25 % Опитаних школярів.

Статус підлітка у колективі істотно впливає на його самосвідомість і поведінку. Несприятливе становище учня у класному колективі є причиною того, що він передчасно залишає школу і потрапляє під негативний вплив неформальної групи з девіантною спрямованістю. За даними досліджень, 9/10 правопорушників, зареєстрованих в  інспекціях у справах неповнолітніх, були у своїх класних колективах „ізольованими”, майже усі були не задоволені своїм статусом, більшість із них ставилась до однокласників вкрай негативно.

Сприяти поліпшенню соціального статусу особистості у колективі в межах діяльності соціального педагога-психолога може: діагностика сформованості провідної діяльності особистості, рівня її мотивації; діагностика психолого-педагогічних чинників несформованості провідної діяльності; діагностика офіційного і неофіційного статусів особистості у колективі; зміна положення особистості в колективі однолітків на основі позитивної характерологічної домінанти та відповідних сприятливих умов реабілітації  і  корекції  (тренінг  досягнень,  мотивації,  реконструкції повідної діяльності тощо).

Одним із факторів спонукання адиктивної поведінки є типові реакції   поведінки.   Поведінку   особистості   у   підлітковому   віці значною мірою визначають деякі типові поведінкові реакції (реакція емансипації, захоплення, групування з однолітками, опозиції, імітації, компенсації, реакція поведінки, що обумовлена формуючими сексуальними потягами підлітків). Такі реакції можуть відігравати як роль умови, що підвищує інтерес підлітків до наркогенних речовин, так і перешкоджати адиктивній поведінці.

Реакція емансипації є наслідком намагань дитини звільнитися з-під опіки, керівництва, контролю, заступництва дорослих та ігнорування визначених дорослими правил поведінки, моральних норм, цінностей.

Якщо надзвичайно регламентований розпорядок життя підлітка відразу   змінюється   повною   свободою,   спостерігається   особлива форма поведінки — своєрідний симптомокомплекс „отруєння волею”, що  є  як  особливо сприятливим у  появі первинного пошуку наркотизму, тобто, намагань підлітка спробувати на собі дію усіх можливих психоактивних речовин.

Реакція           групування    з           однолітками   є     найбільш    істотною         у визначенні поведінки підлітка. Це зумовлюється метою психологічного розвитку підлітка та визначається його прагненням мати відповідний статус серед однолітків. Щодо розвитку адиктивної поведінки, то таке наркогенне „знайомство” у неповнолітніх часто відбувається у компаніях однолітків і тісно пов'язане з реакцією групування.

Реакція захоплення є необхідною і характерною особливістю підліткового   віку.   Поява   стійких   позитивних   захоплень   сприяє різкому зменшенню вживання спиртних напоїв у старшому підлітковому віці.

Особливо  протидіючим  фактором  є  інтелектуально-естетичні „хоббі” і   тілесно-мануальні „хоббі”, що пов'язані з прагненням особистості   досягти   фізичної   досконалості.   Але   іноді   тілесно-мануальні „хоббі” можуть підштовхнути до зловживання допінгами.

Найбільше адиктивній поведінці сприяє особливий вид „хоббі” — інформативно-комунікативний. Він є характерним для осіб, що віддають свій вільний час пасивному, бездумному спілкуванню з однолітками, обміну незначущою інформацією, що не потребує ґрунтовної інтелектуальної обробки. Саме це сприяє налагодженню контактів із асоціально-спрямованими групами однолітків, поведінка яких, як правило, характеризується зловживанням алкоголем та іншими токсичними речовинами.

Реакція поведінки, що обумовлена формуючими сексуальними потягами, сприяє розвитку схильності до зловживань та націлює на вибір токсичної речовини на  основі спрямованої поінформованості неповнолітніх. Вона тісно пов'язана з реакцією групування з однолітками, тому що саме однолітки виступають у ролі хибного джерела інформування.

Реакція опозицій може бути викликана надмірними вимогами до дитини, непосильними для неї навантаженнями, найчастіше пов'язаними з навчанням. Іноді така реакція поведінки є наслідком зменшення звичної уваги зі сторони рідних. Діапазон її виявлення — від прогулів у школі і втеч із дому до скоєння кримінальних вчинків і спроб самогубства. Основний мотив — бажання підлітка звільнитися від певних труднощів або привернути до себе увагу, навіть спекулюючи алкоголізацією чи видаючи себе за наркомана.

Реакція імітації виявляється у наслідуванні підлітком поведінки іншої особи чи образу. Прикладами для наслідування є, як правило, найбільш авторитетні особи серед товаришів або кумири молодіжної моди. Модель для наслідування обирається підлітком не самостійно, а диктується   компанією   чи   референтною   групою.   До   серйозних порушень поведінки, в тому числі і до адиктивної поведінки, реакція імітації може призвести у тому випадку, коли для наслідування підлітком обирається негативний герой.

Реакція компенсації проявляється у тому, що власні негаразди в одній галузі підліток намагається компенсувати успіхами в іншій, де йому  вдається  завоювати  авторитет  однолітків.  Така  реакція поведінки може привести підлітка і в групу з асоціальними тенденціями, зокрема, генними.

Перераховані типові поведінкові реакції соціальному педагогу- психологу необхідно знати і обов'язково враховувати у ході розробки різноманітних  тренінгових  програм  щодо  формування комунікативних навичок, соціальної компетентності, закріплення схвалених конструктивних форм поведінки.

 6. Недостатність або відсутність переконливої, доступної інформації про наслідки наркотизації.  Залежно від психологічної виваженості, переконливості та ступеня врахування особливостей профілактованих, інформацію про наслідки наркотизації можна розглядати як чинник, що протидіє (як засіб профілактики) чи сприяє (як умова виникнення схильності) адиктивній поведінці.

Якщо інформування здійснюється без врахування характеру профілактованих, то можна спостерігати за досить суперечливим явищем, коли, з одного боку, є широке коло осіб, яке визнає достовірність інформації про наслідки наркотизації, але ігнорує можливість розвитку в організмі патогенних наслідків; з іншого боку - особи, яким адресована інформація, можуть не визнавати її достовірною  або  не  довіряти  джерелу  інформації.  Тому  наявна суперечлива ситуація: з одного боку, інформація про наслідки зловживання наркогенними речовинами активно поширюється через різноманітні джерела, з іншого — спостерігається поширення їх вживання.

Пояснити це можна, виходячи з аналізу непрофесійного використання інформації про наслідки наркотизації та оперуючи концепцією наркогенної запрограмованості особистості.

Непрофесійне використання інформації щодо наслідків наркотизації у здійсненні заходів профілактики адиктивної поведінки корелює сьогодні з досить стійкими, не зовсім правильними, іноді хибними упередженнями.

1. Пропозиції тільки вкрай негативної інформації про наслідки наркотизації   на   основі   тактики   „залякування”.   Інформація,   що

відбирається і подається з метою „залякати” неповнолітніх і перешкодити зловживанням, створює емоційно-інформаційну основу

для так званої „екстремальної ситуації”, яка стимулює цікавість до забороненого „плоду”.

2. Легковажне ставлення дорослих, освітніх закладів, зокрема, до „легальних наркотиків” (алкоголь, тютюн) та відчутна пасивність

педагогічних працівників у здійсненні антинаркогенної пропаганди.

3. Недооцінка деяких соціально-психологічних детермінант активних форм поведінки: атрибутів масової культури (традиції, звичаї), елементів негативної молодіжної субкультури. Недостатність наукових знань щодо реальних потреб людини у зміні власного психофізичного самопочуття.

У зв’язку із вище зазначеним, слід враховувати:

1. Недостатню сформованість орієнтації дітей і підлітків на віддалене майбутнє; психологічні механізми почуттів власного домінування, особливості, унікальності, навіть безсмертя, бажання вийти за межі соціально окресленої ролі.

2. Доступне      переконливе      інформування     про      наслідки наркотизації з  одночасним формуванням адекватного ставлення до різних форм адиктивного досвіду; тренінг навичок виваженої поведінки у ситуаціях вибору, „наркогенного ризику”; формування морально-психологічної стійкості особистості.

3. Глибоке вивчення та використання у розробці заходів профілактики адиктивної поведінки особистості наукової інформації щодо механізмів формування її інтоксикаційних потреб (первинної, патологічної) та ознак групи наркогенного „ризику”.

Такою є наркогенна програма, котру людина отримує з дитинства, а тому не розуміє і не оцінює її, котра сприяє формуванню первинної інтоксикаційної потреби індивіда, схильності до пошукового наркотизму, поступово трансформується у патологічну потребу, згубну звичку. Подолати таку потребу, схильність, звичку можна лише витіснивши хибну наркогенну програму. Головним у позбавленні людини наркогенної програми є відбір та використання у профілактичній роботі відповідної антинаркогенної інформації. Тому завданням соціального педагога є: продумати відповідну до віку дітей програму, профілактовані форми, донести до них відомості про згубні наслідки зловживань наркогенними речовинами; передати людині такі знання, які б формували у неї стійку позицію неприйняття наркотиків у будь-якому вигляді. Безперечно, здійснювати антинаркогенну пропаганду слід, обмежившись групами з відповідними рівнями наркогенної орієнтації.

Під час здійсненні антинаркогенної пропаганди професійне використання інформації має відповідати вимогам, які обов'язково відображають   особливості   педагогічної   профілактики   адитивної поведінки з урахуванням динамізму соціальної ситуації та особливостей об'єкта профілактики:

— оперативний збір інформації, її особистісно-професійна оцінка та фахова інтерпретація;

—  ґрунтовний  аналіз  на  основі  використання  широкого масиву емпіричних даних, теоретико-методологічного апарату;

— методична адаптація інформацій на основі особистісної та психо-вікової диференціації;

— оперативна діагностика готовності об'єкта профілактики до інформування (тип чутливості, рівень наркогенної орієнтації), індивідуальні та вікові особливості;

— наукове обґрунтування та практична мотивація змістовно- методичного забезпечення інформування;

— доцільна емоційна насиченість та сугестивність інформації, рефлексивність інформування;

— поліфункціональність інформування.