2. Сутність принципу самовизначення народів

Міжнародно-правовий принцип «права самовизначення народів», якщо тлумачити його, застосовуючи філологічний метод, складається із трьох окремих термінів: «право», «народ» і власне «самовизначення».

«Право» вживається тут у суб’єктивному значенні – тобто як “міра допустимої поведінки суб’єкта права, що забезпечується правовими нормами..

У Статуті ООН та інших нормативних документах цього органу зафіксоване право «народів», а не «націй» на самовизначення. Зроблено це тому, що існують моноетнічні і поліетнічні народи. І якби було закріплено принцип «самовизначення націй», то його застосування до поліетнічних народів викликало би чималі труднощі. Для того, щоб цього уникнути, вжито термін «самовизначення народів», який передбачає самовизначення нації чи націй як складової того чи іншого народу⁹ . Норвезький професор А. Ейде, аналізуючи міжнародно-правове поняття «народ», зазначає, що під ним необхідно розуміти «демос», а не «етнос»¹⁰ . Однак терміни «народ» і «нація» до кінця не розмежовані, оскільки в різних правових системах вони визначаються по-різному. Особливо гострою була дискусія з приводу розмежування понять «нація», «народ» і «держава» під час обговорення Координаційним комітетом першої статті Статуту ООН. Одні члени комітету виступали проти вживання терміна «народ», оскільки у такому разі нібито вводиться право на відділення, а не на самовизначення. Деякі члени комітету висували заперечення саме технічного характеру. На їх думку, вживання цього терміна неправильне з юридичної позиції, оскільки міжнародні відносини встановлюються не між народами, а між державами. Дехто зазначив, що слова «нація» і «народ» вживаються у Сполученому Королівстві і Сполучених Штатах Америки одне замість іншого, у той час як континентальне право розмежовує ці два поняття. “На основі компромісу, члени комітету домовилися про вживання цих термінів так, як це робить континентальна система права, тобто як «право на самовизначення народів» з акцентом на територіальній ознаці населення”.

Нарешті, термін «самовизначення» характеризується зовнішнім та внутрішнім аспектами. Із позиції міжнародного права зовнішній аспект містить у собі право народу на вільне відокремлення від держави, у межах якої він мешкає, та створення ним незалежної держави або об׳єднання з іншою державою, або вільний вибір будь-якого іншого статусу, який визначається народом.

Що стосується внутрішньої сторони цього принципу, то вона теж має різні варіанти, залежно від обсягу реалізації права на самовизначення – від зміни форми правління, форми державного устрою та форми політичного режиму до забезпечення політичних, мовних, культурних та інших прав у межах внутрішньої системи самоуправління як складової сучасного демократичного правління..

Водночас право народів на самовизначення «не повинно тлумачитися як таке, що санкціонує або сприяє будь-яким діям, які вели б до розчленування, часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних чи незалежних держав, що діють із дотриманням принципу рівноправності та самовизначення народів, і внаслідок цього мають уряди, які представляють весь народ, що належить до даної території, без різниці раси, віросповідання та кольору шкіри»¹³ . На думку багатьох західних науковців ця норма, закріплена у Декларації про принципи міжнародного права, дозволяє розмежувати національно-визвольні рухи від звичайних сепаратистських об׳єднань. Утім, під час застосування цих норм виникають певні труднощі. Дійсно, наведена вище норма зазначає, що право на самовизначення не поширюється на сепаратистські рухи, тобто рухи, які ведуть до розчленування, порушення територіальної цілісності, політичної єдності держав, які дотримуються принципу рівноправності та самовизначення народів. Загалом, діяльність національно-визвольного руху теж у більшості випадків призводить розчленування та порушення державної цілісності. Єдиною відмінністю між законними національно-визвольними рухами і сепаратистськими об׳єднаннями є те, що леґітимний національно-визвольний рух не може виникнути у державі, яка дотримується принципу рівноправності та самовизначення народів. Однак проблема полягає в тому, що міжнародно-правові норми не дають прямого механізму визначення того, які країни дотримуються принципу рівноправності та самовизначення народів, а які не дотримуються.

Набуття та реалізація правосуб’єктності національно-визвольних рухів. Форми національно-визвольних рухів.