Текстильне виробництво України

На початок 1991 року в Україні налічувалося близько 160 фабрик, зайнятих у виробництві тканин і суконь. Але лише 30 % доходу цієї галузі потрапляло до українського бюджету. Із радянських часів продукція підприємств легкої промисловості входила до групи “Б", саме тому цей сектор не одержував значних інвестицій і вважався не таким важливим, як галузі, що складали групу “А"⁴.

Проблеми, які існують зараз у легкій промисловості України, можна умовно поділити на три групи:

1. Проблеми, народжені промисловими структурами, які Україна одержала у спадок від СРСР:

• проблеми міжгалузевого обміну;

• проблеми відсутності оптової дистрибуції товарів;

• сировинна проблема (частково, проблема давальницької сировини);

• проблема великих виробничих витрат;

• проблеми спаду виробництва впродовж останніх десятиліть ХХ століття.

2. Проблеми економіки перехідного періоду (пов'язані з недосконалістю українського законодавства):

• проблема захисту українського виробника;

• недосконале оподаткування підприємств.

3. Економіко-соціальні проблеми, які сформувалися впродовж переходу до ринкової економіки:

• проблема великих масштабів тіньового сектора виробництва;

• наявність великого сегмента споживачів із низькими доходами (70 % населення);

• нестача кваліфікованих управлінців.

Серед інших проблем галузі є такі, які не залежать від спроможності підприємств виробляти якісну продукцію, від бажання або можливостей підприємства її реалізовувати, тут ідеться про рівень доходів населення.

Багато проблем, з якими зараз стикається українська текстильна промисловість, народжені промисловими структурами, котрі Україна одержала у спадок від СРСР, серед них:

1. Неможливість здійснення міжгалузевого обміну:

• підприємства текстильної промисловості спеціалізувалися на виконанні обмеженої кількості технологічних і виробничих операцій і залежали від великої кількості суміжних виробництв-постачальників, які комплектують необхідними виробами. Так, рівень міжгалузевого обміну дорівнював 70–80 % вартості вироблюваного продукту;

• після 1991 р. більшість підприємств були “відрізані" від їх звичних торгових партнерів. (Дотепер Росія і Білорусь постачали на українські підприємства сировину: тканини, в'язані і нев'язані тканини тощо).

2. Сировинна проблема тісно пов'язана з проблемою втрачених взаємозв'язків між областями і країнами:

• хоча Південна Україна і була головним виробником котону для всього СРСР, але після 1956 р., коли бавовняні поля були “перепрофільовані" на кукурудзяні, – місцеве виробництво бавовни було знищене. А це означає, що зараз Україна не може мати розвинену субіндустрію, яка б поставляла сировину для українських виробників одягу;

• головним постачальником бавовни для України був Узбекистан, обсяг щорічного імпорту складав приблизно 180 000 т. Бавовна ж, як і хімічні нитки, – сировинні компоненти, необхідні для виробництва одягу, – майже не виробляється Україною. Тому зараз текстильні виробництва зіткнулися з проблемою великих виробничих витрат.

3. Проблема виробництва продукції з використанням давальницької сировини:

• понад 90 % текстильної продукції України виробляється з давальницької сировини. На українських фабриках відсутні обігові кошти, щоб почати виробництво конкурентної продукції, погано налагоджена система збуту. Компанія, що постачає давальницьку сировину, завантажує виробничі потужності фабрик, які в переважній більшості стоять на місці, а платить вона українському виробнику частиною виробленої продукції, таким чином українське виробництво одержує кошти для виплати заробітної платні працівникам, а іноземна компанія одержує прибутки, реалізовуючи цю продукцію на ринках Західної Європи.

4. Проблема дистрибуції товару:

• централізована система оптової і роздрібної дистрибуції товарів була зруйнована. Фабрики були вимушені “винаходити” власні методи продажу продукції;

• як результат розпаду старої системи дистрибуції товарів за останні п`ять років кількість магазинів, які займалися продажем одягу вітчизняних виробників, скоротилася на 23 %. Разом із тим з'явилася велика кількість “бутиків” і ринків, що представляють продукцію зарубіжжя;

• близько 80 % від загальнонаціонального продажу одягу здійснюється на ринках.

5. Проблема старіння устаткування:

• обладнання фабрик застаріло вже на момент 1991 року. Тільки в кінці 1980-х галузь почала поступово оновлювати свої основні фонди. Але це було зроблено не на всіх підприємствах.

З іншого боку, бачимо проблеми, які є наслідками непослідовної політики реформування української держави.

1. Проблема захисту українського виробника:

• до України продовжує надходити контрабандою текстильна продукція – за оцінками операторів, на українських ринках продається не менше 70 % одягу без відома фіскальних органів. Як правило, 40–60 % тіньового товару потрапляє до України з Туреччини, Китаю, Польщі.

2. Недосконале оподаткування підприємств.

Економіко-соціальні проблеми, які сформувалися впродовж переходу до ринкової економіки:

1. небажання інвесторів вкладати кошти в текстильну промисловість. Цьому сприяє політична нестабільність у країні, відсутність реформованого податкового законодавства.

2. сегмент споживачів із низькими доходами (з місячним доходом меншим € 120, складає приблизно 80 % ринку споживачів).

3. неконкурентоспроможність української текстильної продукції порівняно з дорогим одягом Західної Європи:

• українські споживачі більше схильні купувати фірмові речі з гарантією якості, хоча дорогий товар із Західної Європи забезпечує лише 10–15 % загальних продажів на споживчому ринку;

• нездатність конкурувати з дешевшою продукцією, яка імпортується з Туреччини і Польщі. Споживачі купують те, що або якісне, або дешевше. Такий товар залишається лідером із продажу і складає 75–80 % загального продажу продукції галузі.

4. Виникає необхідність у кваліфікованих управлінцях, які б розумілися у фінансових, економічних принципах функціонування підприємств в умовах ринкової економіки.

Пропозиції щодо вирішення проблем у текстильній галузі України:

• Захист українського виробника.

Більшість країн світу імпортують ті товари, яких немає на власному ринку. Крім того, встановлюються квоти на імпорт товарів, що виробляються у країні. У нас існує нагальна потреба в розробці таких законів.

Слід створити такі умови торгівлі, які б захищали свій ринок. Наприклад, у магазинах Прибалтики націнка на власну продукцію – 18 %, а у нас – цілих 20–25 %. Що, звичайно, і стає головною перешкодою на шляху реалізації продукції.

• Орієнтація виробництва текстильного одягу на громадян із середнім рівнем достатку.

Оскільки дешева продукція має попит у населення, то існує конкуренція з боку дешевих товарів із Туреччини, Китаю. У вітчизняної продукції з'явився ще один конкурент – одяг “Секонд-хенд".

Так, загальний спад виробництва за типами продукції сектора сьогодні складає: продаж українських тканин упав у середньому на 20 %, в'язаного одягу – на 22 %, швейних виробів – на 59 % від виробництва 1999 року.

• "Повернення" на внутрішній ринок і закріплення на ньому своїх позицій.

Декілька років тому вітчизняна продукція на внутрішньому ринку забезпечувала продавцям близько 50 % продажу. Після кризи 1998 року українським виробникам удалося заповнити ніші, які звільнили потерпілі від кризи імпортери, але затриматися на цих позиціях не так просто.

• Співпраця з міжнародними фірмами на таких умовах, які б забезпечували отримання прибутку і нашому виробнику, й іноземній фірмі.

• Налагодження нових зв'язків постачань сировини.

Декілька іноземних компаній, постачальників сировини для галузі, вже присутні на українському ринку з налагодженою системою дистрибуції своєї продукції. Серед них Ulmіa company (Німеччина), Mіrolіo company (Італія), Holland & Cherry (Англія), Ena Ukraіnіan-German JV і Czech-Ukraіnіan JV Gamayun.

• Розробка маркетингової стратегії поведінки на ринку.

Нині основна проблема полягає саме у відсутності цієї стратегії. Ця проблема є не тільки в текстильній галузі, і не тільки в українських виробників. У цьому плані вона є результатом іншої – відсутності кваліфікованого персоналу. Українські виробники текстильної продукції просто не знають, яким чином слід управляти фінансами на підприємстві. Тому зараз необхідно здійснити перекваліфікацію фінансового менеджменту українських фірм, ознайомити їх із міжнародними стандартами фінансової звітності.

• Підвищення фінансової компетенції працівників сектора.

Українські компанії, і це особливо видно на прикладі текстильної галузі, дуже обмежені у можливостях “знаходити" фінансові ресурси для впровадження нових технологій. Загалом це сталося завдяки жорсткому фінансовому регулюванню й інструментам, які і зараз діють на українському ринку.

9.7. Агропромисловий комплекс

Агропромисловий комплекс (АПК) поєднує аграрний та промисловий сектори економіки. Його доцільно розглядати як інтегровану систему сільського, лісового і водного господарств, харчової і переробної промисловості, сільського будівництва, матеріально-технічного постачання й агросервісного обслуговування. Тобто ця система охоплює господарську діяльність суб’єктів економічної діяльності, які виробляють і використовують продукти праці, отримані в результаті впливу на природні ресурси (виробництво засобів виробництва для підприємств АПК, сільськогосподарські та тваринницькі підприємства, а також переробні підприємства).

Рис. 1.56. Сфери сучасного агропромислового комплексу

АПК України, що приносить більше 30 % ВВП, посідає найважливіше місце в економіці нашої держави, і розвиток його компонентів виступає одним із найголовніших завдань у проведенні урядових реформ.

Потрібно враховувати, що в системі світової економіки Україна може бути цілком незалежною в плані забезпечення продовольством усього населення, яке проживає на її території, і одночасно виступати значним експортером сировини та продуктів харчування. Зокрема, на нашу державу припадає майже третина запасів чорнозему та 27 % орної землі в Європі (на душу населення в Україні припадає 0,66 га орної землі, тоді як у Європі цей показник становить у цілому 0,25 га).

Особливості сучасного стану АПК України:

• накопичення та загострення суперечностей економічного і політичного характеру (спостерігається юридична та економічна неврегульованість деяких питань у сфері економіки та права, що призводить до скорочення життєвого циклу великої частини підприємств до декількох років, зниження інноваційної діяльності та економічної ефективності роботи с/г підприємств, що виробляють товари на внутрішній ринок);

• масова збитковість сільськогосподарських підприємств;

• повільні темпи реформування аграрного сектора економіки;

• збереження тенденції до звуженого відтворення (зниження продуктивності орних земель і ефективності використання сільськогосподарської техніки, зменшення кількості внесених мінеральних добрив, що призводить до вирощування неякісної сировини, яка направляється на підприємства харчової промисловості);

• здійснюється нераціональне вивезення сировинних ресурсів із країни, що спричиняє простоювання частини вітчизняних виробничих потужностей та зменшення робочих місць.

• недостатньою є автоматизація праці робітників, зайнятих у сільському господарстві;

• спостерігається значне фізичне і моральне зношення використовуваного устаткування, що призводить до низької продуктивності сировини для потреб харчової промисловості та збільшення вартості кінцевих товарів порівняно із зарубіжними аналогами.

• низький рівень життя сільського населення (іноді незабезпеченість елементарними предметами добробуту: енергопостачанням, газом тощо);

• територіальна нерівномірність розподілу сільськогосподарських підприємств (концентрація навколо великих міст).

Фактори ефективного вирішення проблем АПК: рівноправне функціонування сільськогосподарських підприємств різних форм власності; раціональне використання ресурсів; упровадження у виробництво новітніх технологій; сучасні способи відтворення, охорони землі та природних багатств.

Сільськогосподарське виробництво, яке базується на використанні сільськогосподарських угідь, служить основою для розвитку переробних галузей промисловості.

Сфери АПК рідко організаційно оформляються. Найчастіше спостерігається об'єднання сільського господарства з харчовою промисловістю і тими галузями легкої промисловості, які споживають сільськогосподарську продукцію у вигляді сировини.

 Агропромисловий комплекс України дає 95 % продовольчих ресурсів, і за рахунок його продукції формується понад дві третини фонду народного споживання.

Таблиця 1.10