3. 1. Особливості набуття правосуб’єктності залежно від форми діяльності національно-визвольного руху

Єдиного і універсального порядку набуття національно-визвольним рухом правосуб’єктності не існує. Він конкретно не визначений міжнародно-правовими нормами і на сьогодні, на жаль, є більше політичним, аніж правовим процесом, є наслідком жорстких політичних протистоянь, де дуже часто перемагає не більш аргументована позиція з точки зору права, а та позиція, яку підтримує більш впливова сторона правовідносин. Набуття правосуб’єктності національно-визвольним рухом у кожному випадку виявляється по-різному.

«Набуття правосуб’єктності» означає набуття здатності особи мати права та обов’язки.

Політологія виділяє кілька форм національно-визвольних рухів, щодо яких існують різні режими набуття правосуб’єктності.

по-перше, парламентська або законодавча форма, яка має на меті створення економічних і політичних основ національного суверенітету (національного рівноправ’я). У цьому контексті Верховна Рада України під час прийняття Акту проголошення незалежності України виступала як парламентський національно-визвольний рух.

По-друге, це культурно-просвітницькі акції та акції підвищення рівня освіти народу. Тут самовизначення відбувається в результаті підвищення рівня освіти і культури і, як наслідок, поширення серед народу самостійницьких ідей. Гарним прикладом тут може виступати Києво-Могилянська академія, у якій навчалась переважна більшість українських гетьманів та культурних діячів – лідерів українського національно-визвольного руху ХVII-XVIII століття.

По-третє, це ненасильницькі акції громадянської непокори. Класичним прикладом тут є ідея «ненасильницького спротиву», творцем якої був Махатма Ганді, і яка дозволила Індії здобути незалежність.\

це конфліктна (збройна) боротьба за незалежність. Ця форма, на жаль, застосовується державами у переважній більшості

У набутті національно-визвольним рухом правосуб’єктності зацікавлений не лише сам національно-визвольний рух, а й інші суб’єкти міжнародного права. Наприклад, якщо національно-визвольний рух задіяний у відкритому збройному протистоянні, що ставить під загрозу національну єдність і легітимність уряду, інші держави дуже часто вимушені займати певну позицію для захисту своїх інтересів. Особливо така необхідність виникла у другій половині ХХ століття, якщо брати до уваги конфлікти, що мали місце в країнах Третього світу та деяких європейських країнах. Це, зокрема, конфлікти в Еритреї, Анголі, Іраку, Азербайджані, Намібії, Західній Сахарі, Сомалі, Ірландії, Грузії, Боснії та Герцеговині.

3. 2. Повстанці як форма національно-визвольного руху. Їх права та обов’язки.

Мінливість політичної ситуації, небажання втручатися у внутрішні справи інших держав спонукають уряди іноземних держав уникати визнання стану війни, і тим паче вони намагаються утриматися від передчасного визнання тієї чи іншої держави. Саме із цією метою, відокремлено від інших форм конфліктних національно-визвольних рухів, існує інститут повстанців. Він зародився на основі практики, що існувала в Сполучених Штатах Америки наприкінці ХІХ століття, у зв׳язку з активною діяльністю південноамериканських бунтівників на морі. Морські простори південного узбережжя США були дуже важливими для нейтральних країн у плані торгівлі. Тому домовленості між нейтральними країнами і повстанцями були взаємо вигідними: нейтральні країни визнавали бунтівників як воюючу сторону, а самі бунтівники могли розраховувати на прирівнювання цими країнами до статусу їх як військовополонених, а також на те, що їх судна не будуть вважатися піратськими; натомість кораблі під прапором нейтральних країн не повинні були підкорятися праву огляду і захоплення, що застосовувалося повстанцями.

Нині війни ведуться переважно на суші і, якщо зона бойових дій не є надто важливою в економічному плані, нейтральні країни цілком розумно намагаються не втручатися і не визнають збройні угрупування, які ведуть бої проти окупантів, повстанцями. Сьогодні більше підкреслюється гуманітарне значення визнання повстанців, а також правове регулювання індивідуальних прав. Утім, невизнання повстанців з боку інших країн є тимчасовим, оскільки якщо те чи інше озброєне угрупування утримує певну територію впродовж достатньо тривалого проміжку часу, ігнорувати його стає дедалі важче, і зазвичай нейтральні держави через деякий час визнають ці озброєні угрупування воюючою стороною, що дає їм правову підставу здійснювати на захопленій території управлінські функції.

У ході ведення війни повстанці зобов’язані дотримуватися норм міжнародного воєнного права, що закріплені у ІІІ Гаазькій конвенції 1907 року, Женевських конвенціях 1949 року та подальших додаткових протоколах до них та інших нормативних документах, що регулюють відносини міжнародного права воєнних конфліктів.

Наслідком діяльності повстанських національно-визвольних рухів може бути повна, тобто захоплення всієї території і зміна уряду, чи часткова перемога, коли врешті-решт офіційна влада вчинить спробу розділити територію держави²⁴ [Нгуен Куок Динь Международное публичное право // Сфера. – К., - 2000. - С. 351].

Особливістю визнання повстанського національно-визвольного руху є де-факто конститутивний характер. Тобто визнання збройних угрупувань, які відкрито виборюють право народів на самовизначення, залежить безпосередньо від інших держав. Це, на нашу думку, є негативним явищем. На рівні багатосторонньої міжнародної угоди слід конкретно визначити ознаки збройних формувань, за якими їх можна без участі інших держав віднести до інституту повстанців.