вміння за допомогою розумової обробки цих зовнішніх даних проникнути у внутрішню сутність процесів.

До методичних засобів психодіагностики належать конкретні прийоми вивчення індивідуально-психологічних особливостей, способи обробки та інтерпретації отриманих результатів. При цьому напрямки теоретичної та методичної роботи у сфері психодіагностики визначаються головним чином запитами психологічної практики.

Структура сучасної психодіагностики така: 1) загальна теорія психологічного вимірювання:; 2) власні теорії та методики вимірювання властивостей та поведінки особистості; 3) теорії та методики оцінювання або позатестова діагностика.

Залежно від специфіки об’єкту, психодіагностика охоплює три галузі: шкільну, професійну, клінічну.

1.2. Історія становлення психодіагностики як виду психологічної допомоги

Психодіагностика як наука почала свій розвиток завдяки вимогам практики і ввібрала в себе ті знання, ідеї, міркування та уявлення, які були засновані на віковому людському досвіді.

Передумови розвитку психодіагностики як науки закладені в об’єктивно існуючих між людьми індивідуальних відмінностях, які виділялись та враховувались людьми ще з давніх часів. Тому в розвитку психодіагностики можна умовно виділити такий етап як передісторія психодіагностики, який зумовлював становлення її як науки і датується більш ніж 3000 рр. до н.е., коли тестові елементи використовували для визначення індивідуальних відмінностей людей. Так, в Стародавньому Китаї за 2200 років до нашої ери приділялась значна увага питанням відбору урядовців. Створена на той час система відбору охоплювала різні “здібності” – від вміння писати та рахувати до особливостей поведінки в побуті. Різного роду випробування широко застосовувалися в Стародавній Греції, Спарті, рабовласницькому Римі.

Першим джерелом виникнення психодіагностики стала експериментальна психологія. Початком виникнення експериментальної психодіагностики умовно рахується 1879 р., так як саме в цьому році Вільгельм Вундт (1832 – 1920) заснував в Німеччині першу лабораторію з експериментальної психології. В його лабораторії вивчались відчуття, а також ті реакції, які вони викликали. Згодом експериментальні лабораторії та кабінети створюються й в інших країнах – Франції, Голландії, Англії, Швеції, Америці. В Англії в 1884 р. Френсіс Гальтон (1822 – 1911) вперше почав вимірювання не тільки фізичних показників людини, а й також частоту зору та слуху, час моторної та словесної асоціативної асоціації тощо. Під керівництвом Ф. Гальтона було здійснено перший опис методів дослідження характеру, що поклало початок масових досліджень в психодіагностиці. З ім’ям Ф. Гальтона також пов’язують появу терміну “тест” .

Таким чином, психодіагностика почала формуватись за допомогою методів експериментально-диференційної психології, яка вивчає психологічні відмінності між людьми експериментальним шляхом.

Наступний етап у становленні психодіагностики як науки пов’язують із розвитком тестології. Вперше термін “інтелектуальний тест” використав Джеймс Мак-Кін Кеттелл (1860 – 1944) в своїй статті “Інтелектуальні тести та виміри”. Він перший наголосив про необхідність стандартизації тестів для того, щоб стало можливим порівняння їх результатів, які отримані дослідниками на різних досліджуваних.

Новий крок в розвитку тестології зробив французький лікар та психолог Альфред Біне (1857-1911), який був засновником найбільш відомої для свого часу серії тестів. Перша батарея тестів (шкала) Біне-Сімона з’явилась в 1905 р., за допомогою якої визначався розумовий розвиток дітей (розумовий вік), який вважався показником інтелекту.

З розвитком психологічного тестування змінюється й форма проведення тестового дослідження. Всі тести, які створені на початку XX ст. були індивідуальними, а це обмежувало розповсюдження цих тестів. Практика вимагала діагностувати великі групи людей з метою відбору найбільш підготовленого для того чи іншого виду діяльності. Тому в США в період Першої Світової війни з’являється нова форма тестування – групове тестування (армійські тести – форма “Альфа” – англомовні досліджувані, “Бета” – не освідченні та іноземці). Групові (колективні) тести та їх модифікації набули великого розповсюдження і дозволяли проводити тестування з великою кількістю досліджуваних, що давало можливість спростити інструктування, процедуру проведення та оцінку результатів тестування. Індивідуальні тести використовувались переважно в клініці та консультуванні, а групові – переважно в системі освіти, в промисловості та в армії.

20-ті рр. XX ст. характеризувались справжнім тестовим бумом. Швидке та широке розповсюдження тестології було обумовлено перш за все її спрямованістю на оперативне вирішення практичних задач.

В цілому розвиток досліджень та збір статистичних даних про застосування тестів в психодіагностиці значно просунуло науку тестологію, яка в психології склала ядро психометрики (науку про психологічні вимірювання).

Розвиток особистісної психодіагностики характеризує наступний етап у становленні психодіагностики як науки.

Прототипом особистісних опитувальників, який був розроблений американським психологом Робертом Вудвортсом в 1919 р. вважають “Бланк даних про особистість”. Цей опитувальник був призначений для виявлення та виокремлення з воєнної служби людей з невротичною симптоматикою.

В 50 рр. XX ст. найбільш популярним стає особистісний тест-опитувальник – ММРІ (Міннесотський Багатофакторний Особистісний перелік). Він використовується переважно в клінічний практиці.

Початком виникнення проективних методів став метод словесних асоціацій. Виникнення методу вільних словесних асоціацій пов’язують з ім’ям Ф. Гальтона. В 1879 р. Гальтон опублікував результати своїх асоціативних експериментів, пропонуючи досліджуваному відповідати на слово-подразник першою, яка приходить на думку словесною асоціацією, при цьому фіксуючи час відповіді.

Асоціативний експеримент стимулював появу такої групи проективних методик, як “Незакінчені речення” (або “Завершення речень”) – вперше використано А. Пейном в 1928 р. Ще однією із відомих та розповсюджених у світі проективних методик вважається “Тест тематичної апперцепції” (ТАТ), яка створена в США в 1935 р. Х. Морганом та Г. Мюрреєм.

Становлення радянської психодіагностики (кін. 1960-х – поч. 1970-х рр.) відбувалось в складних умовах неприйняття тестів офіційною академічною наукою. Психологічні тести починають використовувати в умовах клініки психічних хвороб. Саме тому предмет психодіагностики намагалися пов’язати з різного роду аномаліями.

В одній із перших монографій з психодіагностики вказувалось на те, що “психологічну діагностику” можна охарактеризувати як “дисципліну про методи класифікації та ранжування людей за психологічними та психофізіологічними ознаками” (Гуревич, 1981). Але це визначення не розкривало суті предмету психодіагностики як науки.

Поступове “входження” тестів в різні сфери психологічної практики в другій половині 80-х рр. минулого сторіччя призводить до нових формулювань предмету радянськими психологами. Наприклад “Краткий психологический словарь” (1985) вказує на те, що це “область психології, яка розробляє методи виявлення індивідуальних особливостей та перспектив розвитку особистості”.

В першому радянському підручнику під ред. О. О. Бодальова, В. В. Століна (1987) йдеться про те, що ця галузь психології – “це наука та практика постановки психологічного діагнозу”.

В “Основах психодіагностики” під редакцією А. Г. Шмєльова (1996) зустрічається визначення предмету психодіагностики, в якому робиться акцент на зв’язку цієї науки з “розробкою та використанням різноманітних методів розпізнання індивідуальних психологічних особливостей людини”.

Термін “психодіагностика” з’являється в 1921 р. та належить Герману Роршаху (1884 – 1922), який назвав так процес дослідження за допомогою створеного їм “заснованого на перцепції діагностичного тесту”. Однак, зміст цього терміну згодом розширюється. Під психологічною діагностикою починають розуміти все те, що пов’язано з вимірюванням індивідуальних відмінностей, використовуючи цей термін як синонім психологічного тестування. До 1970-х років цим терміном позначалось фактично все, що пов’язано з розробкою та застосуванням будь-яких психологічних тестів.

Але необхідно зазначити, що історія психодіагностики – це не лише історія тестів, це історія теорій і тестів, оскільки одне не може існувати без іншого

3. Психологічний діагноз

Результати психодіагностичного пізнання втілюються у психологічному діагнозі.

Психологічний діагноз – це кінцевий результат діяльності психолога по виявленню природи індивідуально-психологічних особливостей особистості, оцінки їх актуального стану та прогнозу подальшого розвитку.

Під психологічним діагнозом розуміють:

• Поглиблений та всебічний аналіз об’єкта (група, особистість).

• Виявлення у об`єкта кількісно-якісних особливостей.

• Розкриття причинно-наслідкових зв`язків.

• Вирішення практичних завдань (усунення виявлених недоліків).

• Забезпечення практичних завдань.

Отже, психологічний діагноз полягає у розпізнанні багаторівневих та багатоланкових причин недоліку або відхилення в поведінці індивіда з метою їх усунення через відповідні корекційні вправи психолого-педагогічного характеру. При цьому термінам “недолік”, “відхилення” надається широкого значення, що далеко виходить за межі психопатології та дефектології. Йдеться про будь-який вчинок, дію, стан, властивість тощо, які розглядаються як незадовільні, небажані. Аналіз і корекція таких відхилень є нормальним процесом навчання, виховання та розвитку особистості.

Зазвичай, психологічний діагноз має форму структурованого опису комплексу взаємопов’язаних психічних властивостей особистості – здібностей, темпераменту, характеру, мотиваційних особливостей – з поясненням виявлених протиріч і визначенням значення отриманих даних в цілісній динамічній картині особистості. Важливим елементом діагнозу є визначення в кожному окремому випадку того, яке місце і чому дані прояви діагностуютьс в поведінці людини, які їх причини і наслідки.

Діагноз невід’ємно пов’язаний із прогнозом. На думку Л. С. Виготського, зміст прогнозу і діагнозу співпадає, але прогноз будується на вмінні „зрозуміти внутрішню логіку саморуху процесу розвитку” (Л .С. Виготський, 1983) для того, щоб продовжити його.

В залежності від задач психодіагностичного дослідження можна визначити три рівня в розвитку психологічного діагнозу, які в загальному вигляді вперше були описані Л. С. Виготським.

1. Симптоматичний (емпіричний) діагноз;

2. Етіологічний діагноз;

3. Типологічний діагноз (див. Табл.1.).

Таблиця 1.

Рівні психологічного діагнозу (за Л.С.Виготським)

За допомогою психодіагностичних методів, методик можна достатньо швидко та надійно забезпечити збір даних про досліджуваного для формулювання психологічного діагнозу.

Психологічний діагноз у психодіагностиці якісного аналізу встановлюється на основі матеріалів, отриманих в результаті експериментального дослідження психічного явища, аналізу спеціальних відомостей про нього з урахуванням фізичного та психічного розвитку досліджуваного.

При виченні та діагностиці психічного розвитку у більшості випадків орієнтуються на фактори середовища, що дозволяють константувати наявність деструктивних змін.

Отже, в діагнозі і прогнозі повинні враховуватись не лише особливості особистості, але й специфіка конкретної ситуації, а також умови оточуючого середовища. Багатоманітність поведінкових проявів особистісних властивостей можуть бути конкретизовані лише аналізом соціальних ситуацій, в яких діє і проживає людина.

В залежності від мети психодіагностичного дослідження отримані результати можуть бути передані іншим спеціалістам (лікарям, педагогам, дефектологам та ін.), які можуть самостійно приймати рішення про їх використання в своїй професійній діяльності.

Таким чином, психодіагностика передбачає обов’язкове порівняння, співставлення отриманих даних, на основі чого можна формулювати заключення про окремого досліджуваного або групу осіб щодо рівня прояву тих чи інших індивідуально-психологічних або індивідуально-психофізіологічних особливостей.

4. Етичні принципи психодіагностики

Етичні норми психодіагностики – комплекс норм та принципів захисту інтересів досліджуваних осіб. Вони містять найбільш загальні правила дослідження, які запобігають некомпетентному використанню методик психологічної діагностики, є кодексом професійної етики психолога, який проводить психодіагностичні дослідження.

1. Принцип конфіденційності (принцип збереження таємниці) – передбачає нерозголошення результатів діагностики без персональної згоди клієнта. Винятком можуть бути випадки, коли діагностика проводиться в наукових цілях як частина експериментального дослідження, але й тут не потрібно вказувати в публікаціях імена досліджуваних.

2. Принцип наукової обґрунтованості – вимагає від психодіагностичної методики, щоб вона як мінімум відповідала вимогам валідності та надійності, тобто давала результати, які заслуговують довіри.

3. Принцип гуманності (принцип ненанесення шкоди) – передбачає, що результати діагностики ні в якому разі не можна використовувати на шкоду клієнту. Якщо діагностика проводиться для конкурсного відбору при прийомі на роботу, цей принцип застосовується сумісно із принципом відвертості результатів діагностики для досліджуваного, що вимагає інформації про те, що і як у нього буде тестуватись, які результати дослідження, ким і як вони будуть використовуватись при здійсненні заключення.

4. Принцип професійної компетентності – передбачає, що планування та проведення психодіагностичного дослідження, обробку, аналіз та надання рекомендацій повинен здійснювати висококваліфікований спеціаліст, тобто людина, яка має диплом про вищу психологічну освіту. Інші люди, які використовують психодіагностичний інструментарій у своїй професійній діяльності повинні пройти відповідну кваліфіковану підготовку з психодіагностики.

5. Принцип об’єктивності висновків – вимагає, щоб всі висновки із результатів тестування були науково обґрунтованими, тобто випливали із результатів тестування, отриманих шляхом застосування надійних методик, а не залежали від суб’єктивних установок осіб, що проводять тестування.

6. Принцип ефективності рекомендацій – передбачає, що рекомендації повинні бути корисними для клієнта. Забороняється пропонувати результати, які не мають практичного значущості або ті, які можуть призвести до небажаних чи непередбачених наслідків.

Не 2.4. Психоконсультативна та психотерапевтична стратегії надання психологічної допомоги

1. Визначення психологічного консультування

На сучасному етапі становлення нашого суспільства, стає звичним звернення до психолога у випадку труднощів вирішення особистісних проблем, розвитку дитини, сімейних конфліктів і таке інше. І це зрозуміло: останнім часом все частіше й гостріше висувається проблема невідповідності можливостей людської психіки темпу життя, інформаційним навантаженням, високій стресогенності соціальної обстановки. Зокрема, в нашій країні одним із найбільш стресогенних можна назвати фактор нестабільності: економічної, політичної, ціннісної. Типовою стає дитина із зовнішніми ознаками дорослості (інтелектуалізм, раціоналізм) при внутрішній соціальній незрілості та інфальтизмі. Однак, у процесі того як дитина стає дорослішою, кількість стресогенних факторів не тільки не зменшується, але суттєво збільшується. І якщо з проблемами дітей і підлітків працюють шкільні психологи, медико-психолого-соціальні центри і т.п., то дорослі люди, особливо похилого віку, залишаються наодинці зі своїми труднощами. Більш того, рівень психологічної культури населення в Україні настільки низький, що люди інколи не тільки не знають, що їм необхідна психологічна допомога, але не знають про наявність власних проблем – їх вони приписують зовнішньому оточенню. «У мене немає ніякої кризи – це у країні криза». Таким чином, сьогодні існує велика потреба у психологічній підтримці психічно здорових особистостей різного віку.

З цього випливає мета психологічного консультування: психологічна підтримка здорових людей у кризових ситуаціях. При цьому під кризовою ситуацією, відповідно Ф.Василюку, будемо розуміти ситуацію неможливості, тобто «таку ситуацію, в якій суб’єкт зіштовхується з неможливістю реалізації внутрішніх необхідних потреб свого життя (мотивів, прагнень, цінностей і т.д.)» [53].

Слово консультація походить від латинського слова «consulto», що означає порада, радитися, опіка, опікуватися. Прийнято вважати, що психологічне консультування, перш за все, спрямоване на орієнтацію людини у можливостях рішення нею проблеми, яка виникла. Консультування за рівнем впливу може бути суто інформаційне, орієнтаційне, а також спрямоване на зміну ставлень особистості до себе і до власної життєвої ситуації. Психологічне консультування, частіше всього, проводиться при виникненні екзистенційних криз, міжособистісних конфліктів, сімейних чи професійних проблем [183].

Психологічне консультування як професія являється відносно новою сферою психологічної практики, яка утворилася на основі психотерапії. Ця професія виникла у відповідь на потреби людей, які шукають психологічну допомогу. Тобто, в основі психологічного консультування знаходиться ідея про те, що практично будь-яка здорова людина у змозі справитися з більшістю її психологічних проблем, які виникають у її житті. Але через різні причини клієнт не завжди може усвідомлювати істинну причину проблеми, способи її вирішення, і саме в цьому йому потрібна допомога професіонала. З допомогою спеціально організованого процесу спілкування у клієнта, який звернувся за допомогою, можуть бути актуалізовані додаткові психологічні зусилля і здібності, які, в свою чергу, можуть забезпечити пошук нових можливостей виходу із важкої життєвої ситуації [39; 71; 147; 148; 209; 213].

Сучасне психологічне консультування відрізняється широким спектром несумісних теоретичних підходів і різноманітністю технічних прийомів. Не дивлячись на загостреність наукових дискусій про теоретичні механізми консультування, на рівні практичної діяльності спостерігаються тенденції до інтеграції знань й універсалізації умінь. Наприклад, прийоми: «активне слухання», «спрямоване фантазування», «заключення контракту» використовуються в роботі більшістю психологів-консультантів, незалежно від того, який метод вони практикують, і яку теоретичну концепцію використовують для власної професійної ідентифікації [213].

Консультування у сфері практичної психології та соціальної роботи виступає в ролі основи діяльнісного компоненту тому, що інформаційні завдання, питання формування знань про суспільство, відносини в групах, виховання захищеності, розвиток здатності особи до самодопомоги, вирішується в основному за допомогою психорозвивальних, психорегуляційних, психокорекційних, психодіагностичних та психотерапевтичних методів і прийомів. У зв’язку з цим методологічні основи психологічного консультування, як зазначають науковці-дослідники, повинні включати елементи психотерапевтичних теорій про принципи, методи, шляхи і засоби надання психологічної допомоги (О.Ф.Бондаренко, С.В.Васьківська, П.П.Горностай).

Як зазначає О.В.Киричук: «Конкретна модель консультування може будуватися як на одній із теоретичних орієнтацій – психоаналітичній, особистісно-центрованій, біхевіоральній, когнітивній тощо, так і на одній із парадигм консультування: 1)тренінг життєвих навичок; 2) тренінг людських стосунків і комунікативних навичок; 3) тренінг у вирішенні проблем і прийнятті рішень; 4) тренінг у підтриманні здорового способу життя; 5)орієнтація і розвиток здібностей; 6) допомога у становленні самоідентичності і в особистісному розвитку» [126,с. 129].

Практика психологічного консультування має справу з двома видами проблем, які виникають у клієнта: перші можна охарактеризувати як проблеми, які породжені відображенням у свідомості суб’єкта теперішньої ситуації його розвитку, труднощі в самовизначенні, розвитку, існуванні, що порушують систему відношень, самоставлення, самооцінку, діяльність, поведінку і впливають на зміну особистісних особливостей особистості та психологічного стану; інші – проблеми глибинні, тобто такі особливості особистості й свідомості, які викликають неадекватне відображення дійсності або визначають нездатність суб’єкта змінювати об’єктивну ситуацію та себе, адаптуватися, досягати мети [211].

Як зазначає М.А.Гуліна, що психоконсультування в його розвинутій формі, тобто відокремлене від інших видів психологічної допомоги і визначене як «трансформація потенціалу людського страждання в ресурс для його розвитку» [79], має мету допомогти людині у встановленні її відношень із собою та навколишнім світом. Відношення є як метою, так і засобом досягнення мети, а клієнт – суб’єктом та об’єктом змін відношень. Зміна цінностей є центром змін відношень у всіх сферах людської діяльності, тому кожний психологічний підхід у психотерапії, консультуванні та соціальній роботі характеризується і визначається певними цінностями, які покладені в основу моделі змін [79, с.331]. Процес психологічного консультування – це тісна співпраця і співтворчість психолога та клієнта, який веде до життєвого успіху, відчуття гармонії, комфорту, впевненості у собі, внутрішнього спокою особистості клієнта [146].

Ціль консультування – допомогти клієнтам зрозуміти те, що відбувається в їхньому життєвому просторі й досягнути поставленої мети. За Р.Кочюнасом [148]:

• консультування допомагає людині вибирати і діяти за власним розсудом;

• консультування допомагає оволодівати новою поведінкою;

• консультування сприяє розвитку особистості;

• у консультуванні акцентується відповідальність клієнта, тобто визнається, що незалежний, відповідальний індивід здатний у відповідних обставинах приймати самостійні рішення, а консультант створює умови, які підвищують вольову поведінку клієнта;

• серцевиною консультування являється «консультативна взаємодія» між клієнтом і консультантом, побудована на філософії «клієнт-центрованої терапії».

Рікі Джордж і Тереза Крістіані виділяють універсальні цілі, які в тій чи іншій мірі використовуються в різних теоретичних напрямах психологічного консультування:

• сприяти зміні поведінки, щоб клієнт міг жити продуктивніше, відчувати задоволеність життям, не дивлячись на деякі обов’язкові соціальні обмеження;

• розвивати навики подолання труднощів при зіткненні з новими життєвими обставинами і вимогами;

• забезпечити ефективне прийняття життєво важливих рішень. Існує безліч справ, яким можна навчитися у процесі консультування: самостійні вчинки, розподіл часу й енергетики, оцінка наслідків ризику, дослідження цінностей, в яких відбувається прийняття рішень, оцінка властивостей своєї особистості, подолання емоційних стресів, розуміння впливу установок на прийняття рішень і так далі;

• розвивати вміння входити і підтримувати міжособистісні стосунки. Спілкування з людьми займає значну частину життя й у багатьох викликає труднощі через низький рівень їх самоповаги чи рівень їх достатніх соціальних навиків. Чи то сімейні конфлікти дорослих, чи то проблеми взаємостосунків дітей, потрібно покращувати якість життя клієнтів засобами навчання кращої побудови міжособистісних стосунків;

• полегшити реалізацію і підвищення рівня реалізації особистості. На думку Блохер у консультуванні необхідно прагнути до максимальної свободи клієнта (враховуючи природні соціальні обмеження), а також до розвитку здатності клієнта контролювати своє оточення і власні реакції, які провокуються оточенням[87].

Як вважає С.Гледдінг, психоконсультування має певний перелік положень, усвідомлення яких важливим є як для консультантів, так і для клієнтів (див. табл. 4.1.1) [71,с.26-27].

Б.Д.Карвасарський пропонує розуміти консультування, як професійну допомогу людині чи групі людей (наприклад, організації) у пошуку шляхів вирішення чи розв’язання визначеної важкої чи проблемної ситуації, і вказує, що консультування включає в себе і психологічні (особистісні), і соціально-психологічні аспекти, пов’язані з міжособистісною взаємодією, груповою динамікою, мотивацією і т.д.[123]

У словнику А.Петровського, М.Ярошевського психологічне консультування визначається, як один із видів надання психологічної допомоги «…у ситуаціях подолання, різноманітних психологічних труднощів»[171].

Р.Нельсон-Джоунс розглядає психологічне консультування як психологічний процес, так як, на його думку, відбувається фокусування уваги всіх консультаційних підходів на «зміні почуттів, думок і вчинків людей таким чином, щоб вони могли жити більш ефективніше[165,с.14]. Тобто, Р.Нельсон-Джоунс орієнтується на основні наукові напрями у теорії консультування і виділяє консультування: як особливий вид допомоги (екзистенційно-гуманістичний підхід), як певний репертуар можливих впливів (когнітивно-біхевіоральний підхід), як психологічний процес (психодинамічний підхід)[165].

У словнику психолога-практика під редакцією С.Головіна психологічне консультування розглядається як «форма надання практичної психологічної допомоги у вигляді порад і рекомендацій на базі попереднього вивчення проблем, що турбують клієнтів, а також вивчення самих клієнтів і їх взаємостосунки з оточуючими людьми»[75,с.288].

Крім вищезазначених поглядів використовується й визначення консультування через фокусування на замовнику послуг (клієнті) [135]:

• допомога одному клієнту в розв’язанні індивідуальних (особистісних) проблем – індивідуальне консультування;

Таблиця 4.1.1

Основні положення психоконсультування

• розв’язання міжособистісних проблем у колективі, засобом вирішення частини проблем учасників групи, роботи з групою в цілому і всередині колективу – груповою динамікою – групове консультування;

• корекція розвитку сімейної системи, покращення внутрішньосімейної комунікації, покращення самопочуття членів сім’ї – сімейне консультування.

Виходячи із приведених вище визначень психологічного консультування можна умовно виділити основні його «прикмети»[135,с.8]:

• психологічне консультування є одним із видів психологічної допомоги;

• ця допомога носить практичний процесуальний характер;

• надається спеціалістом, який має відповідну кваліфікацію;

• для її реалізації необхідна наявність клієнта;

• присутність у житті клієнта деякого психологічного дискомфорту, що визначений ним чи його близьким оточенням як проблема;

• бажання клієнта розв’язати цю проблему;

• цілеспрямовані дії консультанта, спрямовані на усвідомлення клієнтом суті проблеми і способів її вирішення;

• при наданні психологічної допомоги консультант робить акцент на наявні у клієнта ресурси;

• консультація проводиться у конфіденційних умовах.

Основною ідеєю, що є основою психологічного консультування, являється той фактор, що практично будь-яка психічно здорова людина у змозі справитися з більшістю психологічних проблем, які виникають у її житті. Клієнт, через різноманітні причини, може не завжди усвідомлювати істинну причину проблеми, найкращі способи її розв’язання і саме у цій ситуації йому потрібна допомога спеціаліста.

Відповідно, специфіка психологічного консультування буде полягати у[135,с.9]:

• короткотривалості особистих контактів клієнта зі спеціалістом;

• епізодичності даних контактів;

• практичній завершеності кожної сесії клієнта з психологом-консультантом;

• активності клієнта в процесі консультування;

• самостійних діях клієнта, які спрямовані на розв’язання власної проблеми після психологічного консультування.

У деяких випадках психологічне консультування може продовжуватися довше ніж заплановано, однак це потрібно розглядати як виключення. Необхідність у пролонгованому консультуванні може виникнути при певних ситуаціях. Перш за все, клієнту можуть бути притаманні певні психологічні особливості, які не дозволяють йому справитися самостійно на початковому етапі з розв’язанням проблеми. До таких особливостей можна віднести високий рівень агресивності, відсутність рефлексії, невпевненість. Крім цього, у клієнта може виявитися в результаті дослідження не одна, а декілька проблем. У цьому випадку вирішення кожної проблеми може вимагати певну кількість зустрічей [135; 148; 205].

Таким чином, психологу-консультанту необхідно розпочати свою роботу над системою психологічних понять, що являються базою для проведення психологічного консультування. Теорія, яку використовує психолог (психодинамічний, поведінковий, когнітивний або гуманістичний напрямки психології), спрямовує організуючі принципи як для психологічного консультування, так і для будь-якого іншого виду психологічної діяльності [205; 211]. Основне у всіх різноманітних підходах до теорії і практики консультування – це індивідуальна та культурна емпатія, спостережливість психолога, його оцінка особистості та її соціального середовища, застосування методів позитивного росту і розвитку. Ядро теорії психологічного консультування – це поняття психологічного консультування. Психологічне консультування – один з основних методів надання психологічної допомоги. Подібна до техніки соціологічного опитування, консультативна бесіда (або поглиблене інтерв'ю) – це особистісно-орієнтоване спілкування, в якому здійснюється загальне орієнтування в особистісних особливостях і проблемах клієнта, встановлюється і підтримується партнерський стиль спілкування (на рівних) між психологом та клієнтом, надається необхідна психологічна допомога у відповідності з потребами, проблематикою та характером консультативної роботи. Психологічне консультування – це, в певному розумінні, спрощення поведінки клієнта за заданою логікою, це структурування його внутрішнього світу[135; 147; 148].

Поняття психологічного консультування дозволяє вилучити всі його складові елементи[148; 156; 168]:

1. Основною проблематикою психологічного консультування є внутрішньо-особистісний комфорт.

2. Об'єктом і предметом діяльності у процесі психологічного консультування виступають екзистенційні цінності та їх відображення у життєвих ситуаціях.

3. Ціль психологічного консультування – формування культурно-продуктивної особистості, наділеної почуттям перспективи та здібності свідомо розробляти різні стратегії поведінки і аналізувати ситуацію з різних позицій.

4. Позитивним результатом психологічного консультування є поглиблене саморозуміння особистістю самої себе, прояснення ситуації, зміна соціальної або екзистенційної позиції, розробка нових психосоціальних вмінь.

5. Зміст психологічного консультування переплітається з наданням емоційної підтримки, ціннісно-смислової орієнтації та відпрацюванням життєвих стратегій. Зміст психологічного консультування полягає у тому, що психолог, користуючись своїми спеціальними, науковими, професійними знаннями, створює умови для переживання іншою людиною нових можливостей у вирішенні її психологічних задач.

6. Головне завдання психолога-консультанта полягає у тому, щоб створити для нормального, психічно здорового клієнта умови для визначення ним усвідомлених нешаблонних способів дій, які б дозволили йому жити у відповідності з можливостями культури.

Психологу-консультанту необхідно вступати в таку взаємодію з клієнтом, яка б дозволила знайти нові засоби дій, нові переживання, нові цілі для подальшого життя останнього[12].

Цей процес можна охарактеризувати за такими кроками: допомога людям у формулюванні того, що їм потрібна допомога; формулювання цілей і очікувань від роботи; підготовка клієнтів до того, щоб отримувати від консультування максимальну користь; якомога більший розвиток довірливих стосунків і сприятливих очікувань від змін; визначення тих сторін, які необхідно покращувати і розвивати; вивчення внутрішнього світу клієнта, яке включає в себе життя в теперішньому та минулому часі; допомога у переборюванні фрустрацій та конфліктів; підтримка і прийняття клієнта як особистості, відбірковому підкріпленні найбільш адекватних форм поведінки; конфронтація із протиріччями, які проявляються в думках, мові та поведінці клієнта; перегляд несумісних, деструктивних або ірраціональних припущень; виявлення прихованих та неусвідомлених мотивів; спонукання клієнта до прийняття відповідальності за свої вибори та дії; допомога клієнтам в тому, щоб вони могли бачити більше можливостей у своєму житті і вибирали найбільш сприятливі альтернативи; забезпечення конструктивного зворотного зв’язку; створення можливостей для прояву нових форм поведінки; розвиток у клієнта більшої самостійності, так, щоб консультування закінчувалося в самий сприятливий для цього момент часу[55; 148].

Сучасний підхід у світовій практиці полягає в чіткому усвідомленні того, що консультативна діяльність являється однією з форм діяльності, спрямованої на досягнення соціально-психологічних змін [156]. З вищезазначених позицій психологічна допомога виступає могутнім стримувальним засобом соціально-психологічних катаклізмів і конфліктів у суспільстві, ефективність якого прямо пропорційна ресурсам, що виділяє суспільство і держава на діяльність психологічної служби.

2. Взаємодія психоконсультування з іншими видами психологічної допомоги

Як зазначалося у попередньому підрозділі, консультування виступає в ролі основи діяльнісного компоненту тому, що інформаційні завдання, питання формування знань про суспільство, відносини в групах, виховання захищеності, розвиток здатності особи до самодопомоги, вирішується в основному за допомогою психорозвивальних, психорегуляційних, психокорекційних, психодіагностичних та психотерапевтичних методів і прийомів [55].

У психологічному консультуванню використовуються методи такого виду надання психологічної допомоги як психодіагностика. На думку Г.Колєснікової: «…психодіагностика необхідна для постановки більш точного діагнозу; для оцінки індивідуальних особливостей клієнта; коли застосовується новий метод; тестування саме по собі має психотерапевтичне значення (встановлення контакту, зняття напруги, почуття значимості); результати тестування корисні для спостереження динаміки стану клієнта й оцінки результатів»[135,с.81-82].

Слово «корекція» має первинне значення – виправлення. Тому здійснення психологічної корекції опирається на визначене розуміння «норми і патології», яке залежить від тих чи інших теоретичних уявлень і практичних завдань (наприклад, у випадку асоціативної поведінки). Існує визначення психологічної корекції як спрямованого психологічного впливу на певні психологічні структури з метою забезпечення повноцінного розвитку і функціонування індивіда [183,с.412]. При цьому потрібно зазначити, що психологічна корекція може реалізовуватися в різноманітних галузях людської практики: медицині, педагогіці, соціальній роботі, де вирішуються і профілактичні завдання. Психопрофілактика розглядається як однин із різновидів психологічної допомоги і спрямована на попередження психічних захворювань, реабілітацію психічно хворих, а також на збереження, покращення і закріплення психічного здоров’я. В останньому аспекті часто використовується поняття «психогігієна». Щодо висвітлення цілей і завдань психопрофілактики і психогігієни існують різноманітні погляди[183,с.417]. У загальному ж до видів психопрофілактичної і психогігієнічної роботи можуть бути віднесені і консультування, і корекція, і психотерапія[12; 27; 55].

На сучасному етапі існують відмінності в розумінні психотерапії, які залежать від теоретичних наукових установок і практичних підходів. Термін «психотерапія» не являється суто медичним поняттям, так як існує філософська і психологічна модель психотерапії, яка будується на трактуванні первинного значення цього слова – «зцілення душею»[183,с.447]. У цьому значенні мета психотерапії полягає не у виліковуванні від «психічних розладів», а в допомозі у процесі становлення і рості особистості. У розумінні психотерапії існує і загальне визнання того, що це особливий вид професійної діяльності, побудований на міжособистісній взаємодії і впливі психологічними засобами при наданні допомоги у вирішенні проблем і труднощів психічного характеру, що вимагає спеціальної підготовки спеціаліста[135,с.14].

У професійному середовищі спеціалістів психологічної допомоги найбільше розповсюдження отримали терміни «психологічне консультування» і «психотерапія». Дискусія про відмінності цих термінів особливо гостро розгорнулася у західних країнах в 1970-рр. (у вітчизняній психології у 1990-х рр.) і, в більшості випадків, викликана юридичними аспектами консультативної практики[55; 97].

Так як психотерапія являється лікувальною спеціальністю, нею за законом може займатися тільки особа, яка має вищу медичну освіту. В той же час психологи не тільки хотіли, могли й успішно працювали у сфері психотерапії, але й були підготовлені для подібної практики краще лікарів, особливо у західних методах психотерапії (групової психотерапії, сімейної терапії, психодинамічної терапії). Поява таких термінів, як «психологічна корекція», «нелікувальна психотерапія», «психологічна терапія», «неклінічна психотерапія» була спробою обійти вказане законодавче обмеження. Більшість спеціалістів указують на неможливість проведення чіткої границі між цими термінами і навіть пропонують використовувати їх як синоніми.

На думку В.Макарова, основна мета психотерапії – виховання гнучкості, уміння знаходити нові, ефективні стратегії поведінки; накопичувати і раціонально використовувати енергетичні ресурси; забезпечувати активність, ентузіазм, оптимізм; знаходити, зберігати і розвивати ресурсні стани. Психотерапія, в основному, займається не постановкою цілей, а засобами їх досягнення. Тому для багатьох психотерапія, в першу чергу – набір технологій для досягнення поставлених цілей[98].

Безперечно, приведене висловлювання більше характеризує цілі консультування, ніж клінічної лікувальної практики. Невипадково у самій психотерапії виділяють «шість моделей»: медичну, психологічну, соціальну, педагогічну, філософську і не диференційну.

Робота у медичній моделі: психотерапевт зайнятий лікуванням і профілактикою захворювань і розладів здоров’я. До цієї моделі відноситься класичне розуміння психотерапії як сфери медицини, як спеціальності, що практикується у лікувальному закладі спільно з лікарями інших спеціальностей[97; 98].

Психотерапія в її психологічній моделі зайнята психологічними проблемами, порушеннями адаптації і, умовно кажучи, неуспішністю людини, групи, сім’ї. Тобто, такими порушеннями, які не досягають рівня виражених розладів здоров’я. За всіма ознаками, людину, яка звернулася за психологічною допомогою у межах цієї моделі, потрібно називати «клієнтом», а не використовувати медичний термін «пацієнт». Як ілюстрацію можна навести висловлювання В.Польстер і М.Польстер, які описують перехід психотерапевтів від медичної до психологічної моделі: «Ми тільки «лікували людей» до тих пір, поки не стало зрозуміло, що «психічна хвороба» – це соціальний ярлик на людині. Пізніше з’явився термін «ріст». Сьогодні переважна частина людей приходять до пошуку кращих форм життя, в більшості випадків не думаючи про лікування, піклуючись про самовдосконалення й особистий розвиток»[97].

Психотерапія в педагогіці у нашій країні тільки починає розвиватися. Тут існує два основні напрями: терапевтична робота з особистостями педагогів, а також – з учнями та їх сім’ями. Н.Пезешкіан зазначає, що «…іншому читачу може показатися дивним те, що ми розглядаємо проблеми виховання разом з проблемами партнерства, шлюбу і міжособистісних стосунків. Коли ми думали, чи допустиме взагалі таке об’єднання, наші роздуми майже з категоричною необхідністю приводили нас до думки про те, що потрібно розлучитися з обмежуючими уявленнями про виховання як вплив батьків на дітей. Ми дослідили основні принципи виховання у всіх формах міжособистісних взаємостосунків…»[97].

Психотерапія в її соціальній моделі спрямована на формування адаптивної поведінки людини у суспільстві, яке безперервно змінюється. Підходи і методи такої психотерапії можуть використовуватися в різноманітних соціальних групах: сім’ї, навчальному класі, трудовому колективі, релігійній общині, населеному пункті, регіоні, державі.

Завдання соціальної психотерапії – з допомогою психотерапевтичних впливів не тільки лікувати хворобу, здійснювати психогігієнічні і психопрофілактичні заходи, але й покращити соціальну поведінку індивіду. При цьому не робиться розмежування між «нормальними» людьми й представниками маргінальних груп: «психічно хворими», «злочинцями», «безробітними» і т.д. Більше того, представники кожного поважаючого себе методу сучасної психотерапії підкреслюють ефективність свого методу саме на прикладі з маргінальними клієнтами. У межах цієї моделі підкреслюється наявність тісного зв’язку між «соціальним», «медичним» (включаючи «психічне») здоров’ям суспільства[183].

Філософська модель психотерапії зайнята світоглядом особистості. Глибинна психотерапія рідко обходиться без аналізу міфології. Така робота часто приводить до формування нової ієрархії міфів і системи вірувань, що, в свою чергу, може змінити адаптивні можливості людини, вплинути на її почуття гармонії зі самою собою й оточуючим її світом[97].

Таким чином, із вищезазначених визначень моделей психотерапії можна зробити аргументований висновок, що психотерапія і психологічне консультування у більшості випадків застосовують одні й ті ж самі психологічні засоби впливу, використовують як наукову основу психологічні теорії, здійснюються не тільки в професійних межах, але й у спонтанній, любительській практиці («дикий психоаналіз», «кухонна терапія» та ін.)[193].

Як консультування, так і корекція і психотерапія можуть здійснюватися у різноманітних формах: індивідуальній, груповій, самостійній, опосередкованій, крім цього, можуть бути використані й спеціальні форми психологічної допомоги[116,с.15].

Психологічне консультування, психологічна корекція і психотерапія — це різні рівні психологічної допомоги. Вони тісно поєднані і багато в чому безпосередньо переплітаються. Разом з тим є певні відмінності, пов'язані з межами й обсягом втручання, що дає нам змогу зробити поділ цих сфер діяльності.

Так, відомий спеціаліст у цій сфері Нельсон-Джоунс розглядає психологічне консультування як психологічний процес, орієнтований на профілактику і розвиток. Він виділяє в консультуванні цілі, пов’язані з корекцією (наприклад, подолання тривоги чи страху) і з розвитком (наприклад, розвиток комунікативних навиків). На його погляд, консультування переважно є корекційним, це забезпечує виконання профілактичних функцій. Розвиток пов’язаний з вирішенням завдань індивіда на різноманітних етапах життя (професійне самовизначення, відокремлення від батьків, початок самостійного життя, створення сім’ї, реалізація власних можливостей, розкриття ресурсів та інше). Велике значення приділяється підвищенню особистої відповідальності за власне життя. Кінцева мета консультування – навчити клієнтів надавати допомогу самим собі, стати для самих себе консультантами. Нельсон-Джоунс бачить відмінності між психотерапією та психологічним консультуванням в тому, що психотерапія робить акцент на особистісних змінах, а консультування – на допомозі людині в кращому використанні власних ресурсів та покращенні якості життя. У відмінності від психотерапії більша частина інформації, отриманої від консультування, проявляється у свідомості клієнта в інтервалах між заняттями (сесіями), а також в періоди, коли клієнти пробують допомогти собі самі після закінчення консультування[165].

О.Бондаренко розглядає співвідношення цих рівнів за наступними параметрами [39]: проблематика, об'єкт і предмет діяльності, зміст діяльності, методи і психологічні парадигми допомоги, мета і результати.

Відмінність психологічного консультування від психотерапії полягає у відмовленні від концепції хвороби й орієнтованість на психічно здорову особистість, частіше на її сьогодення і майбутнє. Психокорекція призначена як для здорових людей, у яких є проблеми, так і для людей, які перебувають у стані "ще не хворих, але вже не здорових", – на думку А.Співаковської [195], тобто людей з дезадаптованою поведінкою і невротичним реагуванням, що формується. Людей, які потребують консультативної чи корекційної допомоги, називають клієнтами.

Клієнт — це нормальна, фізично і психічно здорова людина, у житті якої виникли проблеми психологічного чи поведінкового характеру, яка не здатна вирішити їх самостійно і тому потребує сторонньої допомоги [173].

Людей, які звертаються до психотерапевта, традиційно називають пацієнтами, оскільки психотерапія історично тісно зв'язана з психіатрією; серед психотерапевтів досить часто зустрічаються і психіатри, що одержали спеціальну підготовку.

Пацієнти психотерапевта — невротики. Невротик відрізняється від нормальної людини тим, що хоча він і усвідомлює реальність, але ніяк не може бути щасливим, тому що не приймає її (свою зовнішність, свій характер, оточуючих людей, навколишню дійсність). Таким чином, перефразовуючи психотерапевта А. С. Співаковську, визначимо психотерапію як метод лікування, а психологічне консультування і психокорекцію – як метод профілактики [195]. Тобто, існують погляди, відповідно до яких основна відмінність психологічного консультування від психотерапії полягає в тому, що клієнт (здорова чи хвора людина, яка висвітлює проблеми екзистенційної кризи, міжособистісних конфліктів, сімейних труднощів чи професійного вибору) сприймається консультантом як дієздатний суб’єкт, який відповідальний за вирішення своєї проблеми. Така позиція є не зовсім виправданою. У психотерапії клієнт в більшості випадків також є дієздатним суб’єктом, а проблемі особистої відповідальності відводиться досить важлива роль і в процесі психотерапії.

Ю. Альошина вважає, що вже локус скарги клієнта може вказувати на те, якої – консультативної чи психотерапевтичної – допомоги він потребує [12]. Якщо в людини, що звернулася по допомогу, екстернальний локус скарги (тобто він підкреслює негативну роль інших у виникненні власних життєвих труднощів), наприклад: "Моя дочка дуже нестримана, і тому ми постійно сваримось" чи: "Мій керівник робить мені зауваження без усякого приводу", — це клієнт психолога-консультанта [12].

У ситуації, коли клієнта турбує власна нездатність контролювати і регулювати свій внутрішній стан, потреби і бажання (інтернальний локус скарги), і він говорить: "Я дуже запальна, не можу себе стримати, постійно кричу на дочку" чи "Не можу зрозуміти, що я роблю не так, що постійно одержую зауваження від начальника", — частіше це клієнти, що потребують і готові до прийняття психотерапевтичної допомоги.

Таким чином, якщо клієнтом уже пророблена певна робота з аналізу власних проблем і невдач і він сприймає самого себе відповідальним за те, що з ним відбувається — це дозволяє йому перейти до більш глибокого і відвертого самопізнання в процесі психотерапії.

Іншою відмінністю консультативної і психотерапевтичної допомоги є специфіка роботи зі скаргою. При психотерапевтичному впливі скарги як такі відіграють незначну роль, оскільки вже на початкових етапах роботи вони поглиблюються і переформульовуються. Крім цього, психотерапевт надає особливого значення аналізу глибинних пластів психіки, минулому досвіду клієнта, обговорює з ним його сни й асоціації, приводить до розуміння причин патогенних переживань і поведінки й у такий спосіб сприяє вирішенню особистісних проблем (Урсано P., Зонненберг С, Лазар С, 1992) [2].

Брамер і Шостром (1982), говорячи про співвідношення консультування і психотерапії, умовно поділяють їх за двома полюсами континуума. На одному робота професіонала торкається в основному ситуативних проблем, які розв’язуються на рівні свідомості й виникають у клінічно здорових індивідів. Тут знаходиться сфера консультування. На іншому полюсі – велике прагнення до глибинного аналізу проблем з орієнтацією на підсвідомі процеси, структурну перебудову особистості. Тут знаходиться сфера психотерапії. Сфера між полюсами належить діяльності, яку можна назвати як консультуванням, так і терапією[71].

Перре і Бауманн, розглядаючи співвідношення психологічного консультування і психотерапії, в якості відмінностей вказують на наступні: а) у психологічному консультуванні серед засобів впливу на першому місці знаходиться інформаційність (передача інформації людині, яка звернулася за допомогою); б) психологічне консультування в медицині виконує в основному функцію гігієни і профілактики; в) у межах консультування аналізуються варіанти рішень конкретної проблеми, але їх здійснює сама людина і не в межах консультування, а самостійно; г) у практиці консультування зміни відбуваються після закінчення самого консультування без супроводу спеціалістом, у психотерапії – сутністю є сам процес змін, який супроводжується спеціалістом.

Б.Карвасарський характеризує подібності й відмінності між психотерапією та психологічним консультуванням як видами психологічного втручання.

Основні характеристики за Б.Карвасарським [183]:

1. Засоби впливу (методи): психотерапія і психологічне консультування використовують психологічні засоби впливу, однак в психологічному консультуванні інформування є ведучим прийомом.

2. Цілі: психотерапія і психологічне консультування мають своєю метою досягнення більш виразних позитивних змін в когнітивній, емоційній та поведінковій сферах у бік збільшення їх ефективності, психотерапія при цьому спрямована на досягнення значних особистісних змін, а консультування – на допомогу людині в кращому використанні власних ресурсів та покращенні якості життя.

3. Функції: психотерапія виконує функцію лікування і частково реабілітації, а психологічне консультування – профілактики і розвитку (природно, що мова йде про домінуючі спрямування психотерапії та психологічного консультування, так як у певних випадках ці функції можуть переплітатися).

4. Теоретична обумовленість: психотерапія і психологічне консультування мають в якості своєї наукової основи психологічні теорії.

5. Емпірична перевірка: психотерапія і психологічне консультування потребують вивчення ефективності впливів.

6. Професійні дії: психотерапія і психологічне консультування здійснюються спеціалістами в професійних межах.

7. Довготривалість впливів: психотерапія триває не менше 15-20 сеансів, психологічне консультування може обмежитися 1-5 сеансами.

8. Місце змін: у психотерапії зміни відбуваються безпосередньо в процесі терапії і являються сутністю психотерапевтичного процесу, в психологічному консультуванні аналізуються варіанти рішень конкретної проблеми, але рішення і зміни здійснюються людиною не в процесі консультування, а після його закінчення.

9. Рівень самостійності клієнта: у психотерапії процес змін супроводжується психотерапевтом, у психологічному консультуванні зміни здійснюються людиною самостійно без супроводу консультанта.

Г.Колєснікова вважає, що психологічне консультування відрізняється від інших видів психологічної допомоги тим, що клієнту відводиться більш активна роль. Якщо у процесі психокорекції й психотерапії більшу частину відповідальності бере на себе психолог, то у консультуванні основна психокорекційна робота проводиться самим клієнтом. І, відповідно, відповідальність за кінцевий результат також несе клієнт. Психолог відповідає за правильність своїх висновків і змісту проблеми та за професійну обумовленість рекомендацій щодо вирішення цієї проблеми[135, с.9].

Таким чином, основні види психологічної допомоги при наявності визначених, а іноді й спірних відмінностей мають і характерні для всіх них особливості. Їх загальною метою являється допомога і підтримка особистості в процесі її становлення і розвитку та при виникненні різноманітних проблем і критичних ситуацій. Надання цієї допомоги здійснюється спеціальними психологічними способами і методами у безпосередньому спілкуванні й взаємодії з людиною.

Безсумнівно, границі між психотерапією і консультуванням досить умовні, що не раз відзначалося різними авторами [55; 135; 146]. Тобто, провести границі між двома цими видами психологічної допомоги дуже важко. Узагальнюючи існуючі погляди спеціалістів щодо відмінностей психологічного консультування і психотерапії, можна сказати, що перший контакт спеціаліста в галузі психологічного здоров’я (тобто психолога, психіатра, психотерапевта чи психоаналітика) і людини, яка звернулася за допомогою, завжди починається з консультування і, в залежності від мотивації й проблем, може призвести до короткотривалого пропрацювання окремої проблеми чи необмеженої в часі інтенсивної терапії. В більшості випадків, тривалість та інтенсивність (кількість сеансів у тиждень) психотерапії суттєво розширює її можливості у порівнянні з психологічним консультуванням. Неврози і більш суттєві психічні розлади, як правило, вимагають психотерапевтичного чи психоаналітичного втручання, а інколи й поєднання з психофармакологічним лікуванням у психіатра [148].

Хоча, найбільш авторитетна в Європейському союзі професійна організація, яка об’єднує у своїх лавах консультантів із різних наукових шкіл, – Європейська асоціація психотерапевтів офіційно використовує подвійний термін «психотерапія/консультування», аргументуючи це тим, що розмежування цих двох сфер психологічної допомоги – складне завдання тому, що в багатьох випадках професіоналу важко сказати, займається він психологічним консультуванням чи психотерапією. Як і в консультуванні, так і в психотерапії, як уже зазначалося, використовуються ті ж самі професійні навики; вимоги, які висуваються у консультуванні і психотерапії подібні. У двох випадках допомога клієнту побудована на взаємодії між консультантом (психотерапевтом) і клієнтом. Через труднощі розподілу цих двох видів надання психологічної допомоги деякі практики використовують поняття «психологічне консультування» і «психотерапія» як синоніми, аргументуючи свій погляд подібністю діяльності психотерапевта і психолога-консультанта [55; 75; 156].

3. Види психологічного консультування

Консультування широко використовується у різноманітних сферах людської діяльності: в освіті, медицині, бізнесі, соціальній роботі й може розумітися через сферу застосування – шкільне консультування, супровід лікувального процесу, організаційне консультування, сімейне консультування і т.д. Саме з цією особливістю пов’язано те, що навіть викладання специфічних різновидів консультування у теперішній час проводиться не тільки на факультетах психології, але й на факультетах соціальної роботи, педагогіки, менеджменту, психіатрії і т.д.

До класифікації власне психологічного консультування, під яким, як уже було зазначено вище, мається на увазі надання психологічної допомоги психічно нормальним людям для досягнення ними цілей особистісного росту, можна підходити, опираючись на різноманітні критерії [12; 39; 147; 148; 209].

Так, якщо в якості класифікаційного критерію брати вік, то це буде психологічне консультування за віковою періодизацією (вікове консультування) [156].

Іншою категорією, яка слугує основою для класифікації консультативного процесу являється простір, тобто просторова організація консультування [156].

На основі цього критерію виділяють два види консультування [98; 135; 156]:

• контактне, при якому психолог-консультант зустрічається з клієнтом, відбувається бесіда обличчям до обличчя;

• дистанційне консультування, яке поділяється на телефонне і письмове (листування, спілкування через інтернет-мережі).

Синонімом першого виду консультування є «очне консультування», іншого – «заочне»[204; 208; 212].

Наступна основа для класифікації повинна враховувати кількість клієнтів, одночасно консультуємих одним консультантом. За цим критерієм консультування може бути індивідуальним чи груповим [156].

Індивідуальне консультування (проблеми особистісного росту, внутрішні конфлікти, страхи, психологічні травми, проблеми міжособистісних стосунків). Тобто, індивідуально-психологічне консультування проводиться перш за все з метою допомогти особистості, яка розвивається, в процесі її становлення для того, щоб людина могла більше дізнатися про себе, зрозуміти і прийняти свою індивідуальність, розібратися з власними проблемами й труднощами. Між психологом і клієнтом встановлюються певні взаємовідносини, які характеризуються співпрацею, взаєморозумінням й абсолютним позитивним прийняттям. Завдання спеціаліста полягає в стимулюванні і підтримці людини, що знаходиться в кризовій ситуації. Психолог організовує зворотній зв᾽язок, який відображається у роз᾽ясненні проблеми, що існує, й таким чином знімає невизначеність відносно можливостей клієнта щодо її вирішення [98].

Групове консультування – це особливий напрям у консультуванні, який дуже часто являється ефективним засобом допомоги у розв’язанні особистісних і міжособистісних проблем. Групова робота побудована на властивій людям тенденції збиратися разом, обмінюватися думками і враженнями, а також разом працювати. Існують різноманітні тренінгові групи, це, насамперед, так звані Т-групи зустрічей, групи розвитку навичок спілкування, гештальт-групи, групи психодрами, групи тілесної терапії, танцювальної терапії, терапії мистецтвом, тренінгу умінь. Учасники психокорекційних груп виступають суб᾽єктами своїх власних змін, орієнтованими на самовираження, особистісний ріст і розвиток [148].

Вплив групи на людину величезний. Споконвіку взаємодія в групі сприяла виживанню й розвитку її членів. У багатьох життєвих ситуаціях людина відчуває потребу у теплі, визнанні й контакті з іншими людьми. Те, що переживається учасниками в групі, може природно переноситися ними у зовнішній світ. Члени групи отримують в ній зворотній зв᾽язок і підтримку від людей, що мають схожі проблеми чи переживання [74; 94; 100; 120; 217].

Найважливішими умовами роботи тренінгових груп є прийняття й довіра до кожного члена групи, активна турбота й допомога один одному. В такій атмосфері комфортності людина стає здатною оволодіти новими уміннями, експериментувати з різноманітними стилями відносин, пробувати нові способи поведінки. Група значно полегшує процес самодослідження, допомагає оцінити власні почуття, установки й вчинки, сприяє саморозкриттю, змінам, формуванню “Я”-концепції і цим самим посилює впевненість у собі [210].

Поряд з індивідуальною та груповою психотерапією можлива така форма, при якій консультують одночасно два психотерапевти – котерапія [215].

Незважаючи на широку представленість цієї форми роботи практично відсутній методологічний аналіз принципів спільного консультування. Проте явище котерапевтичного консультування все частіше входить в повсякденну реальність сучасної вітчизняної психотерапії. Так, більшість груп або тренінгових семінарів проводяться під керівництвом двох психотерапевтів [63,с.26-27].

Як зазначає Б.Карвасарський, інститут котерапевтів найбільш характерний для сімейного та групового психотерапевтичного консультування. Становлення інституту котерапевта пов’язують з іменами Халса (Hulse W.) в груповій психотерапії (1950-і рр.) і Вітакера (Whitaker C.) – у сімейній психотерапії (1975р.). У сучасних напрямах індивідуальної психотерапії також відзначається тенденція зміни діадних стосунків «терапевт-клієнт» бригадним обслуговуванням клієнта двома (нейролінгвістичне програмування) чи декількома психотерапевтами (короткотривала позитивна психотерапія) [123].

О.Гавалешко та О.Самборська, проаналізувавши сучасну наукову літературу, виділяють дві основні моделі котерапевтичної взаємодії. Першу модель запропонував Р.Балес, зміст якої полягає в то­му, що один з психотерапевтів займає провокаційну позицію, а ін­ший – гармонізуючи [63].

Терапевт-провокатор може загострювати пе­в­ні стосунки, заглиблювати певний розвиток групової динаміки, а тоді як котерапевт пом’якшує ці стосунки і займає більш емпатійну позицію. В межах іншої моделі котерапевтам пропонується комбінувати в спільній взаємодії дві основних стратегії, одна з яких є переважно структурно-аналітичною, а друга – розуміюче-феноменологічна [215]. У межах цієї моделі один із терапевтів працює, переважно, зі змістовною складовою проблеми клієнта, приймає участь у створенні групового феномену спільних переживань із клієнтом. Котерапевт в цей час займається структурно-лінгвістичним аналізом дискурсу клієнта і першого терапевта. Він визначає смислові, підсвідомі характеристики проблеми клієнта і формує більшою мірою семіотичний простір сеансу. Після того, як «структурний» терапевт підготував інтерпретації, він включається в спільну роботу з клієнтом, а «розуміючий» котерапевт, навпаки, займає позицію аналітика і спостерігача. Таких змін позицій у процесі сеансу може бути декілька, а завершується сеанс переходом котерапевтів в автентичну позицію взаємодії з клієнтом і спільним обговоренням з ним результатів терапевтичної роботи [63, с.27].

Б.Карвасарський виділяє три основні функціональні позиції котерапевта (мал. 4.3.1) [123].

На думку О.Гавалешко та О.Самборської, відмінності котерапевтичної форми роботи та індивідуальної психотерапії можуть бути виражені в розкритті низки додаткових можливостей котерапії. До них відносяться: отримання супервізорського зворотного зв’язку терапевтами через взаємну рефлексію своєї роботи; одночасне поєднання декількох стратегій та стилів терапевтичної діяльності, що досягається через розмежування функцій консультування; прискорення розвитку феномену переносу за рахунок гетерогенності терапевтичної пари [63,с.27].

У режимі котерапії слід враховувати протипоказання до спільної котерапевтичної діяльності консультантів [215]. І.Ялом рекомендує не створювати котерапевтичну діаду з іншим котерапевтом у випадку, якщо не відчуваєш себе з ним невимушено, якщо до котерапевта не відчуваєш особливої симпатії або маєш радикально відмінні погляди на цілі і завдання психотерапії. І.Ялом систематизує умови, що сприяють спільному консультуванню (мал.4.3.2) [63,с.28].

Малюнок 4.3.1 Основні функціональні позиції котерапевта

Малюнок 4.3.2 Сприятливі умови котерапевтичного процесу за і.Яломом

Як зазначають О.Гавалешко та О.Самборська, перед початком роботи в режимі котерапії психологи-початківці обов’язково повинні ознайомитися з етичними нормами. До етичних норм котерапії відносять виконання певних вимог. Дотримання цих вимог дозволяє конструктивно вирішувати деякі аспекти конкурентних стосунків між консультантами і робить ситуацію конкуренції менш напруженою (мал.4.3.3) [63,с.28]

Малюнок 4.3.3 Вимоги до етичних норм котерапії

Б.Карвасарський виділяє види психоконсультативної взаємодії на основі трьох основних підходів, які чітко проявляються у психологічному консультуванні [183]:

1. проблемно-орієнтоване консультування спрямоване на аналіз змісту та зовнішніх причин проблеми, пошук шляхів її вирішення. Підхід аналогічний поведінковій психотерапії, дуже часто припускає підключення до консультування членів сім’ї клієнта й організаційну допомогу йому та його сім’ї.

2. особистісно-орієнтоване консультування центроване на аналізі індивідуальних причин проблеми, генезі деструктивних особистісних стереотипів, попередженню подібних проблем у майбутньому. Підхід аналогічний психодинамічній терапії, консультант принципово утримується від порад й організаційнійної допомоги.

3. рішення-орієнтоване консультування центроване на виявленні ресурсів для вирішення проблеми. Найбільш яскравим прикладом подібного підходу є короткотривала позитивна терапія.

Інша класифікація консультування може бути побудована на основі відповідної сфери діяльності чи існування. У залежності від типу проблем, з якими звертаються за психологічною допомогою до психолога-консультанта, можна виділити наступні види психологічного консультування [135]:

• подружнє консультування (проблеми взаємостосунків, сексуальні проблеми, стани до чи після розлучення);

• сімейне консультування (проблеми взаємостосунків із родичами, психолого-педагогічні проблеми, проблеми взаємостосунків з дітьми);

• профконсультування (вибір професії, удосконалення здібностей, необхідних для успішного здійснення професійної діяльності, підвищення працездатності);

• організаційне консультування (кадрова політика, імідж фірми, підвищення ефективності праці, взаємостосунки з партнерами).

Важливо пам’ятати, що будь-який розподіл є умовним і здійснюється, як правило, для зручності вивчення предмету. Тому, важко зустріти консультування, яке належить до якогось одного із запропонованих видів, вони знаходяться у взаємозв’язку.

4. Основні орієнтації психологів стосовно структури консультативного процесу

Б.Мастєров описує наступні основні орієнтації психологів стосовно структури консультативного процесу [155]:

1. Аналітико-інтерпретаційна орієнтація. Психолог на основі представлення клієнтом проблеми аналізує та інтерпретує її зміст, а також і взаємодію, що відбувається «тут і тепер» в термінах тієї теорії, адептом якої він є. Клієнт повинен побачити свою проблему і самого себе очима психолога, прийняти це «бачення» і зробити його своїм. Саме психолог тут ставить завдання на зміни, і складовою частиною цієї зміни обов’язково буде зміна картини світу клієнта. Саме психолог вибирає засоби змін і застосовує їх. Прикладом такого підходу до роботи з клієнтом являється робота з ним в межах різних варіантів психоаналізу.

2. Раціонально-констатуюча орієнтація. Психолог старається допомогти клієнту сформулювати проблему найбільш конкретно і зрозуміло, в раціональній формі та в термінах клієнта. Це допомагає клієнту усвідомити свої уявлення про реальність і самого себе, що надає можливість йому самостійно чи разом із психологом сформулювати завдання на зміни. Звідси виникає обумовлений запит клієнта до психолога-консультанта на оволодіння техніками змін.

3. Процесуальна орієнтація. Психолога тут цікавить не самий зміст, що надається клієнтом, а динаміка розгортання цього змісту в ситуації «тут і тепер»: відбуваються зміни емоційного стану, виникають нові поведінкові реакції. Найбільш відомі психологи-практики цієї орієнтації – М.Еріксон та Е.Мінделл.

4. Емпатійна орієнтація (може виступати складовою процесуальної орієнтації). Увага психолога сконцентрована на почуттях клієнта, що виникають у ситуації «тут і тепер», на характері емоційних стосунків з клієнтом. Основні представники – К.Роджерс, Р.Мей.

5. Парадоксальна орієнтація. Психолог своєю поведінкою прагне зруйнувати рольові очікування й стереотипи стосунків клієнта. Це призводить до змін станів клієнта, до руйнації стереотипів спілкування й стосунків, стереотипів у сприйнятті себе й інших людей. Це робить клієнтів більш «пластичними», емоційно сенситивними і рефлексивними. Так працювали такі психологи як М.Еріксон і К.Вітакер. Багато психологів використовують техніки цієї орієнтації на етапі дебюту як допоміжні.

6. Реконструктивна орієнтація. Спрямована на відтворення «тут і тепер» контексту проблеми. Психолог відтворює життєвий контекст, в якому існує проблема клієнта, реконструює в ситуації «тут і тепер» фрагмент суб’єктивної картини світу клієнта в тій його частині, що має відношення до проблеми клієнта. Увага психолога зосереджена не на змісті проблеми і стосунках з клієнтом як таких, а на процесі реконструкції та засобах, якими вона здійснюється. Саму реконструкцію здійснює клієнт, використовуючи запропоновані йому засоби і процедури. Клієнт починає бачити, думати, переживати, знаходячись всередині цієї реальності. Психолог звертає увагу клієнта на якісь аспекти його суб’єктивної картини світу, які клієнт раніше не рефлексував і допомагає клієнту отримати новий досвід у цій реконструйованій реальності.

Категорії, внесені психологом із його психологічної картини світу, в якості засобів реконструкції (а не в якості інтерпретації) переструктуровують і розширяють відтворюючий «тут і тепер» фрагмент суб’єктивної картини світу клієнта, що має відношення до його проблеми. Клієнт починає використовувати ці категорії як засоби структурування свого досвіду й орієнтації в ньому, наповнюючи його своїм змістом. Цей підхід розроблений Б.Мастєровим. Він виділив базові компоненти суб’єктивної картини клієнта: простір, час і оцінка, що утворюють систему координат, яка допомагає зрозуміти сприйняття світу і його фрагментів клієнтом, закономірності диференціації: «проблемні» та «безпроблемні». На цьому шляху автор виділив наступні світи: почуттів й емоційних станів, тілесних відчуттів, правил, норм, стосунків, образів, фізичний, психологічний, символічний, естетичний та інші.

5. Основні психотерапевтичні напрями консультативної взаємодії

Психодинамічний напрям

До психодинамічного підходу відносять види психотерапії, які орієнтовані на психоаналітичну теорію: класичний психоаналіз (З.Фрейд), індивідуальну психологію Адлера, аналітичну психологію Юнга, вольову терапію Ранка, активну аналітичну терапію Штекеля, інтерперсональну психотерапію Фром-Райхманн, характерологічний аналіз Хорні, гуманістичний психоаналіз (Фром), его-аналіз Кляйн, інтерперсональну психотерапію Саллівана й ін.

В основі даного напряму – праці З.Фрейда. З.Фрейд перший охарактеризував психіку як поле бою між інстинктом, розумом і свідомістю. Термін «психодинамічний» вказує саме на цю постійну боротьбу між різними складовими особистості.

Суть психодинамічного напряму – розгляд особистості в її динамічній конфігурації як результат нескінченного конфлікту всередині неї [39; 71].

Поняття динаміки стосовно особистості передбачає, що поведінка людини не виступає довільною чи випадковою. Передбачений психодинамічним напрямом детермінізм обумовлений підсвідомими психічними процесами. Відповідно, в ньому підкреслюється важливість для розв’язання проблеми клієнта, усвідомлення ним, клієнтом, інтрапсихічних конфліктів, які є результатом підсвідомої боротьби протиріч, часто неусвідомлених мотивів всередині особистості. З.Фрейд зазначав: «Людина починає хворіти в результаті інтрапсихічного конфлікту між вимогами інстинктивного життя і його опором» [135,с.140].

Основні положення цього напряму:

• основну роль у виникненні проблем відіграють інстинктивні імпульси, їх вираження, трансформація, придушення;

• розвиток проблеми обумовлений боротьбою між внутрішніми імпульсами й захисними механізмами.

У психодинамічному напрямі кінцева мета полягає в усвідомленні підсвідомого. Практикуючий у динамічному напрямі консультант орієнтований на пошук і розкриття у клієнта придушеного змісту й опору. «Він добивається цього за допомогою повільного, скурпульозного пояснення і розгадування історичного значення психічних явищ й непрямих форм, у яких виражаються завуальовані конфлікти, що знаходяться в їх основі» [135,с.141].

Основні процедури психодинамічного напряму [135; 211; 212]:

• конфронтація;

• прояснення;

• інтерпретація;

• пропрацьовування.

Конфронтація – розпізнавання клієнтом специфічних психічних явищ, що підлягають дослідженню.

Прояснення – розташування знайдених явищ у «чіткий фокус» для виділення важливих моментів від незначних.

Інтерпретація – визначення основного змісту й причини події.

Пропрацьовування – повторення, чітке дослідження інтерпретацій та опорів до тих пір, поки представлений матеріал не інтегрується в розумінні клієнта.

У динамічному підході в основному використовуються засоби вербалізації, що включають в себе інтерпретації вільних асоціацій клієнта; аналіз реакцій переносу й опору, аналіз сновидінь і ненавмисних дій (обмовки).

Конкретні методи роботи залежать від течії, всередині цього напряму. Для З.Фрейда основним був метод катартивний; для Юнга – метод активної уяви; для Хорні – метод спільного аналізу життєвого шляху; для Саллівана – метод психіатричного інтерв’ю.

Когнітивно-поведінковий напрям

Історично цей напрям починається з робіт Д.Уотсона, Б.Скіннера. Проблеми клієнтів розглядаються всередині нього як прояв відпрацьованих в онтогенезі неадаптивних форм поведінки, що є результатом відповіді організму на вплив зовнішнього середовища. Відповідно, робиться висновок, що за допомогою цілеспрямованого впливу можна замінити неадекватну модель поведінки на іншу, більш адаптивну (Мейхенбаум, Бандура, Елліс).

Основні положення когнітивно-поведінкового напряму можуть бути представлені наступним чином:

• більшість поведінкових проблем – результат проблем в навчанні й вихованні;

• поведінкові реакції – реакція організму на вплив середовища і, відповідно, виступає результатом взаємодії «організм-середовище»;

• моделювання поведінки являється навчально-психотерапевтичним процесом, в якому когнітивний аспект є вирішальним.

Таким чином, об’єктом впливу виступає поведінка. Причина проблеми з позиції цього напряму розкривається у неадаптивній поведінці, що є результатом засвоєння неправильних форм поведінки. Відповідно, основним методом впливу є формування навиків, а основне завдання консультанта полягає в навчанні клієнта новим адаптивним способам поведінки. При цьому акцент робиться не на рефлексії клієнта з приводу дій, а на самих конкретних діях [135].

У процесі консультування спеціаліст базується на чітких даних про поведінку людини в ситуації, яку він визначає як проблемну. Дане чітке уявлення консультант отримує за допомогою операціоналізації поведінки – перекладі незрозумілих моментів в об’єктивні дії, що спостерігаються. Наступні кроки – виявлення стимулу, що запускає цю небажану поведінкову реакцію; конкретизація цілей; відпрацювання конкретного поведінкового алгоритму в майбутньому. Важливо, щоб ціль визначалася позитивно, через «я хочу», а не «я хотів би». Відповідно, у процесі консультування будуть задіяні три рівня клієнта: когнітивний, емоційний, поведінковий. Припускаючи, що поведінка може змінюватися уже в результаті спостереження за нею. У межах цього напряму застосовуються [135]:

• самоконтроль (навчання глибокої релаксації, побудова ієрархії страхів, встановлення взаємозв’язку між об’єктом тривоги з ієрархією страхів на фоні релаксаційних вправ; моделювання поведінки і заохочування за бажану поведінку);

• самоспостереження (ведення щоденника);

• складання контрактів;

• домашнє завдання.

Особливу увагу консультант повинен приділяти тому, щоб робота з вирішення проблеми відбувалася в системі правил клієнта.

Правила клієнта за Хоффманом [135]:

• правила, що формують ціннісні установки клієнта («Косметика шкідлива для здоров’я»);

• правила, пов’язані з впливом стимулу («Після розлучення все буде інакше»);

• поведінкові оцінки («Так як я рудий, всі думають, що я хитрий і не спроможний на відвертість почуттів»);

• правила, пов’язані з емоційно-афективним досвідом особистості («Я більше не вірю»);

• правила, пов’язані з впливом реакції («Я буду раніше приходити додому, тільки щоб у неї не псувався настрій»);

• правила, пов’язані з принципами, що виникають в процесі соціалізації особистості («Чоловік у своєму життї повинен зробити три справи: посадити дерево, виростити сина, побудувати будинок»).

Основа консультативного процесу – активна позиція клієнта. Основне завдання консультанта у будь-якому різновиді когнітивно-поведінкового напряму – діагностично-навчальна [135].

Гуманістичний напрям

Основа цього напряму – філософські ідеї екзистенціалізму (М.Хайдеггер, П.Сартр, А.Камю) і феноменології (Е.Гуссерль, П.Рікер). Відповідно, основний акцент ставиться на вивчення проблеми часу, життя і смерті; проблеми свободи, відповідальності й вибору; проблеми спілкування, любові й самотності; проблеми пошуку смислу існування. Індивідуальність розглядається як інтегративне ціле. Людина сприймається як одвічно добра істота, призначенням якої бути вільною.

У психології напрям представлений такими іменами як К.Роджерс, А.Маслоу, Г.Олпорт, В.Франкл.

Базовими принципами консультанта в межах гуманістичного напряму являються [135; 116; 146]:

• зустріч консультанта і клієнта є зустріч двох рівноправних людей;

• розв’язання проблеми у клієнта наступає «саме собою», у тому випадку, якщо консультант створює ситуацію безумовного прийняття, що сприяє усвідомленню, вираженню і самоприйняттю клієнтом своїх істинних почуттів;

• клієнт сам відповідає за вибір свого образу думок і поведінки у житті.

Основні поняття гуманістичного напряму – «індивідуалізація», «самоактуалізація», «самоактуалізуюча особистість».

У філософії індивідуалізація розуміється як розподіл загального на індивіди, на особливе. Принцип індивідуалізації є основою існування істот як неповторних (Арістотель, Локк, Шопенгауер, Шеллінг, Лейбніц) [135,с.126]. В основу цієї позиції закладене розуміння індивідуалізації як відповідної основи існування.

У психологічному аспекті індивідуалізація розглядається як процес пошуку людиною душевної гармонії, інтеграції, цілісності, осмисленості. Усвідомлення цих моментів існування важливе для індивідуальної еволюції суб’єкта, як послідовних якісних змін поведінки на ціннісно-моральному й естетичному рівнях. Передбачається, що саме завдячуючи процесу індивідуалізації особистість реалізує себе як унікальне нероздільне ціле.

Таким чином, індивідуалізація – процес неминучих змін, що виникають в результаті становлення особистості на шляху її екзистенційного розвитку.

Термін «самоактуалізація» розуміється як прагнення людини до більш вищого рівня виявлення і розвитку своїх особистісних можливостей.

Під самоактуалізуючою особистістю прийнято вважати людину, яка вийшла на рівень само актуалізації [146].

Формування адекватної «Я»-концепції виступає важливою умовою розвитку самосвідомості, а разом із нею й здатності до самоактуалізації.

У роботі «Самоактуалізація» Маслоу виділив вісім способів поведінки, що спрямовують особистість до самоактуалізації, які включають в себе [135]:

• безкорисне переживання з цілковитою зосередженістю й заглиблюванням;

• представлення життя як процесу постійного вибору;

• наявність Я, яке може самоактуалізуватися;

• бути чесним, брати на себе відповідальність;

• бути нонконформістом;

• реалізовувати свої потенційні можливості;

• бути відкритим вищим переживанням;

• виявляти власну психопатологію.

Іншими словами, цілковите прийняття життя у всій її повноті й життя у цьому життю. Як зазначав Пауелл: «Бути у всьому живим – означає бути відкритим до всієї гами людських переживань» [135,с.129]. І в унісон ідеям А.Маслоу він пропонує п’ять кроків, які необхідно зробити, щоб прийти до повноцінного життя [135]:

• прийняти себе;

• бути собою;

• забути себе в любові;

• вірити;

• належати.

Таким чином, об’єктом впливу у цьому напрямі виступає становлення особистості. Причина проблеми розуміється як блокування внутрішньоособистісних ресурсів. Основне завдання консультанта полягає в допомозі в самоусвідомленні й особистісному рості, інтеграції адекватного цілісного «Я» і розширенні простору буття.

Один із ефективних методів у цьому напряму – метод, запропонований Бінсвангером, що носить назву екзистенційного аналізу. Схема якого полягає у дослідженні того, що людина «знає-почуває – бажає», а основна ціль – утвердження свободи людини. Істинне буття людини, на думку Бінсвангера, можна визначити зазирнувши в себе з метою, щоб визначити чи не залежний ні від чого зовнішнього «життєвий план». У тих же випадках, коли відкритість індивіда зникає, він почуває себе покинутим, а його зовнішній світ звужується, можливості розвитку залишаються за горизонтом бачення і, як результат, виникає невроз. Суть цього аналізу полягає в тому, щоб допомогти невротику усвідомити себе вільною істотою, здатною до самодетермінації, основою якої виступає філософське посилання про те, що істинне особистісне в людині розкривається тільки тоді, коли вона звільняється від причинних зв’язків з матеріальним світом і соціальним середовищем.