Хронічно виникаючі гострі прояви фізичного перенапруження

Хронічно виникаючі гострі прояви фізичного перенапруження – це ряд гострих станів, що постійно (хронічно) або часто виникають під час або відразу після виконання фізичних навантажень. В їх походженні суттєве значення має наявність прихованої патології або порушення регулюючої функції ЦНС. Такі стани можуть виникати з боку різних систем організму: травлення, сечовивідної, крові, опорно-рухового апарату та периферичної нервової системи.

Перенапруження системи травлення – найчастіше проявляється у вигляді печінкового больового синдрому та диспептичного синдрому.

Печінковий больовий синдром – патологічний стан, основним симптомом якого є сильний біль в правому підребер'ї (іноді в лівому або в обох) який, як правило, виникає при виконанні тривалих та напружених навантажень, таких як біг на довгі та марафонські дистанції, лижні гонки, велогонки і т.п. В деяких випадках він супроводжується відчуттям важкості та розпирання в правому підребер’ї, розповсюджується в спину та праву лопатку. Нерідко біль розвивається гостро, без передвісників, і може бути настільки сильним, що примушує припинити виконання фізичного навантаження. Іноді біль має ниючий характер та невелику інтенсивність, яка наростає по мірі збільшення тривалості або потужності роботи. В деяких випадках, при зниженні інтенсивності або припиненні навантаження, біль повністю зникає або значно послаблюється. Проте, припинення роботи не завжди веде до купірування болю, який, поступово слабшаючи, може зберігатися протягом багатьох годин, знов посилюючись при фізичному навантаженні. Такі ознаки, як збільшення печінки і поява іктеричності склер, можуть зберігатися до тижня і більше після провокуючого навантаження, хоча частіше вони відсутні.

Розвиток клінічної картини часто пов'язаний з якимось одним надмірним навантаженням. Даний синдром має деякі особливості клінічного перебігу. Зазвичай, на початку розвитку захворювання біль з'являється лише зрідка. По мірі його прогресування поява болю частішає і він може виникати на кожному тренувальному занятті або змаганні. Це нерідко призводить до тимчасового або постійного припинення занять спортом.

Виникнення печінкового больового синдрому може бути пов’язано з двома групами причин: І група – гемодинамічні: а) збільшення об'єму печінки за рахунок погіршення відтоку крові, що призводить до значного розтягування її капсули; б) зменшення об'єму печінки в результаті виходу депонуючої в ній крові в ефективне судинне русло (як механізм термінової адаптації системи циркуляції до напруженої м'язової діяльності), що призводить до натягнення зв'язок, які фіксують її в черевній порожнині (даний варіант більш характерний для осіб, які тільки починають заняття). ІІ група – холестатичні: пов’язані із застоєм жовчі, найчастіше внаслідок дискінезії жовчовивідних шляхів за гіпо- або гіперкінетичним типом, рідше – при запальних процесах в жовчовивідній системі. Певне значення також мають аномалії розвитку жовчного міхура та жовчовивідних шляхів та перенесений у минулому вірусний гепатит. Застій жовчі призводить до гемодинамічних розладів та посилення застійних явищ у печінці.

Поява болю в області печінки під час фізичних навантажень вимагає ретельного клінічного обстеження з метою з'ясування етіології цього болю. На початку розвитку печінково-больового синдрому спортсмен може не переривати тренувальний процес. Цілком достатньо понизити і якісно змінити тренувальне навантаження (зменшити об'єм загальної і швидкісної витривалості). Проте, при прогресуванні захворювання заняття спортом слід припинити.

Лікування печінкового больового синдрому включає заходи, спрямовані безпосередньо на купірування гострого приступу болю та подальшу терапію. Для купірування гострого приступу необхідно негайно припинити виконання фізичного навантаження, після чого, як правило, біль зникає. Якщо цього не відбувається рекомендується ритмічне глибоке дихання та масаж (або самомасаж) області печінки. У подальшому для попередження виникнення даного синдрому проводиться корекція тренувальних навантажень, призначається дієта з додаванням в раціон продуктів, що мають жовчогінну дію та посилюють відтік жовчі, тюбаж (беззондовий дренаж) та інші традиційні засоби лікування дискінезій та запальних процесів жовчовивідних шляхів.

Диспептичний синдром – проявляється блювотою (як правило, кислим вмістом шлунку або жовчю) під час або одразу після однократного, зазвичай тривалого фізичного навантаження, яке перевищило функціональні можливості організму. Вважається, що його основною причиною є неадекватна регуляція кислотно-лужного стану, а в ряді випадків – хронічні захворювання шлунково-кишкового тракту.

Перенапруження сечовивідної системи проявляється у вигляді протеїнурічного (поява в сечі білка) та гематурічного (поява в сечі еритроцитів) синдромів – ізольовано або спільно. Як зазначалось раніше, дуже інтенсивні чи тривалі фізичні навантаження можуть спричиняти виникнення змін в сечі: появу білка (в більшій кількості, ніж тільки сліди), еритроцитів (не менш 3-х в полі зору) та одиничних циліндрів. Якщо ці зміни зникають через 12-24 години, то їх вважають фізіологічними (див. розділ 1.2). Якщо вони утримуються довше, їх трактують як ознаку хронічного перенапруження нирок. Слід також пам’ятати, що інколи зміни в сечі можуть бути зумовлені захворюваннями нирок. В таких випадках спостерігається багаторазовість і тривалість збереження вказаних явищ, навіть після незначних фізичних навантажень. Типовими скаргами при ураженні нирок є погане самопочуття, слабкість, швидка стомлюваність і зниження спортивних результатів.

Заняття спортом при ураженні нирок внаслідок хронічного фізичного перенапруження протипоказані, як правило, на тривалий термін. Такі захворювання нирок, як гломерулонефрит, сечокам’яна хвороба і т.п. взагалі несумісні із професійними заняттями спортом.

Перенапруження системи крові при фізичних навантаженнях зустрічається досить рідко і виявляється переважно у вигляді так званої «спортивної анемії». Після тривалих та інтенсивних тренувань у висококваліфікованих спортсменів може визначатися зниження рівня гемоглобіну (на 10%), зміна мембрани еритроцитів, поява ретикулоцитів і гіпоглобулінемія. Всі ці зміни, вказуючи на розвиток анемії, пов'язують з різними причинами: підвищеним руйнуванням (гемолізом) еритроцитів в капілярах нижніх кінцівок (особливо у бігунів), підвищеною деструкцією еритроцитів внаслідок збільшення їх хрупкості, недостатністю білкового харчування та системними змінами білкового обміну, надмірною активізацією еритропоеза після великих фізичних навантажень та ін. Однак, однією з найпоширеніших причин «спортивних анемій» вважається дефіцит заліза (особливо у жінок-спортсменок), який може виникати внаслідок посилених втрат його з потом під час інтенсивних навантажень, недостатнього вживання з їжею або порушення засвоєння в шлунково-кишковому тракті. Останнє може бути пов’язано з обмеженням чи пригніченням еритропоеза, що найчастіше свідчить про порушення функціонального стану кісткового мозку внаслідок передозування навантажень (Г.О. Макарова, 2003). Крім того, причиною виникнення анемій у спортсменів можуть бути й інші фактори, які не пов’язані з фізичними навантаженнями – мікрокрововтрати при нерозпізнаних захворюваннях шлунково-кишкового тракту, осередки хронічної інфекції.

«Спортивна анемія» виявляється у спортсменів погіршенням самопочуття, слабкістю і зниженням спортивних результатів. Лікування «спортивної анемії» вимагає, насамперед, зниження та індивідуалізації тренувальних навантажень і включення до раціону харчування підвищеної кількості білку (не менше 2 г на 1 кг маси тіла). У разі лабораторного підтвердження залізодефіцитного характеру анемії, рекомендується вживання продуктів, збагачених залізом, а також, за необхідності, призначаються препарати заліза.

Перенапруження опорно-рухового апарату

та периферичної нервової системи

Під час занять фізичними вправами систематичні перенавантаження можуть призводити до перенапруження м’язів, сухожиль, зв’язок, суглобів, надкісниці та кісткової тканини. Крім того, патологічні зміни в структурах опорно-рухового апарату, які відбуваються при хронічних фізичних перенапруженнях не можуть не відображатися на периферичних нервових волокнах та нервових закінченнях, які в них розташовані.

Перенапруження м'язів. Помірні болі в м’язах, що приймають активну участь у виконанні тих чи інших вправ, після інтенсивних фізичних навантажень є закономірним процесом (особливо у новачків або після тривалої перерви в тренуваннях), який пов’язаний з втратою м’язами певної кількості рідини, накопиченням продуктів метаболізму та ін. По мірі продовження тренувань болі поступово зникають. Однак, при застосуванні надмірних навантажень розвивається хронічне перенапруження м’язів, проявами якого у спортсменів за даними Міронової З.С. зі співав. (1982), можуть бути: гострий м'язовий спазм або координаторний міоспазм в момент різкого руху; міальгія (міозит); міогелоз; міофіброз; нейроміозит.

Гострий м'язовий спазм – це патологічний стан, що характеризується виникненням гострого судорожного болю при спробі відновити рух (необхідно диференціювати від надриву м'яза). Пальпаторно відчувається хворобливе ущільнення ділянки м'яза або хворобливий тяж по ходу м'яза. Причиною такого стану може бути неповноцінна розминка, переохолодження, охолодження після розминки, простудні захворювання.

Міальгія та міозит – це патологічний стан, основним проявом якого є різкий біль у м'язах, що ломить або стріляє, спочатку тільки при рухах, а потім і в стані спокою. Окрім болю, спостерігається зниження чіткості рухів і їх вимушене обмеження, пов'язане з посиленням болю та зниженням еластичності м’язів. М'язи при пальпації хворобливі, в них визначаються окремі потовщені пучки м'язових волокон. Інколи м’язи набувають майже хрящоподібної щільності. В основі міальгії можуть бути дистрофічні (істинна міальгія) або запальні (міозит) зміни в м'язі. При міальгії процес зворотний.

Міогелоз – це патологічний стан, що характеризується посиленням дистрофічних змін у м'язах та виникненням в них стійких контрактур з явищами фіброзу, часткового переродження і розладом кровообігу. Однією з причин розвитку міогелозу вважається тимчасове вичерпування запасів аденозинтрифосфорної кислоти (АТФ). Основними проявами міогелозу є помірні болі у м'язах і неможливість їх розслаблення, а також скованість рухів. При обстеженні м’язів у стані розслаблення відмічається зниження їх еластичності та вузлуваті хворобливі ущільнення.

Міогелоз є вже частково незворотним процесом. Однак, значне зменшення навантажень або короткочасний відпочинок, теплі ванни або душ та повноцінний спортивний масаж дозволяють ліквідувати хворобливі явища.

Міофіброз – це подальша стадія розвитку хронічного запально-дегенеративного процесу у власно м’язовій тканині та сполучнотканинному каркасі м’язів, яка характеризується переродженням міофібрил. Частина м’язових волокон гине і заміщується сполучною тканиною. Нерідко дегенеративні зміни розвиваються і в сухожиллях. Клінічно болі стають більш сильними і постійними. При пальпації визначаються множинні щільні тяжі довгастої форми та хворобливість, яка значно посилюється при розтягуванні м'язів. Внаслідок зниження еластичної м’язів та із-за сильних больових відчуттів відмічається помірне обмеження рухів у суглобах. В ряді випадків міофіброз може ускладнюватись надривами і розривами м’язів та сухожиль.

Рекомендується зменшення фізичних навантажень, теплові процедури, масаж. Оптимізація тренувань та ефективне лікування можуть уповільнити розвиток хвороби, а іноді частково звернути патологічний процес.

Нейроміозит – поєднане захворювання м'язів і периферичних нервів, що характеризується хронічною течією і періодичними загостреннями. Зазвичай захворювання розвивається при поєднанні тривалих і інтенсивних фізичних навантажень з переохолодженням.

Виділяють три ступеня нейроміозиту: I ступінь – постійне відчуття втоми і тяжкості в кінцівці; II ступінь – мимовільні болі, що посилюються при рухах та пальпації; III ступінь – виражений больовий синдром, атрофія м'язів, зниження їх тонусу, визначення по ходу м'язів щільних вузлів. Процес є незворотнім.

Перенапруження сухожильно-зв'язкового апарату, суглобів, кісток та периферичних нервів під час фізичних навантажень нерідко призводить до розвитку специфічних захворювань, травм та ушкоджень опорно-рухового апарату, притаманних тому чи іншому виду спорту. Відомі, наприклад, такі терміни, як «лікоть тенісиста» або «коліно футболіста» та ін.

Основними клінічними проявами більшості таких ушкоджень є: біль та обмеження рухів, інколи крепітації при пальпації. В ряді випадків вони стають не лише причиною тривалих перерв у тренуваннях, а й вимушують спортсменів передчасно закінчити спортивну кар’єру.

Перенапруження сухожильно-зв'язкового апарату під час занять фізичною культурою та спортом включає: патологічні процеси, що розвиваються в самих сухожиллях – тендиніти або сухожильних піхвах – тендовагініти; в місцях прикріплення сухожиль і зв'язок до окістя – тендоперіостеопатії та ураження білясухожильної клітковини – паратентоніти. Причинами хронічного перенапруження сухожильно-зв’язкового апарату при фізичних навантаженнях найчастіше можуть бути постійні довготривалі напруження певних груп м’язів, часті одноманітні рухи у суглобах та часті розтягнення й мікронадриви сухожиль.

Перенапруження суглобів. Перенапруження суглобових хрящів призводить до розвитку у них дегенеративних змін, а в подальшому – мікротріщин. Якщо на фоні хронічного перенапруження суглобових хрящів продовжуються тренування, то виникає деформуючий артроз, а потім осередковий асептичний некроз суглобової поверхні та хондромаляція. Це пов'язано з тим, що структура пошкодженого хряща в подібних умовах повністю не відновлюється і в ньому прогресують дистрофічні зміни. Дегенеративні зміни та «зношування» міжхребцевих дисків хребта призводить до виникнення спондильозів та спондилоартрозів, дорсопатій (остеохондрозу) та міжхребцевих гриж. При перенавантаженнях суглобів можливий також розвиток запалення синовіальних оболонок їх синовіальних сумок, що проявляється у вигляді бурситів.

Перенапруження надкісниці та кісток може проявлятися у вигляді асептичного запалення надкісниці з частковим включенням в процес кортикального шару кісток в місцях прикріплення до них м’язів, сухожиль і зв'язок – «періостози та переостіти напруження». Хронічні періостити в ряді випадків можуть ускладнюватися формуванням екзостозів (кісткові нарости у виді шипів). При хронічному перенапруженні можливі ушкодження кісток у вигляді «переломів напруження» (або «переломів стомлення»), які протікають у вигляді трьох послідовних стадій патологічної перебудови кісткової тканини: періостозу або гіперостозу, появи зон лінійного або лакунарного розсмоктування кістки (зон Лоозера), загоєння зон перебудови (може займати 1,5-2 роки). В результаті хронічних перенапружень та неодноразових мікротравм можуть розвиватися дистрофічні зміни в кістках у вигляді ділянок розсмоктування кісток (остеолітичні фокуси), дрібні порожнини (кісти), зміни нормального розташування кісткових балок та демінералізація (деструктивні зміни та остеопороз).

Для дітей та підлітків характерні ураження у вигляді асептичних некрозів губчатих кісток – остеохондропатій. Зокрема, найбільш відомі остеохондропатії: голівки стегнової кістки (хвороба Переса), горбистості великогомілкової кістки (синдром Осгуда-Шлаттера), хребців (хвороба Шейермана-Мау), тіл хребців (хвороба Кальве). Їх виникненню сприяють не тільки гострі чи хронічні травми, а й інфекції, гормональні розлади та вроджені фактори. При даних захворюваннях заняття фізичною культурою та спортом категорично протипоказані, рекомендовані лише заняття ЛФК.

Ураження периферичних нервів при хронічних фізичних перенапруженнях та ушкодженнях опорно-рухового апарату найчастіше виявляються у вигляді травматичних невритів, розтягнень та забою нервів, невралгій. Іноді, при систематичному здавлюванні або після гострих травм, виникають запалення корінців спинного мозку (радикуліти) та залучаються в процес периферичні нерви (наприклад, сідничний – ішіас та ін.). Останні явища нерідко можуть бути першими проявами спондильозів, спондилоартрозів та грижових випинань міжхребцевих дисків. В деяких випадках, при стовщенні м’язів та зв'язок, внаслідок компресії нервових волокон, особливо на фоні вродженої звуженості кісткових каналів, в яких вони проходять, виникають невропатії (так звані «тунельні синдроми»).

Загальна профілактика хронічного фізичного перенапруження опорно-рухового апарату під час занять фізичними вправами, а також попередження спортивного травматизму і професійних захворювань спортсменів передбачає усунення всіх можливих причин і умов їх виникнення. Насамперед, це забезпечення правильної організації та методики проведення тренувань і змагань: дотримання адекватності та поступовості навантажень, проведення інструктажів з техніки безпеки, ефективна розминка, тренування гнучкості і сили, використання індивідуальних засобів захисту та страхування, дотримання правил поведінки, особливо під час змагань (запобігання грубості), виконання норм матеріально-технічного та санітарно-гігієнічного забезпечення занять, своєчасне проведення відновних заходів (див. розділ 6) та ін. Не менш важливим є забезпечення правильної організації медичного контролю, включаючи питання допуску (в т.ч. після перенесених трав та захворювань), ранньої діагностики ознак перевтоми та перенапруження, своєчасне надання першої медичної допомоги, проведення ефективного лікування та реабілітації. При відновленні тренувань після перенесених травм та захворювань опорно-рухового апарату для попередження повторних ушкоджень показано використання спеціальних пластирних (тейпових пов’язок). Загальносуспільні заходи включають: удосконалення правил, узгоджень, законодавств.