21

Тема 5. Адиктивна поведінка як вид девіацій

План

1. Загальна характеристика узалежненої поведінки.

2. Фактори ризику адиктивної поведінки.

3. Класифікація і закономірності хімічної залежності.

4. Особливості клінічних форм хімічної залежності.

5. Нехімічні адикції.

Невизначеність молодого покоління в сенсі життя, відчуття невпевненості в майбутньому, критичність соціально-економічної ситуації, відхід старих, але усталених суспільних цінностей сприяють зростанню правопорушень, злочинності, поширенню адиктивної поведінки.

Термін "адиктивна поведінка" був запропонований американським  дослідником  В. Міллером  (1984р.).  У  вітчизняній наркологічній    практиці    поширений    С.А. Кулаковим    (1989)    та А.Є. Лічко     (1991)     щодо     означення     зловживань     індивідом наркотичними речовинами ще до сформованості у нього психофізичної залежності. У психолого-педагогічну практику його зміст було доповнено і перенесено пізніше для означення ситуацій, які пов'язані зі зловживаннями різноманітними речовинами, які змінюють психо-фізичний стан особистості ще до сформованості хвороби та визначають відхилення у її поведінці.

Адиктивна поведінка (addictive behaviour з англ. — хибна залежність, негативна пристрасть, залежна (від наркогенних засобівповедінка) є однією з форм девіантної поведінки. Це поведінка людини, для якої притаманне прагнення до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану завдяки прийому різноманітних хімічних речовин чи постійній фіксації уваги на певних видах  діяльності  з  метою  розвитку  та  підтримання  інтенсивних емоцій.  У  результаті  такої  поведінки  людина  існує  у  своєрідному „віртуальному” світі. Вона не тільки не вирішує своїх проблем, але й зупиняється в особистісному розвитку, а в окремих випадках навіть деградує.

 2. Групи різновидів адиктивної поведінки

 Розрізняють три групи різновидів адиктивної поведінки:

1) Нехімічні адикції (патологічна схильність до азартних ігор

(гемблінг), комп’ютерна адикція, трудоголізм.

2) Прагнення до постійного споживання їжі.

3) Хімічні адикції   (вживання та вдихання психоактивних речовин:   тютюну,   алкоголю,   наркотиків,   медичних   препаратів,

речовин побутової хімії).

Адиктивну  поведінку  неповнолітніх  визначають  ще  як поведінку, яка передує формуванню патологічної залежності від наркогенних речовин. При цій формі поведінки негативна пристрасть людини до хімічних речовин ще не досягла стадій психічної та фізичної залежностей, тобто захворювання на наркоманію, алкоголізм та токсикоманію.

У  дослідженнях  проблем  зловживання  речовинами,  що змінюють психофізичний стан особистості, використовуються різноманітні терміни, які відображають суть і природу цього явища: наркотизм, наркогенні звички, зловживання наркогенними речовинами, адиктивна поведінка.

Згідно з  інформацією  Міністерства  охорони здоров'я та Міністерства  внутрішніх  справ  України,  на  обліку  кримінальної міліції у справах неповнолітніх перебуває більше 3 тисяч підлітків, схильних до зловживання наркотиків. Серед зареєстрованих із діагнозом „наркоманія” майже 90 % складає молодь до 30 років.

Сучасна статистика підтверджує зростання кількості неповнолітніх осіб із адиктивною поведінкою. Це викликає необхідність її профілактики широким колом фахівців різних профілів – соціально-психологічного, соціально-педагогічного, медичного, правового.

Термін "профілактика" юридичною наукою тлумачиться як попередження, обмеження і розглядаються як синоніми. У контексті філософських наук співвідношення профілактики та попередження характеризується  як  взаємозв'язок  цілого  і  частини,  загального  та часткового. Попередження розглядається як більш широке поняття, а профілактика — як найважливіший компонент попередження.

Найбільш узагальнене визначення профілактики на основі розробленого   у   юридичній   науці   категоріального   апарату   дає К.Є. Ігошев.  Він  визначає  профілактику як  конкретно  складену на відповідальному історичному етапі суспільного життя складну, об'єктивно зумовлену систему соціально керованої діяльності, що забезпечує науково-теоретичну розробку та практичну реалізацію заходів, спрямованих на попередження злочинів та злочинності. Профілактика, залежно від особливостей об'єкта профілактичного впливу, змісту профілактичної роботи, умов її реалізації, вбирає в себе деякі аспекти наявних рівнів соціальної профілактики: загально-соціального,  спеціального  (медичного,  правового,  психологічного, педагогічного, індивідуального).

У системі роботи соціального педагога профілактика адиктивної поведінки    молоді   є    елементом    загальної   системи    соціальної профілактики  наркотизму,  корекційно-виховної  діяльності соціального педагога, яка здійснюється на основі своєчасного виявлення умов та факторів розвитку схильності до зловживань наркогенними речовинами.

Для успішної розробки ефективної системи профілактичних заходів  необхідні  знання  основних  параметрів  об'єкта профілактичного впливу, тобто осіб із характерним типом поведінки, що має відхилення. Саме знання об'єкта профілактики обумовлює вибір таких шляхів впливу на особистість, які забезпечують найвищу його ефективність. Однією з особливостей об'єкта профілактики є складність його діагностики, яка, в свою чергу, пов'язана з полігамністю мотивів вживання наркогенних речовин та відповідною індивідуальністю у розвитку схильності до зловживання. Недооцінка аналізу  детермінант  будь-якого  явища  може  призвести  до вульгарного, звуженого його розуміння. Тому успіх у профілактиці адиктивної поведінки молоді буде залежати від знання чинників, що її породжують. На психолого-педагогічному рівні розуміння проблем адиктивної поведінки, схильність до такої поведінки є своєрідним проявом внутрішнього стану особистості, що детермінується комплексом умов та факторів. Фактор чи система факторів тільки в певних умовах можуть бути чинниками появи схильності до адиктивної поведінки.

У здійсненні профілактичних заходів головним завданням соціального педагога є те, що йому необхідно визначити, який саме фактор і у співвідношенні з якими умовами він відіграє роль чинника адиктивної поведінки людини та запобігти його дії.

3. Індивідуально – типологічні особливості особистості як один із чинників адиктивної поведінки

 Виділяють досить багато факторів, що детермінують адиктивну поведінку. Основними з них є наступні.

1. Індивідуально-типологічні особливості особистості (тип характеру, темпераменту, акцентуації, патохарактерологічні особливості).

Практика свідчить, що конституційні риси особистості, індивідуально-типологічні риси її характеру, акцентуації психопатії відіграють важливу роль у прогредієнтності адиктивної поведінки. Перш за все це стосується нестійкого типу акцентуації, менше епілептоїдного, гіпертимного, істероїдного.

Проявляючись у неспроможності особистості до систематичної, наполегливої праці, досягнень, що вимагають здатності до вольових

зусиль, підлітки нестійкого типу акцентуації, як правило, уникають розумових та фізичних навантажень. Потяг до розваг та насолоди — гедоністична установка, що стає невід'ємною рисою характеру. Тому соціально-прийнятні способи розваг не завжди можуть задовольняти таких підлітків. Це сприяє появі потреб нових, незвичних, більш гострих переживань, задовольнити які здатна, як правило, лише вулична група, де найчастіше і відбувається знайомство підлітків із наркогенними речовинами.

Для групи наркогенного „ризику” — осіб із певною схильністю до наркотизації, характерними є такі індивідуально-типологічні риси:

— занижена стійкість до психічних перевантажень, стресів, слабка пристосованість до нових ситуацій, конфліктів, схильність до депресій;

—  вираженість  тривожності,  депресивності,  невпевненості  у собі, заниженої самооцінки;

— імпульсивність, зокрема, з намаганням отримати задоволення з чітко вираженим гедоністичним спрямуванням, цікавість до забороненого „плоду”;

— психічна незрілість — інфантилізм, схильність до наслідування у поведінці, зокрема її негативних проявів.

Якщо вказані риси характеру діагностуються як домінуючі в особистій структурі підлітка — їх слід розглядати як можливі фактори адиктивної поведінки.

Профілактична діяльність соціального педагога-психолога щодо попередження дії цього фактора може спрямовуватися на: діагностику індивідуально-типологічних особливостей особистості (типу акцентуації особливостей емоційно-вольової сфери, рівня самооцінки та рівня домагань); виховання навичок самопізнання і самовиховання (індивідуальні консультації та психодіагностика, школа трьох „С” — самопізнання, самовдосконалення, самореалізація); зняття стану психологічного дискомфорту, формування адекватної самооцінки (психологічна  гімнастика,  тренінг  спілкування,  сеанси  релаксації, соціо-тренінгу, ігрової корекції поведінки); допомогу у подоланні психологічної кризи, нервово-психічної напруги; оздоровлення внутрішнього світу особистості.